загрузка...

Романтизм і культурно-національне відродження в Україні у першій третині ХІХ ст.

Вступ

1. Особливості розвитку романтизму в Україні

2. Романтизм та предметне поле українських романтичних наративів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. У добу Романтизму, згідно з текстами українських романтиків, індивідуальна ідентичність укорінена в національну метаоповідь, а в сучасного пересічного індивіда, як засвідчує філософія постмодерну, вона, зазвичай, зумовлена життєвими обставинами і під їхньою дією змінює свій зміст. Метаоповідь доби Романтизму як духовне підґрунтя ідентичності за своєю сутністю культурно-національна, тоді як багатство наративів постмодерну виражає не універсальні смисли національного життєбачення, а лише окремі індивідуальні способи ставлення до світу.

Проте між добою Романтизму і сучасністю не існує якогось культурного розриву. Той, хто відкидає між ними наступництво, насправді спрямовує свої зусилля проти української ідентичності, яка, розпочавшись у добу Романтизму, з огляду на колоніальний статус України, продовжується ще й у ХХІ столітті.

Питання національної ідентичності сучасної України у практичній площині, насамперед, є питанням реального утвердження і захисту на державному рівні системи зрозумілих, простих для сприймання світоглядно вмотивованих смислів у формі ідеологем масової свідомості.

Мета дослідження – розкрити взаємозв’язок поставленої українським романтизмом проблеми духовного самовизначення нації з питаннями національної ідентичності в сучасній Україні; висвітлити роль романтизму як ідейного руху першої половини ХІХст. у формуванні національної ідентичності; розкрити буттєві смисли національної ідентичності в семіотичному просторі романтичних текстів.

Поставлена мета зумовлює розв’язання таких основних завдань:

  • здійснити дослідження романтизму як національної світоглядної системи, зокрема, виявити передумови виникнення в українському романтизмі ідей історизму, героїчної особи, самодостатності нації;
  • визначити позиціювання національної ідентичності в “малоросійстві” просвітників;
  • дослідити феномен національної ідентичності в українському романтизмі.

Європейський романтизм у різноманітних підходах і вимірах вітчизняні дослідники аналізували у низці колективних і авторських праць. У них поставав романтизм як літературно-художній стиль, напрям і метод творчості, як специфічне світобачення, здійснювався аналіз його філософії, ідейно-світоглядних особливостей, ідеології, стилю мислення, поетики тощо. Це, насамперед, праці Н.Берковського, Т.Бовсунівської, В.Ванслова, І.Волкова, В.Воробйова, Р.Ґабітової, В.Грєшних, Н.Гуляєва, А.Дмитрієва, В.Жирмунського, Н.Калениченко, Т.Комаринця, І.Нєупокоєвої, М.Поповича, В.Пигулевського, Л.Мирської, С.Тураєва, Ф.Федорова, І.Шетер та ін. Проте жоден з авторів не досліджував роль романтизму у формуванні національної самосвідомості і не ставив питання національної ідентичності та її буттєвих смислів.


1. Особливості розвитку романтизму в Україні

З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Росії. Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад — самодержавство, а власне Україна — це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати «теорія офіційної народності», сформульована на початку 1830-х pp. реакційним міністром освіти Росії С.С. Уваровим, основними засадами якої стали православ'я — самодержавство — народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася українська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення «общерусской» культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеподільності» (Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань — М. Костомаров та ін.). Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли погляди на православ'я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рідну мову, народні звичаї, фольклор[3, c. 468-469].

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братства.

Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ'я, братки закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мо-ми — російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а раїни — в єдиній федеративній слов'янській державі, побудованій на демократичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелігенції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відродження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ — як цільну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження виникло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та літературному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі веленої ним землі.

Доба XIX ст. в українській літературі являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний єдністю ідейно-генетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика такими фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін. Наприкінці XIX ст., з одного боку, завернеться столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — виявляються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше, — у XX ст.

Як і в інших європейських літературах (щоправда з певним відставанням у часі, але більш прискорено), у дошевченківський період української літератури надається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система події, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-гетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуальні. Літературний процес у перші десятиліття XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури[13, c. 154-156].

Західноукраїнські землі Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту з боку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, у роді ще жили спогади про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків встань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Ґонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.

На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, зви-ями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони виклали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський підкреслював, що греко-католицька церква «стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна».

Серед передових представників українського католицького духовенства варто відзначити львівського митрополита (з 1816 p.), а згодом і кардинала першого кардинала-українця) Михайла Левицького. Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левицький разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священиків», у статуті якого зазначалося, що книжки «мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах», щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.

З цією метою І. Могильницький видав 1816 р. книжку «Наука християнська», а 1817 р. — «Буквар словено-руського язика». У 1822 р. він першим написав «Граматику язика словено-руського», а в науковій розвідці «Відомість о руськом язиці» (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816— 1830 pp. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був «довгим і холодним». За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церковною, далекою від народної[8, c. 421-423].


2. Романтизм та предметне поле українських романтичних наративів

Виділено чотири етапи еволюції українського романтизму: Харківський – із 1830-х років до початку 1840-х; Галицький, який припадає на середину тридцятих років і характерний тим, що пробудження національної свідомості в галицько-української еліти пов’язане зі змаганнями за народну мову як літературну; Київський – із 40-х років до весни 1847р. і четвертий – Петербурзький – 1855–1863рр. Означено, що у своєму самоствердженні український романтизм як ідейний рух пройшов еволюцію від переборення бурлеску й травестії і творення самобутньої поезії народною мовою до романтичного роману (“Чорна Рада” П.Куліша) і далі до вираження, через застосування принципу романтичної іронії, суперечностей української дійсності у творчості Г.Квітки-Основ’яненка та М.Гоголя. Вершиною у поступі романтизму стала українська національна метаоповідь – Шевченків “Кобзар”, історіософські ідеї якого конституювалися в історіософській концепції Кирило-Методіївського братства – “Книзі буття українського народу”. Ці ідеї знаходять свій подальший розвиток у постромантичній “хутірський філософії” П.Куліша і, посутньо, закладають основи українського консерватизму.

Предметне поле зацікавлень і студій романтиків досить широке. Це інтерес до творчості представників слов’янського та західного романтизму, зокрема, німецького. Велику увагу романтики приділяють етнографічним розвідкам – це пісенна народна творчість, міфологія, демонологія (зокрема, М.Костомаров, І.Вагилевич, Я.Головацький). Образи народної демонології романтики застосовують як символи, відтворюючи у своїх творах український світ (Т.Шевченко, Г.Квітка, М.Гоголь). Важливо, що, звертаючись до міфо-образів народної творчості, вони прагнуть показати, що об’єкти дійсності мають у собі глибинний смисл (дух народу, доля, “голос крові”, “правда-міста” тощо).

Чільне місце в студіях романтиків посідає народна пісня. Пильну увагу до фольклору і традицій народної пісні виявляють М.Максимович, І.Срезневський, Я.Головацький, І.Вагилевич, Г.Квітка, М.Гоголь та ін. Авторами перших збірок творів народної поезії були М.Цертелєв (1819), М.Максимович (1827), І.Срезневський (1833), польський збирач Вацлав з Олеська (1833), які стимулювали формування пізніших збірок. Захоплення фольклором дозволило романтикам підійти до національної мови як знакової системи української культури. А звернення до етносимволіки слова дало їм змогу відтворити у своїх текстах український світ як національний космос[10, c. 172-174].

Глибокий інтерес виявляють романтики до української історії, що лягла в основу формування їхньої світоглядної позиції. До історичних джерел, які формували в романтиків бачення місця України в слов’янському світі та Європі, були народні думи, історичні твори Д.Бантиша-Каменського, М.Маркевича, А.Скальковського, літописи Самовидця, Величка, Граб’янки, але визначальним твором, безумовно, стала “Історія Русів”. Студії над історією народу, захоплення німецькою філософією, етнографією, ідеологією панславізму, зрештою, вилилися в історіософію Кирило-Методіївського братства, що ствердила себе в “Книзі буття українського народу”.

Таким чином, неоплатонічна філософська традиція, українська духовна культура та інтерес до національної мови, історії, народної творчості, а також вплив філософії і літератури німецького романтизму, польської, чеської, російської романтичної літератури – усе це сформувало духовний клімат у середовищі української еліти, який, по суті, перевернув її національну свідомість із малоросійської на українську. Першочерговим завданням патріотичної еліти у формуванні національної ідентичності всіх українців стало витворення повноцінної культури та літератури, яка б могла задовольняти духовні потреби всіх соціальних груп нації.

На основі народної мови українські романтики роблять спроби, на противагу бурлеску і травестії, витворити “високу” українську літературу. Вони доводять, що народною мовою можна передавати філософські й мистецькі ідеї та глибокі почуття. Це вони демонструють на вільних перекладах Пушкіна (Л.Боровиковський та ін.), Байрона (М.Костомаров), Ганки (А.Метлинський та ін.), Міцкевича (П.Гулак-Артемовський), Гощинського (М.Шашкевич). Д.Чижевський, аналізуючи поезію А.Метлинського, зауважує, що вона історично-філософічна. Філософічна “поезія ночі” (Д.Чижевський) М.Петренка, М.Костомарова виражає самотність і воднораз одвічний порив людини до трансцендентного, прагнення єднання з ним і одночасно острах перед ним. Проте, як уже зазначено, найвищим виявом творчості українських поетів-романтиків став Шевченків “Кобзар”. Шевченко заявив, що поезія, творена народною мовою, стає філософією й ідеологією свободи, яка визначає напрям руху нації до самої себе[5, c. 238-240].

У першій половині XIXст. посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв — єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них — відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка — маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. «Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх...» — стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян («Дівчина з Поділля», «Українець», «Пряля») відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.

Якщо В. Тропінін загалом дванадцять років провів в Україні, то уродженець Ревеля К. Павлов після закінчення Академії залишився тут назавжди. Його художня та педагогічна діяльність сприяли розвиткові національного реалістичного мистецтва. К. Павлов викладав малювання у Ніжинському ліцеї, де серед його учнів були брати Гребінки, М. Гоголь, А. Мокрицький, А. Горонович, та у Київському університеті імені Св. Володимира. В «Автопортреті», «Портреті дочки» досить повно висвітлюється характер творчості майстра — демократична спрямованість його мистецтва, природність і безпосередність у зображенні людини.

В Україні того часу працювало чимало іноземних малярів. Наприклад, поляк О. Станкевич («Сімейний портрет»), угорець Й. Ромбауер («У парку»). Виконаний пензлем живописця Грота краєвид «Будівництво Микільського спуску до Дніпра в Києві» також має не лише мистецьку, а й чималу історичну цінність.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко-художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії «Живописна Україна», виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843—1844 pp. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

З 40-х pp. XIXст. романтизм поступився місцем реалізму — більш конкретно життєвому і соціально-аналітичному методу[2, c. 386-387].


Висновки

Основні теоретичні узагальнення можуть бути стисло сформульовані в таких твердженнях.

1. Ідейно-світоглядна та соціально-ідеологічна позиція романтиків – ідеалізм. Його філософською основою став неоплатонізм, а соціальні погляди зумовлювалися християнським світосприйняттям. Такий світогляд формував переконання, що кожен народ наділений силою духу, вкладеного в нього Богом, яка є основою виникнення в народі потреби в самодостатності. Вона через слово народної мови початково виявляється в поезії і філософії провідників народу, а надалі прагне практично-реального втілення.

2. Ідентичність розкривається через романтичні тексти в семіотичному просторі “автор–текст–читач” як наративна ідентичність. Спільна символічно-знакова система дозволяє авторові презентувати читачеві певну модель сприймання національно-культурних смислів.

3. Звернення до української народної творчості дозволило романтикам проникнути в праоснови народного світовідчуття і виявити в міфообразах народного світобачення архетипні конструкти його буття. Тому романтичний текст постає вплетеним у міф і в такий спосіб поєднує між собою два світи: ірреальний та реальний, що виражені логікою міфологічного та дискурсивного мислення. Мотиви творчості романтиків тісно вкорінені в міфообрази народної творчості. Ключову роль відведено образу “долі”, “злої долі”, їй народна психологія протиставила християнську чесноту терпіння і страдництва. Цій чесноті романтизм надає сакрального значення – вона є свідченням богообраності індивіда чи народу: на них Бог покладає певну місію.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. - К.: Кондор, 2005. - 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

Рекомендуємо для перегляду

Боротьба запорізьких козаків проти татар і турків
2012-02-13

Боротьба козаків з турецькою імперією та Кримським ханством. Козацтво як впливовий чинник міжнародного життя


Суспільні течії та рухи в Україні в другій половині ХІХ ст., Політизація українського національного руху на початку XX ст.
2012-02-13

Загальноросійські політичні рухи та їх прояви в Україні. Український національний рух в другій половині ХІХ ст. Політизація українського національного руху на початку XX ст. Створення українських політичних партій


Економіка і побут Київської русі
2012-02-13

Соціальна структура давньоруського суспільства та її еволюція протягом ІХ-ХІІ ст. Особливості господарювання у Київській Русі. Побут та культура русичів


Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні та його злочинна діяльність
2012-02-13

Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні та його злочинна діяльність. Радянський партизанський рух в роки Великої Вітчизняної війни. Стратегія і тактика ОУН в роки Другої світової війни. Особливості сталінізму в Україні в післявоєнний період. Історичний портрет М.Хрущова


Українські січові стрільці
2012-02-13

Історія створення та початок бойового шляху. Участь УСС у Першій світовій війні. Боротьба за національно-державне відродження України