загрузка...

Питання з філософії

1. Філософія, її предмет і роль у суспільстві

2. Основні функції філософії

3. Філософія і світогляд.

4. Історичні тиші світогляду та їх характеристика.

5. Структура світогляду.

6. Основні функції світогляду.

7. Особливості філософії Стародавньої Індії

8. Основні філософські ніколи Стародавнього Китаю..

9. Натурфілософія Давньої Греції

10. Класичний етап античної філософії

11. Філософські погляди Сократа.

12. Філософські погляди Платона.

13. Філософські погляди Арістотеля.

14. Основні напрями еллінистично-римської філософії

15. Особливості філософії Середньовіччя.

16. Апологетика, її основні представники та характеристика.

17. Особливості патристики.

18. Філософське вчення Августина Блаженного.

19. Схоластика як етап Середньовічної філософії

20. Філософські погляди Фоми Аквінського.

21. Боротьба номіналізму та реалізму у філософії Середніх віків.

22. Характеристика філософської думки епохи Відродження.

23. Соціально-політичні теорії в епоху Відродження (Т. Мор, Т. Кампанелла, Н. Макіавеллі)

24. Філософія Нового часу. Проблема методу пізнання в філософії

25. Основні представники та особливості раціоналізму

26. Основні представники та особливості емпіризму.

27. Філософія епохи Просвітництва: загальна характеристика.

28. Класична німецька філософія та її основні проблеми.

29. Виникнення та сутність марксизму.

30. "Філософія життя" - формування нової філософської парадигми.

31. Проблема людини та її свободи у філософії екзистенціалізму.

32. Класичний психоаналіз: загальна характеристика

33. Зародження і розвиток філософської думки в Україні

34. Філософія в Україні доби барокко. Києво-Могилянська Академія.

35. "Філософія серця" Г. Сковороди.

36. Філософські ідеї в творчості діячів української культури (Т. Шевченко, Л. Українка, В. Винниченко)

37. Категорія буття: її смисл і специфіка. Основні форми буття.

38. Філософське розуміння матерії: сутність та особливості

39. "Простір" і "час" як форми існування матерії

40. Рух як спосіб існування матерії, його форми.

41. Діалектика та її альтернативи.

42. Основні принципи діалектики як загальної теорії розвитку.

43. Філософський зміст поняття "закон". Основні закони діалектики.

44. Категорії діалектики як універсальні форми мислення.

45. Теорія пізнання в системі філософського знання.

46. Основні принципи філософського пізнання світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання, особливості їх взаємодії

47. Пізнавальний процес як єдність чуттєвого та раціонального.

48. Проблема істини та її критеріїв у пізнанні

49. "Абсолютна" і "відносна" істина: сутність взаємозв'язку.

50. Практика - основа, ціль пізнання і критерій істини.

51. Особливості наукового пізнання.

52. Співвідношення емпіричних та теоретичних методів наукового пізнання.

53. Основні форми наукового пізнання (ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія)

54. Проблема свідомості у філософії. Свідомість як виша форма відображення.

55. Структура свідомості

56. Основні рівні та функції свідомості

57. Свідомість і мислення. Спілкування і праця.

58. Суспільна свідомість та її структура

59. Філософська антропологія в системі філософського знання.

60. Основні концепції походження людини.

61. Природні, соціальні та духовні виміри людського буття.

62. Поняття "людина", "індивід", "особистість", "індивідуальність".

63. Соціальна філософія в системі філософського знання.

64. Основні підходи до розуміння суспільства.

65. Суспільство як система життєдіяльності людини.

66. Демографічний фактор суспільного розвитку.

67. Соціальна структура суспільства.

68. Соціальні групи. їх типологія та динаміка розвитку.

69. Теорії "соціальної стратифікації" та "соціальної мобільності".

70. Історичний генезис етнічних спільностей.

71. Проблема періодизації соціальної історії: "формаційний" і "цивілізаційний" підходи

72. Поняття суспільного виробництва.

73. Матеріальне та духовне виробництво.

74. Мораль і право в системі регуляції суспільних відносин.

75. Екологічні проблеми сучасності та шляхи їх розв'язання.

76. Поняття культури. Структура і функції культури.

77. Історичні типи культури.

78. Культура і цивілізація.

Список використаної літератури.


1. Філософія, її предмет і роль у суспільстві

Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія).

Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, наприклад математики, також історично змінювався. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги не тільки те, яких історичних форм набувала філософія, а й загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією.

Найбільш загальні засади сущого (буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо, пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.

2. Основні функції філософії

Значущість певних знань залежить від їх ролі і місця в суспільному та індивідуальному людському бутті, тобто від їх функцій. Філософія виконує найрізноманітніші суспільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже понад дві з половиною тисячі років. Серед них:

— світоглядна функція, пов´язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

— загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;

— пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;

— прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;

— критична функція з її принципом «піддавай усе сумніву» , виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

— аксіологічна функція з її вимогою дослідження об´єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;

— соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

— гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;

— освітня функція, пов´язана з впливом філософії на свідомість людей.

3. Філософія і світогляд

Суспільство витворило певні форми, в яких культивується (твориться, зберігається і передається) духовність. Це — мистецтво, мораль, релігія, філософія. Їх гармонійне поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд. Він постає як духовна цілісність, у якій із найзагальніших позицій осмислюються світ, суспільство і людина.

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.

Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу, особистості. Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.

Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним — таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель визнавав, що світ — це об´єктивний розум, який за логікою подібний до суб´єктивного розуму людини), та ірраціоналістичним — таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцше).

4. Історичні тиші світогляду та їх характеристика

Світосприймання є стихійним, несистематизованим. А світогляд постає цілісною системою поглядів, яка свідомо формується і підтримується. Він є світорозумінням, інституалізованим формоутворенням, передбачає наявність певних соціальних груп, які свідомо поширюють його в суспільстві. У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світогляду необхідно з´ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.

Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб´єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв´язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує. Релігія постулює потойбічне життя як відплату за земне життя. У «цьому світі» можна грішити і прекрасно жити, але на «тому світі» за все доведеться відповісти. У такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою особи. Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль — мораль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер — з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи. Щоправда, марксистсько-ленінська філософія, будучи в СРСР офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав´язувалась, по суті була ерзацрелігією.

5. Структура світогляду

Структура світогляду органічно зумовлює його функції.

Функція тлумачення, розуміння світу. Вона є однією з найважливіших, оскільки покликана розтлумачити людині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. Адже світогляд — це світорозуміння. Людина може безпечно жити тільки в тому середовищі, світі, який розуміє. У світі, що не узгоджується з її уявленнями, недоступному для розуміння, непіддатливому для тлумачення, жити важко, а для багатьох людей неможливо. Навіть анімізм, найпримітивніший світогляд наших далеких предків, одухотворюючи навколишню природу, був спрямований на те, щоб зробити її зрозумілою та близькою, спорідненою людині. Психологи довели, що людина нерідко може задовольнитися навіть надуманими, неточними поясненнями, але втрачає впевненість, рівновагу, дезорієнтовується, стикаючись з незрозумілими явищами. Розум конфліктує з тим, що недоступне можливостям його сприйняття. З цієї причини піфагорейці тривалий час приховували відкриті ними ірраціональні величини в математиці.

Однак буває, що світогляд ґрунтується на тому, що розуму не все підвладне, що існують глибинні таємниці буття, які неможливо збагнути розумом. Психологи, наприклад, стверджують про притаманне людині прагнення до дива, чогось незвичайного; що багатьом людям нецікаво жити в достеменно зрозумілому світі. Цим породжена віра в НЛО, екстрасенсорику тощо.

Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним — таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель визнавав, що світ — це об´єктивний розум, який за логікою подібний до суб´єктивного розуму людини), та ірраціоналістичним — таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцше).

6. Основні функції світогляду

Оцінювальна (аксіологічна) функція. Щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що змушує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна або аксіологічна функція світогляду. Опозиційність світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція. Вона виявляється у відповідях на питання як жити людині в світі, а отже, містить певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практичноактивні та споглядальні світогляди. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а протестантизм як ідеологія європейської буржуазії Нового часу проникнутий активізмом.

Виокремлені три пласти (знання, цінності, практичні настанови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який тип світогляду. Так, марксизм як світогляд є раціоналістичним, оптимістичним, практичноактивним; фашизм — ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буддизм — ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним. Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об´єднання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взаєморозуміння й узгодженість суб´єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють певний світогляд.

7. Особливості філософії Стародавньої Індії

Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи. До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх´я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.

Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породжена кармою — відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому у веданті й мімансі, які найбільше наближені до Вед.

Вайшешика визнає дев´ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз´єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.

Санкх´я вважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип індивідуальності й духовності. Ньяя і йога відомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.

Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи. До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята. Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття—небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.

Джайнізм виник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.

Чарвака-локаята — єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п´ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.

8. Основні філософські ніколи Стародавнього Китаю

Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI—III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи — даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія, які помітно вплинули на розвиток китайської філософії, були сформульовані традиційні для китайської філософії проблеми, поняття і категорії.

Давньокитайська філософія, подібно до індійської та грецької, сформувалася в лоні міфології. Однак це не був автоматичний процес. Для переходу від міфології до філософії необхідні були певні соціальні умови, соціальні поштовхи і, зрештою, соціальні сили, яким була потрібна філософія.

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім´ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — найглибинніші ворота народження... Воно існує вічно... і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв´язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».

9. Натурфілософія Давньої Греції

Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері науки греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх. Наукою в Єгипті й Вавилоні займались жерці, наукові знання обслуговували релігійно-культові потреби, що не завжди сприяло розвитку науки. Вавилонські математики, наприклад, знали, що відношення довжини кола до діаметра — число, більше числа 3, але з релігійних міркувань вважали його рівним 3. Греки, переймаючи східні знання, звільняли їх від релігійної оболонки. В них наукове знання формувалося незалежно від релігії, як знання світське. Мало значення й те, що міфологія у греків не набула чіткої канонічної форми, можливо, завдяки тому, що в Давній Греції не існувало єдиної централізованої держави деспотичного типу. Тому міфологія не мала такої влади над філософією. Цей збіг обставин, що сприяв поєднанню філософії та науки, став запорукою плідного розвитку філософії в Давній Греції.

Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:

— що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного);

— як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції;

— як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

10. Класичний етап античної філософії

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений втратою домінуючого значення в соціальному житті загального (державні інституції, закони). Воно все більше ставало залежним від індивіда (одиниці). Таке зміщення центру тяжіння від традиційних інституцій до індивіда, що відбулося завдяки розвитку демократії, зумовило усвідомлення особою своєї самоцінності: вона стала вбачати в собі творця законів (загального).

Поворот від зовнішнього світу до людини зумовлений також дискредитацією натурфілософії, яка пропонувала різні, часто суперечливі схеми пояснення світу. Знання про світ виявилось неусталеним, нестійким, не таким, що заслуговує довіри. Це зумовило поворот уваги мислителів від об´єкта до суб´єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Такий підхід називається антропоцентризмом.

Антропоцентризм (грец. anthropos — людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами (з давньогрецької — «мудреці») — ідеологами давньогрецької демократії. Софісти першими усвідомили протилежність людини і світу, суб´єктивного й об´єктивного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено «мірилом усіх речей».

Усвідомлення особливого місця людини в космосі, того, що космос, речі визначаються людьми, є безумовною заслугою софістів в історії філософії. Адже «корисні» копалини, «гарна» погода, «шкідники» є не якостями самої природи, а означеннями, застосованими щодо природи людиною. Навіть сучасне природознавство в певному сенсі — це людський вимір природи, своєрідний засіб перетворення природи в інтересах людини. Бачення космосу, природи крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка виділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.

Софісти як професійні «вчителі мудрості» були закономірним породженням демократії, розвиток якої зумовив потребу в інтелектуалах — професійних політиках, ораторах, суддях. Вони навчання мудрості перетворили на соціальне заняття, яке оплачувалось.

11. Філософські погляди Сократа

Філософські системи Сократа (469—399 до н. е.), Платона, Арістотеля постали як реакція на «бунт» софістів. У соціальному вченні вони стверджували значущість соціальних інститутів (звідси такий інтерес до феномена держави), а в загальнофілософському — намагалися відновити загальнозначущість ідей добра, прекрасного, істини, подолати релятивізм і суб´єктивізм софістів. Боротьба із софістами стала головним мотивом творчості Сократа і Платона. Однак без нових авторитетних аргументів непросто було відновити довіру до загальних цінностей, яка панувала ще до софістів.

Сократ зробив спробу відновити загальне у сфері, відкритій самими ж софістами — в людській суб´єктивності. Але якщо софісти зупинилися на рівні чуттєвості, яка за природою є неусталеною (звідси їх релятивізм і скептицизм), то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Можна як завгодно розходитись в естетичних смаках, дискутувати щодо моральної і правової оцінки певного вчинку, але дійти згоди у тлумаченні ідеї прекрасного, добра і справедливого. Наприклад, математичні істини, здобуті саме на цьому шляху, не викликають сумніву. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і суб´єктивізм софістів, повернути всезагальне, ідеї на їх законне місце у філософії.

Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родовидової субординації. Цю проблему невдовзі було розвинуто Платоном у вченні про загальні ідеї та систематизовано Арістотелем у вченні про категорії та логіку. Сократ започаткував традицію теоретичного мислення, вищим здобутком якої у сфері давньогрецької науки стала геометрія Евкліда. Проголосивши предметом філософії сферу ідей, Сократ остаточно відірвав філософію від буденної свідомості, в полон якої вона час від часу потрапляла в досократівську епоху.

Сократ — своєрідна фігура в давньогрецькій філософії. За переказами, він був неписьменний, не залишив написаних творів. Про його погляди можна дізнатись з творів Платона, в яких Сократ виведений як один з учасників філософської дискусії. Будучи учнем софістів, він не без їх впливу проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість — найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція) джерелом моральної досконалості людини. Всупереч релятивізму софістів він опирав моральні цінності на розум, через розум обґрунтовував їхню вічність і незмінність.

12. Філософські погляди Платона

Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон. Як і його вчитель, він поділяв суще на світ вічних нерухомих, неділимих, тотожних собі ідей (щодо цього очевидний вплив елеатів) і на світ мінливих, подільних чуттєвих речей, як у Геракліта. Ідеї є прообразом речей, а речі — це своєрідні матеріальні тіні ідей. Такою була ідеалістична конструкція світу Платона, якого цілком заслужено вважають творцем першої систематизованої концепції об´єктивного ідеалізму.

Процес пізнання речей він зводить до пригадування. Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей, безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Тому пізнання зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон подолав релятивізм і суб´єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне джерело — світ вічних ідей.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в´язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у світі загальним є ідеї, в людині — душа, то в суспільстві — держава. Платон знехтував самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім´я держави. В ідеальній державі Платон виокремлював три соціальні стани — правителів, воїнів («стражів» держави) і людей фізичної праці — селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині — розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). Згідно з Платоном досконала держава — найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Філософія Платона мала величезний вплив на подальший розвиток європейської філософської думки. За словами англійського мислителя Альфреда Вайтхеда (1861— 1947), всю європейську філософську традицію можна розглядати як коментар до Платона.

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель, якому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина дорожча» . Така орієнтація на загальне — на істину, на право (вислів римських юристів: хай гине світ, але торжествує право), на мораль сформувала засади західноєвропейської культури, яка дотепер є зразком для всього людства.

13. Філософські погляди Арістотеля

Арістотель прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона помітним був вплив математичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Арістотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу інерції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов´язково кінець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означає, що повинно бути постійне першоджерело руху.

Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій. У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втілити проект ідеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей. Тілесність, реальність у філософії Арістотеля бралися до уваги більше, важили більше, ніж у Платона.

14. Основні напрями еллінистично-римської філософії

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. Її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мислення. В імперії загальне (політичні справи, установи, закони) відчужується від індивіда, не залежить від нього, тому індивід втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. Зрештою, в цей період через відчуження від загального остаточно і формується особа (і приватні інтереси). На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця обставина ще раз суттєво змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до проблем, пов´язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. В цій іпостасі вона дуже нагадує східну філософію, що закономірно: подібні соціальні обставини (імперії, соціальна неусталеність) породжують подібні мотиви.

Уже в Сократа моральна тематика вийшла на передній план. Але він і його послідовники — Платон і Арістотель — розвивали концепції соціальної етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза полісом. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудреці розглядали відхід від політичних та громадських справ як необхідну передумову доброчесного життя.

Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм.

Стоїцизм (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його представниками були Луцій Сенека (4 до н. е. — 65) та імператор Марк Аврелій (121—180). За умов, коли соціальні катаклізми руйнують впорядкованість (розумність) життя, відбувається загальний занепад моралі, мудрець прагне звільнитись від влади зовнішнього світу. Оскільки до світу його прив´язують чуттєві бажання і пристрасті, то мудрець повинен навчитися гамувати їх. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом сприйнята християнством.

Значного поширення в цей час набув і скептицизм.

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представників його характеризувало зневір´я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі.

Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм.

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії, поширення християнства. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204— 270), Порфирій (232—304), Прокл (410—485).

15. Особливості філософії Середньовіччя

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Варвари, які завоювали Римську імперію, перебували на стадії становлення феодального (традиційного землеробського) суспільства. А феодалізм ще не визнавав особи. Щоправда, європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

16. Апологетика, її основні представники та характеристика

Слово «апологія» в епоху класичного Риму означало оборонну промову на свій захист. Ціла плеяда християнських письменників ІІ-ІІІст. по Христі названа апологетами, заради своїх творів, у яких вони боронили християнство супроти поганських закидів.

У сучасному світі християни часто стикаються з різними спробами заперечити їхню віру - християнство.

Подвійність середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики, в історико-філософській літературі чітко розрізняють західну і східну апологетику. Перша представлена іменами Амуніція Фелікса, Квінта Тертулліана, Арнобієм, Лактанцієм; друга – Юстином, Теофілом, Іренеєм Ліонським, Іпполітом, Афіногором. До східної гілки Середньовічної філософської парадигми, безперечно належать і такі представники вже згаданої александрійської школи, як Філон, Климент, Оріген.

Грекомовна (східна) апологетика спонукувана своєю еллінською ментальністю на споглядання внутрішньої людини, неосяжних глибин духу, виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитання, тлумачення “священних текстів” так звана “екстеза”; уже згадувана “апофатична”(негативна) теологія тощо. Римська ментальність “західної апологетики” з її практицизмом орієнтувалася на зовнішні риси духовності.

17. Особливості патристики

Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою.

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст.

Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина.

18. Філософське вчення Августина Блаженного

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона.

Певний інтерес представляє концепція історії Августина. На противагу циклічним уявленням про час, характерними для греко-римської культури, Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості. Стараннями Августина в європейській культурі утверджується розуміння часу як однолінійної перспективи, що йде з майбутнього через сучасне в минуле.

Августин у «Сповіді» відкрив новий предмет дослідження — переживання людини, внутрішню духовну особу. Греки не знали сфери внутрішніх переживань як чогось самостійного. Для них особа виявляла себе через дію. З моменту, коли зовнішня діяльність стала регламентованою, коли релігія загострила моральні почуття, самі помисли, порухи душі почали сприйматися, як дія. Християнство не тільки відкрило, а й розбудувало цю внутрішню духовну особу. Августин дав цікавий аналіз часу, виходячи із структури внутрішніх переживань. У душі він розрізняє три настанови: чекання, спрямоване в майбутнє; увагу, пов´язану із сучасним; пам´ять, яка утримує минуле. Завдяки цим настановам душа «конституює», творить час. Час, на думку Августина, існував би навіть за умови існування однієї лише душі. Ідея «конституювання» часу на основі внутрішніх переживань набула популярності у філософських течіях XX ст. — феноменології та екзистенціалізмі.

19. Схоластика як етап Середньовічної філософії

Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.

Схоластика (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. У розвитку схоластики існує два періоди:

1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов´язані з неоплатонізмом (августиніанство).

2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм.

Перехід від ідей Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і зміцненням третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджується інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії Арістотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності.

Певну роль у поширенні вчення Арістотеля у Західній Європі відіграло й ознайомлення європейців зі вченням арабських мислителів, Арістотелевих послідовників — Аверроеса (1126—1198) і Авіценни (980—1037). Арабська та Візантійська філософія стали перехідною ланкою від античної до західноєвропейської культури XIII—XV ст. У східній частині Римської імперії — Візантії — перехід до феодалізму відбувався поступово, без різкого розриву з античною традицією. Тут збереглося багато творів античних мислителів. Саме з Візантії бере початок філософська думка всіх народів православного світу (Вірменії, Грузії, Київської Русі). Пожвавлення міського життя в XII ст. на арабському Сході зумовило розквіт арабської філософії, яка засвоїла античну традицію. Схід у цей час значно випереджав Захід у культурному розвитку, а східна філософія помітно вплинула на розвиток західноєвропейської філософської думки.

Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ´я, які розійшлись у XII ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ´ї домінує патристика. Цим значною мірою зумовлено і те, що наука сформувалась саме в Західній Європі.

20. Філософські погляди Фоми Аквінського

Перейнявши вчення Арістотеля про активну форму і пасивну матерію, Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:

— «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;

— «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа;

— тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;

— людина і розумна безсмертна душа.

Форма як організуючий принцип по-різному пронизує матерію на цих рівнях — від зовнішньої форми до розумної душі, яка існує окремо від тіла і яка є безсмертною на відміну від рослинної і тваринної душі. Церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було поновлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною філософією Ватикану.

21. Боротьба номіналізму та реалізму у філософії Середніх віків

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей.

Реалісти — Ансельм Кентерберійський (1033—1109), Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Отже, універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму.

Номіналізм (лат. nomen — ім´я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні.

Номіналісти — Вільям Оккам (1300—1349), Жан Буридан (1300—1350) — вважали, що речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття є тільки назвами одиничного, вони — творіння людського розуму. Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого, що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним способом втілення ідеї — форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу.

Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Саме це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.

22. Характеристика філософської думки епохи Відродження

Період XV—XVI ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри загальноєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена зародженням капіталізму та розкріпаченням (частковим) особи.

Середньовіччя, як відомо, не знало соціальної особи. То був період станового суспільства, навіть ремесла і торгівля мали становий характер (цехи, гільдії). Однак християнство як релігія формувало особу, здатну до вибору між добром і злом, нести відповідальність за свій вибір. Але ця «внутрішня», духовна особа була скована феодальними відносинами. Напруга між «внутрішньою особою» і зовнішніми феодальними порядками знайшла свою першу розрядку в епоху Відродження, коли зовнішній панцир ослаб, і особа отримала змогу реалізуватися у сфері соціальної діяльності. Ця особа, тільки почавши звільнятись від феодальних пут, ще не знала меж своєї свободи. Така безмірність, відсутність відчуття «цього я не можу» і вражає в особистостях епохи Відродження. До їх когорти належать творці, які реалізовувались в усіх видах творчої діяльності, — художній, технічній, науковій, і мандрівники-авантюристи, які, долаючи мислимі та немислимі перепони, відкривали нові землі.

Якщо з економічної точки зору епоха Відродження була світанком капіталізму, то із соціологічної — вона стала епохою пробудження особи, яка іще не усвідомила меж своїх можливостей. Йдеться не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

Назва епохи походить від переконання її творців у тому, що вони відроджують культуру античності. Справді, «реабілітація тілесності» в живописі та скульптурі, поновлення особи у сфері соціальної діяльності — все це свідчить про спорідненість цих епох. Але такий підхід є поверховим. Античність не знала духовного виміру особи, вона не була опосередкована середньовіччям. Тому особа епохи Відродження є принципово іншою. Вона пройнята духовністю — здобутком середньовіччя.

Відродження — це епоха розквіту художньої культури, зародження гуманізму як світської культури, епоха реформації та контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною, епоха великих географічних відкриттів. Усі ці фактори визначали духовний зміст її.

23. Соціально-політичні теорії в епоху Відродження (Т. Мор, Т. Кампанелла, Н. Макіавеллі)

У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. На відміну від античності, в якій людина почувалась часткою космосу чи полісу і повинна була жити співмірно з цілим (звідси така увага до категорії міри у греків), італійський філософ Дж. Пікко делла Мірандола (1463—1494) проголошує, що людина повинна сама створити свою міру. Пробуджена «духовна особа» Відродження втратила «природну» міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.

У вченні про суспільство мислителі цієї епохи дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Ніколло Макіавеллі (1469— 1527). Він (і це певною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінності (аморалізм, віроломство), отримав назву макіавеллізму. В цю ж епоху англійський філософ Томас Мор (1478— 1535) і італієць Томазо Кампанелла (1568—1639) висунули перші соціальні утопії, які привабливо змальовували суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та спільної власності. Ці ідеї містили значний гуманістичний заряд, провіщали прихід принципів «братерства, рівності і свободи», під якими пізніше відбувалися буржуазні революції.

Найсуттєвішою особливістю епохи Відродження стало те, що саме в цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, урізноманітнюються течії, розширюється коло проблем філософії.

24. Філософія Нового часу. Проблема методу пізнання в філософії

Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Наука пізнавала його на основі фактів та узагальнень. Метафізика конструювала світ на основі умоглядного знання (через субстанцію та її атрибути — невід´ємні властивості). Часто вони перетиналися в доробку одних і тих самих мислителів (Декарт, Лейбніц), але іноді вступали в суперечність. Звідси і вислів Ньютона: «Фізико, остерігайся метафізики!» Але й у фізиці Ньютона не обійшлося без «метафізичних» допущень (такими виявились, зокрема, поняття абсолютного часу і простору). Суперечність природознавства і метафізики стала особливо очевидною в епоху Просвітництва (XVIII ст.), коли більшість філософів виступила проти метафізики.

І все-таки чільне місце у філософії XVII ст. посідала не метафізика, а гносеологія. Для підтвердження достатньо навести назви провідних праць мислителів, які започаткували основні напрями розвитку філософії того періоду — «Новий органон» (органон-метод) Френсіса Бекона і «Роздуми про метод» Р. Декарта. Сама гносеологія під впливом розвитку науки також якісно змінилася. Тепер вона стала перейматися не пізнанням взагалі, як це було в попередній філософії, а науковим пізнанням. (Тепер на означення теорії наукового пізнання іноді вживають термін епістемологія). Філософи мали намір пояснити механізм формування загальнозначущих наукових істин (законів науки) і розробити метод ефективного та економного відкриття цих істин.

Поява науки нового типу зумовила і докорінне переосмислення відношення людини до світу. В буденному знанні і в релігійному світогляді доводиться мати справу з речами, смисли яких формуються на основі їх функцій. Вода тамує спрагу, сонце посилає світло, дерево є будівельним матеріалом або паливом тощо. На рівні буденного досвіду речі сприймаються суб´єктивно — під кутом зору практичної доцільності: для чого вони, яку роль вони виконують. Звідси походить їх «смисл», «значення». І в релігії явища природи, будучи зведеними до засобів комунікації людини і Бога, також суб´єктивні, позбавлені самості, субстанційності.

Наука натомість формує відношення до світу як до чогось самосущого, позбавленого людських вимірів. Вода втрачає своє «олюднене» значення, вона постає як рідина з певними хімічними та фізичними властивостями. Завдяки науці світ перетворився на об´єкт. Сприймання сущого як об´єкта (об´єктивний підхід до сущого) означає «очищення» його від суб´єктивних якостей (вимірів, смислів), прийняття його як незалежної від суб´єкта самості. Це стає можливим за умови, коли річ визначається через річ, через експеримент, коли суб´єкт виключається із взаємодії речей. Це намагання «очистити» об´єкт від суб´єктивних «домішок» буде супроводжувати філософію впродовж всього Нового часу.

Перетворення речей на об´єкт відбувається паралельно з перетворенням цих же речей на об´єкти технологічних маніпуляцій. Якщо в попередні епохи вважали, що світ складається з тіл, з певних цілостей, з якими людина рахувалась як з творіннями Бога, то за Нового часу світ постає як речовина, маса, енергія, як щось безлике, позбавлене самоцінності, чим можна маніпулювати.

Перетворення світу на об´єкт пізнання діалектично пов´язане з перетворенням людини на суб´єкт пізнання. У філософії Нового часу внаслідок розвитку середньовічної концепції внутрішньої «духовної особи» виникає поняття «свідомість» (Декарт), якій приписують насамперед гносеологічні, тобто пізнавальні властивості. Свідомість як щось принципово відмінне від зовнішнього світу (об´єкта) і постає суб´єктом пізнання. При цьому подібно до того як об´єкт «очищувався» від суб´єктивних домішок, так і свідомість філософи намагались «очистити» від усього, що може викривити процес пізнання — від вірувань, авторитетів, неперевірених думок, недостовірних фактів.

25. Основні представники та особливості раціоналізму

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Його прихильники стверджували, що всезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, його категоріальної структури).

Засновником раціоналістичної течії, як і європейської філософії Нового часу загалом, є французький мислитель Декарт. Саме він заклав засади раціоналізму не просто як гносеологічної течії, де раціоналізм протилежний емпіризму, а раціоналізму як універсального світогляду протилежного ірраціоналізму.

Нова (або як її прийнято називати класична) європейська філософія ґрунтується на вірі в розум. Розум є вищою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом. Навіть скептики, стверджуючи про обмежені можливості розуму, не протиставляли йому чогось більш поціновуваного.

Декарт, як і Бекон, вважав, що філософія повинна служити цілям практики. «Замість умоглядної філософії, яка, викладається в школах, можна створити практичну, з допомогою якої, знаючи силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небес і всіх інших оточуючих нас тіл... ми могли б стати мовби господарями і володарями природи». Він замислив розбудувати струнку систему наук, яка б за аналогією з деревом мала: корінням — метафізику, стовбуром — фізику, а гіллям — всі інші науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод. Саме пошук методу наукового пізнання Декарт вважав одним з найважливіших завдань філософії. У своїх працях він намагався вивести основні правила цього методу, взявши за основу принципи побудови математичного знання:

1. Починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є знання, дане чітко й виразно (сlаге et distincta). Акт свідомості, в якому предмет дається чітко й виразно, він назвав інтуїцією.

2. Ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших (аналіз).

3. Йти від простого, очевидного до складного, неочевидного (синтез).

4. Під час цих операцій на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків.

Перша проблема, з якою Декарт зіткнувся при розбудові науки на основі такого методу, була проблема відправних істин (звідки походять чіткі та виразні істини?). Він заперечував чуттєвість як джерело таких істин, оскільки відчуття підвладні всіляким спотворенням. За його словами, істинним є не те сонце, яке людина сприймає чуттям, а те, яке осягнув розум в концепції Коперника. Це дало йому підставу для висновку, що вихідні ідеї «вроджені» нашому розуму. До них належать ідеї Бога, числа, тілесності, структурності тіл, а також принципи логіки, категорії. Концепція «вроджених ідей» Декарта сягає корінням концепції «пригадування» душею ідей у Платона, з тією лише відмінністю, що французький мислитель вважав «вродженими» тільки найзагальніші та найпростіші ідеї, а всі інші він намагався вивести з простих за допомогою правил свого методу.

26. Основні представники та особливості емпіризму

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо протиставив старому «органону» (методу) Арістотеля. Розвитку науки, на думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому потрібно виявити і викорінити ці «привиди», «очистити» від них розум. Цей пошук «чистого суб´єкта», «чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням суб´єкта і об´єкта, що виникло в науці та філософії Нового часу.

Ідеї Ф. Бекона систематизував Т. Гоббс. Він дещо посилив роль дедуктивного методу в пізнанні, віддавши належне математиці в науковому знанні. Мислитель визнавав роль як емпіричного, так і раціонального пізнання, щоправда, раціональне тлумачив як механічне поєднання та роз´єднання чуттєвих ідей. Гоббса споріднює з емпіриками номіналізм щодо розуміння природи загальних понять.

Гоббс звернув увагу на знакову природу слів, дав першу класифікацію знаків, його вважають одним із засновників семіотики — науки про знаки. При цьому він виділяв пізнавальну та соціальну функцію знаків, без яких люди не могли б домовлятись між собою. На основі теорії знаків Гоббс різко критикував реалізм. («Слова, за якими ми нічого не сприймаємо, крім звуків, є те, що ми називаємо абсурдом, або нонсенсом».) Світогляд Гоббса, на відміну від Бекона, є суто механістичний. На формування його поглядів, крім Бекона, вплинули представники математичного природознавства - Галілей, Коперник, Кеплер. Основні властивості тіл Гоббс зводив до протяжності, форми, тобто до так званих об´єктивних якостей, які підлягають кількісному виміру. Навіть мислення він зводив до складання і віднімання, а міркування вважав підраховуванням.

Бекон, Гоббс і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу. Сферу моралі вони залишали в компетенції Святого Письма. Їх світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі. Вони розглядали людську суб´єктивність як віддзеркалення зовнішнього (механічного) світу. І сама ця суб´єктивність зводилась до механічної комбінації ідей (особливо у Гоббса). Суб´єктом пізнання вони вважали окремого індивіда, але вже у вченні про «привиди» (Бекон) і про суспільний характер знаків (Гоббс) вони зіткнулись із впливом суспільства на процес пізнання.

27. Філософія епохи Просвітництва: загальна характеристика

Просвітництво постало як ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи — Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, у тому числі Польщу, Україну та Росію. Його основу становила віра в розум як джерело знання і як засаду побудови щасливого життя (окремої людини та суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, критика релігії та марновірства, віротерпимість аж до атеїзму, визнання природних прав людини. Як ідеологія, Просвітництво виражало інтереси молодої буржуазії. Оскільки релігія на той час була духовним виразником інтересів аристократії, то діалектика ідейної боротьби змусила ідеологів буржуазії зайняти протилежні — матеріалістичні та атеїстичні — позиції.

Теоретичною передумовою Просвітництва можна вважати філософію XVII ст., зокрема Декарта з його настановою на розум і механістичним світоглядом, ідеї Локка (орієнтація на досвід, теорія природних прав людини), а також механіку Ньютона як зразок наукової теорії.

Найбільшого розвитку Просвітництво набуло у Франції. Саме тут в атмосфері кризи інститутів феодалізму напередодні буржуазної революції ідеї просвітників охопили широкі кола освічених людей. Ідейним рупором і духовним центром Просвітництва стала знаменита Енциклопедія, яку з 1751 по 1772 рік видавали французькі просвітники, спочатку Жан Даламбер (1717—1783), а відтак Дені Дідро (1713—1784). Думки просвітників поширювалися не тільки в теоретичних дослідженнях, вони пропагувалися в памфлетах, дискутувалися в салонах.

Критика просвітниками метафізики почасти зумовлена відсутністю у них чіткого розмежування філософії та науки. До філософії ставились вимоги, правомірні швидше до наукового пізнання. Щодо цього просвітники є попередниками позитивістів — течії XIX ст., що намагалась побудувати філософію за зразком науки. До речі, засновник позитивізму О. Конт (1798—1857) вважав себе продовжувачем ідей енциклопедистів.

Усе це свідчить, що просвітникам притаманний механістичний натуралізм в розумінні світу. Поширений на людину, цей підхід вів до заперечення свободи і до пошуку моральних засад людського буття в природі людини. В соціальній концепції, тобто в розумінні суспільства, просвітники виходили з людини як природної істоти (соціальна робінзонада). Вони вірили в незмінну природу людини, яка складається зі схильностей, інстинктів і чуттєвих потреб. По-різному оцінюючи природу людини (добра вона чи зла), вони схилялись до думки про всесилля виховання (ці думки вслід за Локком повторював Гельвецій). Це живило сподівання на розумних правителів і вчителів, які завдяки вихованню нових людей перетворять світ.

28. Класична німецька філософія та її основні проблеми

У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії та Франції в Німеччину, яка значно пізніше від своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні буржуазних перетворень виникають ідейні пошуки і духовне піднесення, що охопили все суспільство, в тому числі й філософію. Сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими безуспішно билася попередня філософська думка. Одна їх група мала гносеологічний характер: протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі; друга — онтологічний (стосувалася буття людини): протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке виходило поза межі цього світогляду.

Німецьку класичну філософію сформували І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах. Певною мірою до цієї традиції можна зарахувати філософію К. Маркса, принаймні категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її межі.

Філософів, які належать до німецької класичної філософії, споріднює зміщення центру дослідження від об´єкта до суб´єкта, в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб´єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб´єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб´єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне самотворення.

29. Виникнення та сутність марксизму

До лівого крила молодогегельянців належали також Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), творці марксизму.

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур´є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функцію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обіцяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби втілення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. Її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса. Дещо інший варіант філософії реконструюють на основі ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (суб´єкта) і світу (об´єкта) вважається матеріальна практика (матеріалістично переосмислена ідея активності Фіхте — Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується категорія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчуження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант марксизму розвивали переважно неомарксисти (Дьйордь Лукач (1885—1971) і Франкфуртська школа).

30. "Філософія життя" - формування нової філософської парадигми

Наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. в Європі набула популярності «філософія життя», найпомітнішими представниками якої були Ф. Ніцше, 3. Фрейд, А. Бергсон, які відійшли від онтологічної та характерної для класичної філософії гносеологічної проблематики. Їх мало цікавив об´єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. А сама людина розглядалася ними насамперед як земна біологічна істота — з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя — напрям у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Постала вона як своєрідний протест проти класичного гегелівського ідеалізму, який не переймався проблемою існування конкретної людини з її стражданнями і пориваннями. Виступила вона й проти неокантіанської та позитивістської версії філософії, яка зводила філософію тільки до аналізу методологічної проблематики науки. Філософія життя знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань, до антропологічної й аксіологічної проблематики. Якщо для класичної філософії гаслом було «істина понад усе» (символом її може бути Д. Бруно), то для філософії життя — «людина понад усе». Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Посилення раціональних елементів у культурі Ніцше трактує як занепад життя. Вслід за Шопенгауером він вище оцінює волю, ніж розум. Але, на відміну від песимізму свого попередника, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, чимось на зразок «оптимістичної трагедії», він проголошує «так!» життю у всіх його виявах.

Центральним поняттям його філософії є «життя», виявами якого є «становлення» і «воля». Вслід за Гераклітом і буддистами він змальовує динамічну, процесуальну картину світу. Життя — постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція. Поняття «воля» у Ніцше багатозначне і метафоричне. Це — рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного Я, самоствердження. Це — воля до влади. Перехід від неорганічного до органічного світу і до людини є, на його думку, шляхом занепаду, а не прогресу. В борінні сліпих неорганічних сил більше істини і краси, ніж у тому, що виникає на їх основі.

31. Проблема людини та її свободи у філософії екзистенціалізму

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб´єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб´єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об´єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб´єкта і об´єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв´язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв´язку з ідеєю Бога.

32. Класичний психоаналіз: загальна характеристика

Близькі до філософії життя ідеї розвивав засновник психоаналізу австрієць Зигмунд Фрейд (1856—1939).

Психоаналіз (грец. psyche —душа і analysis — розкладання) — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважав таким прихованим чинником несвідоме, насамперед статеві потяги. Людину він трактував переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення й агресії, а культуру — як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Досліджуючи неврози (психічні зриви), Фрейд дійшов висновку, що причини їх коріняться у сфері підсвідомого. Про наявність підсвідомого в психіці людини деякі мислителі писали і до нього. Заслуга Фрейда полягає в тому, що він зробив його центром свого аналізу, намагався розкрити механізми взаємодії несвідомого і свідомого. Людську психіку він розглядав як динамічну систему, що складається з «Воно», «Я» і «Над-Я». «Воно» — біологічні поривання людини, націлені на задоволення, нехтуючи норми культури. Будучи блокованим ними, «Воно» виявляється у снах, неконтрольованій фантазії, обмовках. «Над-Я» — засвоєні людиною ще з дитячого віку моральні норми, культурні цінності, які стали регулятивними чинниками її свідомості (совість як громадський контролер в людині). «Я» мовби затиснене між цими крайніми полюсами — біологічним і культурним. Його функція полягає в усуненні протиріччя, пошуку шляхів цивілізованого задоволення біологічних потреб. Якщо «Я» не справляється зі своєю функцією, настає психічний зрив. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб виявити приховані причини цього зриву, допомогти людині усвідомити їх і в такий спосіб подолати невроз. Шлях подолання неврозу (істерії та ін.) — усвідомлення несвідомого, яке при світлі розуму втрачає силу.

Концепція психоаналізу виявила важливі моменти людської психіки. Завдяки вченню Фрейда набула популярності професія психоаналітика — «цілителя душ». Психоаналіз, хоча він і є суто терапевтичним методом, ґрунтується на певному філософському розумінні людини і культури. Культуру Фрейд інтерпретує як репресивну силу. «Скидається на те, що всяка культура змушена базуватися на примусі й забороні потягів... Потрібно, на мій погляд, брати до уваги той факт, що у всіх людей наявні деструктивні, тобто антисуспільні й антикультурні тенденції», — писав він. Людині, на його думку, від природи притаманні потяги до інцесту (кровозмішання), канібалізму (людожерства) та кровожерливості (прагнення вбивства). Культура наклала табу (заборону) на ці потяги. Еволюція людини полягає в тому, що зовнішні табу поступово засвоюються (інтериоризуються) і стають внутрішніми нормами. Однак і в сучасному суспільстві, на думку Фрейда, ці явища не до кінця подолані, проявляються в невмотивованій агресивності тощо.

На основі психоаналізу Фрейд пропонує свою концепцію релігії. На його думку, релігія багато зробила для гамування антисоціальних потягів людей, однак її час минув. Вона відповідала дитячій стадії розвитку людства (фазі неврозів, коли дитина сама не може приборкати природні поривання і долає їх тільки під впливом авторитету дорослих). Подібно до цього людство зуміло здолати біологічні пориви тільки під впливом вигаданої верховної істоти. Однак людство дорослішає, і релігійні пояснення виникнення і суті моральних норм стають, на думку Фрейда, на перешкоді їх вдосконаленню. Сучасна людина, вважає він, усвідомлює необхідність моральних норм як умов існування суспільства, не вдаючись до ідеї Бога, без їх освячення. Саме ж релігійне пояснення світу і норм культури суперечить науці і перешкоджає розвитку інтелекту. Це типова просвітницька позиція, яка виводить мораль з розуму. Фрейд не розумів, що функції релігії та віри в житті суспільства принципово відмінні від функцій науки і розуму.

33. Зародження і розвиток філософської думки в Україні

Кожна форма філософії як складова культури завжди відображає національну своєрідність її творців, що дає підстави для тверджень про національну (англійську, німецьку, французьку) філософію, а отже, й українську.

Відомо, що філософія є особливою сферою духовної діяльності людини, спрямованою на усвідомлення проблем людського буття, найзагальніших духовних потреб конкретного народу чи нації. У цьому контексті українська філософія є давнім феноменом, початки якого сягають глибини віків.

Поза сумнівом, поява філософського духу українства виходить за межі XVI—XVII ст., коли завдяки діяльності братських шкіл, Острозького культурно-освітнього центру, Києво-Могилянської академії почало набувати самостійного розвитку філософське теоретичне знання, тобто почав вигранюватися буттєвий статус професійної філософії. І хоч вона вважається зрілим рівнем розвитку філософії, де панує її теорія та її творці — професійні філософи — професійна філософія є лише одним із можливих способів існування філософії. Адже існують й інші шляхи філософського осягнення дійсності, за яких теоретичний інтерес доволі міцно вживається з практичним. У контексті української філософії він охоплює, як правило, час існування києво-руської культури (XI ст.) з її писемними пам´ятками, що репрезентують особливості тогочасного осмислення дійсності, характерного українській духовній традиції.

Світоглядно-філософські начала українського народу сягають значно глибинніших шарів вітчизняної культури, її дохристиянської доби. У світлі аргументів на користь існування сарматських, скіфських, кіммерійських, арійських, трипільських та інших часів на території України з їх самобутньою культурою і тісними зв´язками із найвідомішими осередками Ойкумени — Греції, Індії — важко чи взагалі неможливо встановити факт появи філософського духу тільки на етапі існування Київської Русі.

34. Філософія в Україні доби барокко. Києво-Могилянська Академія

У розвиток української філософської культури вагомий внесок зробили також братства, що виникли в Україні в останній чверті XVI — на початку XVII ст. як громадські центри оборони української духовної культури від сторонніх впливів. Створюючи розгалужену систему шкіл, вони сприяли широкому розвитку освіти, її секуляризації та демократизації, що сприяло становленню професійної філософії в Україні.

Завдяки всебічній підтримці гетьмана реєстрового козацтва, вихованця Острозької академії Петра Конашевича-Сагайдачного (невід. —1622) значного авторитету і впливу набуло Київське братство, при якому 15 жовтня 1615 року було відкрито школу. З її діяльністю пов´язані імена Івана (Йова) Борецького (невід. — 1631), Мелетія Смотрицького, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Фоми Ієвлевича, Ісайї Трофимовича-Козловського і особливо Касіяна Саковича (1578—1647), роль якого в розвитку гуманістичних традицій і загального піднесення філософської думки в Україні досить помітна. Випускник Краківського університету й Замойської академії, К. Сакович був людиного європейської вченості, вільно володів українською (книжною), грецькою, польською, старослов´янською мовами, латиною. Його праці «Арістотелівські проблеми, або Питання про природу людини» (1620), «Трактат про душу» (1625) написані як посібники із філософії для братських шкіл, є першими зразками теоретичного мислення в Україні. Вони свідчать, що виокремлення філософії як самостійної галузі знань розпочалося в Україні ще до відкриття Києво-Могилянської академії. Ідучи за західноєвропейськими гуманістами Відродження і особливо Дж. Піко делла Мірандолою (1463—1494), К. Сакович підносить людський розум, людську активність, її здатність керувати власною природою. Він вивчає співвідношення внутрішнього і зовнішнього в людині на основі кореляції його з об´єктивним світом, в чому простежується рефлекторне тлумачення психічного, яке знайде пізніше продовження в антропологічних дослідженнях і вченні про рефлекс Р. Декарта. Багато працював К. Сакович над збагаченням категоріального апарату української філософії, поповнюючи його термінами і поняттями, виробленими тогочасною світовою філософією. Його праці відзначаються науково-теоретичним стилем, окресленим філософським спрямуванням, високим професіоналізмом. Вони засвідчили якісно новий стан української філософської думки, її поступовий вихід на професійний рівень, що остаточно закріпилось у творах професорів Києво-Могилянської академії (колегіуму), яка була створена у 1632 р. злиттям Київської братської школи і Лаврської школи — «гімназіону», заснованої у 1631 р. митрополитом Київським і Галицьким Петром Могилою.

Академія мала дев´ять класів (шкіл): фара, аналогія, інфима, граматика, синтаксима, поезія, риторика, філософія, богослов´я. Філософський клас вважався одним із найвищих. Філософія складалася з трьох частин: філософії мисленної (розумової), зміст якої охоплював загальні закони і форми людського мислення; філософії природної, або фізики, що зосереджувалась на вивченні природи, космології, астрології, мистецтва тощо, і філософії божественної, або метафізики, з її загальними принципами буття.

В основу змісту тогочасної філософії було покладено синтез християнського неоплатонізму й арістотелізму, елементів філософії Ренесансу, Реформації та доби раннього Просвітництва з духовною спадщиною києво-руського візантинізму і особливостями українського менталітету. Тобто першою формою буття української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням ретроспективності (звернення до минулого) й традиціоналізму при розгляді глибинних філософських проблем.

Свого подальшого розвитку філософська школа Києво-Могилянської академії набула на другому етапі її існування, коли центр філософського пошуку змістився в бік проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології. Найбільш яскраво репрезентує цей період Георгій Щербацький (1725—невід.), філософська система якого помітно близька до філософії Декарта, ідей Нового часу. Виходячи з духу картезіанського раціоналізму, він тлумачить філософію як науку, як «істинне, вірогідне, очевидне пізнання якоїсь речі, незаперечної і незмінної через певну істинну підставу чи причину, завдяки якій вона є ось такою або в кожному разі завдяки якій стверджується, що вона саме така, чи заперечується попереднє визначення». За таких обставин зусилля філософії, озброєної людським розумом як засобом здобуття істини, спрямовується на пізнання навколишнього світу і людини, що відповідало філософській думці доби бароко. Особливу роль у цьому процесі Щербацький відводить самосвідомості, проблемі онтології «внутрішньої людини», що є, як відомо, однією з провідних ідей української філософської думки. У пошуку істини він застерігав від надмірної довіри до свідчень органів чуття, наголошував на необхідності підпорядкування чуттєвого пізнання мисленню, розумінню, осягненню з допомогою природного світла розуму, яким наділив людину Бог. Тобто основою об´єктивної значущості людського мислення вважав Божу всемогутність, що породила свідомість людини і принцип очевидності як суб´єктивного відповідника цієї всемогутності.

35. "Філософія серця" Г. Сковороди

воє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів´я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об´єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

Отже, вся філософська система Сковороди у своєму внутрішньому єстві пронизана антитезами видимого і невидимого світів, що постають у найрізноманітніших ракурсах. Це засвідчує, з одного боку, сприймання буття всього сущого у стані постійного неспокою, взаємодії протилежностей, а з іншого — така антитетичність є вираженням абсолютної повноти буття, в якій зливаються протилежні ознаки, які містить у собі все існуюче. З огляду на таку світоглядно-методологічну позицію Сковороди Д. Чижевський назвав його найвизначнішим представником традицій античної та християнської діалектичної методи.

Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Сковороди підпорядковані основному об´єкту його філософування — духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока етизація його філософського вчення, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» — Бога. Центром цього складного процесу є серце — духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе серце», що передує народженню нового.

36. Філософські ідеї в творчості діячів української культури (Т. Шевченко,Л. Українка, В. Винниченко)

Світоглядна позиція українського романтизму — «філософія серця» — характеризує і творчість діячів Кирило-Мефодіївського братства: Тараса Шевченка (1814—1861), Пантелеймона Куліша (1819—1897), Миколи Костомарова (1817—1885), яких єднала не лише романтична історіософія з її апеляцією до ідеї свободи та духовної «ідеї батьківщини» на основі христової віри — Біблії, звідки вони черпали мотиви, образи, символи, паралелі, а й екзистенційно-антропологічний напрям розгляду світоглядних проблем, що властивий українській філософській думці.

Так, основною світоглядною рисою Т. Шевченка є антропоцентризм, згідно з яким людина — центральна, найвища мета Всесвіту. Природу, історію, культуру — все суще він сприймав тільки крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості, наприклад, природа — живе єство, найдосконаліше дзеркало людських переживань. Вона камертоном відгукується на все, що діється в людському серці, відображає глибокий внутрішній світ людини: «говорить» з людиною, «озивається» до неї, «сумує», «плаче» і «сміється» з нею. Але не тільки природа, а й події минулого у творчості поета і мислителя — це конкретні живі люди, котрі, як і його сучасники, «стогнуть» у кайданах, переживають «неправду» і «неволю». Україна, попри те, що це край, з одного боку, «прекрасний, розкошний, багатий», а з іншого — край, де «латану свитину з каліки знімають», де «кайданами міняються» і «правдою торгують», уособлює весь світ як екзистенційний стан буття. Його особиста доля і доля українського народу віддзеркалюють одна одну. Тому шевченківський чуттєво-емоційний поетичний образ України і став основою теоретичних зусиль щодо розробки філософії української ідеї.

37. Категорія буття: її смисл і специфіка. Основні форми буття

Проблема буття — одна з перших проблем, які намагалась розв´язати філософія. Поняття «буття» дуже часто фігурує в нашій мові. Бо кожне речення можна, як це і робить логіка, звести до форми S є (не є) Р. Деякі речення, наприклад, «Троянда є червона», «Василь не є мільйонер» безпосередньо відповідають цій формі, інші, скажімо, «Дерево росте біля будинку» можна звести до неї («Дерево є таким, що росте біля будинку»). Зв´язка «є» означає «має буття». На цій підставі можна зробити висновок: все, про що ми ведемо мову, ми підводимо під буття або небуття, надаємо йому статус буття чи небуття.

Крім цього прихованого, певною мірою неусвідомленого вживання слова буття, використовують його і більш свідомо, ведучи мову про світ як буття, про життя як буття («життя-буття»), про смерть як небуття. Звертаючись до когось, наголошують: «Будь людиною!» Але й при цьому значення слова «буття» не розкривається.

Отже, виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;

— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Арістотель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зростання довершеності. Цієї ж концепції дотримувались і середньовічні мислителі, зокрема Ф. Аквінський.

38. Філософське розуміння матерії: сутність та особливості

Початкове поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки — атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття.

Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають елементом і початком речей. Фалес, засновник такої філософії, як стверджує далі Арістотель, говорить, що начало — вода, що сім'я всього за природою вологе, а начало вологого — вода". Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні, вирішуючи глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода, земля, повітря, енергія — першооснови буття людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл — безліч, то матерія — це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття — самостійне, самодіяльне: під атрибутом — невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом — довільні, випадкові, необов'язкові риси субстанції.

Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості.

Інший підхід у П.Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень абстрагування, незважаючи нате, що прискіпливі критики дорікали йому за надмірну широту, неконкретність, а тому неадекватність цього визначення. Як на аргумент, вони посилалися на релігійні та філософські концепції, за якими боги і духи (Бог-Сонце в єгипетській релігії або поняття Бога у філософії Д.Юма) — чуттєво пізнавані реалії.

Відповідний внесок до поглиблення поняття матерії зробив Г.Гельм-гольц. За його словами, матерія — це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини). Але Бог існує об'єктивно і від того не стає матеріальним.

Матерія як філософська категорія — не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії — не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорга-нізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

39. "Простір" і "час" як форми існування матерії

Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються. Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протяжності. Вона охоплює продовження одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки. Вимірювання простору в кілометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх визначенням, а кількісним градуюванням. Щоб визначити час, потрібно співвіднести його з чимось відмінним і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Так визначають час через розташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев, зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є просторовими характеристиками. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час.

Аналогічна ситуація і з простором. Його визначають через час. Так, ще в давнину визначали довжину шляху в днях, а астрономи вимірюють відстань до зірок у парсеках (парсек — відстань, яку промінь долає за 3,26 року). Взаємодоповненість простору і часу стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пізніше, одночасно) пов´язується з місцезнаходженням спостерігача. Так, спалах зірки, зафіксований на Землі сьогодні, для спостерігача, що знаходився б поблизу, відбувся мільйон років тому. Тому для визначення часу події необхідно вказати місцезнаходження спостерігача.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.

40. Рух як спосіб існування матерії, його форми

Рух — це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух — це будь-яка зміна, будь-яка взаємодія матеріальних об'єктів, зміна їх станів. У світі немає матерії без руху, як нема і руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій — відносним: спокій — це лише один із моментів руху. Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розвитку матерії з'являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особливості форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матеріального світу, його структурну організацію. У зв'язку з цим можна сказати, що кожному рівню організації матерії (нежива природа, жива природа, суспільство) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність форм руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія.

Джерело руху — сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху. Рух матерії — це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

41. Діалектика та її альтернативи

Діалектика є сучасною загальною теорією розвитку всього сутнього, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах. І це стосується не лише розвитку "абсолютної ідеї", як у Гегеля, а й матеріального світу. Тобто діалектика поширюється на всю навколишню дійсність і є теоретичним відображенням розвитку як "духу", так і матерії, свідомості, пізнання.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є одним із найважливіших у діалектиці. Процес пізнання завжди починається з виявлення зв'язків. І будь-яка наукова теорія грунтується на з'ясуванні суттєвих зв'язків. Поняття зв'язку є вихідним для розуміння універсальних (глобальних) зв'язків об'єктивної дійсності.

Для розуміння діалектики як теорії розвитку важливим є поняття "взаємодія", що відображає процеси взаємовпливу різних об'єктів один на одного, зміну їхнього стану, взаємоперехід, а також породження одних об'єктів іншими.

Взаємодія носить об'єктивний і універсальний характер. Це те перше, що виступає перед нами, коли ми розглядаємо матерію, що рухається. Гегель стверджував, що взаємодія виступає "взаємною причинністю" взаємно зумовлених субстанцій.

42. Основні принципи діалектики як загальної теорії розвитку

Принципи діалектики — це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають підвалини буття й пізнання, виражають їх найфунда-ментальніші особливості й відношення; виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи і спонукаючи людей до дії; виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.

До основних принципів діалектики відносять принцип розвитку й принцип взаємозв'язку. Є й інші принципи. Деякі з них будуть згадуватися пізніше.

Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.

Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємоо-бумовленості, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають єдність і багатоманітність світу. У них знаходить свій вираз матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний із зв'язків предмет перестає бути собою.

Зв'язки завжди розуміються в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Самі зв'язки теж слід розглядати в розвитку, які проявляються і між речами, і між стадіями самої речі, мають нескінченну якісну різноманітність, специфіку. Вони проявляються: між формами існування матерії; між формами руху матерії; між структурними рівнями матерії; між предметами і явищами в межах однієї форми руху. Вони залежать від характеру відношень між об'єктами, а тому мають такі форми: внутрішні й зовнішні; прямі й непрямі; суттєві і несуттєві; стійкі й нестійкі; безпосередні й опосередковані; необхідні і випадкові; одиничні й загальні і т.д.

За своєю природою і залежно від форм руху матерії зв'язки можуть бути: механічними, фізичними, хімічними, біологічними та соціальними.

Зв'язки притаманні як матеріальним об'єктам, процесам, явищам, так і "ідеальним об'єктам" (думкам, ідеям, які виникають у процесі мислення як відображення зв'язків, що мають місце в об'єктивній дійсності).

43. Філософський зміст поняття "закон". Основні закони діалектики

Закон — це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра — скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному житті. Отже, найсуттєвішою ознакою закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між речами, предметами, явищами.

Іншою важливою ознакою закону є необхідність такого зв'язку, що неминуче виявляється в процесі розвитку того чи іншого явища. Якщо виникає щось нове, то воно обов'язково пов'язане із старим, стоїть на його "плечах", не відкидає старого цілком, а з необхідністю "знімає" потрібне для подальшого розвитку. Цей зв'язок є необхідним і загальним, тобто він є постійним, внутрішнім і таким, що неминуче повторюється, якщо виникають умови для дії такого зв'язку. Можливість узагальнення якраз і грунтується на тому спостереженні, що приблизно за однакових умов можуть відбуватися схожі події, тобто необхідні суттєві зв'язки між речами будуть зберігатися. В законі, за висловом Гегеля, є "сталість, що зберігається". Саме явище — змінне, нестабільне. Закон же — спокійне, стійке відображення існуючого світу. "Царство законів, — писав Гегель, — містить у собі лише простий, незмінний, але різноманітний зміст існуючого... "царство законів — це спокійне відображення існуючого світу, що з'являється.

Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є:

1) об'єктивним; 2) необхідним; 3) загальним; 4) внутрішнім;

5) суттєвим; 6) повторювальним.

Можна виділити три групи законів: 1) окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

2) особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

3) загальні, універсальні закони (закони діалектики). Слід розрізняти закони природи і закони суспільства. Перші діють стихійно. Другі виявляються через свідомі дії людей. І це накладає певний відбиток на дію законів. Закони суспільства можуть ігноруватися, гальмуватися людьми тощо.

44. Категорії діалектики як універсальні форми мислення

Категорії діалектики — це всезагальні форми мислення, форми абстрагування, то вони не даються у відчуттях — їх не можна побачити, відчути, спробувати на смак тощо. Вони є результатом діяльності нашого мислення. Однак це зовсім не означає, що вони — продукт "чистої думки", "вигадка".3а своїм джерелом категорії діалектики об'єктивні, тобто ті загальні властивості, котрі відображаються в категоріях, притаманні самим речам, існують незалежно від волі людини, її свідомості. Категорії діалектики суб'єктивні за своєю формою, бо вони є продуктом розумової діяльності суб'єкта, людини. Категорії "простір", "час", "якість" і т.д. існують не тому, що ми їх вигадали, а тому, що вони відображають ті реальні процеси, котрі є насправді поза нашою свідомістю, в самій дійсності. Категорії за своїм змістом — об'єктивні, а за формою — суб'єктивні. Об'єктивність категорій і є їхньою визначальною особливістю.

У своїй пізнавальній, предметній діяльності люди постійно спостерігали багаторазові повторення зв'язків між речами, пізнавали характерні особливості речей, знаходили спільне і відмінне між ними, і в процесі такої діяльності закріплювали ці знання в певних поняттях, категоріях. Скажімо, було помічено, що коли терти дерев'яні речі одна об одну, то виникає тепло, а згодом і вогонь. Цей зв'язок, при якому одне явище з необхідністю викликає інше, поступово закріплювався в свідомості людини у формі категорій причини і наслідку. Так, у процесі предметно-практичної, пізнавальної діяльності людей виникли філософські категорії причини і наслідку, що відображали у мисленні об'єктивно існуючі зв'язки між речами.

Категорії діалектики виробляються, таким чином, у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об'єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов у процесі розвитку суспільної практики, знань змінюється і наша уява про зміст діалектичних категорій. Вони збагачуються, наповнюються новими відтінками. Це можна простежити на прикладі зміни уявлення про категорію "матерія" від античних часів до нашого часу, від її розуміння античними філософами до розуміння її тепер. Ми перейшли від конкретного уявлення про матерію як речовину (вода, земля, повітря тощо) до абстрактного уявлення про неї як про об'єктивну реальність, котра включає в себе не лише речовинні види матерії, а й антиречовинні (антиречовина, поле тощо). Це пояснюється, насамперед, поглибленням наших знань про навколишню дійсність, виявленням нових суттєвих зв'язків між речами та їхнім відображенням у мисленні. У зв'язку з цим виникають нові категорії, поняття, такі як ''структура", "система", "інформація", "відображення", "ймовірність", ''зворотний зв'язок" та інші.

Однак при цьому слід підкреслити, що діалектичні категорії розглядаються в певній послідовності, мають відповідну субординацію, порядок. Основою цього є принцип відповідності логічного історичному, тобто як історично розвивалося пізнання, так воно має відображатися і в розташуванні категорій діалектики. За цим можна зрозуміти логіку людського пізнання, перехід від одних категорій до інших, від одного рівня абстракції до іншого, більш високого. Найпершими категоріями, що виникли історично, були категорії "буття", "матерія", "рух", "зміна", "простір", "час" і т.д. Оскільки ці категорії були найпершими в історії, то вони є першими і в діалектиці. Категорії діалектики — це немовби сходинки, щаблі, з допомогою яких людство піднімається до все нових знань. Тому категоріям діалектики притаманна така особливість, як історичність.

45. Теорія пізнання в системі філософського знання

Пізнання є специфічним різновидом духовної діяльності людини, процесом осягнення навколишнього світу, отримання й нагромадження знань. А знання — це інформація про світ, яка існує у формі певної суб´єктивної реальності, ідеальний образ дійсності. Іншими словами, пізнання і знання відрізняються одне від одного як процес і результат. Процес пізнання охоплює певну кількість взаємоорганізованих елементів: об´єкт, суб´єкт, знання як результат дослідження. У своїй відносній самостійності людина і є тим суб´єктом, якому протистоїть об´єкт. У зв´язку з цим постає питання про можливості пізнання людиною навколишнього світу. «Що я можу знати?» — запитує І. Кант. Протистояння суб´єкта та об´єкта надає питанню про можливість пізнання певну парадоксальність, що призводить до виникнення різноманітних концепцій пізнання.

Гносеологія як специфічна теорія пізнання набула динамічного розвитку в XVII—XVIII ст., постаючи в різних концепціях. Емпіричну концепцію розробили англійці Ф. Бекон, Дж. Локк і Т. Гоббс. Першим заявив про емпіризм та експериментальну науку Бекон. Він вважав, що науки, які вивчають пізнання та мислення, є ключем до всіх інших наук, бо вони мають у собі «розумове знаряддя», яке дає розумові вказівки або попереджає щодо помилок («примар»). Бекон вважав, що поширена на той час логіка не є корисною для набуття знань. Порушуючи питання про новий метод «іншої логіки», він наголошував, що нова логіка, на відміну від суто формальної, повинна виходити не тільки з природи розуму, але й з природи речей, «не вигадувати та надумувати», а відкривати й відображати те, що здійснює природа, тобто бути змістовною та об´єктивною.

46. Основні принципи філософського пізнання світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання, особливості їх взаємодії

Основними засобами філософського пізнання є засоби логіки, інтелектуальної інтуїції, герменевтичної інтерпретації, екстраполяції, розумовий експеримент, сумнів та ін. Центральне місце серед засобів філософського пізнання належить логічним, тобто умоглядним засобам. Та це не означає, що філософія не має своєї, за аналогією з наукою, емпіричної бази. Усе різноманіття реального світу - природного і суспільного - служить основою для розробки філософського, логічного рівня освоєння світу. Філософ має можливість спостерігати, порівнювати, узагальнювати світ явищ, що цікавлять, вивчати емпіричні і теоретичні надбання природничих і суспільних наук. Філософія, як учення про загальне, розсуває межі бачення речей, процесів, подій, явищ, дає можливість поглянути на річ буття з висоти загального, зрозуміти і визначити її місце у системі загального. Філософія втілює певний спосіб, логіку мислення, спрямовану на глибше і повніше розуміння предметів і явищ, з'ясування корінних причин їх існування і розвитку. Саме у різних видах духовного життя суспільства - літературі, театрі, живописі та ін., для яких характерний філософський підхід, високо цінуються твори, що відображують головні принципи буття людей, їх мораль, суть характерів, мотивів їх дій, і вважаються ознакою таланту, отже, для яких характерний філософський підхід.

47. Пізнавальний процес як єдність чуттєвого та раціонального

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сторін — чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповідні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні висновки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття — зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної еволюції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «двері», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як момент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов´язаних формах. Це — відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

До уявлень відносять образи пам´яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпосереднього зв´язку з реальним об´єктом. Це аморфний, нечіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та відкиданням неістотних.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно виражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв´язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв´язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб´єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв´язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв´язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв´язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв´язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.

48. Проблема істини та її критеріїв у пізнанні

Істина — адекватна інформація про об´єкт (ним може бути і сам суб´єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осягненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її достовірність. Істина існує як певна духовна реальність в її інформаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання вимірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Коли, наприклад, стверджують про людину як істинного патріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.

Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаючи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переконаннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття «ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твердження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень «квант — одиниця виміру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація — спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.

Об´єкт пізнання (наприклад, держава) можна розглядати з точки зору загальних, сутнісних ознак, на відміну від конкретної держави, яка має притаманні тільки їй, історично зумовлені ознаки. Це дає підстави для висновку, що загальне положення є істинним лише у конкретних просторових і часових межах, за якими воно як певна абсолютна істина стає хибним знанням. Наприклад, судження про температуру води, за якої вона перетворюється на пару, дорівнює 100 °С, є істинним лише тоді, коли атмосферний тиск становить 760 мм. ртутного стовпчика.

Отже, зв´язок істини з конкретними умовами місця й часу, з певною системою координат (точкою відліку) зумовлює її конкретність. А це означає, що істина завжди конкретна.

49. "Абсолютна" і "відносна" істина: сутність взаємозв'язку

Із розумінням істини як процесу пов´язана проблема абсолютного та відносного в ній. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істину не можна розглядати як дану в готовому вигляді і сховану в кишені відкарбовану монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних. Прикладом відносної істини є вчення античного філософа Демокріта про атоми — найдрібніші неподільні часточки матерії, з яких складаються усі тіла. Люди вважали це вчення абсолютною істиною до кінця XIX ст., поки не було винайдено електрон, який входить до складу атому. Натепер відомо понад сто елементарних часток, хоча й ці відкриття не є межею розвитку знань про них.

У прадавні часи люди вважали, що Земля є площиною, оскільки далекі мандри були тоді неможливі ні землею, ні водою, а горизонт здавався певною досяжною межею. Для тих людей і для того часу те, що Земля є площиною, було абсолютною істиною. І це навіть можна довести за допомогою математичних формул. Відомо, що кривизна нескінченно малої ділянки сфери прямує до нуля. А саме такою нескінченно малою ділянкою було місце проживання тих давніх людей порівняно з площею всієї Землі (або земної кулі). Але ця абсолютна істина виявилася помилковою, коли вони стали мандрувати і землею, і морем, зрозумівши, що горизонт не є тією видимою межею, а Земля не є площиною. Подібні приклади свідчать, що істина може бути абсолютною у конкретних просторових і часових межах. У певний час вона може фігурувати і як помилкове знання. Завдяки цій своїй якості істина є відносною. Вона може змінюватися з відносної істини на абсолютну і навпаки.

50. Практика - основа, ціль пізнання і критерій істини

Критерій істини тривалий час вбачали або в свідомості (одні — в чуттях, інші — в розумі), або в об'єкті, що пізнається. Оскільки істина передбачає певне пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки до суб'єкта, а й до об'єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становити собою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і водночас перебуває з ним у тісному взаємозв'язку. Тому зрештою було встановлено, що таким відношенням є суспільна практика, яку й потрібно розглядати як критерій істини.

Та чи інша теорія є істиною, якщо на основі її рекомендацій люди здатні здійснити поставлені ними цілі. Таке розуміння критерію істини лише зовнішньо нагадує прагматичне твердження, згідно з яким істинним є корисне. Корисність знань не причина, а лише наслідок їх істинності.

Існує кілька способів практичної перевірки істинності теоретичних положень: через активне спостереження; з допомогою експерименту, який відтворює досліджуване явище у відносно чистому вигляді; шляхом перевірки життям наукових припущень тощо. Та під практикою у філософському її розумінні потрібно мати на увазі не спостереження і навіть не окремі експерименти, спроби реалізувати теоретичні плани, а тривалий, фактично нескінченний історичний процес життєдіяльності людини, в якому лише й може відбутися відсів усього помилкового, хибного від справді істинного. Ігнорування такого розуміння практики давало можливість оголошувати абсолютними істинами, нібито вже доведеними практикою, утопічні, ато й маячні ідеї деяких політичних діячів.

Не можна ототожнювати спосіб обгрунтування істини з її перевіркою, оскільки спосіб доведення значною мірою входить у процес формування істини, а перевірка істин,у кінцевому підсумку, завжди має практичний характер. У процесі формування істини можна досягти несуперечності, послідовності знань, проте їх відповідність дійсності залежить не лише від логічної досконалості доведення, а й від істинності вихідних положень, засновків, які можуть виявитися хибними. Іншими словами, формально-логічні засоби перевірки істини відіграють підпорядковану роль, а справді надійним критерієм істини є суспільна практика.

51. Особливості наукового пізнання

У вченні про наукове пізнання, його методи й форми, як уже зазначалося, важливим є дослідження емпіричного й теоретичного рівнів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення, зв'язки, закономірності між окремими явищами. На теоретичному — створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються й затим, з якого боку вони досліджують об'єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні переважно живому спогляданню. Формою вираження знання емпіричного рівня є сукупність суджень. На їх базі формулюються закони, що відображають взаємозв'язки, взаємодії явищ навколишньої дійсності та безпосередньої діяльності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене. Що ж до розвитку наукового знання загалом, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, експерименту. Важливими тут є насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки і виражають результати емпіричного рівня пізнання. На цьому рівні дуже важко, а іноді й неможливо визначити ступінь загальності та застосовуваності одержаного знання. Тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт завдяки мисленню виходить за межі того, що дається у безпосередньому досвіді й здійснює перехід до нового знання, часто не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тоді абстрактне, теоретичне мислення виступає не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

На теоретичному рівні суб'єкт оперує поняттями вищого рівня, здійснюючи сходження від емпіричних об'єктів до ідеалізованих (ідеальних "об'єктів"), широко застосовує абстракції, які не мають емпіричних корелятів. Кожне поняття асоціюється з певною сукупністю уявлень та наочних образів. Передбачається, що наявна в чуттєвому досвіді інформація осмислена й засвоєна новими понятійними засобами більш високого рівня абстрагування. Елементарні частинки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього чуттєвого споглядання, але показання приладів, що їх реєструють, фіксуються нашими органами чуття. Інша річ, що ці показники мало лише сприймати, їх треба розуміти. Йдеться про більш високий рівень теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині дійсності. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на широкому, різноманітному та складному фундаменті, ґрунтується на перегляді та переосмисленні розвитку попередніх теорій.

Завдання наукового пізнання полягає в тому, щоб розкрити внутрішню природу, сутність об'єкта (предмета, речі, явища, процесу тощо), дослідити й зрозуміти закони, закономірності й тенденції їх функціонування та розвитку. Вирішення цих проблем можливе в процесі тривалого й складного шляху розвитку науки і практики, котрі виробили цілий арсенал різноманітних прийомів, методів та засобів наукового пізнання (дослідження).

52. Співвідношення емпіричних та теоретичних методів наукового пізнання

Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання відрізняються, по-перше, гносеологічною спрямованістю досліджень. На емпіричному рівні пізнання орієнтується на вивчення явищ та поверхових, "видимих", чуттєво-фіксованих зв'язків між ними, без заглиблення в сутнісні зв'язки та відношення. На теоретичному ж рівні основними гносеологічними завданнями є розкриття сутнісних причин та зв'язків між явищами. По-друге — пізнавальними функціями. Основною пізнавальною функцією емпіричного рівня є описова характеристика явищ, теоретичного — їх пояснення. По-третє — характером і типом одержуваних наукових результатів. Результатами емпіричного рівня є факти, певні знання, сукупність узагальнень, взаємозв'язки між окремими явищами. На теоретичному рівні знання фіксуються у формі сутнісних характеристик, законів, теорій, теоретичних систем та системних законів. По-четверте — методами одержання знань. Основними методами емпіричного рівня є спостереження, опис, вимірювання, експеримент, індуктивне узагальнення; теоретичного ж рівня — аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний методи, ідеалізація, єдність логічного й історичного, сходження від абстрактного до конкретного тощо. По-п'яте — співвідношенням чуттєво-сенситивного та раціонального компонентів у пізнанні. На теоретичному рівні домінує раціональний компонент, на емпіричному — чуттєво-сенситивний. Чуттєві та раціональні компоненти пізнання як вираження пізнавальних здібностей та можливостей суб'єкта завжди функціонують у єдності, хоча й співвідношення їх на емпіричному й теоретичному рівнях різне. Незважаючи на зазначені відмінності, емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання органічно взаємопов'язані й взаємозумовлюють один одного в цілісній структурі наукового пізнання.

53. Основні форми наукового пізнання (ідея, проблема, концепція, гіпотеза, наукова теорія)

Наукове пізнання як відносно самостійна, цілеспрямована пізнавальна діяльність — складний багатокомпонентний процес, що охоплює: 1) пізнавальну діяльність спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки щодо своєї професійної діяльності; 2) об'єкти пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання й проявляється в певних логічних формах. Разом з тим наукове пізнання охоплює не тільки методи та засоби пізнання, а й уже сформовані логічні форми пізнання й мовні засоби. Проте концепції, теорії, наукові гіпотези тощо — це не тільки результат, ай форми наукового пізнання, спрямовані на досягнення істинного (достовірного), систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Таким чином, наукове пізнання вирішує чітко окреслені завдання, що визначаються цілями пізнання і, в свою чергу, детермінуються практичними потребами суспільства й потребами розвитку самої науки.

Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не відображають сповна його специфіку. З цією метою в його методологічному арсеналі сформувалися й набули відносної самостійності такі форми й засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея тощо.

Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує цілий ряд функцій, основними з яких є: 1) під сумування досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

Проблема — це форма й засіб наукового пізнання, яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображанням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення.

Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв'язання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення.

54. Проблема свідомості у філософії. Свідомість як виша форма відображення

Для філософського аналізу свідомості плідною є точка зору сучасної антропосоціогенетики. Згідно з нею проблему природи свідомості слід розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства. З позиції антропогенезу логічним є висновок, що свідомість постала з формуванням людини.

Кожна епоха формує власне уявлення про свідомість, зміст якого значною мірою залежить від домінуючого світогляду.

Так, в архаїчному суспільстві, коли світ ще не знав поділу на матеріальний і духовний, а характеризувався як видимий і невидимий, свідомість (те, що ми сьогодні так називаємо) зводилася до сфери невидимого, на яке впливали матеріально-практичними діями. Люди вірили, що душу можна нагодувати звичайною їжею.

В античному світі, де визначальним був космоцентричний світогляд, вже не існувало таких уявлень про духовне, але воно мислилось як особливий витвір зовнішнього буття (матерії), тобто витоки свідомості перебували за межами людини. Демокріт вважав, що ми бачимо речі (навколишній світ) завдяки своєрідному «витіканню» з кожної речі найтонших атомів. Платон пояснював буття речей через існування до них ідей, а відтак те, що ми сприймаємо у мисленні, є не що інше, як добуття.

У середньовічну епоху, коли домінувало геоцентричне світобачення, свідомість тлумачили як щось середнє між вищим рівнем — нерефлективним блаженством, або неусвідомленим життям нашого «Я» в Бозі, та нижчим рівнем — мовчазним життям нашого тіла. Починаючи з Платона, Августина, свідомість розглядається як щось вторинне, а тому ненайкраще, несправжнє, невисоке, що є в духовному досвіді людини. Вторинність пояснювалася кількома чинниками:

— тим, що завдяки свідомості людина розуміє, що вона покарана, а тому не може тривалий час перебувати у стані «Божої благодаті» (нашого життя у Бозі), і це змушує її страждати, у свідомості «Я» живе подвійним життям («життям у тілі» та «життям у Бозі»);

— завдяки свідомості людина усвідомлює свою кінечністпь, вічність відходить від неї, акт свідомості вже знає час, а час — це плинність, смерть, яка присутня скрізь і постійно нагадує людині про себе. Звідси — трагізм і печаль свідомості через незворотність часу;

— свідомість нагадує людині, що вона не лише природна, а й духовна істота. Порівнюючи у свідомості стан екстазу свого буття в Бозі зі станом тілесних потреб, людина починає соромитися своїх природно-тілесних властивостей і захоплень, а сором — свідчення відлучення людини від вічності і Бога, свідчення свідомості.

І тільки у Новий час з його антропоцентричним світоглядом, коли людина вивільнилася з-під опіки і влади надприродного й була проголошена початком і причиною всього, що відбувається з нею у світі, свідомість перестає бути другорядним поняттям і набуває нового якісного виміру. Вперше було вжито Р. Декартом і термін «свідомість» як особлива здатність душі. Він вважав, що свідомість — це інтелектуальна діяльність суб´єкта, який проектує світ. Вона відкрита тільки сама собі, тобто самосвідомості.

55. Структура свідомості

Ми вважаємо найбільш оптимальною позицію В. Г. Нестеренка. У нього структура свідомості має два вияви: компонентний (змістовий) і рівневий.

Компонентний. Охоплює складові, необхідні для діяльності людини: а) знання або когнітивну сферу свідомості (відчуття, сприймання, уявлення, поняття, судження тощо); б) цінності, потреби, інтереси, емоційні стани, що обґрунтовують і стимулюють активність, або мотиваційна сфера свідомості; в) програми (проекти, плани, цілі), або нормативно-проективна сфера свідомості. Ця конструкція не є лише умоглядною, а постає як закономірний характер організації свідомості. Вона відтворює сутнісну смислову структуру буття: знання репрезентують у свідомості буття як наявне; цінності, потреби, інтереси — незавершеність буття; програми — його здатність до самозміни.

Рівнева структура свідомості. Охоплює складові, які засвідчують, що не все, що є змістом свідомості, реально усвідомлюється. Людина, за 3. Фрейдом, не є господарем сама собі, її інтелект безсилий перед людськими пристрастями. У рівневій структурі він виокремлює такі елементи: а) несвідоме або «Воно» — інстинкти, домінуючу роль серед яких відіграє лібідо (пристрасті, бажання, енергія сексу); б) свідоме або «Я» — своєрідний посередник між «Воно» і зовнішнім світом; в) несвідоме або «Над-Я» — сфера соціальних фільтрів, крізь які «Воно» має діяти на «Я» (своєрідні автоматизми — догми, традиції, ідеали, совість та інші цінності й заборони морального, соціокультурного, сімейно-історичного походження, що домінують у культурі).

Для розуміння сутності відносин між «Воно», «Я» і «Над-Я», Фрейд вдається до такого метафоричного порівняння. «Воно» і «Я» — це кінь і вершник. «Я» прагне підкорити собі «Воно», як вершник сильнішого, ніж він, коня. Поки кінь спокійний, він підкоряється вершнику. Якщо ні, то вершник змушений рухатися туди, куди несе його кінь. Врешті-решт виявляється, що коли вершник потурає забаганкам коня, то і «Я» фактично підкорене волі «Воно» і лише створює видимість своєї переваги над ним. Отже, «Я» є вірним слугою «Воно».

56. Основні рівні та функції свідомості

Самосвідомість виконує такі функції:

— самопізнання — охоплює самовідчуття (відчуття власного тіла, свого місця у просторі);

— самоспостереження і самоаналіз (на який здатні небагато людей);

— самооцінки — включає самопочуття (емоційна оцінка своєї життєвої ситуації та себе в ній), оцінку себе відповідно до певних життєвих еталонів, рівень домагань (оцінку наперед моїх бажань і здобутків);

— саморегуляції — передбачає таку послідовність виявів самосвідомості як самоконтроль, самодетермінація, самотворення.

Отже, свідомість є складним і багатофункціональним феноменом, однією з особливостей людини, які визначають її специфічний стан у світі, її особливий онтологічний статус. Філософія виокремлює такі основні типи відношення свідомості до світу: а) пізнання (однією з форм існування свідомості є знання); б) практика як цілеспрямована діяльність людини завдяки свідомості; ціннісне ставлення до світу, людини, суспільства, що визначається системою моральних, естетичних, етичних та інших норм, прийнятих у суспільстві.

57. Свідомість і мислення. Спілкування і праця

Свідомість — це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.

Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів:

знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготовлення та застосування знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу "олюдненої природи", сфери матеріальної та духовної культури; діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні і моральні аспекти.

Мислення як узагальнене, опосередковане, цілеспрямоване пізнання, здійснюване за допомогою слів, мови; є свого роду стрижнем свідомості: без мислення немає людської свідомості. Мислячи, людина пізнає дійсність, об'єктивний світ у його сутнісних властивостях, зв'язках, відношеннях, і завдяки мисленню вона творить нове — те, чого раніше не існувало.

На стадії формування людини її мислення безпосередньо впліталося в предметну діяльність: первісна людина мислила, оскільки вона діяла; пізніше мислення відокремилося від матеріально-предметної діяльності і стало переважно діяльністю ідеальною - оперування знаннями, закріпленими в поняттях. Але мислення зберігає відбиток свого походження з практичної діяльності: воно за своєю природою діяльнісне і проблемне, бо сутність і призначення мислення — це розв'язання різного роду і порядку проблем, які постають перед людиною. Якби не було ніяких проблем, то не треба було б і мислити.

58. Суспільна свідомість та її структура

Свідомість неможливо вивести з одного лише процесу відображення об'єктів природного світу: відношення “суб'єкт-об'єкт” не може породити свідомість. Для цього суб'єкт повинен бути включений у більш складну систему соціальної практики, у контекст громадського життя. Кожний з нас, приходячи в цей світ, успадковує духовну культуру, що ми повинні освоїти, щоб знайти власне людську сутність і бути здатними мислити по-людськи. Ми вступаємо в діалог із суспільною свідомістю, і це конфронтуюча нам свідомість є реальність, така ж, як, наприклад, держава або закон. Ми можемо збунтуватися проти цієї духовної сили, але так само, як і у випадку з державою, наш бунт може виявитися не тільки безглуздим, але і трагічним, якщо ми не будемо враховувати ті форми і способи духовного життя, що нам об'єктивно протистоять. Щоб перетворити історично сформовану систему духовного життя, потрібно нею спочатку опанувати.

Суспільна свідомість виникла одночасно й у єдності з виникненням суспільного буття. Природі в цілому байдужне існування людського розуму, а суспільство не могло б без нього не тільки виникнути і розвиватися, але і проіснувати жодного дня і години. У силу того, що суспільство є об'єктивно-суб'єктивна реальність, суспільне буття і суспільна свідомість як би “навантажені” один одним: без енергії свідомості суспільне буття статичне і навіть мертво.

Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Але і суспільство може бути названо суспільством лише тоді, коли склалися його основні елементи, у тому числі і суспільна свідомість. Сукупність узагальнених представлень, ідей, теорій, почуттів, удач, традицій, тобто всього того, що складає зміст суспільної свідомості, утворить духовну реальність, виступає складовою частиною суспільного буття. Але хоча матеріалізм і затверджує визначену роль суспільного буття стосовно суспільної свідомості, однак, не можна спрощено говорити про первинність першого і вторинності іншого. Суспільна свідомість виникла не через якийсь час після виникнення суспільного буття, а одночасно й у єдності з ним.

59. Філософська антропологія в системі філософського знання

Проблема людини як унікального творіння Всесвіту належить до «вічних» філософських проблем, оскільки будь-яка філософська традиція в основі свого змісту має відношення людини до світу. Ще давні греки зрозуміли, що людина може почати філософувати тільки з пізнання самої себе. Водночас знаменита теза Сократа «Пізнай самого себе» не реалізована дотепер, хоч кожна філософська система (школа) на кожному історичному етапі людської цивілізації намагалася висунути свою концепцію людини. Однак у цих концепціях природа людини не набула чітких і зрозумілих характеристик, а навпаки, породжувала ще більше запитань, аж до сумнівів щодо існування такої природи. Такий стан розв´язання цієї проблеми обумовлювався значною мірою загадковістю походження людини, складністю її структурних елементів та їхніх об´єднуючих чинників. Теорія антропогенезу в сучасній науковій картині світу також постає здебільшого як процес із багатьма невідомими. Це пояснюється тим, що, як зазначав відомий дослідник «феномена людини» французький філософ і антрополог П´єр Тейяр де Шарден, людина є найтаємничішим об´єктом науки, який постійно спантеличує дослідників. Оскільки людина є вершиною еволюції, то розшифрувати її природу, на його думку, означає, по суті, не що інше, як спробу з´ясувати механізм утворення світу та його перспективу.

60. Основні концепції походження людини

Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська традиція (Біблія — Старий завіт) тощо. На первісних етапах історії людям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття.

У міфологічній свідомості поява і розвиток людини нерозривно пов´язані з генезою Космосу, з природою, невід´ємною частиною якої вона себе вважала. Так, у тібетських міфах Космос і Перша Людина народились із Світла і, по суті, складаються зі Світла. Спочатку люди були безстатеві, вони володіли внутрішнім світлом і випромінювали його. Сонця і Місяця не існувало. Коли у людини прокинувся сексуальний інстинкт і з´явилися статеві органи, Світло в ній погасло, а на небі з´явилися Сонце і Місяць.

Згідно з іншою поширеною міфологічною традицію (що існувала й на теренах сучасної України) первісні люди були «земнонародженими» (звідси й поширений культ Землі-матері). Вони жили в гармонії між собою і природою, «позбавлені пам´яті про минулі покоління». Зі зміною обертання Всесвіту земнонароджене плем´я було знищене, як писав Платон. Коли нормальне обертання Всесвіту відновилося, живе створіння вже не могло зароджуватися в землі з частин іншого роду. Подібно до Космосу, якому Творець повелів бути у своєму розвитку самодостатнім, так і частинам його та сама влада наказала якомога самостійніше зачинати, народжувати і годувати потомство.

Основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки, як і витоки живого взагалі, пов´язані з тотемічними символами. Ці символи об´єднують переважно назвою «чуринга» (видовжені пласкі камені (іноді галька) із реалістичним чи схематичним зображенням тотемічних пращурів), що уособлювала тіло тотема й водночас тіло (або його частину) хазяїна чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час певних обрядових дій зародки (образи людей) «оживають», «вискакують» із чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. Чуринга сприймалася як вищий символ єднання минулого (героїчної епохи тотема) і сучасності, єднання людини, людства та природи.

У багатьох народів збереглися уявлення і про своєрідний колообіг душ — зародків, від яких народжувалися люди і тварини. Ненароджені душі перебували у верхів´ях рік, джерельних водах, горах тощо, куди після закінчення певного життєвого циклу вони поверталися. Побутує думка, що світ мертвих і світ зародків, можливо, був одним і тим самим світом.

За Овідієм, тотемом для створення людей є змішана з річковою водою земля, а перші люди створені Геєю-Землею з крові дітей Геї та Урана. У пізньоаккадському «Оповіданні про Атрахасиса» повідомляється про створення людей із глини і крові вбитого божества. Ймовірно, зазначає відомий український історик, автор оригинальної космоархеологічної концепції Микола Чмихов (1953—1994), глиняними були й камені-тотеми, які для забезпечення народжуваності дітей, за віруванням, скидало з неба на землю слов´янське божество Род. Індійці вважали, що люди виникли з тіла вселенського першопращура Пуруші (санскр. — «людина», «чоловік»).

До XIX ст. у європейській думці панівною була теїстична антропологічна концепція. Згідно з нею людина є актом божественного творіння. Класичну релігійну модель появи людини подано в Біблії у Книзі Буття: в кінці першої глави і на початку другої. У другій главі (текст якої є давнішим — IX—VIII ст. до н. е.) так описано процес творення людини Богом: «І сотворив Господь Бог людину із пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Бут. 2:7). У першій главі (VI ст. до н. е.) створенням людини завершує шестиденний цикл створення світу Богом: «І сказав Бог: «Сотворімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою і над птаством небесним, і над худобою, і над усею землею...» (Бут. 1:26). Книга Буття розкриває сутність людини та її походження як одне ціле, оскільки сутність людини пояснюється її походженням. Отже, Біблія дає синтез християнської антропології (походження людини) і християнської антропософії (вчення про людину як єдність тіла, душі та духу). У біблійній оповіді про походження людини чітко розмежовані сфера природного або космічного (генеалогія людини виводиться з неорганічного світу), біологічного (людина з´являється слідом за вищими представниками тваринного світу і підпорядкована біологічним законам тваринного буття) і духовного (Бог створив людину «душею живою», як і все живе, але людина не лише жива душа, вона є образом і подобою Бога, а тому є не лише тіло і душа, а й дух).

61. Природні, соціальні та духовні виміри людського буття

Виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання людина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри її буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб, але воно здійснюється за участю свідомості та культурних норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру — один в коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі. Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття людини, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тісно пов´язані з тілом й зумовлені ним.

З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються передусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло — психіка (свідомість), тіло — соціальність, тіло — культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософської антропології. Наприклад, відношення соціальності та свідомості вивчає соціологія. Відношення між різними сферами буття людини передбачають взаємовплив, взаємодетермінацію, тобто охоплюють як прямий, так і зворотний вплив.

Загалом структура сфер буття людини (тіло — свідомість — соціальність — культура) відкриває доступ до розуміння багатьох явищ людського життя.

62. Поняття "людина", "індивід", "особистість", "індивідуальність"

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку? Річ у тім, що особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це дуже рідкісні випадки. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості - стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

На активність життєвої позиції людини впливають політичні відносини: наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

63. Соціальна філософія в системі філософського знання

Соціальна філософія розглядає соціальні інститути як певну сукупність закладів та установ, що відповідає соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних умов та культурних зразків, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та діяльності; систему поведінки згідно з цими нормами. В економічній сфері суспільної діяльності є такі інститути, як розподіл праці, власність, заробітна плата та ін.; в політичній — держава, армія, партія і т. ін.; в духовній — мораль, право, мистецтво, наука, релігія тощо. Соціальна філософія розглядає й такі інститути, як сім'я, виховання, культура. Функції цих інститутів досить своєрідні: вони заохочують діяльність осіб, що входять до них, і приймають як свої 'їхні домінантні норми. Інститути регулюють поведінку та діяльність, що суперечать цим нормам, контролюють та упорядковують їх згідно із своїми принципами.

Розгалужена система інституціональності притаманна лише людству. Тваринний світ не має подібної системи. Інституціональність діяльності — характерна риса соціальності людського життя. Вивчення його з цього боку — надзвичайно складне й актуальне завдання. Розгляд діяльності з боку інституціональності людського спілкування дає змогу говорити про суспільство як систему різноманітних та розгалужених стосунків між людьми — систему суспільних відносин. Вони виникають між людьми в процесі їхньої діяльності та спілкування, становлять суспільну форму діяльного спілкування, закріплюються (й охороняються) певними соціальними інститутами, постають як своєрідні магістралі (нормативні системи), у відповідності з якими здійснюються діяльність і стосунки людей між собою. Суспільство — це система суспільних відносин людей у різноманітних підрозділах життєдіяльності.

64. Основні підходи до розуміння суспільства

Існують два - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії. Про це чітко говориться в праці Н.Маркса -До критики політекономії. Передмова /твори,т.13 стор.6-7/. Ідеалістичний підхід - вважати першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість /наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї /. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають про¬відне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову. Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії /на відміну від ідеалістичного принципу/, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв'язання основного питання філософії в його першій частині /по відношенню до аналізу суспільної реальності в матеріалісти тому підході, і цим принципом ми повинні керуватись в своїй науковій та практичній роботі. З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно "поглинати" всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого "економічного детермінізму" не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням /наприклад, політикою/ треба визнавати. Визначимося в суті основних категорій в соціальній філософії. Суспільне буття - це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини /матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо /. Суспільна свідомість - це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв'язок, в якому повинно передувати буття /тобто економічна сторона /. Який характер має буття /тобто виробничі відносини/, такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Щоб вийти з кризи, слід перш за все вдосконалювати економічну систему, здійснювати приватизацію власності, налагоджувати фінансово-кредитну систему тощо.

65. Суспільство як система життєдіяльності людини

На підставі аналізу різних підходів до соціального, суспільного, а отже, і суспільства як з боку прибічників соціального універсалізму, так і соціального атомізму, можна стверджувати про двоаспектність сучасного тлумачення суспільства. З одного боку, це суспільство постає як система зв´язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. У такій інтерпретації поняття «суспільство» означає не просту сукупність індивідів, що проживають спільно, а систему зв´язків і стосунків, у які вступають індивіди, виявляючи свою сутність. А з іншого боку, суспільство — це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонувати тільки завдяки участі духовної енергії кожного індивіда. Тобто суспільство є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в об´єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле. Людське життя в усіх його сферах, починаючи від сім´ї і закінчуючи найвищими духовними цінностями (мистецтвом, релігією, наукою), має форму суспільного життя, спільного буття і співдружності. Воно — необхідний та іманентний вияв найглибшої онтологічної всеєдності, яка є основою людського буття. Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для неї найзручнішим, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істоти. Тому суспільство є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об´єднує окремих індивідів. Більше того, воно — єдина реальність, в якій конкретно дана людина.

Однак єдність суспільства не є однорідною єдністю, а скоріше єдністю різнорідною в людях та їх житті. Це підтверджує проблема одвічного конфлікту між сумлінним і лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим, а також проблеми, пов´язані з людським егоїзмом, заздрощами, жадобою, хворобливою жагою влади, жорстокістю, агресивністю тощо. Тому суспільна єдність двоаспектна: з одного боку, їй властива внутрішня онтологічна єдність «ми», що забезпечує інтуїтивне усвідомлення особою своєї причетності до суспільного буття, а з іншого — зовнішній аспект єдності, де вона поділяється навпіл, — протидія. Це значною мірою зумовлює трагізм людського існування — невідповідність між його емпіричною реальністю та онтологічною сутністю. Таке поєднання, що випливає із подвійної людської природи (біологічної та духовної), неймовірно ускладнює вивчення природи суспільного, породжує різні підходи і теорії щодо його характеристики. А з огляду на те, що суспільство як системне утворення має ще й різні рівні організації, стає зрозумілою складність цієї проблеми. Тому активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас — Німеччина; П. Фейєрабенд — США; Ф. Хайєк — Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем виокремлюють:

— «матеріальну», або економічну, сферу (сфера — реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей»;

— «соціальну» — сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або «світ соціальних груп»;

— «організаційну» (політичну) — як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей;

— «духовну»— як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації.

66. Демографічний фактор суспільного розвитку

Сучасна демографічна ситуація являє собою глобальну проблему передусім тому, що стрімке збільшення населення відбувається у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. Водночас ці держави через відсталість в економічній, соціальній, культурній сферах неспроможні забезпечити населення, що подвоюється кожних 20-30 років, матеріальними і культурними благами. Безумовно, демографічна політика належить до національної компетенції незалежних держав. Однак їхні труднощі при вирішенні демографічних проблем уже нині відбиваються на міжнародних відносинах в цілому і можуть призвести до катастрофічних наслідків не лише для них самих, а й для світової економіки й політики.

Особливість сучасної історичної ситуації полягає в тому, що макросвіт людства входить у мікросвіт індивіда. На плечі кожного певною мірою покладається загальна історична відповідальність. А це вимагає розширення горизонтів соціального й історичного мислення людей. Але хіба можна сказати, що таке розширення стало повсюдним і загальним фактором життя? Звичайно, ні. Не можна не бачити разом з тим процесів зміни самосвідомості людей.

67. Соціальна структура суспільства

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних зв´язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об´єднання людей, різного рівня загальності (широти) — «соціальні спільності».

Соціальна структура суспільства - система взаємозв'язаних та взаємодіючих спільнот або побудова суспільства в цілому. Соціальна структура характеризує різні види соціальних спільнот і відносини між ними. Це, зокрема, соціально-демографічні, класові, соціально-етнічні та інші спільноти. Тому ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи.

68. Соціальні групи. їх типологія та динаміка розвитку

Соціальні групи - це відносно сталі спільності людей, що склалися історично і відрізняються роллю і місцем у системі соціальних зв'язків суспільства. Соціальні групи виникають на базі об'єднання людей за певною об'єктивною ознакою та відстоюючи їх інтереси.

Соціальні групи поділяються, на первинні і вторинні. Первинні соціальні групи це такі, члени яких контактують між собою безпосередньо. Ці групи відзначаються стабільністю і згуртованістю, емоційним забарвленням контактів між членами. Їх ще називають малими соціальними групами. До малої соціальної групи соціологи відносять: сім'ю, навчальний чи трудовий колектив - академічну групу, бригаду, сусідів і т.д. Вторинні соціальні групи складаються з окремих малих груп: нація, жінки, колектив вузу і т.д. Вони не можуть забезпечити безпосередніх особистих контактів між індивідами, І які до них включені. Масовість вторинних соціальних груп дозволяє їм істотно впливати на життєдіяльність суспільства.

Соціальні групи формуються в силу певних об'єктивних обставин, а належність до певної групи пов'язана з об'єктивним становищем людей у системі соціальних зв'язків, виконанням певних соціальних ролей.

Кожна людина займає одночасно декілька позицій в суспільстві. Наприклад, мужчина може бути художником, інженером, чоловіком, батьком. Соціальна позиція, яка пов'язана із певними правами і обов'язками, називається статусом.

69. Теорії "соціальної стратифікації" та "соціальної мобільності"

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв'язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata - це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації: закрита, жорстка і відкрита стратифікація. Приклад закритої стратифікації є кастова лад в Індії, країнах Африки. Відкрита стратифікація не знає формальна обмежень переходу з однієї страти в іншу та цілої низки інших заборони.

Згідно із П.Сорокіним, такими соціальними групами є:

I. Важливі односторонні групи (згуртовані навколо одного ряду основі них цінностей): А – біосоціальні: 1-расові, 2-статеві, 3-вікові: Б - соціокультурні: 4-ряд, 5-територіальне сусідство, 6-мовні, етнічні і національні групи, 7-держава, 8-професійні, 9-економічні, 10-релігійні 11-політичні, 12-«ідеологічні» групи (наукові, філософські, естетичні, освітні, етичні, групи відпочинку та розваг), 13-номінальні групи еліти (вожді, генії й історичні особистості).

II. Важливі різносторонні групи (об'єднанні навколо двох чи більше рядів цінностей): 1-сім'я, 2-клан, 3-плем'я, 4-нація, 5-соціальний порядок чи прошарки (типу середньовічної аристократії, духовенства, буржуазії, робітників і селян як третього прошарку), 6-соціальний клас.

Ця схема П.Сорокіна в соціології не заперечується і може служити теоретичною моделлю стратифікаційної карти світового рівня. Конкретно і наглядно соціальна стратифікація проявляється більше в соціальному вимірі суспільства, коли воно розглядається в рамках конкретно взятої країни і в конкретний час. Тому групи людей, які виділяють для розгляду в даній країні, повинні постати не в застиглому вигляді, а в постійному русі і переміщеннях, які існують у живому, функціональному суспільстві. Ці переміщення в соціології отримали назву «соціальна мобільність». Соціальна стратифікація розглядається в тісному зв'язку і взаємодії з соціальною мобільністю.

Соціологи сходяться на думці, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п'ять ознак класу (рід занять, джерело на розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів - від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих - тих, хто недавно розбагатів. До вищої гостей середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торгівців, учителів офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі - робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої - належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики і т.д.

Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об'єднає і бізнесменів, і людей найманої праці. Соціальна мобільність - це перехід чи переміщення індивіда з одної соціальної позиції в другу. У суспільстві відбувається постійне горизонтальне та вертикальне переміщення індивідів та соціальних груп.

Горизонтальна соціальна мобільність - це перехід чи переміщення індивіда із однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному і тому ж рівні, без змін статусу. Вертикальна соціальна мобільність - це переміщення індивіда із однієї соціальної страти в іншу, різну за рівнем. Якщо таке переміщення відбувається вгору, то це висхідна соціальна мобільність (підвищення в званні, в посаді, і т.д. і навпаки, рух вниз (як правило, вимушений) характеризує несхідну соціальну мобільність (деградація, банкрутство і т.д.). В зв'язку з тим, що соціальні переміщення людей та інших соціальних

І об'єктів здійснюються як індивідуально, так і спільно, організовано, розрізняють індивідуальну і колективну соціальну мобільність. У певні складні періоди розвитку суспільства з'являються передумови для появи та виділення ще однієї стратифікаційної групи - маргіналів. До них можна віднести людей, які з тих чи інших причин відмовились від зв'язків з тією стратою, з якої вийшли, (а інколи із усім суспільством), а до іншої так і не приєднались. Тому маргінальність - це стан особистості або спільноти, що існує на межі різних культур. Прикладом може послужити стан тих людей, які переїздять із села до великого міста, міняють своє місце роботи і т.д. Труднощі адаптації, постійна внутрішня напруга впливають на поведінку маргіналів. Маргінальним може бути і все суспільство у свій перехідний період. Деякі вчені вважають, що сучасне українське суспільство і е маргінальним, оскільки існує на межі різних культур. Однак, хочеться вірити, що наше суспільство стане відкритим суспільством з дієвим і чисельним середнім класом, що створить оптимально можливі для успішного функціонування всіх соціальних груп та спільної та самореалізації особистості зокрема.

70. Історичний генезис етнічних спільностей

Формування та розвиток соціальної структури суспільства можна розглядати на прикладі функціонування етнічних спільностей, які й творять етносоціальну структуру суспільства. В перекладі з грецької слово «етнос» означає народ, плем'я, зграя, натовп.

В сучасній соціології етнос - узагальнююча категорія для означення всіх типів етносоціальних спільнот, які набувають різних форм, досягають різних ступенів зрілості і позначаються різними категоріями.

В сучасній соціальній науці склалися такі основні підходи до практикування етносів:

1) етнос, як соціально-історичне явище, що виникає під впливом системи суспільних чинників, проходять в своєму розвитку різні етапи;

2) етнос, як природне явище, де сам етнос розглядається, як продукт природи та під впливом природних, географічних, економічних чинників на нього, соціально-психологічного феномену, де основна увага звертається на духовні, психологічні вияви етнічної спільноті, історичної долі представників певного етносу.

Поширеним в соціології є визначення етносу - як історично сформована на певній території стійкої сукупності людей, яка володіє загальними рисами і стабільними особливостями культури і психологічним складом, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомістю). Формування етносу проходить на основі єдності території, економічного життя. Однак в процесі подальшого розвитку деякі етноси втрачають спільність території. Етнос володіє певними рисами, які виражають системні властивості існуючого етносу і відділяють його від іншого етносу - це мова, народне мистецтво, традиції, обряди, норми поведінки і т.д., тобто компонентами культури, які передаються із покоління в покоління і утворюють етнічну культуру із своїм специфічним стилем. В соціології існує певна схема еволюції етнічної спільності: рід - плем'я - народність - нація. Історично першим ступенем еволюції етапу був рід, який утворювали сім'ї, що мали спільний корінь. Наступним стає плем'я, яке об'єднує кілька родів. Для племені характерна спільність мови, звичаї, міфи. Народність виникає на основі необхідності вести спільно господарську діяльність на великих територіях, захисту від ворогів і т.д. Народність характеризується спільністю проживання, однією мовою, культурою, традиціями, звичаями і т.д.

Наступний етап - нація виникає, коли економічні, політичні зв'язки впливають на внутрішню роздробленість народності, її інтеграцію. Нація є соціальною спільністю людей, однак включає і природне і економічне, і етнічне, і психологічне.

За твердженням українських вчених (В. Андрушенко, М. Михальченко), на сьогодні із близько 1000 різноманітних етносоціальних груп (націй, народностей, етнічних спільнот) лише 170-175 народів піднялися у своєму розвитку до рівня нації. З 160 існуючих нині держав понад 9/10 є багатонаціональними. Нації властиві такі ознаки, як: територіально-економічна цілісність; соціально-етнічна спільність; соціокультурна цілісність; спільність історичної долі, політичної впади і т.д. Високий потенціал нації визначається завдяки рівню національної свідомості та самосвідомості. Національна самосвідомість - це усвідомлення нацією і окремою людиною своєї приналежності до певного етносу, національного характеру, психології культурі ментальності. На Україні часто стверджують про досить високий рівень щ тональної самосвідомості в західних областях, що зумовлено поділом свого часу країни на східну та західну. Національна самосвідомість виступає од ним Із коренів етнічної самоідентифікації. Цей термін вказує на усвідомлення людиною своєї приналежності до певного етносу. Другим генетичним коренем є етнічна приналежність індивіда, його походження від батьків представників певної етнічної групи. Хоч досить часто дітям із змішаних шлюбів важко самоідентифікувати свою приналежність до того чи іншого етносу.

71. Проблема періодизації соціальної історії: "формаційний" і "цивілізаційний" підходи

Цивілізація (від лат. civilis - цивільний, державний), 1) синонім культури. У марксистській літературі вживається також для позначення матеріальної культури. 2) Рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична Ц., сучасна Ц.). 3) Ступінь суспільного розвитку, що випливає за варварством.

З погляду еволюції, виділення формацій чи цивілізацій відіграє важливу роль в осмисленні грандіозного обсягу інформації, що представляє історичний процес. Класифікація формацій і цивілізацій - це лише визначені ракурси, у яких вивчається історія розвитку людства. Зараз прийнято розрізняти цивілізації традиційні і техногенні. Природно, такий розподіл умовний, проте він має сенс, тому що несе визначену інформацію і може бути використаний як базис дослідження.

Традиційними звичайно прийнято називати ті цивілізації, де життєвий уклад орієнтований на повільні зміни в сфері виробництва, консервацією культурних традицій, відтворення часто протягом багатьох сторіч сформованих соціальних структур і способу життя. Звичаї, традиції, взаємини між людьми в таких суспільствах дуже стійкі, а особистість підлегла загальному порядку й орієнтована на його збереження. Особистість у традиційних суспільствах реалізовувалася тільки через приналежність до деякої корпорації і найчастіше жорстко закріплювалася в тієї чи іншій соціальній спільності. Людина, не включений у корпорацію, утрачав якість особистості. Підкоряючи традиціям і соціальним обставинам, він уже з народження був закріплений за визначеним місцем у кастово-становій системі, йому стояло засвоїти визначений тип професійних навичок, продовжуючи естафету традицій. У традиційних культурах ідея панування сили і влади розумілася як безпосередня влада однієї людини над іншим. У патріархальних суспільствах і азіатських деспотіях влада і панування поширювалися не тільки на підданих государя, але і здійснювалися чоловіком, главою родини над дружиною і дітьми, якими він володів так само, як чи цар імператор тілами і душами своїх підданих. Традиційні культури не знали автономії особистості і прав людини. Древній Єгипет, Китай, Індія, держава Майя, мусульманський Схід епохи середньовіччя - зразки традиційних цивілізацій. До числа традиційних суспільств прийнято відносити все суспільство Сходу. Але наскільки вони різні - ці традиційні суспільства! Як не схожа мусульманська цивілізація на індійську, китайську, а тим більше на японську. Та й кожна з них теж не являє собою єдиного цілого - як неоднорідна мусульманська цивілізація (Арабський Схід, Ірак, Туреччина, держави Середньої Азії і т.д.).

Сучасний період розвитку суспільства визначається прогресом техногенної цивілізації, що активно завойовувала собі всі нові соціальні простори. Цей тип цивілізованого розвитку сформувався в європейському регіоні, його часто називають західною цивілізацією. Але він реалізується в різних варіантах як на Заході, так і на Сході, тому використовується поняття "техногенної цивілізації", оскільки її найважливішою ознакою є прискорений науково-технічний прогрес. Технічні, а потім і науково-технічні революції роблять техногенну цивілізацію надзвичайно динамічним суспільством, викликаючи часто протягом життя декількох поколінь радикальна зміна соціальних зв'язків - форм людського спілкування. Могутня експансія техногенної цивілізації на інший світ приводить до її постійного зіткнення з традиційними суспільствами. Деякі були просто поглинені техногенною цивілізацією. Інші, випробувавши на собі вплив західної технології і культури, проте, зберігали багато традиційних рис. Глибинні цінності техногенної цивілізації складалися історично. Їхніми передумовами були досягнення культури античності і європейського середньовіччя, що потім були розвиті в епоху Реформації й Освіти і визначили систему ціннісних пріоритетів техногенної культури. Людина розумілася як активну істоту, що знаходиться в діяльному відношенні до світу. Ідея перетворення світу і підпорядкування людиною природи була головної в культурі техногенної цивілізації на всіх етапах її історії, аж до нашого часу. Перетворююча діяльність розглядається тут як головне призначення людини. Причому, деятельностно активний ідеал відносини людини до природи поширюється і на сферу соціальних відносин. Ідеали техногенної цивілізації - це можливість індивіда включитися у всілякі соціальні спільності і корпорації. Людина стає суверенною особистістю тільки тому, що він не прив'язаний до тієї чи іншої конкретної соціальної структури, а може вільно будувати свої відносини з іншими людьми, вливаючи в різні соціальні спільності, а часто в різні культурні традиції. Пафос перетворення світу породжував особливе розуміння влади, сили і панування над природними і соціальними обставинами. Відносини особистості залежності перестають в умовах техногенної цивілізації домінувати (хоча можна знайти чимало ситуацій, у яких панування здійснюється як сила безпосереднього примуса однієї людини над іншим) і підкоряються новим соціальним зв'язкам. Їхня сутність визначена загальним обміном результатами діяльності, що здобувають форму товару. Влада і панування в цій системі відносин припускає володіння і присвоєння товарів (речей, людських здібностей, інформації і т.д.). Важливої складової в системі цінностей техногенної цивілізації є особлива цінність наукової раціональності, науково-технічного погляду на світ, що створює впевненість у тім, що людина здатна, контролюючи зовнішні обставини, раціонально, науково улаштувати природу і соціальне життя.

72. Поняття суспільного виробництва

В матеріалістичному розуміння історії нерозривно пов'язані ідея детермінованості людини об'єктивними умовами буття і визнання свободи, активності, творчості. Кожна людина - продукт обставин, що склалися; але і людина може змінювати обставини.

Виробництво з точки зору марксистської теорії можна розглядати і в більш широкому змісті слова як життєдіяльність суспільства, як суспільне виробництво, в якому матеріальне відіграє головну, визначальну роль.

Поняття "суспільне виробництво", якому К.Маркс надав велике значення, фіксує той факт, що люди виробляють не тільки речі, матеріальні блага і цінності. Беручи участь в суспільному виробництві, вони виробляють і відтворюють свою соціальність: суспільні відносини, групи і інститути, а в кінцевому випадку суспільство і самих себе, свою власну суспільну сутність.

73. Матеріальне та духовне виробництво

Матеріальне розуміння історії виводить, нас таким чином, на людину - головну дійову особу, яка втілює в собі загадку, мету і зміст історичного процесу. Але шлях до вирішення загадки лежить через дослідження об'єктивних законів суспільства, в якому індивіди, виробляючі необхідні для життя матеріальні блага, створюють одночасно і себе, і суспільство.

Матеріальне виробництво є основою суспільного розвитку. Це - своєрідна передумова історії. Коли людство хоч би на годину зупинило процес матеріального виробництва, то воно б спотворило історію розвитку цивілізації.

Матеріальне виробництво - передусім це діяльність, спрямована на освоєння навколишнього природного середовища. Провідну роль в системі матеріального виробництва відігравали:

1) аграрне виробництво;

2) промислове виробництво;

3) інформаційне виробництво.

Саме на третьому етапі розвитку виробництва відбулася зміна пріоритетів: виробництво ідей, знань, інформації, тобто духовне виробництво виходить на перший план. Спосіб виробництва матеріальних благ - це історично визначений спосіб здобування матеріальних благ для життєдіяльності людей, поєднання продуктивних сил і виробничих відносин, робочої сили і засобів виробництва, людей і природи у процесі виробництва, спосіб взаємодії самих людей в цьому процесі. Спосіб виробництва має суспільний характер.

74. Мораль і право в системі регуляції суспільних відносин

Одним із надзвичайно ефективних механізмів регуляції, функціонування та розвитку соціуму на стадії його класової поляризації стало право.

Право — це система загальнообов'язкових соціальних норм, дотримання яких охороняє держава. Вона формує певні органи, спеціальний суспільний апарат, що силою змушує людину виконувати норми права, шанувати їх, підкорятися вимогам.

Моральна регуляція поведінки людей у суспільстві здійснюється завдяки внутрішньому переконанню особистості, громадській думці, традиції, моральному авторитетові. Мораль охоплює широкий спектр суспільних явищ. Як регулятивний інститут соціуму вона включає моральну свідомість, моральні відносини, моральну діяльність. Мораль — це не тільки форма суспільної свідомості, як вважалось раніше, а соціальний інститут, що виконує в суспільстві (поряд з регулятивною) функції пізнання, комунікації, виховання, наслідування тощо.

Систематизація моральних регулятивів людства — справа надзвичайно складна. Досвід показує, що мораль не можна загнати в будь-який перелік нормативів. Будь-яка регламентація моральності створює тупикову ситуацію. Винятком є мабуть лише Біблія, бо в ній нема штучних моральних систем, а фіксується лише те, що вивірено досвідом морального спілкування людства. Проте це не означає, що споконвічні моральні норми не можуть бути приведені в систему, об'єднані єдиним принципом, ідеєю, ідеалом. Навпаки, лише в системі вони здатні виконувати регулятивну функцію.

75. Екологічні проблеми сучасності та шляхи їх розв'язання

XX століття ознаменувалося рядом видатних відкриттів у галузі науки та техніки, які докорінно змінили наші погляди на світ, природу, процеси, які відбуваються в навколишньому середовищі. Це ядерна енергетика, космонавтика, генетика та інші напрямки науково-технічного прогресу. Намагаючись пояснити ці явища, відкриття, філософи висувають ряд модерністських поглядів. У зв’язку з цим у філософії утворилося ряд течій, шкіл, які претендують на лідерство в поясненні цих явищ. До таких течій відноситься саєнтизм, герменевтика, постмодернізм (від французького "модерне", що означає найновіший, сучасний) та ін [1; 2].

Не будемо характеризувати кожну з цих течій, зупинимося лише на постмодернізмі. Слід зазначити, що серед сучасних філософів нема одностайності у визначенні особливостей постмодернізму. Саму назву "постмодернізм" приймають не всі, хоч всі вони роблять спроби обґрунтувати якісно новий підхід до сучасної епохи [2].

І хоч нові течії у філософії носять різні назви, по-різному намагаються тлумачити діалектику буття, суперечки ведуться навколо основного положення "людина і природа", "людина і світ", хто ким "володіє": людина розумом, наукою, технікою чи, навпаки, техніка, технічний, науково-технічний розум "поневолили" людину.

Науково-технічний прогрес, науково-технічна революція зачепили всі галузі науки: фізику, математику, квантову космологію, астрономію, кібернетику, електроніку, аеродинаміку, матеріалознавство, оптику, кліматологію, картографію, геодезію, геологію, всі галузі суспільного виробництва: металургію, машинобудування, гірниче будівництво, всі сфери суспільного життя: економіку, екологію, психологію, ґрунтознавство, рослинництво, тваринництво.

У зв’язку з цим екологія в наші дні набуває дуже важливого значення. Загальна екологія нині поділяється на екологію літосфери, екологію атмосфери, екологію гідросфери, екологію біосфери. Крім цього, існує поділ екології відповідно до галузей виробництва: екологія сільськогосподарського виробництва, екологія гірничодобувної промисловості, екологія комунального господарства тощо. Загальним завданням всіх цих галузей екології є забезпечення екобезпечного розвитку людства.

76. Поняття культури. Структура і функції культури

Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку.

Тільки в її сфері культура стає цілісністю, оскільки завдяки цьому осмислює, усвідомлює сама себе, стає культурою для самої себе. Через наявність такої самосвідомості культура стає самоструктуруючим явищем, складові якого не лише взаємодіють, а й доповнюють одна одну. Тільки завдяки філософській рефлексії, осягненню самої себе вона стає для себе самої дійсністю. Та вона реалізує себе лише настільки, наскільки реалізує себе для самої себе, позаяк вона є самоіснуванням свідомості, а свідомість є свідомістю, лише усвідомлюючи сама себе. Тільки у філософії свідомість усвідомлює себе як само себе здійснююче; тільки у філософії досягає вона завершення свого шляху, тільки в ній вона вінчає своє себестановлення, самоздійснення.

У філософії культура протиставляє себе собі, виходить за власні межі, осягає і осмислює себе, але завдяки цьому, як зазначає німецький мислитель Ріхард Кронер (1884— 1974), вона об´єднується з собою, стає для себе поняттям і дійсністю.

Сутність культури можна осягнути тільки через діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатися до навколишньої реальності в пошуках необхідної енергії, інформації, прагне віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і навколишній світ.

Людина створює світ культури і живе в ньому. Це ще раз підтверджує, що культура є надбанням людського буття. Тому з´ясувати її сутнісні засади можна лише завдяки аналізу даних антропології та історії. Культурогенез у контексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу).

Серед дослідників побутує думка, що сутність людини слід розглядати як таку, що принципово співвідноситься з аналізом сутності культури. Перша людина була не стільки «людиною розумною», скільки «людиною культурною». Виділившись із природи, людина (з огляду на гіпотезу її земного походження) змушена сама себе формувати («Культура — феномен самодетермінації людини» — В. Біблер) через творення культури. Тобто проблема буття культури задана буттям людини у світі речей, світі ідей і світі людей.

На цій підставі культуру як явище можна розглядати у двох аспектах:

— як те, що виокремлює людину з природи, що є формою адаптації людини до природи. За таких умов культура постає як система здатностей людини, завдяки яким вона налагоджує свої стосунки з природою;

— як узагальнюючу характеристику людини, певний щабель її саморозвитку, зовнішній вияв духовної сутності людини. В цьому сенсі культура постає як людиновимірність.

Отже, поняттям «культура» позначають як смислову відмінність буття людини від буття природи, так і власні смислові ресурси людського буття.

Культура — увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і «репрезентований» (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

В аксіологічному аспекті культура — це сукупність досягнутих у процесі освоєння світу матеріальних і духовних цінностей, а в гуманістичному — найважливіший чинник духовного розвитку людини, вияву її творчих здібностей.

77. Історичні типи культури

Як зазначалось вище, культура - це друга природа, все, що створила і створює людина в процесі своєї життєдіяльності. Якщо цей процес розгорнути в часі і просторі, виявиться, що в ньому існують тривалі історичні проміжки часу, протягом яких культура перебуває у відносно спокійному стані. Назвемо його агрегатним. У цьому агрегатному стані не відбувається глибоких змістовних змін. Тут напрошується аналогія з явищами фізики. Зокрема, вода в певних межах температур перебуває в твердому, рідкому і газоподібному агрегатному станах. Так і культура: минають віки, тисячоліття, змінюються покоління, зникають цілі народи і цивілізації, а з точки зору історичного розвитку - ніяких змін. Але настає момент, "щось" відбувається і розвиток культури переходить на тривалий період в інший агрегатний стан. І знову все повторюється. Такі агрегатні стани і визначають історичні типи культури, характерними ознаками яких є певний усталений спосіб створення матеріальних цінностей, відношення до природи, неписані правила поведінки, самоусвідомлення і самоідентифікація, світогляд, сприйняття інших народів, суспільна форма організації індивідів тощо.

Характерні риси історичного типу культури:

1. Спосіб створення матеріальних цінностей;

2. Відношення до природи

3. Неписані правила поведінки;

4. Самоусвідомлення і само ідентифікація;

5. Світогляд;

6. Сприйняття інших народів;

7. Суспільна форма організації індивідів.

Зазначимо, що в процесі історичного розвитку окремі риси, що визначають тип культури, або їх групи можуть видозмінюватися. Це засвідчує те, що певні історичні типи культур існують в межах ще більш узагальненого історичного поділу. Якщо в основі історичного поділу культури покласти такі три визначальні її детермінанти, як:

1. спосіб освоєння світу,

2. світобачення,

3. форми соціальної організації, то історичний розвиток світової культури буде поділятися на культуру первісного, ранньокласового (давнього), середньовічного (феодального), буржуазного (Новий час) суспільства і соціалістичного суспільства.

Однак первісна, ранньокласова, феодальна культури мали одну суттєву спільну рису - це були аграрні культури. Змінювались епохи, засоби виробництва, але суть залишалася попередньою. Існувала "пара": фізична сила людини - природа. Навколо генезис цієї взаємодоповнюючої "пари" і розгорталися в тривалому часі і дуже великому просторі усі історичні події.

78. Культура і цивілізація

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне,стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділового і побутового поводження. Вони утворять механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура - є вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні этносоциальные культури є відображення і вираження в нормах поводження, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках не загального в різних народів, що коштують на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх этносоциальной індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація - це социокультурное утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.

Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної проблеми - усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.


Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.

2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид.,перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.

3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

6. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

7. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

8. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

9. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

10. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

11. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

12. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

13. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.

Рекомендуємо для перегляду

Економіка України в системі глобальних трансформацій
2012-10-29

Філософія економіки і соціальний розвиток України. Економічна ідеологія у структурі філософського знання


Філософія
2012-10-29

Погляд А. Шопенгауера.Структура свідомості.Становлення філософії


Філософія: покликання чи професія?
2012-10-29

Коли студент зустрічається з філософією - а це і є вихідна точка розуміння її, - він зустрічається насамперед із книгами, з текстами


Феодальне суспільство: економіка духовне життя. Поява християнства, віровчення
2012-10-29

Формування християнської філософії.Феодальне суспільство: економіка духовне життя. Зародження середньовічної філософії


Сім`я її соціальні функції та роль у житті особистості
2012-10-29

Значення сім’ї та її роль в житті особистості.Основні функції сім’ї