загрузка...

Ціннісно-орієнтаційна діяльність людини. Цінності і їх різновиди

Вступ.

1. Джерела та формування ціннісні орієнтації у системі людської діяльності.

2. Цінності людини.

3. Класифікація цінностей та їх характеристика.

4. Основні функції цінностей в житті людини.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Система цінностей і відношень до них визначає суспільний розвиток на основі активізації фактору людини. Виступаючи в якості інструмента соціального регулювання, вони являються тією проміжною ланкою, яка пов'язує поведінку людини з її важливими соціальними інструментами, ідеалами, інтересами і вимогами. Цінності виконують складні і різнобічні регулятивні функції по відношенню до суспільства і особистості. Ця проблема виступає найважливішою частиною програми регулювання і управління в суспільстві на етапі його оновлення. Проблема цінностей - це одвічна проблема, котра існує відтоді, відколи з'явилась людина, і сьогодні до неї звертаються багато дослідників (так, можна назвати такі імена як Є.М. Причепій, Т.В. Бутківська, С.Ш. Аваліані, Є.Р. Борінштейн, А.А. Кавалеров та ряд інших, кожен з дослідників звертається до різних аспектів цієї проблематики).

Однак, аналіз літератури показав, що не досить повно розкрито історію розвитку уявлень про цінності від початку їх виникнення і на сьогоднішній момент, зустрічається лише аналіз якогось певного періоду чи епохи, зокрема, майже не приділяється увага аксіологічним поглядам українських філософів. Саме тому в даній роботі ми б хотіли звернутися до розгляду і аналізу основних досліджень і поглядів на розуміння цінностей у різні періоди і в різних філософських концепціях, зокрема, сучасних, а також приділити увагу поглядам деяких українських філософів


1. Джерела та формування ціннісні орієнтації у системі людської діяльності

Аксіологія (теорія цінностей) - філософське вчення про природу цінностей, їх місце в реальності та структурі ціннісного світу, зв'язки цінностей між собою, з соціальними і культурними факторами, структурою особистості. В філософії вчення про цінності зайняло самостійне місце і виділилось в окремий філософський розділ у другій половині XIX століття, а в науковий обіг зарубіжної філософії було введено на початку ХХ сторіччя французьким філософом П. Лапі та німецьким філософом Н. Гартманом, однак коріння своє аксіологічна проблематика "пускає" ще у сиву давнину, витоки теорії цінностей сягають філософських концепцій досократівського періоду. Так, ще один з представників філософської думки Стародавнього Китаю Мо-Цзи визначав найвищою цінністю справедливість, адже саме вона приносить людям користь [1, с. 204].

Проблема цінностей, в широкому значенні, завжди виникає в епохи обезцінювання культурної традиції та дискредитацій ідеологічних засад суспільства. Так, криза Афінської демократії заставила Сократа вперше поставити запитання: "Що є благо?", - це і є основне питання загальної теорії цінностей. В Античній і середньовічній філософії ціннісні (етико-естетичні й релігійні) характеристики були включені в саме поняття реальності істинного буття. Традиція ідеалістичного раціоналізму йде від Платона до Гегеля й відрізняється невіддільністю онтології й аксіології, буття і цінностей. Аксіологія як самостійна область філософського дослідження виникає тоді, коли поняття "буття" розщеплюється на два елементи: реальність і цінність як об' єкт бажань і прагнень людини.

Аксіологічний аспект пізнання навколишнього світу властивий філософським поглядам Платона, який вважав, що світ речей і світ ідей не тотожні: так як ідеї є ідеалами, то в порівнянні з речами вони є більш "цінними". Платон зробив і одну з перших класифікацій цінності (блага) як категорії, розподіливши її на "добре", "прекрасне", "істинне". Арістотель здійснив свою класифікацію, оперуючи такими поняттями, як "поцінюване" та "цінне". Він вважав, що блага бувають різними, - "цінимі" (доброчесність, душа, розум), "хвалимі" (доброчесності, дії яких викликають похвалу), "можливі" (сила, краса, багатство, влада) [2, с. 18-19]. Отже, вже з тих часів почало вживатися поняття "цінність", а аксіологічні положення античної філософії стали фундаментом для подальшого розвитку ціннісного підходу людини до оточуючого світу.

Пошуки відповідей на запитання, що ж таке "добро", "істина", "краса", "благо" особливо стали актуальними в період епохи Відродження та Нового часу. Так, англійський філософ, представник емпірицистського напрямку у філософії, який розвивав ідеї софістів, Д. Юм, вважав, що цінності і норми - це відображення почуттів, які не можуть бути ні хибними, ні істинними, а тому цінності не можуть бути такими. Норми і цінності базуються на почуттях, які у кожного свої, а тому і цінності носять суб' єктивний характер [3, с.87].

Аксіологічні погляди висловлювали і представники консервативного напрямку в філософії. Так, поняття "ціннісний консерватизм" пов' язаний з ім'ям Едмунда Берка. Він та його прибічники вважали, що лише їхні погляди адекватно визначають сутність цінності: абсолютна цінність - це "розумне", "нормативне" життя. Заслугою "ціннісного консерватизму" вважають обґрунтування цінності культури [2, с. 13].

У філософії Просвітництва проблеми цінностей привертали увагу представників утилітаристського напрямку, які намагались обґрунтувати здатність індивіду здійснювати раціональний вибір засобів досягнення позитивних результатів своєї діяльності. К.А. Гельвецій, І. Бентам, Д.С. Миль та інші намагалися визначити об'єктивні принципи для обґрунтування правильності чи хибності дій, які спрямовані на вибір засобів при досягненні певної мети; однак, на думку філософів, при цьому слід попередити можливі варіанти "болю і страждань" для того, щоб досягти "задоволення", а значить, прийти до "ціннісного консенсусу" неможливо, і причина в тому, що цінності не піддаються виміру.

Зміна суспільно-економічних відносин, пошуки можливостей раціональної організації буття, підвищення інтересу до практики посилили увагу мислителів кінця ХУШ та ХІХ ст. до аксіологічної проблематики. Цей період характеризується багатоманітністю течій та поглядів.

Яскравим представником німецької класичної філософії є І. Кант, заслугою якого перед аксіологією як наукою є намагання філософа зрозуміти ціннісну свідомість людини як явище, що має особливий статус. Він вважав, що ціннісно (морально) орієнтовані спонукання присутні у всіх моментах процесу пізнання, свідомість при цьому завжди спрямовується на критерії добра, досконалості та цінності [4, с. 92].

В історії філософії можна прослідкувати два підходи до проблематики цінностей: натуралістичний та антинатуралістичний. З позицій першого, цінністю являється все те, що сприяє ефективному функціонуванню "природи людини", - біопсихічним здібностям індивіда, задовольненню його інтересів, розвитку задатків. За антинатуралізмом, - цінності являють собою ідеальні сутності, сфера котрих знаходиться поза досвідом і не залежить від інтересів людини. Антинатуралістична тенденція набула поширення на початку ХХ століття під впливом критики натуралізму англійським філософом Д.Е. Муром, котрий вважав, що факти і цінності мають різний онтологічний статус, і цінності взагалі несумісні з наукою, котра повинна обмежуватись описом явищ [7, с. 154]. Натуралістична теорія цінностей розвинута в роботах американських філософів Р.Б. Перрі, С. Пеппера, Г. Беккера, Т. Парсонса, Р. Лінтона, К. Клакхона. Так, наприклад, Р.Б. Перрі (1876-1952 рр.) виникнення аксіології як науки про цінності пов'язував з крахом старої аристократичної школи цінностей, яка ґрунтувалася на звичках та авторитеті. Аксіологію він розглядає як область знань, в якій поєднується релігія, етика і політика, естетика та економіка, юриспруденція і філософія. Свій підхід до цінностей Перрі визначив як "біоцентричний" чи "психоцентричний"; єдиним джерелом цінності бачив інтерес, адже речі для кожного цінні тому, що ми їх бажаємо. В залежності від характеру інтересу Перрі розподіляє цінності на істинні та хибні, розвинуті й нерозвинуті, складні й прості, позитивні і негативні, скриті й активні. Якщо інтерес зводиться до особистісного переживання, то йому відповідає екзистенціальна цінність, якщо до ідеальної мети - то цінність також вважається ідеальною. Ще він цінності розподіляв на повторні (статеві потреби, потреби в їжі, тощо) і прогресивні, котрі змінюються і розвиваються по степені їх задовольненні (наприклад, слава); цінності розрізняються між собою і за інтенсивністю, силою, тривалістю, числу. Основними принципами градації цінностей виділяв правильність (correctness), інтенсивність (intensity), включаємість (inclusiveness) [9]. Мейнонг А. спробував вивести "загальну теорію цінностей" і прагнув довести, що поряд з "особистими" існують "не особисті" цінності, які мають загальний характер: цінність Краси, Добра та Істини [2, с. 18].

Звичайно, при розгляді історичного аспекту аксіологічної проблематики для більш адекватного аналізу слід звернутися до розвитку філософськії думки в Україні, адже в ній до проблеми цінностей зверталися неодноразово. Так, погляди щодо вищої цінності людини (після Бога) містяться ще в філософських джерелах періоду Київської Русі, коли найвищою цінністю людини вважалися її моральні якості, і навіть вчинки оцінювалися не за результа¬тами, а за тими моральними мотивами, що спонукали до дій. У працях І. Вишенського, Кононовича-Горбацького, М. Лопатинського, М. Козачинського, Ф. Прокоповича, С. Яворського, М. Коцюбинського, М. Драгоманова та багатьох інших дана проблема займала один з провідних мотивів [2, с. 129]. До людини як цінності і на сучасному етапі звертаються багато дослідників, так, наприклад, А. А. Кавалеров.

У творчому доробку І. Котляревського (1769-1838 рр.) найважливішим аксіологічним принципом постає правда, яка поєднується з народністю, що найбільш яскраво виражено в поемі "Енеїда". Своєрідною ціннісною категорією виступає і сміх, як сфера існування людської свободи. Провідною рисою аксіологічного світобачення І.Котляревського, на наш погляд, можна також визначити утвердження позастанової цінності людської особистості, адже для філософа людська гідність - найвища морально-естетична цінність. Цю ідею у своїх поглядах, перенесених у творчу спадщину, подовжив Є. Гребінка (1812-1848 рр.).

В аксіологічних переконаннях П. Гулака-Артемовського (1790-1865 рр.) значне місце відводиться так званій "добрості", яка осмислюється з гуманістично-просвітительським уявленням про добро та зло і "природну" рівність людини. П. Куліш однією із цінностей визначав душу людини, адже, на його думку, саме "в цьому глибокому колодязі" прихована сутність самої людини, її поетичний дар, і це те місце, де відбувається спілкування з Богом.

Серед київських інтелектуалів, які об'єднались в Кирило-Мефодіївському товаристві, особливе місце відводилось Т.Г. Шевченку (1814-1861 рр.). В поетичному доробку Кобзаря виявляється принципова маргінальність соціального становища поета, який вже й не селянин, але й не дворянин, він не може повернутись до того, що було, однак не заперечує і не забуває його. Для Шевченка Україна - це екзистенційний стан буття, і найвища цінність, - його особиста доля і доля народу, які стають віддзеркаленням один одного. Ряд цінностей можна продовжити, - письменник звертається до життя і смерті, віри та надії, волі, любові і сумління тощо[3, c. 97-98].

Ми не ставили перед собою мету проаналізувати ціннісні уявлення всіх представників української філософської думки, але, навіть ті погляди, які розглянули вище, свідчать про її оригінальність та своєрідність. Звичайно, українська філософія тісно пов'язана із світовою філос