загрузка...

Історія України

1. Передісторія України: археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства.

2. Трипільська культура на українських землях.

3. Перші етноси на території України: Кіммерійці. Скіфи. Сармати.

4. Антична колонізація Північною Причорномор'я.

5. Стародавні слов'яни. Перші згадки, прабатьківщина та формування державності східних слов'ян.

6. Велике переселення народів (IV—VII ст.)

7. Перші слов'янські державні утворення на території України.

8. Східнослов'янські союзи племен: їх розселення та процес об'єднання навколо Києва.

9. Теорії походження Київської Русі

10. Основні етапи розвитку держави Київська Русь.

11. Основні напрями і форми зовнішньої політики Київської Русі та її наслідки

12. Політичний устрій Київської Русі (Х-ХІІ ст.)

13. Утвердження християнства в Київській Русі та його значення у розвитку давньоруського суспільства.

14. Русь і кочовий Степ: стани та особливості відносин.

15. Причини та наслідки розпаду Київської Русі

16. Галицько-Волинське князівство: особливості історичного розвитку

17. Київське, Чернігівське та Переяславське князівства у 1132-1240рр.

18. Монгольське завоювання земель Русі. Причини та наслідки.

19.Входження українських земель до Великого князівства Литовського

20. Основні тенденції соціально-економічного, політичного та релігійного життя в українських землях у складі Великого князівства Литовського.

21. Польсько-литовські унії та їх наслідки для українського народу.

22. Берестейська церковна унія: зміст та наслідки.

23. Виникнення та еволюція українського козацтва (до сер. XVII ст.)

24. Запорозька Січ - суспільно-політичний устрій та військова організація

25. Козацько-селянські повстання кінця XVI першої пол. XVII ст.

26. Причини національно-визвольної війни 1648-1657 pp.

27. Зовнішня політика гетьмана Б.Хмельницького.

28. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. Причини, основні етапи га наслідки.

29. Козацько-гетьманська держава (XVII поч. XVIII ст.): політично-адміністративний устрій, соціальна структура суспільств.

30. Переяславсько-московський договір: причини, умови та політично-правове значення.

31. Руїна: причини, суть, наслідки.

32. Зовнішньополітичні орієнтації українських гетьманів періоду Руїни

33. Правобережна Україна та західноукраїнські землі під владою Польщі (друга половина XVII-XVІІI ст.)

34. Національно-культурні процеси в Україні наприкінці XVI – першій половині XVII ст.

35. Україна в умовах Північної війни. І. Мазепа.

36. «Бендерська конституція» та «Вивід прав України» П. Орлика: політико-правові новації

37. «Українська політика» Петра І.

38. Ліквідація Запорізької Січі і подальша доля запорозького козацтва

39. Гетьманщина в середині XVIII ст. Реформи гетьмана Кирила Розумовського

40. Гайдамацькі рухи. Коліївщина. (Соціальні та національні аспекти)

41. Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. та їх наслідки для України.

42. Гетьманщина у складі російської держави та український автономістський рух (кінець XVIII - поч. XIX ст.)

43. Національне відродження у Наддніпрянській Україні в XIX ст. : причини та основні етапи.

44. Кирило-Мефодіївське братство: ідеологія та програмні засади.

45. Соціально-економічні та політико-правові реформи в Австрії та Росії у XIX ст. та їх наслідки для українського народу.

46. Політика російського самодержавства в царині національно-культурного життя України (XIX ст.)

47. Національно-культурне та громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях в XIX ст.

48. Феномен Тараса Шевченко в української історії

49. Політизація українського громадського й національного руху на рубежі ХІХ-ХХ ст. Перші українські політичні партії

50. Україна та українці в роки Першої світової війни.

51. І-ІV Універсали Центральної Ради: еволюція українського державотворення

52. Зовнішня політика Центральної Ради. Брест-Литовський мирний договір

53. Українська держава часів гетьманату П. Скоропадського: державно-політичний устрій та соціально-економічна політика. 92

54. Західноукраїнська Народна Республіка. Взаємовідносини між УНР та ЗУНР

55. Культурно-освітня робота Центральної Ради й Гетьманського уряду

56. Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР.

57. Боротьба за українську державність в 1917-1920 рр. Уроки та наслідки

58. Утвердження радянської влади в Україні, її соціально-економічна та національна політика (1917-1920 pp.)

59. Завершення нового поділу українських земель на початку 1920 - х рр.

60. Входження Радянської України до союзної держави СРСР: проблеми політичної правосуб’єктності

61. Україна в умовах НЕПу.

62. Національно-культурне відродження в Україні 1920-х pp.

63. Зміни політико-економічного курсу в СРСР наприкінці 1920-х pp. та їх наслідки для Україні

64. Західноукраїнські землі в 1920-і - 1930-і рр.

65. Індустріалізація в Україні в 1920-1930-х рр. її особливості

66. Колективізація українського села, її особливості, методи здійснення, соціальні та демографічні наслідки.

67. Причини та наслідки голодомору в Україні (1932-1933 рр.)

68. Інтегральний націоналізм як суспільно-політичне явище української історії: теорія та політика (20-30-ті роки ХХ ст.)1

69. Возз’єднання українських земель та «радянизація» західноукраїнських землях (вересень 1939 р. - червень 1951 p.).

70. Українське питання напередодні та на початку II світової війни.

71. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Всенародний рух опору на окупованій територі

72. ОУН-УПА в роки Другої світової війни та в повоєнний період.

73. Внесок українського народу в перемогу над фашизмом.

74. Західноукраїнські землі у повоєнні роки. Операція «Вісла».

75. Ідеологічний наступ сталінізму на культурно-національну сферу суспільного життя України в повоєнний період.

76. Відбудова і дальший розвиток народного господарства УРСР повоєнний період (1945-1955 pp.)

77. Спроби десталінізації суспільного життя України в умовах хрущовської «відлиги».

78. Дисидентський рух в Україні 1960-1980-х pp. Гельсінська спілка

79. Наростання кризових явиш у суспільно-економічному розвитку УРСР в 1970- початку 1980-х pp.

80. Україна в умовах демократизації радянського суспільства (1985 -1991 pp.)

81. «Перебудовчий курс» М. Горбачова й Україна.

82. Історичні обставини та основні етапи державотворення в України (1990-і pp.).

83. Суспільно-політичні рухи та формування багатопартійності в Україні в умовах становлення її незалежності

84. Основні напрямки зовнішньої політики України після проголошення незалежності

85. Конституція України та її історичне значення.

Список використаної літератури.


1. Передісторія України: археологічна періодизація, еволюція людини та людського суспільства

Першим періодом історії людства був кам´яний вік. Йому належить особливе місце в цивілізації. Саме цієї доби на тлі кардинальних зрушень у природі, пов´язаних з різкими змінами клімату, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснови таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії дають підстави зробити припущення про появу людини на Землі понад 2 млн. років тому. Першолюдиною фахівці вважають істоту, для якої праця стала необхідністю і яка здатна була не тільки використовувати знаряддя праці, а й виготовляти їх. У ході еволюції поглиблювалися відмінності між мавпою і людиною — розвинулося прямоходіння, сформувалася рука з протиставленим великим пальцем, збільшився об´єм мозку (досяг 800 см3), започаткувалася членороздільна мова. Саме ці якісні зміни у біологічному та психологічному розвитку зумовили появу homo sapiens (людини розумної), сприяли остаточному виокремленню людини з тваринного світу.

Історія людського суспільства сягає в глибину віків. Групи первісних людей (пралюдей), з´явившись більше двох мільйонів років тому в Африці, освоювали все нові й нові землі та континенти. Через Передню Азію, Балкани вони проникли на територію України. Поступово люди винаходять найпростіші знаряддя праці. Це було справжньою революцією в їхньому житті, сприяло виділенню їх з тваринного світу та прискоренню психічного розвитку. Виникає усвідомлений процес виробничої діяльності, розвивається мислення.

Залежно від матеріалу, з якого вироблялися знаряддя праці найдавніша історія людства поділяється на кілька епох: палеоліт (стародавній кам´яний вік), мезоліт (середній кам´яний вік), неоліт (новий кам´яний вік), епоха бронзи, міді, заліза.

Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно від матеріалу і технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (давній кам´яний вік), мезоліт (середній кам´яний вік), неоліт (новий кам´яний вік), енеоліт (мідно-кам´яний вік), бронзовий вік.

2. Трипільська культура на українських землях

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). її назва походить від с Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 p. було виявлено першу пам´ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам´яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав´я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам´яних і крем´яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об´єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім´ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною сполучною ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості1.

3. Перші етноси на території України: Кіммерійці. Скіфи. Сармати

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.).

Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. є. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор´я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор´ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. є. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н. є. Скіфія стала об´єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції: скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов´ям та Північним Причорномор´ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократу-менами» (керовані жінками). У давніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб´ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрак-таріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

4. Антична колонізація Північною Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. є. — це період «Великої грецької колонізації», одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор´я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що термін «колонізація» не зовсім вдалий, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення».

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Давньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, мали широкі права. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н. є. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор´я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. є. на Керченському і Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об´єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

5. Стародавні слов'яни. Перші згадки, прабатьківщина та формування державності східних слов'ян

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв´язання дає змогу з´ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Перші згадки в писемних джерелах про ранньо-слов´янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. є. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов´яни фігурують під назвою «венеди» («венети»). Етнонім «слов´яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов´янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов´янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов´ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров´я) і склавини (Подунав´я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Отже, слов´янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. є. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор´я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву «остготи», ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — «вестготи». У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор´я.

6. Велике переселення народів (IV—VII ст.)

Велике переселення народів — у вузькому сенсі під Великим переселенням народів в сучасній історіографії розуміють рух племен і народів у 4-6 ст. н.е. в різних напрямках Європи, що розпочався з вторгнення племен гунів у північну частину Imperium Romanum в 375 році н.е.

Починаючи з нижнього Дунаю і території сьогоднішньої Західної України, цей процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські племена і поширився у напрямку Західної і Південної Європи. Беспосереднім наслідком цього процесу вважається загибель Римської імперії.

В широкому сенсі - Велике переселення народів розпочалось з кінця 3-го тисячоліття до Р.Хр, про що свідчать древні китайські та єгипетські джерела, - із-за росту населення, нестачі вільної землі, зміни клімату, тощо. Наслідком Великого переселення племен стало й виникнення на теренах Європи нових народів і нових держав.

Велике переселення народів почалось поступовим пересуванням готів з Прибалтики в Українське Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). У 375 гуни, розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, покорили більшу частину остготів та інші племена. Осінню 376, під тиском гунів, вестготи, перейшовши Дунай, оселились, з дозволу Риму, на території римської провінції Мезії (територія між Нижнім Дунаєм і Балканами). У 377 внаслідок постійних утисків римських чиновників вестготи підняли повстання, до якого приєднались раби і колони. У серпні 378 повсталі розгромили римську армію під Андріанополем. Лише в 382 імператору Феодосію вдалося придушити повстання. На початку 5 ст. вестготи на чолі з Аларіхом І розпочали похід в Італію і 24 серпня 410 року здобули Рим. Згодом вони захопили значну частину Галії, а пізніше — Іспанії, заснувавши на цих землях Тулузьке королівство (419-507). До середини 5 ст. германські племена (вандали, алемани, бургунди, франки, англи, сакси) заселили територію Західної Римської імперії та створили в кінці 6-7 ст. свої королівства.

Гуни, які утворили величезну державу на чолі з Аттілою, намагалися захопити Галлію та Італію. Проте після поразки на Каталаунських полях (451) та смерті Аттіли їхня держава розпалась.

7. Перші слов'янські державні утворення на території України

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов´янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об´єднання окремих племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов´янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об´єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов´ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов´ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов´ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об´єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

8. Східнослов'янські союзи племен: їх розселення та процес об'єднання навколо Києва

Невдовзі після розпаду антського об´єднання утворюється державне племінне об´єднання дулібів. Однак і його в середині VII ст. розгромили авари.

У VIII—IX ст. вже існували три великі державні об´єднання, які арабські автори назвали Куявією (полянська земля з Києвом), Славією (Новгородське князівство), Артанією (нерозгадане державне об´єднання, можливо, князівство у Чорномор´ї).

Куявія своїм існуванням значною мірою зобов´язана Києву, його визначній ролі і значенню. Виникнення Києва губиться в глибокій давнині і оповите легендами. Археологічні пам´ятки доводять, що слов´янські племена були тут давніми мешканцями і їхні поселення можна вважати зародком міста. Поступово вони злилися в одне і започаткували місто. Причини його швидкого зростання полягають насамперед у винятково сприятливих географічних умовах: панування над важливою водною магістраллю — Дніпром, яка згодом стала основним торговим шляхом з Візантії і Близького Сходу до країн Північної Європи. До того ж Київ з усіх боків був оточений природними рубежами, які на ті часи були особливо необхідними для захисту. Швидкому розвитку міста сприяло його сусідство з союзами східнослов´янських племен.

У літописах наводиться легенда про трьох братів — Кия, Хорива, Щека та їхню сестру Либідь, які заснували місто і назвали його на честь старшого брата Києвом. Історичні дослідження свідчать, що Кий був реальною історичною особою, жив у V — першій третині VI ст. Розквіт Києва простежується вченими з кінця V ст. Заснуванням Києва і держави навколо нього полянський князь поклав початок слов´янської династії Києвичів. Місто стало політичним, релігійним і культурним центром князівства.

На думку багатьох учених, на той час в Середньому Подніпров´ї виникло плем´я Русь, яке у VIІ—VІІІ ст. зміцнилося у боротьбі з аварами (обрами) і невдовзі стало провідною силою полян. Нестор, наприклад, писав: «Полян тепер називають Руссю».

Під його керівництвом на межі VIІІ-IX ст. у Подніпров´ї склалося державне утворення «Руська земля», яке об´єднало полян, древлян, сіверян, дреговичів, полочан. Більшість учених пов´язують її з вищезгаданою Куявією (Куяба), про яку писали арабські автори. Вірогідно, «Руська земля» була спадкоємицею і продовжувачем держави Кия.

Слід зазначити, що походження слова Русь викликало широку і гостру дискусію, яка точиться до цього часу. Більшість російських і українських істориків схиляються до автохтонного його походження. Про це свідчать і назви річок (гідроніми) Подніпров´я: Рось, Росява, Русава, Роставиця. В письмових джерелах слово «Русь» вперше згадується у 837 р. Пізніше, у ХІ-ХІІІ ст., слова «Русь», «Руська земля» у вузькому значенні вживалися для означення Середнього Подніпров´я, тобто землі полян, древлян, сіверян. У широкому розумінні ці терміни у літописах означали всю територію Київської Русі.

Об´єднання «Руська земля» продовжувало розвиватися і в IX ст., хоча ми не маємо про це жодних відомостей. У 60-80 роках IX ст. тут князювали Аскольд і Дір. На той час держава була достатньо могутньою, щоб здійснювати військові походи проти сильних сусідніх держав. Зокрема, у 860 р. численне руське військо на 200 човнах під керівництвом князя напало на столицю Візантійської імперії Константинополь і змусило її укласти вигідний мирний договір, що свідчить про дипломатичне визнання «Руської землі».

9. Теорії походження Київської Русі

До питання походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в «Повісті минулих літ». Трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіографії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, політична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неодноразово ставали на заваді об´єктивному погляду на процес виникнення Давньоруської держави. Перші спроби розв´язати цю проблему було здійснено ще середньовічними хроністами, які штучно пов´язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г. Байєр та Г. Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М. Ломоносов. Майже одразу полеміка потрапила в русло не наукової дискусії, а ідеологічного протистояння. «Космополітизмові» німецьких вчених, які, абсолютизуючи «варязький фактор», принижували державотворчу здатність слов´ян, було протиставлено «державницький патріотизм», що був своєрідним виявом зростаючої національної самосвідомості.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу концепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст. Звідки походить назва «Русь»? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

У 20-ті роки XX ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел значна частина науковців світу почала віддавати перевагу «варязькому чиннику» в становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здатності слов´янських народів створити незалежну державу самотужки. Дискусія спалахнула з новою силою.

На захист своєї теорії норманісти висували такі аргументи:

1) Русь отримала назву від «Руотси». Так у середині XI ст. фіни називали шведів;

2) більшість імен руських послів, що зафіксовані в договорах з Візантією (911, 944), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.;

3) візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своїй книзі «Про управління імперією» (прибл. 950) наводить як слов´янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження;

4) ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли «русів» і «слов´ян».

На противагу антинорманісти стверджували:

1) назва «Русь» слов´янського походження, оскільки тісно пов´язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні;

2) жодного племені чи народу під назвою «руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонорманське джерело, включаючи саги;

3) один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хордадберг (прибл. 840—880) чітко називає русів слов´янським племенем;

4) археологічні матеріали із міст і торговельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив «варязького чинника».

Отже, паросток державності Київської Русі не був завезений із-за моря варягами чи пересаджений сусідами-хозарами. Він зріс на місцевому ґрунті задовго до IX ст. внаслідок складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов´янського суспільства.

10. Основні етапи розвитку держави Київська Русь

До утворення Давньоруської держави у східних слов´ян існувало 14 великих племінних об´єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.). VI—VIII ст. — період еволюції союзів слов´янських племен у протодержавні утворення — племінні князівства, серед яких виділялися об´єднання дулібів і полян. Аварська навала помітно ослабила дулібів, що надало перевагу полянам у південній частині східнослов´янського етнічного масиву.

Дещо пізніше (не раніше VIII ст.) виникає осередок державності приільменських слов´ян, що сформувався навколо Городища поблизу Новгорода (останній з´явився лише на початку X ст.). Це протодержавне утворення було військово-політичним союзом (конфедерацією) слов´янських і неслов´янських земель півночі, що контролював території не тільки ільменських слов´ян, а й кривичів, чуді, мері. У VIII—IX ст. південноруські землі на сто-двісті років випереджали в соціально-економічному та культурному розвитку північні, які, за словами літописця, жили, як звірі. Варязька експансія помітно прискорила процес формування державності у північному регіоні. Спочатку силою меча варяги змусили місцеве населення платити їм данину, але підкорені племена об´єдналися й вигнали варягів. Проте неузгодженість слов´янських правителів, які не могли поділити владу, внутрішні чвари та суперечки призвели до парадоксального наслідку — на князювання було покликано норманського конунга Рюрика.

Виділяють такі періоди розвитку Київської Русі:

1) (9 – 12 століття) Період розквіту Київської Русі як великої (на той

час) східноєвропейської держави

2) (2-га половина 12 – середина 14 століття) Період політичної

роздробленості під тиском татаро-монгольського нашестя.

3) (друга половина 14 століття – 16 (можливо 17) століття) Перехід

українських земель під егіду сусідніх держав (Князівство Литовське,

Польща, Князівство Молдовське)

11. Основні напрями і форми зовнішньої політики Київської Русі та її наслідки

З часом у зовнішній політиці князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються нові лінії укріплень, а також міста та ін. І хоча Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, уникнути цієї небезпеки йому не вдалося. Поступово князь все більше зосереджується на внутрішніх проблемах: зміцнення держави, її єдності, консолідація земель, підвищення добробуту людей. Для укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх синів, а їх у нього було 12, — від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, з нею радився, з неї також призначав намісників та воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі змінюються на кияни, чернігівці, смоляни.

Наявність величезної підвладної території диктувала суттєву зміну зовнішньої політики: далекі походи, захоплення нових земель поступаються місцем захисту власних кордонів. Наприкінці X ст. Володимир розпочинає тривалу та запеклу боротьбу з печенізькими ханами, які загрожували Русі з півдня. Авторитет князівської влади у давньоруському суспільстві значною мірою залежав від успіхів та невдач у протистоянні з кочівницьким степом.

Київські князі підтримували зв'язки з Візантією, Арабським Сходом, Чорноморськими, Азовськими ринками і мали вихід на китайський ринок.

Для Київської Русі була характерна договірна торгівля, значне місце посідав звичайний обмін "товар на товар". Київські князі допускали работоргівлю (продаж в раби холопів [голів родини чи молодих], які не здатні були сплатити мито, податок і т.д.).

12. Політичний устрій Київської Русі (Х-ХІІ ст.)

Київська Русь — ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX—XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини сформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, — до цивільних форм правління та від посилення централізму — до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну — церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші — частину військової здобичі або плату. Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов´янської ради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Важливі громадські та державні справи вирішувало віче - народні збори дорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов´янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був гранично простим — голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все яс мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче — це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління — монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

13. Утвердження християнства в Київській Русі та його значення у розвитку давньоруського суспільства

Запровадження християнства — це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов´ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему.

Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.

2. Православ´я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X ст. Русь була слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло християнської сім´ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь ставав повноцінним суб´єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними (бодай номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство, та ін. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної та політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і розширенню плідних зв´язків, заснованих на принципі рівноправності, з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов’язана із Заходом, ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—ХНІ ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово відбувається зміщення акценту в релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом´якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

14. Русь і кочовий Степ: стани та особливості відносин

З давніх давен степ був місцем знаходження кочових племен, що складалися в монгольських, середньо - азіатських та алтайських степах, різноманітних етнічних та племінних кочівницьких об'єднань, які робили набіги на широкі береги Чорномор'я...

Слов'янські племена, які знаходилися на більш високому рівні соціально-економічного розвитку і вже переходили до феодалізму, успішно громили розрізнені племінні об'єднання кочівників - печенігів, тюрків, половців.

Майже півтора століття Русь вела постійну боротьбу з печенізькими ордами, якомога краще укріплюючи свої прикордонні зі степом землі та охороняючи їх від кочівницьких вторгнень.

Протягом усього XI ст. руські князі жодного разу не змогли вдарити по кочівникам у степу-на їх території. Печеніги вели табірний спосіб кочування, при такому способі життя вони були практично невловимі. Тому походи руських у степи втрачали зміст. Кочівники дійсно рухалися подібно хмарі, знищуючи усе на своєму шляху. Саме тому руським військам було надзвичайно важко боротися з кочівниками у степу.

Багаточисленні спустошуючі набіги печенігів в кінці X на початку XI ст. призвели до відступу частини слов'янського землеробного населення з прикордонних зі степом областей на північ, під захист лісів.

15. Причини та наслідки розпаду Київської Русі

Феодальну роздрібненість спричинили такі чинники: 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв´язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов´янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне «переварювання» й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад З тис. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Тривалий час (майже до 30-х років XX ст.) серед істориків панувала думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «отчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.

4. Зміна торговельної кон´юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрїї в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв´язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію в зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

Особливістю періоду історії Київської Русі наприкінці XI — у середині XIII ст. були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов´янської культури.

16. Галицько-Волинське князівство: особливості історичного розвитку

Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.

І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об´єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».

Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров´я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг — Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варяг у греки».

Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об´єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.

II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними ознаками державного життя у цей час були:

— прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права — оголошення князем боярина Владислава Кормильчича (1213— 1214);

— безперервне втручання у внутрішні справи західно-руських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі, проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимири» п´ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 p.);

— зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);

— енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.

III етап (1238—1264) — об´єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.

17. Київське, Чернігівське та Переяславське князівства у 1132-1240рр.

Серед князівств, що утворилися на місці Київської Русі, найбільшими були Ростово-Суздальське, Галицько-Волинське, Чернігівське та Переяславське. Київська Русь остаточно стає федерацією князівств, і у ній все виразніше вичленовуються три групи князівств: північно-східна, західна і південно-західна.

Київ перетворився зі столиці Русі на головне місто Київської землі, яка займала територію середнього Подніпров´я. її окраїнне розташування на межі з Половецьким степом значно ускладнювало суспільно-політичне та соціально-економічне життя. Південний кордон в залежності від розорення кочівниками південних територій то наближався до Києва, то віддалявся у степ.

У кінці XII ст. кияни намагалися зберегти княжий стіл за нащадками Володимира Мономаха, однак це не вдавалося зробити, і він переходив по черзі до князів чернігівських (Ольговичів), суздальських (Юрія Долгорукого і його нащадків), галицько-волинських (Романа Мстиславича і його синів). Власної династії Київщина не сформувала, і тому ця територія не дробилася між спадкоємцями. Однак у Київській землі пріоритетне становище зберігалося за Києвом, могутнім економічним і культурним центром. Це навіть дратувало князів, особливо правителів північно-східних князівств. Зокрема, ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши у 1169 р. Київ, жорстоко його пограбував, розорив церкви і монастирі, вивіз звідти ікони, книги та коштовності. Були пограбовані навіть Десятинна церква і храм святої Софії. Андрій Боголюбський здійснював ці акти вандалізму, вбачаючи в Києві реального суперника новій столиці його князівства місту Володимиру. Таким же ворожим до Києва був і його наступник Всеволод. Напередодні та-таро-монгольської навали становище дещо стабілізувалося, однак новий напад кочівників знищив ці тенденції.

Важливе місце у південно-західній Русі належало Чернігово-Сіверському князівству з містами Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ та Стародуб. Його велика територія, заселена сіверянами, простягалася уздовж лівого берега Дніпра, у басейнах Сули, Сейму, Десни та верхів´ях Оки. До князівства входила Муромська волость та Тмутаракань. Правила династія Ольговичів, започаткована сином Ярослава Мудрого Святославом та внуком Олегом. Князівство, розташоване на торгових шляхах по Дніпру та його притоках, було місцем активної торгівлі.

Економіка мала натуральний характер, а рівень виробничих сил та техніки не відрізнявся від загального рівня інших руських князівств.

Чернігівські князі намагалися розширити свої володіння за рахунок сусідів, ведучи довготривалі війни за київський «золотий» стіл. І хоча іноді деяким вдавалося досягти цієї мети, однак кожний наступний князь мав заново оволодіти Києвом. До того ж на Київ зазіхали й інші, сильніші у військовому відношенні землі. Боротьба була надто тяжкою і згодом чернігівські князі відмовилися від втручання у перерозподіл руських земель. З половцями вони не лише воювали, а й досить часто вступали у союзи та родинні зв´язки. Багато з них були одружені з половчанками. У князя Ігоря, наприклад, мати і бабуся були половчанками.

Поряд з Чернігівським, на лівому березі Дніпра в басейнах Десни, Остра та верхів´ях Сули і Хорола, знаходилося Переяславське князівство, яке на сході межувало зі степом. На цій території київські князі збудували багато фортець: Ромни, Глинськ, Синець, Лубни та ін. Окремі слов´янські поселення були винесені далеко у степ: Лтава на Ворсклі, Хорол на річці однойменної назви, Донець — на Сіверському Дінці. Ці міста мали не лише оборонний, а й торговельно-ремісничий характер.

Столицею князівства був Переяслав, заснований на початку X ст. У договорах з Візантією 907 та 944 років він згадується як одне із найважливіших міст. На кінець XI ст. Переяслав перетворився на великий економічний, релігійний і культурний центр, що підтверджується літописами та археологічними знахідками. Єпископський замок, Михайлівська церква та інші культурні пам´ятники (точніше — їх залишки) свідчать про багатство переяславської єпархії, яка часто суперничала з Києвом.

Переяславська земля не мала великого політичного значення і повністю залежала від Києва. Як правило, у Переяславі сиділи князі, які були першими претендентами на великокняжий стіл або отримували цю землю як компенсацію за відмову від претензій на нього. Другорядних княжих уділів у князівстві не існувало: маленькій Переяславщині не було чим ділитися, до того ж вона потерпала від безперервних війн та сутичок з кочівниками.

Після відокремлення переяславці були прихильні до суздальських князів Юрія Долгорукого та його нащадків. Головним напрямом їхньої діяльності була постійна боротьба з кочівниками, особливо з половцями. У 1184 р. князь Володимир, онук князя Долгорукого, у союзі з іншими князями розгромив військо половецького хана Кобяка і взяв його в полон. У 1185 р. він розгромив на річці Хорол табір хана Кончака. Але незабаром і сам загинув.

У 30-х роках XIII ст. згадки про Переяславське князівство зникають зі сторінок літописів, і подальша його доля невідома.

18. Монгольське завоювання земель Русі. Причини та наслідки

Монгольське завоювання почалося з удару по Рязанщині, потім — по Володимиро-Суздальському князівству. Війська і населення чинили героїчний опір, але кожний боровся поодинці, і татари брали одне місто за другим, спустошуючи й грабуючи їх.

Весною 1239 р. татари пішли на Південно-Західну Русь. Першим захопили і спалили Переяслав, потім Чернігів. Звідти повернули на Київ, проте відразу не наважилися штурмувати місто, яке захищав сильний гарнізон. Винищивши навколишні селища, вони пішли на з´єднання з головними силами.

Восени 1240 р. монголо-татари вдруге підступили і обложили Київ. Понад десять тижнів тривав штурм. Кияни під проводом тисяцького Дмитра, якого тут поставив Данило Галицький, мужньо оборонялися, але сили були нерівними, і місто було розорене й розграбоване.

Здобувши Київ, загарбники рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, захопили й зруйнували міста Кам’янець, Ізяслав, Луцьк. Особливо жорстоко повелися вороги у Володимирі — головному місті Волині, всі жителі якого були винищені. Така ж доля спіткала Галич.

Таким чином, західноєвропейські народи були врятовані від монголо-татарського поневолення завдяки героїчній боротьбі Київської Русі та інших слов´янських країн, їх незчисленним жертвам і втратам. В руїнах і згарищах лежали міста і села, занепали ремесла, торгівля, культура Київщини, Чернігівщини, Переяславщини та інших земель. Багато людей загинуло або потрапило у полон. Населення обкладалося податками та відбувало важкі повинності. В той же час за князями та боярами залишалися їхні володіння. Особливо важким було становище селян та городян, які зазнавали подвійного гноблення — від ханів і місцевих князів та бояр. Однак церкву татари не оподаткували.

Політичний розвиток Русі уповільнився. Татарам було вигідне роздроблення, і вони заохочували феодальні чвари та міжусобиці. Посилився економічний та політичний занепад Києва та Подніпров´я. Поступово Київ втратив і значення релігійного центру — наприкінці XIII ст. митрополит переїхав у Володимиро-Суздальське князівство і встановив свою митрополію у Володимирі. Далі дробилося Чернігово-Сіверське князівство. Переяславське князівство, ймовірно, взагалі припинило своє існування.

19.Входження українських земель до Великого князівства Литовського

Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов´язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об´єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м´якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв´язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням»1.

II етап (1362—1385) — «ослов´янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб´єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб´єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов´янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов´янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ´я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об´єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави

20. Основні тенденції соціально-економічного, політичного та релігійного життя в українських землях у складі Великого князівства Литовського

Перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м´яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

Литва створювала для українських земель державний апарат, а іноді давала лише князя, і тому залишилися традиційне старе управління, старий, з князівських часів, апарат керівництва та адміністративно-територіальний устрій. У Києві Ольгерд посадив свого сина Володимира, який швидко «українізувався», а його спадкоємці все більше відчували себе місцевими українськими князями. У них була досить значна автономія, як і в чернігівських та ін., що за походженням були із місцевої частини династії Рюриковичів. Українські удільні князівства були автономними державними об´єднаннями. У своєрідній формі відроджувалася Київська Русь як основний компонент Литовсько-Руської держави, своєрідної федерації князівств.

Литовці з кожним десятиліттям все ширше переймали нову культуру та побут місцевого населення, його адміністративну й військову організацію, організацію господарства, податків, суд, елементи права, навіть українську назву посад, станів та ін. Це свідчило про величезне, здавалося, непереможне посилення впливу Русі у Литві, продовження українського державотворчого процесу.

21. Польсько-литовські унії та їх наслідки для українського народу.

В унії були зацікавлені як Польща, так і Литва, яким однаково загрожував Тевтонський орден. У Литві після смерті Ольгерда великим литовським князем став його син Ягайло. У Польщі в цей час починаються усобиці, наростає боротьба різних груп магнатства навколо обрання нового короля. Фактично королевою була Ядвіга, на руку якої було кілька претендентів. Але польські пани зупинилися на Ягайлі, який теж після смерті Ольгерда шукав опори у боротьбі проти різних політичних груп. Особливо серйозним і сильним противником був його двоюрідний брат Вітовт, який у союзі з німецькими рицарями вів боротьбу за великокнязівський престол Литви.

Унія сталася у 1385 р. її умовами були: проголошення Ягайла польським королем і литовським князем, одруження Ягайла і Ядвіги, окатоличення литовського населення, спільна зовнішня політика та ін. Однак більшість литовських та всі українські магнати були проти унії, не бажаючи втрачати свої привілеї та незалежність, їх опозицію очолив Вітовт, який змусив Ягайла визнати себе Великим литовським князем. При цьому Ягайло був сюзереном, а Вітовт — васалом. Лише у разі смерті Вітовта Ягайло міг знову стати литовським князем.

Для подальшого зміцнення та централізації своєї влади литовський князь за сприяння поляків протягом кількох років здійснює ряд реформ внутрішньополітичного характеру. Він змістив українських удільних князів, які перестали йому коритися, а удільні князівства (Новгород-Сіверське, Володимирське на Волині, Київське) перетворив на воєводства, якими стали управляти великокнязівські намісники. Це був тяжкий удар по державотворчому процесу українських князівств. До того ж католицькій церкві, шляхтичам і магнатам-католикам надавалися привілеї та переваги над православними. Це викликало гостре невдоволення українців, білорусів та росіян. Посилюється антагонізм між українцями і литовцями.

Загострення національно-визвольної боротьби призвело до відокремлення кількох українських князів і бояр зі своїми землями від Литви і приєднання до Московського князівства. Вітовт змушений був піти на деякі поступки. Поряд з цим українській знаті все більше протиставлялися бояри, до яких за реформами Вітовта перейшло місцеве самоуправління та суд. Вітовт також пішов на зближення з поляками, підписавши з ними унії — Вільненську (1401 р.) та Городельську (1413 p.). Цим поляки зміцнили свій вплив у Литві й ослабили роль та значення українських князів.

22. Берестейська церковна унія: зміст та наслідки.

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки ідея унії (об´єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови римського папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності папи.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ´ям своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні церковного об´єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до католицької з обов´язковим визнанням верховенства римського папи, тобто розширення сфери впливу Ватикану на схід та помітне збільшення церковних володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та захисник православ´я князь К. Острозький у своєму листі до папи зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх християн».

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст. Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і в Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий проповідник Петро Скарга обстоював Цю ж ідею у своєму відомому трактаті «Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа», проведена папою Григорієм XIII 1582 p., яка суттєво розвела у часі релігійні свята католиків та православних. Через це католики-феодали неодноразово порушували релігійні традиції українських міщан і селянства.

Намагаючись підняти престиж православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих, водночас бажаючи вирішити власні інтереси, львівський єпископ Гедеон Балабан на з´їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський єпископи. У 1595 р. папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об´єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова — мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірності рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх обіцянок, даних на Берестейському соборі.

23. Виникнення та еволюція українського козацтва (до сер. XVII ст.)

Проблема появи та формування козацької верстви досі є дискусійною. Перші спроби її розв´язання було зроблено ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалися інші версії, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорноклобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров´я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов´янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова(кіш,осавул,булава, бунчук,барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями. На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

24. Запорозька Січ - суспільно-політичний устрій та військова організація

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення вважали обов´язковими для виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини, та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не могло стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухомими, а існування державності все ж таки визнавалося.

Отже, йдеться про своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки.

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об´єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи головні ознаки державності, все ж була лише своєрідною перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки (домінування під тиском обставин воєнної та невиконання господарської, демографічної, культурної та інших державотворчих функцій) перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не Дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости в нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

25. Козацько-селянські повстання кінця XVI першої пол. XVIIст.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591 —1596) була порівняно короткою у часі, друга (1625—1638) — тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були посилення кріпосницького та національного гніту (нагадаймо, що «артикули» польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані уходниками та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Повстання К. Косинського (1591—1593) — перший великий селянсько-козацький виступ. Приводом до нього стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. Даючи відсіч зухвалому шляхтичеві, загін реєстрових козаків на чолі з К. Косинським у грудні 1591 р. захопив замок і м. Білу Церкву. Цей виступ, підтриманий міщанами та селянами, незабаром переріс у масштабний повстанський рух, який протягом 1592 — 1593 pp. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Цодільське воєводства. Успіхи повстанців налякали офіційну владу. Київський воєвода Костянтин Острозький, зібравши численне шляхетське військо та загін німецьких найманців, у серпні 1593 р. завдав поразки козацькому війську у вирішальній битві під П´яткою на Житомирщині. К. Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запорожжя.

Зібравши двохтисячне військо, повстанці в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський (за однією версією під час бою, за іншою — підступно вбитий слугами князя Вишневецького в ході переговорів). Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.

Після першого великого спалаху народної активності 1594 р. розпочинається козацько-селянське повстання під проводом С. Наливайка.

Частина старшини не побажала приєднуватися до дій людини, яка брала участь у розгромі К. Косинського під П´яткою, а решта, обравши наказним гетьманом Г. Лободу, вирушила на допомогу наливайківцям. У жовтні 1594 р. спалахує антишляхетське повстання на чолі з Наливайком. Уже навесні 1595 р. на території України вели боротьбу декілька десятків повстанських загонів, у лавах яких було понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 — на початку 1596 р. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Таке успішне розгортання повстання значною мірою було зумовлене тим, що основні збройні формування Польщі на чолі з коронним гетьманом С. Жолкевським у цей час перебували в Молдові, де вони намагалися посадити на молдавський трон польського ставленика.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об´єднувала незаможних козаків, вчорашніх селян та ремісників, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів і мирного легітимного (законного) розширення козацьких прав та вольностей шляхом договорів з польським урядом.

26. Причини національно-визвольної війни 1648-1657 pp.

У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринки, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов´язані процеси — зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки — чинш (по 20—ЗО грошів з «диму»), церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України мала Магдебурзьке право, це самоврядування постійно обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю».

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв «ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

27. Зовнішня політика гетьмана Б.Хмельницького

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного і політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визвольною і фактично переросла в Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

28. Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. Причини, основні етапи га наслідки

Серед чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Своєрідним ґрунтом для розгортання та поглиблення цих процесів стало зміцнення крупного феодального землеволодіння. Так 250 магнатських родів (Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.), які проживали на Волині, тримали у своїх руках найбільші латифундії в усій Речі Посполитій.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають три терміни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна) та «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Такий широкий оцінний спектр, очевидно, пов´язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттями «повстання», «війна», «революція» у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв´язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 p., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку — в національну революцію. З огляду на це «національна революція» є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

— утворення та розбудова Української національної держави;

— встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

— радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

— скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

— ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів і утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

— визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

— втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

Революція характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм — православ´я), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. Як відомо, вона почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

29. Козацько-гетьманська держава (XVII поч. XVIII ст.): політично-адміністративний устрій, соціальна структура суспільств

Будівництво нової козацької держави вимагало перш за все проведення адміністративного поділу території і формування центральної та місцевої адміністрації. Було визначено окремі округи — полки, на чолі яких стояли полковники, що одночасно були військовими керівниками і головами адміністрації полку (округу). Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував такі самі функції, як і полковник у своєму полку. Всю козацьку територію (три воєводства) було поділено на 16 полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський та інші на правому березі Дніпра та Переяславський, Кропив´янський, Полтавський та інші на лівому березі. Згодом територія була переділена, і кількість полків збільшено. Всі урядовці як центральної управи (генеральні старшини) — писар, обозний, хорунжий і осавул, так і полкової та сотенної поряд з суто військовими обов´язками виконували функції цивільних чиновників та адміністраторів у фінансовій, судовій та інших сферах, Козацька держава мала військову організацію і структуру. Навіть назва — Військо Запорозьке — на довгий час стало офіційною назвою української козацької держави. Такий військовий адміністративно-політичний лад диктувався умовами війни і традиціями запорозького козацтва.

За зразком Запорозької Січі була створена національна армія, яка складалася із реєстровців і загонів повстанців. «Реєстр» козаків нараховував 40 тис. чоловік. Це була її основна ударна сила. Командний склад обирався із найталановитіших організаторів. Іноді їх призначав гетьман.

Формувалась і нова соціальна структура. У 1648 р. вона значно оновилася. По-перше, більшість селян покозачилися, стали вільними і вже не виконували феодальних повинностей; по-друге, на чільне місце в житті суспільства виступило козацтво, чисельність якого різко зросла; по-третє, феодали втратили панівне становище, покинули свої маєтки або були знищені. До того ж землі польської та української шляхти, католицької церкви та державні (королівські) шляхом займанщини почали переходити до рук повсталих. Однак значна їх частина перейшла до Скарбу Війська Запорозького й ними розпоряджався гетьман. Було ліквідовано кріпосництво; історики підкреслюють, що розпочалося становлення державно-феодальної власності на землю, і селяни ставали не власниками, а володільцями (користувачами) землі.

Українська держава будувалася під керівництвом Богдана Хмельницького. Гетьман на початку 1649 р. сформував національну державну ідею і розробив принципи будівництва Української держави. При цьому він неодноразово підкреслював, що йому, як володарю України, належить право на політичну спадщину Київської Русі, на формування в її межах території України. На початку 1649 р. ця національно-державна ідея була значною мірою здійснена. На кінець 1652 р. процес формування етнічної української державності, її політичної та судової систем, території в основному завершився.

Досвід Запорозької Січі у справі політично-адміністративного керівництва державою розвивався і змінювався. Все рідше збиралася Генеральна (Чорна) рада. Все більше влада зосереджується в руках старшинської ради, до якої входили генеральні старшини, полковники та соратники гетьмана. Поряд з цим помітною була і тенденція до зміцнення особистої влади Богдана Хмельницького. Цьому сприяли складні умови, а також сприймання українським народом особи гетьмана як носія верховної ідеї національної державності та її керівника. Недарма в істориків виник термін, що стосується необмеженої влади Хмельницького — «гетьманське самодержавство».

30. Переяславсько-московський договір: причини, умови та політично-правове значення

Богдан Хмельницький протягом усієї війни підтримував зв´язки з царським урядом, намагаючись втягнути Московську державу у війну з Польщею, щоб спільними діями захистити православну віру. У Москві розуміли важливість і цінність союзу з Україною, бо він відкривав шлях на південь, до Чорного моря, а також на захід, ослаблював Польщу, яка в минулі століття завдала багато образ і шкоди Московії. Московська армія отримувала могутнього союзника в особі випробуваного козацького війська.

Однак царський уряд через внутрішні труднощі та складні зовнішні умови займав вичікувальну позицію. У 1652-1653 pp. дипломатичні контакти між Україною і Московською державою різко активізувалися. Українська сторона постійно підкреслювала, що миру з Польщею бути не може, що вона просить царя взяти Україну «під свою високу руку». Ускладнення становища в Україні змусило Москву прискорити вирішення питання про її долю. У жовтні 1653 р. цю проблему розглянув Земський собор, який вирішив, що цар має взяти Україну «під свою государеву руку». Україна, по суті, визнавалася незалежною союзною країною, а з Польщею Москва мала розпочати війну.

Для вироблення умов об´єднання старшина підготувала проект договору, який був привезений у Москву в березні 1654 р. гетьманськими послами.

Поданий українською делегацією проект був прийнятий. Була вироблена документація, яка визначила становище України і характер її взаємовідносин з Росією. Це так звані «Статті Б. Хмельницького» (всього 11 пунктів), або «Березневі статті» 1654 р. Статті з 11 пунктів з указами царя і його жалувані грамоти можна вважати текстом договору між Українською державою і Росією. Слід зазначити, що оригіналу указу царя зі статтями в архівах не знайдено. Збереглися лише окремі виписки та копії. Важливою частиною договору були пункти, присвячені обороні України від посягань інших держав, зокрема шляхетської Польщі, Султанської Туреччини та Кримського ханства.

шляхтичам і духівництву, надавалося право володіння маєтностями. Гетьманський уряд України мав право вступати у дипломатичні відносини з іноземними державами, за винятком польського короля і турецького султана. Це свідчило про деяку обмеженість зовнішньополітичної діяльності України.

Однак ні в статтях, ні в жалуваних грамотах не отримало жодних прав і привілеїв селянство, яке відіграло велику роль в національно-визвольній війні.

Таким чином, згідно з договором Україна з невеликими обмеженнями зберігала статус самостійної держави, про що свідчать наявність власної території, своєрідного державного устрою, армії, глави держави — гетьмана. Україна проводила свою зовнішню політику, мала взаємини з Росією через посольський наказ та ін.

Укладаючи договір, Хмельницький і царський уряд переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви у боротьбі з Польщею, домогтися повної від неї незалежності шляхом легального розриву з польським монархом, в дусі правових стосунків того часу. За це цар мав одержувати щорічну данину і допомогу українського козацького війська. Це підтверджується подальшою Діяльністю Хмельницького, який до самої своєї смерті проводив незалежну від Москви внутрішню і зовнішню політику. Царський уряд, укладаючи договір, ставив далекосяжну мету: ліквідувати з часом українську державність і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії.

Отже, Переяславська угода, була військовим союзом двох рівноправних держав з елементами васалітету. Цей союз був взаємно вигідний обом державам, котрі мали, за невеликим винятком, одних і тих самих зовнішніх ворогів.

Для України він мав велику цінність ще й тому, що зберігав її демократичний республіканський лад. Однак сама Московська держава була кріпосницькою монархією, і її рівноправний союз з демократичною Україною не міг бути довговічним. До того ж, окремі статті угоди мали недостатньо чіткий характер, що згодом викликало ряд суперечностей.

Утворення Української держави, її союз з Московським царством був одночасно і юридичним оформленням розриву з Польщею, її монархом в дусі тих часів. Це формально завершувало національно-визвольну революцію українського народу та процес утворення його державності.

31. Руїна: причини, суть, наслідки

Безпосередніми наслідками поразки Української революції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%); територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних державних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Слободищенський трактат, який став початком розколу України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське крісло захиталось під Ю. Хмельницьким.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо ускладнилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмельницького в Лівобережну Україну. На булаву претендували П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошенко. Після того, як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині проголошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об´єднати українські землі в межах однієї держави та відновити її незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

32. Зовнішньополітичні орієнтації українських гетьманів періоду Руїни

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водночас проводить переговори з Росією. Основна мета переговорів — повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз´єднання у межах єдиної держави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчилися безрезультатно.

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступливість Росії змусили П. Дорошенка шукати підтримки в Оттоманської Порти та порозуміння з гетьманом Лівобережжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об´єднаних турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прийняти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою делегацію, що мала на меті домогтися гарантії забезпечення єдності українських земель у межах національної держави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра, і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не вдалося закріпити надовго, оскільки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова влади мала надзвичайно слабку конструкцію і достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулася, чим і скористалися вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишивши Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені в зміцненні української державності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ще більше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Аналізуючи перебіг подій, один із сучасних дослідників пише: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють».

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об´єднати українські землі в межах однієї держави і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції.


33. Правобережна Україна та західноукраїнські землі під владою Польщі (друга половина XVII-XVІІI ст.)

Правобережна Україна в перші десятиліття другої половини XVII ст. та часи Руїни зазнала жахливої розрухи, руйнування і обезлюдніла. Андрусівське перемир´я віддало її (без Києва) в руки Польщі. Однак Річ Посполита зустріла відчайдушний опір українців та турецький наступ. Лише у 80-х роках більшість її безлюдної території приєднується до Польщі, а в кінці XVII ст. вона разом із Західною Україною перейшла до складу Речі Посполитої. Були відновлені польський адміністративний устрій і органи влади, реставровано кріпосництво і національно-релігій-ний гніт. На Правобережжі селян примушували працювати на панщині 4-5, а в Галичині — 5-6 днів на тиждень, а також платити грошові податки і натуральну данину. Тяжкими були й податки на користь держави: поголовний — з кожного дорослого члена сім´ї, подимний — від двору, стація — на утримання війська. До того ж селяни не мали юридичних прав, і феодали втручалися в їхні особисті справи, могли продати та дарувати їх.

Важким було і становище міщан, які платили феодалам і на користь держави великі податки: чинші, десятину з меду та худоби, а також виконували повинності — підводну, сторожову та ін.

Поряд з цим у зв´язку з необхідністю захищати цей край та прискорити відновлення населення та колонізацію обезлюдненої, розореної війнами землі польський уряд видає у 1684 р. універсал про відновлення тут козацтва. З Лівобережної України, Волині, Галичини і Молдавії сходяться переселенці, яким, як людям козацького стану, було обіцяно вільне займання землі та свободу від податків. Швидко виростають козацькі полки та сотні, що базувалися у Фастові, Коростені, Брацлаві. Висуваються визначні організатори і керівники козацтва — Самусь та Палій. Наказним гетьманом король призначив Самуся. Особливим авторитетом користувався енергійний, розумний і справедливий Палій, який зі своїм фастівським полком здійснював сміливі походи на татар і турків. Однак із зростанням населення та безпеки у краї тут з´являються шляхтичі і магнати, спадкоємці на землі, села, палаци тих панів, які були вибиті звідси визвольною боротьбою українського народу у 1648-1654 pp. Вони вимагають повернення їм земель, зайнятих козаками, і виконання кріпосницьких повинностей. Палій не визнавав їхніх прав і не допускав до маєтків, а сам планував приєднати Правобережжя до Лівобережжя під владу гетьмана Мазепи і Московського царя, про що й написав царському уряду в 1688 р. Однак у Москві не бажали нової війни з Польщею, і пропозиція Палія була відхилена.

У 1699 p., коли Польща припинила війну з Туреччиною і козаки виявилися непотрібними, польський сейм затвердив постанову про скасування козаччини. Козаки не підкорилися, і по всій Правобережній Україні розпочалася нова війна з Польщею за звільнення українських земель. Петро І, який у цей час вів війну зі Швецією, не підтримав повстанців і наказав Мазепі не допомагати козакам, щоб не псувати відносин з союзною Польщею. Мазепа, як і Палій, прагнув об´єднати Правобережжя і Лівобережжя. Гетьман відкрито не допомагав, але коли повстання було розбите поляками, він прийняв козаків, що відступили з Правобережжя. Однак з Палієм у нього виник конфлікт через політичні розбіжності. Зокрема, Палій був демократом, близьким до широких народних мас, а Мазепа вважав їх небезпечними демагогами. Палій за наказом Мазепи був заарештований і відправлений до Москви, а звідти до Сибіру.

Таким чином, становище Правобережної України залишалося складним і нестабільним через продовження Польщею колоніальної політики репресій і жорстокого національно-релігійного та феодально-кріпосницького гноблення.

34. Національно-культурні процеси в Україні наприкінці XVI – першій половині XVII ст.

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — це період активізації суспільно-політичного життя, соціальної боротьби козацтва та селянства проти польського феодалізму, зростання національної свідомості українського народу, його духовного піднесення, боротьби проти польсько-католицького наступу на його духовні цінності. Продовжує формуватися українська нація, зростає її зрілість, притаманна їй духовність, розвивається українська мова, особливо розмовна так звана руська мова. Вона збагачувалася елементами народної («посполитої»), якою користувалися широкі маси українців. Пам´яткою, в якій відображено стан української мови та процес її формування, є так зване Пересопницьке Євангеліє — рукописний переклад з церковнослов´янської на українську. Переклад здійснено у місті Пересопниці (тепер село в Рівненському районі Рівненської області) у 1556-1561 pp. Збагачення мови, зростання її впливу було проявом розвитку українського етносу, його національних ознак. Формування української мови виразно виявилося в усній народній творчості. Продовжувала розвиватися українська обрядова пісня, народна поезія. Але все більше місце в народній творчості посідають історичні пісні та думи. У кінці XVI — на початку XVII ст. оспівуються боротьба проти турецько-татарських загарбників, польських гнобителів, хоробрість селянства та козацтва, мужність народних ватажків Байди, Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та інших.

Духовний розвиток України у цей період мав певні особливості. Зокрема, поряд із всебічним та швидким його зростанням певний вплив на його характер мали ідеї гуманізму і реформації.

Зростає промисловий розвиток, розвиваються торгівля, товарно-грошові відносини. Центрами економічного і політичного життя стають міста, а їх населення перетворюється на рушійну силу духовно-церковного і культурного життя. Боротьба за національно-релігійне визволення зумовила потребу в освічених ідеологах, учених-богословах, полемістах, знавцях мов. Водночас ця боротьба створила певні особливості культурного відродження в Україні і особливо підносила роль православної релігії в розвитку культури. Релігійна віра в ті часи була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою культури, ознакою певної народності. Не випадково православна релігія в Україні називалася «руською» (тобто українською).

Католики та уніати при підтримці уряду вели шалений наступ, щоб денаціоналізувати і окатоличити український народ, без чого неможливо було його підкорити. Однак колонізувати і окатоличити вдалося лише українське магнатство і частину шляхти, а селянство, козацтво, міщанство, дрібна шляхта і більшість духовенства (релігійна інтелігенція) твердо виступали на захист своїх соціальних і національних прав, протиставляючи католицькій експансії вітчизняну систему духовних цінностей, культуру і релігію.

35. Україна в умовах Північної війни. І. Мазепа

На початку XVIII ст. Україна була поділена між сусідніми державами: Гетьманщина, Слобожанщина й Запорожжя входили до складу Росії; Східна Галичина, Правобережжя і Поділля перебували під владою Польщі; Північна Буковина — під Туреччиною; Закарпатська Україна — під Угорщиною. Однак поступово ситуація змінювалася. Важливу роль у цьому відіграла Північна війна, яка значно вплинула і на долю України, але особливо — на зміцнення могутності Московської держави та зростання її ролі в Європі.

Розуміючи необхідність повернення російських міст на Балтійському побережжі і завоювання частини Балтики, Петро І у серпні 1700 р. оголошує війну Швеції, яка володіла цими містами за умовами Столбовського миру 1617 р. Його союзниками стали Польща, королем якої на той час був курфюрст Саксонії Август II, і Данія. Польща і Данія планували досягти у цій війні (вона дістала назву Північної) проти Швеції перемогу в результаті раптового нападу. Вони розраховували нате, що Швеція, на чолі якої стояв ще зовсім молодий король Карл XII, не підготовлена до війни. Війну почали у кінці 1700 р. одночасно Данія і Саксонія. Однак шведський король несподівано для союзників захопив столицю Данії Копенгаген і схилив її до сепаратного миру та виходу з коаліції.

Після цього він з восьмитисячною армією під Нарвою розбив московське військо, яке налічувало 40 тис. чоловік. Розгром був повний: майже вся армія, артилерія, військовий скарб потрапили у полон до шведів. Карл XII самовпевнено вирішив, що й другий його противник остаточно розбитий, і повернув свої сили проти третього і четвертого членів антишведської коаліції —- Польщі та Саксонії, якими управляв Август Саксонський. Однак він помилково оцінив позицію Петра І, якому розгром під Нарвою додав енергії і непохитної рішучості продовжувати війну. Порушуючи Переяславську угоду 1654 р. про те, що українські війська не використовуються у війні, яка не зачіпала інтересів України, російський цар залучив до участі її військові частини. Козацький корпус кількістю до 12 тис. чоловік був посланий ним під Нарву. І хоча він запізнився і в битві участі не брав, однак похід відбувався в надзвичайно несприятливих умовах північної зими, а тому більшість козаків загинули або повернулися покаліченими й хворими. Та цар незабаром викликав новий корпус українського війська кількістю до 7 тис. чоловік.

Карл XII розгромив саксонські війська в Лівонії і вступив до Литви, що призвело до війни з Польщею. Вона вимагала від Петра І компенсації за рахунок відторгнення від Гетьманської держави кількох міст на Правобережжі, недалеко від Києва. Ця звістка дуже стурбувала Мазепу, і він протестує проти всіляких поступок полякам коштом України.

Однак незабаром гетьман одержав наказ вирушити з військом на допомогу польським союзникам у Білорусію. Поряд з цим значні військові сили під командуванням полковника Апостола на півночі Прибалтики разом з руським військом розбили кілька шведських частин. Там українці захопили велику військову здобич, але руські офіцери відібрали її. Українські козаки не раз були ображені і пограбовані, хоча клали своє життя за чужі інтереси. Водночас війна зруйнувала економічні зв´язки українських старшин, купців з балтійськими портами, підривала економічне життя. В Росію з України вивозилася велика кількість хліба та інших продуктів. Поряд з цим сільське населення примусово виганяли на довгий час на фортифікаційні роботи, що важко відбивалося на стані селянського господарства. Все це робило цю війну непопулярною, викликало серед населення невдоволення.

Скарги сипалися з усіх прошарків українського суспільства. Селяни і міщани найчастіше протестували проти поведінки руського війська.

36. «Бендерська конституція» та «Вивід прав України» П. Орлика: політико-правові новації

На чолі української еміграції стояв генеральний писар (канцлер) Мазепи і його найближчий соратник Пилип Орлик. Він походив зі шляхетської чеської сім´ї, яка у свій час емігрувала до Польщі. У молоді роки перебрався в Україну, з якою навіки пов´язав свою долю. Навчався в Києво-Могилянській академії, а в 1700 р. став генеральним писарем — одним із однодумців Івана Мазепи. Коли він працював у канцелярії, гетьман запримітив Орлика завдяки його хорошій освіті, здібностям і наблизив до себе. У квітні 1710 р. в Бендерах козацька рада обрала його гетьманом і він був визнаний шведським королем та турецьким султаном. Пилип Орлик підписав зі шведами угоду, в якій обидві сторони зобов´язувалися не складати зброї доти, доки Україна не буде звільнена від царського ярма.

Пилип Орлику 1710 р. підписав зі своїми виборцями «Конституцію прав і свобод Запорозького війська». її головна ідея —- незалежність України від Польщі та Росії і демократичність державного устрою. Гетьманське самодержавство (влада гетьмана) мало бути обмежене генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників і виборних депутатів від кожного полку. Крім того, тричі на рік мав збиратися сейм з полкової і сотенної старшини, депутатів і послів від запорозького війська. Православна церква України мала знову перейти у підпорядкування Константинопольського патріарха. Мали бути скасовані всі тягарі, накладені на селянство, заборонялося чинити утиски сільському населенню та ін. Слід зазначити, що цей один із перших в історії Східної Європи конституційний документ характеризувався демократичним духом, турботою про соціальні права козацьких, селянських та міщанських мас, про державність України. «Конституція» Пилипа Орлика — видатний пам´ятник політичної думки України XVIII ст.

37. «Українська політика» Петра І.

Наслідки поразки Карла XII та Івана Мазепи у Полтавській битві з точки зору загальноукраїнських політичних інтересів були дуже тяжкими: втрата українського півдня на користь татар і турків, перехід на довгі роки Правобережної України до рук Польщі, знищення Запорожжя, цього послідовного і могутнього захисника українських мас від іноземних загарбників і внутрішніх гнобителів. Запорожці на довгі роки були відрізані від рідного краю, знаходилися під протекторатом кримського хана, жили з ласки своїх віковічних ворогів. Січ була тепер розташована в гирлі Дніпра (так звана Алешківська Січ, недалеко від сучасного Херсона). Вона не мала права спілкуватися і торгувати з Україною. Поряд з цим одним із найтяжчих наслідків Полтавської битви була поступова ліквідація Гетьманської держави. Цар зрозумів, що ідея української державності, боротьба за неї може повернутися проти Російської імперії. Послідовно й систематично Петро І громив усі ознаки української державності, ослаблював Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи його сили, підриваючи тим самим генофонд нації.

Як уже відзначалося, одним із методів антиукраїнської політики Петра і було ослаблення і винищення живої сили Гетьманщини — її населення. З цією метою десятки тисяч українських козаків виганялися на далеку північ на тяжкі примусові роботи: копати канали навколо Ладозького озера, будувати на фінських болотах Петербург, зводити лінію укріплень понад Каспійським морем на Кавказі. У 1716 р. 10 тис. козаків було вислано копати канал між Волгою і Доном. Стільки ж козацтва послали у 1718 р. на той же канал, у 1721 — на риття каналу навколо Ладозького озера, у 1722 — ще -- 12 тис. чоловік. Праця на каналах та на інших об´єктах велася до 1725 р. На цих роботах гинуло 50-70 відсотків козаків, і багато поверталися обмороженими, тяжко хворими та скаліченими. Тисячі козаків гинули в болотах від епідемій, на будівництві — від морозів, від спекотного вологого клімату на Каспійському узбережжі — від голоду. Українців змушували воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії, Фінляндії за чужі інтереси.

Наприкінці XVII — у першій чверті XVIII ст. царизм почав вводити значні обмеження в сфері економіки України, щоб зруйнувати її як самостійний економічний організм; все частіше купцям і торговим людям заборонялося торгувати за кордоном, вводилася державна монополія на багато товарів. Широко практикувалося обов´язкове перекуповування різноманітних товарів у російських купців, з чого вони мали значні прибутки.

Українську економіку серйозно підривало постійне перебування тут великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чол.), які утримувалися коштом місцевого населення, а також швидке зростання податків. Зокрема, з Лівобережжя у царську скарбницю у 1722 р. надійшло 45,5 тис. крб., у 1723 — 85,9 тис, у 1724 — 241,3 тис. крб. І це в той час, коли велика кількість козаків була довгий час відсутня дома, їх господарства занепадали. Поряд з цим з України для потреб російської армії реквізували багато волів, коней та збіжжя. Продовжували посилати козаків у походи, на фортифікаційні та будівельні роботи і при спадкоємцях Петра І.

Внаслідок ворожої політики царизму Гетьманщина за два десятиліття після переходу Мазепи до шведів дуже збідніла.

Політика Петра І враховувала загострення соціальних суперечностей між рядовими козаками, селянами, міщанами і старшиною, що швидко збагачувалась, експлуатуючи їх. Не маючи справедливого розв´язання своїх проблем у місцевих судах, що були в руках старшини, трудящі писали скарги в Москву. Петро і скористався з цього і в своїх документах, які оголошувалися публічно, звинувачував українську адміністрацію і суд у нехтуванні інтересами народних мас, демагогічно виставляючи себе оборонцем українських трудящих від правлячої верхівки суспільства.

У квітні 1722 р. цар створює нову керівну установу — Малоросійську колегію, що фактично позбавляла гетьмана влади. Заснування Колегії було мотивоване тим, що на генеральний суд і старшину надходять скарги за здирства й хабарі, а також непорядки в генеральній канцелярії (гетьманській канцелярії).

38. Ліквідація Запорізької Січі і подальша доля запорозького козацтва

Катерина II, продовжуючи традиції абсолютизму і централізму Петра І, мала намір найближчим часом скасувати всі автономії в імперії, уніфікувати систему управління.

У 1765 р. царизм, продовжуючи винищувати залишки автономності України, ліквідував слобідські козацькі полки і замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки, підпомічники стали називатися військовими обивателями. Територія Слобідської України стала тепер Слобідсько-Українською губернією. У 1764 р. на територіях Слов´яносербії, Новослобідського полку, частини Миргородського і Полтавського полків було створено Новоросійську губернію з центром у місті Кременчук. Вона складалася з двох провінцій: Єлизаветинської — на правому березі Дніпра і Катеринославської — на лівому. Провінції поділялися на полки. Всі козаки, які тут жили, були перетворені на пікінерів. У 1781-1782 pp. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське. Тоді ж утворене Харківське та Катеринославське намісництва, і по усій Україні була введена єдина для всієї Російської імперії адміністрація.

Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував автономний устрій в Україні і знищив залишки української державності. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, гармати, гетьманські й полкові печатки та інші атрибути гетьманської держави.

39. Гетьманщина в середині XVIII ст. Реформи гетьмана Кирила Розумовського

З самого початку гетьманування Кирило Розумовський домагався для України прав, які існували ще до Мазепи. Дещо йому пощастило відновити. Зокрема, справи України знову передавалися з Сенату до Колеги закордонних справ. Відкликалися російські війська з України. Була проведена судова реформа, яка завершилася виробленням Кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ». Усі козацькі суди були ліквідовані, а натомість створювалися нові. Україна була поділена на 20 повітів, і в кожному з них були суди: земський — для громадянських справ, підкоморський — для земельних, гродський — для кримінальних.

Йому також вдалося підпорядкувати Запорозьку Січ, що розширювало і зміцнювало його владу. Була проведена реформа українського війська: введено єдину форму і озброєння, значно посилено навчання військовій справі, зміцнена дисципліна, удосконалена артилерія. В загальноосвітніх школах, де вчилися козацькі діти, поряд із загальноосвітніми вводилося вивчення військових дисциплін. За гетьманування Розумовського відбулося подальше розширення прав і ролі козацької старшини. Фактично і в час перебування гетьмана в Глухові, і при досить довгих його від´їздах до Петербурга краєм управляла старшина. Тепер для означення старшини входить у загальний вжиток назва «шляхетство».

За Розумовського були традиційними загальні з´їзди старшин в Глухові для обговорення і обмірковування найважливіших питань життя країни. Ці форуми поступово перетворилися на сейми. Однак йому не вдалося домогтися фінансової автономії, а також вільних дипломатичних відносин з чужоземними державами. Гетьманську державу, як і раніше, змушували брати участь у війнах, далеких від інтересів України. Великих втрат зазнали українські війська, беручи участь у Семилітній війні (1756-1762 pp.). Соціальну політику Кирило Розумовський проводив в інтересах старшини. Він значно обмежив право переходу селян у козацький стан і тим прикріпив їх до панських маєтків. Це було уже майже кріпосницьке право, що вело до повного знищення соціальних здобутків національно-визвольної революції 1648-1654 pp. У 1761 р. померла цариця Єлизавета. Після її смерті деякий час правив її племінник, син гольштинського герцога Петро III. У 1762 р. відбувся державний переворот, і на престол зійшла його дружина Катерина II.

40. Гайдамацькі рухи. Коліївщина. (Соціальні та національні аспекти)

Гайдамацький рух виник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гайдамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвитку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 pp., 1750 p., 1768 p. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо поставилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Правобережжя російських військ разом з гетьманськими полками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого населення поширилися чутки, що війська прийшли на допомогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачення», коли селяни масово записувалися в козаки та заводили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Збараж, дійти з боями аж до околиць Кам´янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змінилася — під тиском Росії С. Лещинський утік, і престол отримав Август III. Виконавши свою основну місію, царські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого здобули перемогу над основними повстанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молдавію, а решту — тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захопити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зусиллями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Коліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей народний виступ був зумовлений взаємодією кількох причин.

Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон´юнктури — перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликали бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізніше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польських військ з метою перетворення православних на уніатів, ув´язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним із натхненників боротьби за православ´я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи через дипломатичні канали, російська цариця виконала свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

41. Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. та їх наслідки для України

Кінець XVIII — початок XIX ст. характеризуються значними змінами в геополітичному становищі Центральної та Східної Європи. Зникають сусідні з Україною держави, що віками загрожували агресивними нападами існуванню українського народу. Продовжується нарощення могутності Російської імперії. Тепер до Росії була приєднана Волинь, Холмщина, Правобережна Україна, а також Крим і прадавня територія Київської Русі — Північне Причорномор´я, куди переселилися великі маси українського населення. Виникає ще один український регіон — Південна Україна. У цей період українці створили свою етнічну територію — Кубанське козацтво.

Як наслідок у складі Російської імперії зосередилася переважна більшість українських земель і українського населення (близько 90%), які звалися Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. В історичній долі українського народу вона, як і раніше, відігравала визначну роль. Свою колонізаторську політику царизм здійснював адміністративно-насильницькими методами, розділивши українські території на типові російські губернії, не враховуючи їх особливостей, — 9 губерній (уніфікація малоросійських земель).

На початку XIX ст. точиться боротьба між союзом реакційних монархій Європи та революційною Францією. Російський царизм був однією із провідних сил у цій боротьбі. З приходом до влади у Франції Наполеона європейські монархи стали зазнавати безперервних поразок. Лише після невдалого походу на Росію Франція була переможена. Походи Наполеона, скасування ним кріпосництва в Польщі дали українському дворянству надію на звільнення з-під влади царизму й України. Однак більшість українського населення виявляла готовність воювати проти нього.

Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.

У 1772 р. проведено перший поділ частини польських земель між Росією, Пруссією та Австрією. До складу Російської імперії відійшла східна частина Білорусії. Галичину захопила Австрія, включивши її до складу своєї території під назвою Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини). У 1774 р. Австрія окупувала Буковину, визволену російськими військами від турецького гноблення. Ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася на Закарпаття. Тепер до утисків польських, угорських, румунських, молдавських і українських феодалів додалося гноблення правлячих кіл Австрії, які підтримували польських поміщиків, проводили політику насильницького онімечення населення.

У 1793 р. Прусія і Росія провели другий поділ Польщі. Правобережні Українські землі були возз´єднані з іншими українськими територіями в складі Російської імперії. До неї відійшла також східна Білорусія з Мінськом. У Польщі поширюються патріотичні настрої, розгортається визвольний рух, який очолив Тадеуш Костюшко, однак він зазнав поразки.

У 1795 р. Росія, Пруссія й Австрія провели третій поділ Польщі. До царської Росії були приєднані західна Білорусь і західна Волинь, безпосередньо польські землі захопили Пруссія і Австрія. Розвал Польщі був результатом антинародної політики магнатства, егоїзму і розгнузданості шляхти. На Правобережжі була створена російська система адміністративного поділу, на яку поширювалося чинність «Жалуваної грамоти» дворянству і російського законодавства. За рахунок конфіскованих та державних земель великі земельні наділи були виділені російським генералам, чиновникам, кількість яких постійно зростала. Становище народних мас майже не змінилося. Царизм відроджував православ´я, яке отримало офіційне визнання влади. Вже у 1794-1795 pp. з унії в православне віросповідання перейшло мільйон чоловік, в основному селян.

Визволення Правобережжя з-під влади Польщі і возз´єднання його з Лівобережжям та іншими українськими землями в єдине ціле сприяло деякому прискоренню розвитку продуктивних сил, посиленню економічних і культурних зв´язків між окремими українськими землями і тому в цілому мало, прогресивний характер.

42. Гетьманщина у складі російської держави та український автономістський рух (кінець XVIII - поч. XIX ст.)

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва — земля, що належала поміщикам, і основна виробнича сила — залежне від феодала чи держави селянство.

Розвиток сільського господарства в цей час визначала сукупність тенденцій. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів метою яких було знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи призвело до протидії пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця протидія набувала різних пасивних і активних форм. Селяни писали скарги на поміщиків в урядові установи; відмовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували панський реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту були змістом селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

43. Національне відродження у Наддніпрянській Україні в XIX ст. : причини та основні етапи

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам´ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов´язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам´ятки. На цьому ґрунті було зроблено перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесу сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ´яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Суттєві зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

44. Кирило-Мефодіївське братство: ідеологія та програмні засади

Кирило-Мефодіївського товариство - це об´єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій і процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєвропейських філософських систем та ідей польського романтизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи європейські таємні організації; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства буди В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов´янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною для цього об´єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов´янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов´янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов´янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього Деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об´єднувача усіх слов´янських народів.

45. Соціально-економічні та політико-правові реформи в Австрії та Росії у XIX ст. та їх наслідки для українського народу

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70—80-ті роки XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.

Підхід до реформування суспільства був комплексним: водночас відбувалися зміни майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа запровадила обов´язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відносин, релігії та освіти.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене.

Значні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків — вони стали державними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.

Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), що разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортківщині (1809), Комарнівщині (1819—1822) та інших районах Східної Галичини.


46. Політика російського самодержавства в царині національно-культурного життя України (XIX ст.)

Русифікаторська політика царизму викликала обурення в Україні та ностальгію по козацько-гетьманських часах. До цього спонукали і прояви зневаги царизму до української старшини, непосильні податки, неефективна політика уряду та бюрократизм.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. в середовищі українського дворянства та чиновництва виділяється група інтелігенції, яка дістала назву «малороси». Ці представники потомків козацької старшини відзначалися високим рівнем освіченості і в цьому відношенні значно перевищували російських дворян, що давало їм шанси для просування по службових сходинках. Амбіційні і багатші серед «малоросійських» дворян виїжджали на службу до Петербурга, де, спираючись на підтримку земляків, їх протекцію, обіймали високі посади. Там малоросійська колонія чиновників була найвпливовішою. У 70-80-х роках XVIII ст. і пізніше О. Безбородько, П. Завадський, Д. Трощинський та інші займали високі посади при імператорському дворі, торували шлях Росії до її могутності. Вони вважали «Малоросію» своєю батьківщиною, але в той же час для них вона була органічною частиною Російської імперії. Різниці між патріотизмом «малоросійським» та «великоросійським» для них не існувало. Вони вважали, що саме приналежність до Російської імперії врятувала Україну від загрози з боку Речі Посполитої, Кримського ханства та Турецької імперії.

Суспільно-політичні рухи в Східній Україні кінця XVIII — початку XIX ст. були викликані кризою кріпосництва, деспотизмом і політичним гнобленням народу царизмом, його колонізаторською політикою в Україні. Значними були селянські бунти, повстання, а також рух революційного і демократично налаштованого дворянства та інтелігенції. Для першої половини XIX ст. характерними були намагання державних селян, у минулому козаків, відновити за підтримки українського дворянства козацтво з його правами та привілеями. Для боротьби з наполеонівськими військами у 1812 р. царський уряд дозволив створити козацькі полки і після війни зберегти їх. У 1812 р. було створено чотири полки (З тис. козаків), а в 1813 — 15 полків (18 тис. чол.). Однак уряд не виконав своїх обіцянок, і в 1816 р. козаків повернули до селянського стану, не виплативши матеріальної компенсації.

47. Національно-культурне та громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях в XIX ст.

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811—1843), І. Вагилевич (1811—1866) та Я. Головацький (1814—1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени «Руської трійці» своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти шукали власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але «Руська трійця» не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурно-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів «Син Русі» (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Видання цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов´янської.

48. Феномен Тараса Шевченко в української історії

Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.

У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.

49. Політизація українського громадського й національного руху на рубежі ХІХ-ХХ ст. Перші українські політичні партії

У 1899 р. в Харкові гурток молодих інтелігентів засновує Революційну українську партію (РУП). Керівниками її були Д.Антонович (син В. Антоновича), М. Порш та ін. РУП організувала видавництво революційної літератури в Чернівцях і Львові, завозила звідти і розповсюджувала по селах велику кількість пропагандистської літератури.

Наприкінці XIX ст. створюється Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), до якої входили і українці. В 90-х роках виникли соціалістичні партії Польщі, Литви, єврейський соціалістичний союз «Бунд» та ін., які частково діяли і в Україні. Українська революційна партія поступово перетворюється в соціал-демократичну. Незабаром від неї відокремилася так звана «Спілка», що приєдналася до РСДРП. Українські соціалісти ставили програмні завдання: боротися за соціальні інтереси трудящих і національні свободи українського народу. Російська преса писала, що «українці в одній кишені носять том Карла Маркса, а в другій — Тараса Шевченка».

Продовжується процес формування нових партій, які відображали інтереси різних соціальних груп. Частина РУП під керівництвом М. Міхновського у 1902 р. створює Українську народну партію. В своїх заявах та статтях члени її відстоювали гасло «Україна для українців», право українського народу бути господарем на своїй землі, мати свою незалежну державу.

Таким чином, на початку XX ст. рух національного відродження швидко набирає політичного характеру і стає вагомим чинником суспільно-політичного життя. Переважна частина українських партій в своїх програмах виступала за автономію України в складі федеративної Росії, але всі вони, діючи в підпіллі, боролися за демократію і республіку. Серед українських партій монархічних об´єднань не було. Російські соціал-демократичні партії поряд з ідеями боротьби за демократію та соціалізм висували гасло про право націй на самовизначення. Організації РСДРП (більшовики) І РСДРП (меншовики), а також Російська партія соціалістів-революціонерів вели в Україні, особливо в містах Лівобережжя, Півдня України, в Києві, велику пропагандистську роботу, організовували робітничі страйки, демонстрації, вимагаючи поліпшення умов життя робітників: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних свобод. І це сприяло зростанню масштабу і рівня всього суспільно-політичного життя в Україні.

50. Україна та українці в роки Першої світової війни

Перша світова війна, яка розпочалася в серпні 1914 p., була жорстоким винищенням народів в інтересах правлячих імперіалістичних кіл багатьох держав світу. Для України вона несла нові випробування. Україна залишалася розділеною між Росією і Австрією, які тепер воювали між собою. В армії цих країн мобілізовувалися мільйони українських громадян, які мусили убивати одне одного і гинути за чужі їм інтереси. Війна викликала в середовищі української інтелігенції Східної України неоднозначну реакцію. Частина інтелігенції закликала захищатися від німців. Деякі організації УСДРП, зокрема катеринославська, випускали відозви з гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!», вели антивоєнну пропаганду. Українські емігранти утворили у Львові «Союз визволення України», до якого входили В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, В. Залізняк та ін. Союз проголосив своєю метою утворення самостійної української держави. Він вступив у контакт з Німеччиною та іншими країнами цього угруповання, щоб при їхній допомозі досягти незалежності. Така тактика була помилковою і використовувалася російськими великодержавними шовіністами для дискредитації самої ідеї незалежності України.

Царизм, скориставшись війною, почав забороняти українські видання, книги, культурні організації, арештовував і відправляв у заслання українських діячів. Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська М. Грушевський. У ході війни практично було призупинено культурне життя Східної України. Київська цензура, спираючись на закони військового часу, не пропускала статті в газетах українською мовою, і навіть російською, якщо йшлося про життя України. Авторів багатьох видань, у тому числі наукових, далеких від політики, було заарештовано, віддано під суд, хоча офіційно заборони української преси та літератури не було. А на початку 1917 р. київська адміністрація віддала друкарням наказ нічого не приймати до друку українською мовою. Царизм посилював наступ на Україну, намагаючись знищити саме поняття «Україна».

У Західній Україні більшість громадянства підтримувала Австро-Угорщину у війні проти царської Росії. З серпня 1914 р. у Львові українськими партіями був створений об´єднаний представницький орган «Загальна Українська Рада» на чолі з К. Левицьким. Рада закликала боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Незабаром вона висунула ідею створення всеукраїнського військового легіону. Одразу виявили бажання вступити до нього 28 тис. національно свідомих юнаків. Однак під впливом поляків, яких лякала можливість формування українських військ, австрійський уряд дозволив створити лише підрозділ чисельністю 2,5 тис. чоловік. Це з´єднання, яке пізніше отримало назву Полк українських січових стрільців, брало участь у боях в районі Стрия, обороняло від Тужоцький перевал у Карпатах. Однак бійці використовувалися урядом Австро-Угорщини, як і наддніпрянські українці царською Росією, у братовбивчій війні в інтересах своїх колоніальних імперій, а не українського національного руху.

Це було, по суті, продовженням політики царизму щодо українського руху в Російській імперії. Поряд з цим роздратована невдачами австрійська воєнщина, в свою чергу, значною мірою під впливом поляків, почала репресії проти українців, звинувачуючи їх у таємних симпатіях до росіян і «зраді». Відступаючі австрійські і угорські війська розпочали терор проти українців: були розстріляні сотні невинних людей, тисячі кинуто в концтабори. Найсумнішою славою серед них користувався «Телергоф», де в жахливих умовах перебувало 30 тис. чоловік і де тисячі їх щорічно гинули від хвороб і голоду.

Військові дії в Західній Україні проходили з перемінним успіхом. Війна кілька разів прокотилася жорстоким валом по всій її території. Внаслідок затяжних і тяжких боїв там було зруйновано сотні сіл, десятки містечок, знищено 650 шкіл, близько півмільйона житлових і господарських будинків, загинули десятки тисяч мирних жителів. Масово гинули від голоду та епідемій жінки, діти, люди похилого віку. Десятки тисяч людей, рятуючись від репресій, стали біженцями — без даху над головою, без допомоги, кинуті властями і в Росії, і в Австрії напризволяще. Перша світова війна поглибила трагедію позбавленого державності та роз´єднаного українського народу, різко погіршила його і без того гірку долю.

51. І-ІV Універсали Центральної Ради: еволюція українського державотворення

Виконуючи ухвалу II Всеукраїнського військового з´їзду та інших форумів щодо автономії України, УЦР затверджує І Універсал до українського народу, в якому було категорично заявлено: «Однині самі будемо творити наше життя». Стурбований Тимчасовий уряд 29 червня опублікував «Звернення до українського народу», в якому негативно розцінював акції УЦР.

Незважаючи на політику Тимчасового уряду, УЦР поступово брала в свої руки управління всіма справами в Україні. 28 червня вона створює український уряд — Генеральний секретаріат на чолі з лідером УСДРП В. Винниченком. Секретаріат складався з патріотів-інтелектуалів, переважно членів УСДРП. Незважаючи на опір і зневагу Тимчасового уряду, фінансову кризу та інші труднощі, Генеральний секретаріат поступово опановував ситуацію, ставав активною діючою структурою виконавчої влади в Україні.

7 листопада 1917 р. УЦР, намагаючись утримати маси під своїм впливом, видала III Універсал, в якому проголосила утворення Української Народної Республіки (УНР), що мала жити у федеративному зв´язку з Російською державою. Універсал також декларував програму соціально-економічних і політичних реформ: націоналізацію землі, наділення нею селян, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань та союзів, недоторканість особи і життя.

Однак вона тут же припустилася помилок, проголосивши, що бере на себе обов´язок перетворення Роси на федеративну республіку. УЦР також добровільно бралася «силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала Федерацією рівних і вільних народів». Таким чином, замість остаточного відокремлення від Роси, для якого були сприятливі умови, вона брала на себе непосильне завдання відродити Російську федеративну державу в межах колишньої імперії в боротьбі з більшовиками.

Для Центральної Ради такий поворот виявився несподіваним, становище не змінилося і в результаті відозв УЦР до громадян України та до солдатів. 11 січня 1918 р. у відповідь на агресію Радянської Росії Центральна Рада ухвалила IV Універсал, який проголошував самостійність, національне відродження і державність УНР, яка представляла і захищала інтереси українського народу. Це був акт великого історичного значення. Пройшовши довгий і суперечливий шлях, національно-визвольний рух України подолав ідеї автономізму та федералізму і здійснив логічний завершальний акт боротьби за національну свободу і державність України. Однак відбулося це не в час могутнього піднесення національного руху, а в період кризи, коли УНР уже знаходилася під важкими ударами Радянської Росії, а розчароване її неефективною соціально-економічною політикою робітництво і селянство не бажало воювати з більшовиками. В Універсалі говорилося про необхідність завершити переговори з центральними державами про мир і навесні роздати всю землю селянам. І знову необхідні соціальні реформи відкладалися.

52. Зовнішня політика Центральної Ради. Брест-Литовський мирний договір

Більшість істориків сходиться на тому, що в питанні про ставлення до війни УЦР займала до листопада 1917 р. справедливі позиції, виступаючи за продовження війни до переможного кінця. Частина вчених виправдовує ці погляди, підкреслюючи, що вихід Радянської Росії з війни дозволив німцям перекинути великі сили зі Східного фронту на Західний і затягнути війну ще на рік. Але невідомо, скільки б продовжувалася війна, якби не був підписаний Брестський мир. Та й роль України відрізнялася від російської. До того ж, не береться до уваги, що ця несправедлива з обох сторін війна несла щоденно мільйонам людей смерть, каліцтво, жахливі руїни, злидні й голод. Припинення війни, хоча б на одній частині фронтів, рятувала сотні тисяч людей. УЦР не була пов´язана якимось договорами з країнами, які воювали, і не мала прямого відношення до виникнення війни. її вихід із неї ще влітку-восени 1917 р. був би справедливим, гуманним кроком, виправданим і підтриманим народними масами, сприяв би зміцненню української державності.

Брестський мир для УНР був невиправдано важким і принизливим. Адже в тих умовах досить було тимчасового введення в Україну на один-два місяці австрійських військ, і питання відновлення влади УЦР по всій Україні було б розв´язане. Незрозуміло, чому такі великі військові сили запрошувались в Україну (майже 0,5 млн чол.), якщо російська Червона гвардія нараховувала всього ЗО тис. чоловік. УЦР, по суті, добровільно погодилася на окупацію своєї країни, і це тоді, коли Радянська Росія за умовами Брестського миру визнавала самостійність і незалежність України. Викликає подив і те, що українські соціалістичні партії з реакційними монархіями Європи шукали угод і компромісів, а з більшовиками і не думали цього робити.

В той час як у Бресті тривали переговори, на значній частині України утверджувалася радянська влада. Уряд Радянської України — Народний Секретаріат довгий час перебував у Харкові, не маючи чітко визначених функцій. Його майже не визнавала Харківська рада, більшовицький комітет Харкова, і тому він довго не мав навіть власного приміщення. З ЦВК і Народним секретаріатом налагодив стосунки головнокомандувач радянських військ Півдня В.Антонов-Овсієнко. Він же допоміг Народному секретаріату з приміщенням, яке реквізували у газети «Южный край». Більшість членів уряду (Народного секретаріату) — це революціонери, які вміли руйнувати і не вміли конструктивно вести державотворчу діяльність. їм була чужою ідея української державності. За участі членів Народного Секретаріату на території України виникали нові держави, що вело до повного розвалу України: 17 січня 1918 р. була проголошена Одеська радянська республіка, яка охоплювала Херсонську і частково Бессарабську губернії, а ЗО січня в Харкові — Донецько-Криворізьку республіку.

53. Українська держава часів гетьманату П. Скоропадського: державно-політичний устрій та соціально-економічна політика

УЦР втратила контроль над країною і була лише політичним клубом для дебатів, та й то при дуже невеликій кількості присутніх. Командування окупаційних військ почало готувати зміну уряду, а народні маси, розчаровані в УЦР, до всього ставилися байдуже.

Українська гетьманська держава П. Скоропадського народилася в результаті державного перевороту, здійсненого в основному силами іноземних окупантів. її керівник розглядався переважною більшістю політичних партій і народних мас як їх ставленик. Насправді він мав в Україні підтримку невеликої групи політичних структур і консервативного об´єднання — Української народної громади, а також групи великих землевласників — Хліборобського Конгресу. Він уже був готовий до цієї ролі і зразу надрукував два документи: «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий устрій України», підписані самим гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М. Устимовичем (тимчасово обіймав цю посаду).

Уряд з перших кроків своєї діяльності почав наносити превентивні удари по революційно-демократичних силах: були заборонені з´їзди УПСР, УСДРП, селянський, і вони пройшли нелегально, закликаючи народні маси до боротьби проти гетьманського режиму і військ окупантів. Була закрита майже вся преса, а та, що виходила, підлягала цензурі, жорстокішій за царську. Репресії уряду і терор окупантів посилювалися. Все ширше використовувались німецькі воєнно-польові суди, особливо проти страйкуючих робітників та протестуючих селян. Підприємці збільшували робочий день, відмовлялися визнавати профспілкові права трудящих, нерегулярно видавали заробітну плату. Зупинялося все більше підприємств, внаслідок чого роботу втратили не менше 400 тис. робітників. Поряд з цим розгорнулися репресії і проти діячів місцевих земств, міських дум, яких заарештовували і кидали до в´язниць, а управи закривали.

Але найбільшого розмаху і гостроти репресії набули на селі. Після державного перевороту серед поміщиків розгорнувся рух за відшкодування завданих їхнім господарствам збитків. Для покарання селян поміщики найчастіше закликали німецькі військові команди, в окремих селах створювали свої загони, які жорстоко знущалися над селянами, розстрілювали, вимагаючи повернути майно і заплатити за користування поміщицькою землею. У травні 1918 р. міністр внутрішніх справ, він же голова Ради Міністрів Української держави, Ф. Лизогуб видав циркуляр про негайне повернення власникам усього відібраного у них в 1917-1918 pp. рухомого майна, а в разі невиконання розпорядження наказував використовувати поліцію та війська. Були видані й інші розпорядження, що створили правову основу повернення поміщикам їхньої землі, майна, врожаю 1918 р. та ін.

Гетьманський режим спромігся здійснити низку конструктивних кроків в розвитку української культури, піднесенні міжнародного престижу України. Але, не зумівши розв´язати головні соціально-економічні проблеми в інтересах народу, особливо селянства, ця влада була приречена. Своєю діяльністю вона лише революціонізувала маси і спричинила нові громадянські конфлікти.

54. Західноукраїнська Народна Республіка. Взаємовідносини між УНР та ЗУНР

Реставрація УНР під керівництвом Директорії співпала з появою ще однієї незалежної української держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вона стала результатом широкої української національно-визвольної революції в Галичині, на Волині, в Буковині і на Закарпатті. Революційні події були результатом тяжких випробувань народу у Першій світовій війні, поразок військ Австро-Угорської імперії, а також впливу Лютневої і Жовтневої революцій, революційних рухів в Німеччині, Австрії" та утворення Української Народної Республіки.

Поряд з цим у Західній Україні активізувалися і посилювалися сили, які закликали до возз´єднання з Наддніпрянською Україною та згуртування української нації. За цю справу боролися молоді офіцери, робітники, студенти, солдати, особливо військовополонені, які відчули на власному досвіді тягар війни. Ці молоді соціальні і політичні сили, які дотримувалися переважно лівих поглядів, домагалися якнайшвидшого усунення австрійської військової адміністрації, взяття влади в свої руки та недопущення передачі її полякам. Вони знаходились під значним впливом галицьких соціал-демократів та інших радикальних груп. Протестуючи проти угодовства УНРади, керівники УСДП відмовилися увійти до її складу. Молодь, особливо студентська та солдатські маси вимагали не лише рішучого розв´язання національного питання, але й прагнули соціальної справедливості. Ці настрої мали повну підтримку в середовищі соціальних низів, які потерпали від безземелля і малоземелля та експлуатації на підприємствах. Назрівала революційна ситуація, яка невдовзі мала перерости в революційний вибух. Він стався 1 листопада у Львові.

Уряд ЗУНР з перших днів існування розумів необхідність об´єднання всіх українських земель в єдину державу для спільної боротьби проти могутніх сусідів. Тому 22 січня 1919 р. в урочистій обстановці делегація ЗУНР підписала в Києві «Акт злуки», згідно з яким обидві українські держави об´єднувалися. Президент Є.Петрушевич вводився до складу Директорії. ЗУНР оголошувалася автономною областю у складі УНР. Однак пізніше, коли голова Директорії С.Петлюра пішов на союз з Польщею і зрадив інтереси ЗУНР, президент денонсував цю угоду. В умовах ворожої польської політики, її війни проти ЗУНР нова держава змушена була приділити значну увагу утворенню своїх військових сил. В результаті загальної мобілізації вже на початку весни Українська галицька армія (УГА) нараховувала до 100 тис. чоловік.

55. Культурно-освітня робота Центральної Ради й Гетьманського уряду

Головною заслугою Центральної Ради, цього найдемократичнішого уряду Української держави, було розбудження і відродження нації, створення суверенної держави. Але вже на цьому етапі української революції виявилися недоліки в ментальності і традиціях частини народних мас: слабке розуміння необхідності своєї державності, неспроможність швидко організовуватися, низький рівень політичної і національної зрілості. Поряд з цим, за тринадцять з половиною місяців існування Центральної Ради її керівництво, продовжуючи традиції національного відродження, зуміло створити українську початкову, середню і вищу освіту, утвердити українську мову в громадсько-політичному житті і духовній сфері, зміцнити розвиток, всієї культури.

Слід підкреслити, що діяльність Скоропадського та його уряду відзначалась суперечливістю рисами: з одного боку, намагання відновити старий напівфеодальний поміщицький режим, з другого — значні кроки в розвитку української національної культури та відродження української церкви. Зокрема, за період існування гетьманату було відкрито 150 українських гімназій, університети у Києві і Кам´янець-Подільському, Національну галерею мистецтв, Українську академію наук. На Церковному соборі у Києві 20 червня — 11 липня 1918 р. була створена Українська автокафедральна православна церква на чолі з митрополитом Василем Липківським.

56. Внутрішня та зовнішня політика Директорії УНР

Перемога Директорії привела до відновлення Української Народної Республіки. В самій Директорії, як і в цілому в УНР, значним впливом користувалися українські соціалістичні партії, серед яких найбільшу роль відіграли УСДРП і УПСР. Був створений уряд УНР із соціалістів на чолі з соціал-демократом В. Чехівським. Однак чіткої соціально-економічної та політичної програми вони не мали і через розбіжності в багатьох питаннях остаточно виробити її не змогли, хоча й намагалися. Директорія, що складалася з різних політичних сил, була єдина лише в боротьбі з гетьманською владою і німецькими окупантами. Вона оголосила націоналізацію землі поміщиків і буржуазії, розподіл її між селянами, але реалізувати це не поспішала, відкладаючи до обрання парламенту.

Наприкінці 1918 р. і особливо на початку наступного проблема зовнішньої політичної орієнтації остаточно розколола провідні українські партії, в яких уже давно точилася внутрішня боротьба між лівими і правими групами. Ліві в УСДРП, УПСР та інших партіях, перебуваючи під впливом одного із лідерів УСДРП В.Винниченка, вважали, що слід негайно вирішувати соціальні проблеми, створити владу Рад на Україні, тим самим вирвавши народні маси з-під впливу більшовиків і утвердити незалежність УНР. Ліві схилялися до радянської форми влади (ради всіх рівнів). Однак українські соціалісти радикального характеру відкидали терористичні методи більшовиків, їх насильницьку, політику воєнного комунізму, заперечення права України на незалежність. Поряд з цим ліві соціалісти схилялися до союзу незалежної УНР з Радянською Росією та боротьби з Антантою.

Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра (а він себе проголосив керівником Директорії, «головним отаманом», і діяв як диктатор після виходу у відставку і від´їзду в еміграцію В. Винниченка) не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об´єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

57. Боротьба за українську державність в 1917-1920 рр. Уроки та наслідки

Чому у період, коли розпалися імперії Східної та Центральної Європи і майже всі нації, що входили до їх складу, здобули незалежність, 30-мільйонному українському народу не вдалося зробити цього, хоча він заплатив за це більшими жертвами, ніж будь-яка інша східноєвропейська нація. Багато істориків, відповідаючи на це запитання, на перше місце виносять тезу про те, що формування української нації не встигло завершитися, а нерозвинутість і відставання процесу національного будівництва були наслідком гніту царизму. До того ж керівництво процесом формування нації, її організації і виховання спиралося на вузьку соціальну базу: ця місія лягла в основному на плечі інтелігенції, що складала 2-3% населення. Та й далеко не вся вона підтримувала українську справу. Поряд з цим слід підкреслити, що недостатня соціально-політична розвинутість суспільства і, що дуже важливо, значної частини самої інтелігенції унеможливила розв´язання соціальних і національних проблем. Робітництво ж України мало переважно російський або зрусифікований характер і під керівництвом більшовицької партії вело боротьбу головним чином за розв´язання соціальних проблем. Буржуазні і дворянські кола, зрусифіковані ще у XVIIi-XIX ст., орієнтувалися на лідерів білих монархічних сил, емігрували або не втручалися в боротьбу.

Мабуть чи не найважливішою причиною трагічного фіналу українських національно-визвольних змагань у 1920 p., як і в попередні роки, було неспроможність українського керівництва підняти і організувати селянство. Недарма один із визначних лідерів лівого крила РКП(б) Л. Троцький більше боявся селянського ватажка Нестора Махна і його селянської армії, ніж царського генерала Денікіна з його добірними військами. Більшовики зуміли радикальним розв´язанням аграрного питання залучити селян на свій бік.

Який же характер в Україні мали революційні події того часу? Багато істориків вважають, що це була національна революція з елементами соціальної, переважно селянської. Однак перемога в кінцевому результаті ліворадикальної більшовицької партії, утвердження радянської влади свідчать про складні соціальні і національні процеси. Тут поєднувалася національна загальнонародна революція з демократичною селянською і робітничою соціалістичною. Останні дві складові частини цілого революційного процесу пов´язані із всеросійською революцією. В результаті революційних подій в Україні, як і в цілому в колишній Росії, розпався монархічно-напівфеодальний лад, селяни поділили між собою конфісковані землі і після революції залишились не з пустими руками. Розв´язати в повному обсязі питання національної незалежності України історія призначила майбутнім поколінням.

Але є ще один аспект революційних подій 1917-1920 pp. в Україні, який недостатньо досліджений істориками, — їх надзвичайна жорстокість та антигуманний і кривавий характер. Адже відомо, що в революції і на фронтах громадянської війні гинуло майже стільки ж людей, як і в тилу, де політичні суперечності між сусідами, родичами, односельцями розв´язувалися за допомогою зброї. Недарма, маючи досвід кількох революцій XIX ст., європейські народи в XX ст. не дали ліворадикальним групам втягнути себе в криваву бойню громадянських воєн. Можна зрозуміти озлобленість змученої, знедолених робітничо-селянських мас проти їх винуватців — правлячих соціальних груп держав Європи. Однак немає виправдання лідерам більшовицької партії Леніну, Троцькому та іншим, які могли не допустити таких жорстокостей, якби пішли на компроміс з усіма соціалістичними групами і партіями Росії та України.

58. Утвердження радянської влади в Україні, її соціально-економічна та національна політика (1917-1920 pp.)

Захопивши у лютому 1919 р. Київ, радянські війська продовжували тиснути на ослаблену армію Директорії на Правобережжі. Уряд УНР осів спочатку у Вінниці, згодом у Кам´янець-Подольському, а пізніше — в інших містах. Українська армія відступала до Збруча, а з другого боку сюди ж з важкими боями відступала УГА під тиском польських військ. Незабаром обидві армії об´єдналися і вели уже спільну боротьбу з агресорами.

Радянська влада, вдруге організувавшись в Україні у 1919 p., ділила між селянами ті поміщицькі землі, які ще не були захоплені ними, і виділяла великі площі під радгоспи та комуни. Одночасно вводилася «політика воєнного комунізму», складовими частинами якої були продрозкладка, одержавлення землі та обмеження вільної торгівлі. Це зразу ж викликало антирадянський повстанський рух селянства, яке вже відстояло свої права зі зброєю в руках в боротьбі проти гетьманської політики.

На початку 1920 р. Червона Армія, витісняючи денікінські війська, відновила радянську владу в Україні. Запобігаючи повторенню невдач 1919 p., В.Ленін на VIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) висунув тезу: «Нам потрібен блок з українським селянством». В резолюції «Про Радянську владу на Україні», написаній Леніним і затвердженій конференцією, були визначені принципи національної, земельної та продовольчої політики комуністичної партії в Україні. Рішення її поклали край безоглядній колективізації сільського господарства. Виконуючи ці рішення, Всеукрревком 5 лютого 1920 р. затвердив новий земельний закон, який проголошував зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей, обмежував земельну площу радгоспів.

59. Завершення нового поділу українських земель на початку 1920 -х рр.

1920 р. був фактично останнім роком існування УНР. Ще в грудні 1919 p., коли УГА остаточно втратила боєздатність, а армія УНР потерпіла ряд тяжких поразок у боях з денікінцями, керівництво УНР вирішило перейти до партизанських форм боротьби. Петлюра призначив командувачем армії генерала М.Омельяновича-Павленка, а сам виїхав до Варшави. Були використані методи боротьби, близькі до тих, які застосовував Махно: армія УНР, яка складалася з кінноти і посаженої на вози піхоти (всього близько 5 тис. чол.), виступила у похід денікінськими тилами, який згодом отримав назву «зимового походу». Вона мала велику моральну і матеріальну підтримку з боку населення. І хоча бракувало зброї та боєприпасів, війська героїчно билися з ворогом. У першій половині 1920 p., коли влада в Україні знову перейшла до більшовиків, армія УНР в суворих умовах рейдувала Правобережною Україною, надавала допомогу повсталим проти політики воєнного комунізму селянським загонам, стимулюючи український національно-визвольний рух. «Зимовий похід» завершився 6 травня 1920 p., коли змінилася міжнародна ситуація.

Після тривалих переговорів 28 квітня 1920 р. дипломатична місія УНР і польська урядова делегація підписали договір, за яким польський уряд визнавав Українську Народну Республіку і зобов´язувався не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими до України. Кордон між Польщею та УНР мав проходити по річках Збруч і Горинь, які раніше розмежовували Росію і Австрію. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся і сім повітів Волині. Поряд з політичною конвенцією підписувалась і військова, за якою Польща надавала допомогу зброєю та амуніцією. 25 квітня 1920 р. об´єднані збройні сили Польщі і УНР перейшли в наступ проти Радянської України і Радянської Росії, які на той час об´єднали свої військові сили. Спершу в боях брали участь дві українські дивізії, а на початку травня, після приєднання військ «зимового походу», уже воювала 15-тисячна українська армія. Польсько-українські війська 6 травня оволоділи Києвом. Але дійшов до Києва і Подніпров´я, поляки далі не пішли, українська ж армія не мала для цього достатньо сил. Та й очікуваного масового антибільшовицького селянського повстання не відбулося: українці традиційно боялися польського колоніалізму. Подальшому зміцненню армії УНР і розгортанню наступу заважали ті ж «союзники» — поляки. Польща була зацікавлена у створенні «буферної» держави, яка захищала б її від Росії. Але формування сильної Української держави її насторожувало. Радянське командування, підтягнувши війська, силами 1-ї кінної армії С. Будьонного при підтримці великих з´єднань піхоти нанесло відчутний удар. Червоні частини прорвали польський фронт і розгорнули широкий наступ. Радянське керівництво плекало надії наступом і розгромом Польщі підняти революцію в Європі. Червона Армія успішно наступала і зайняла протягом липня 17 повітових міст, 48 містечок та більше тисячі сіл Східної Галичини.

1 серпня 1920 р. в Тернополі проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. її уряд — Галицький революційний комітет (Галревком) очолив більшовик В.Затонський. Ревкоми обиралися сільською біднотою в усіх селах, містечках і повітах. Енергійно розгортався розподіл земель, впроваджувалися українське шкільництво, безплатна медицина, а селянська біднота створювала комнезами та комуни. Однак процес радикальних соціальних змін і національного оновлення швидко затьмарився самоуправними реквізиціями в дусі воєнного комунізму, які здійснювалися військовими підрозділами у селах, непомірним оподаткуванням господарств, розгулом репресій. Це позбавило Червону Армію підтримки селянства, і вона, зазнавши ряд поразок, почала відступати. Розпалися ревкоми, припинив свою діяльність Галревком.

Однак і поляки в межах Польщі, на своїй батьківщині, і українці в Південно-Східній Галичині чинили все більший опір. У липні 1920 р. армія УНР під командуванням генерала М.Омельяновича-Павленка більше двох тижнів оборонялася на річці Серет, а в серпні вела оборонні бої на Дністрі, а у вересні розгорнувся новий польсько-український наступ. Форсувавши Дністер, українські війська оволоділи територією між Дністром і Збручем, разом з поляками захопили міста Тернопіль, Проскуров (тепер Хмельницький) та ін. Незабаром стало зрозуміло, що революція в Європі не вибухне, а Радянська Росія і Радянська Україна мають значні військові сили, і війна яка надовго затягнеться, матиме непередбачені наслідки для обох сторін. Багаторічна світова і громадянська війни знесилили населення всіх воюючих країн. І тому польська й радянська сторони невдовзі порозумілися і почали переговори, хоча поляки в договорі з УНР обіцяли не робити цього за спиною українського уряду. Радянська сторона торгувала українськими землями заради свого спокою та зміцнення і погодилася віддати Польщі Західну Україну. Кордоном між УСРР і Польщею знову ж стали річки Збруч і Горинь. Договір був підписаний 14 березня 1921 p., незважаючи на протести Степана Петлюри.

60. Входження Радянської України до союзної держави СРСР: проблеми політичної правосуб’єктності

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР — однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 — квітень — травень 1922 р.) — рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізоляції; другий (червень 1922 — серпень 1923 р.) — поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

На першому етапі окреслилося коло завдань та визначилися магістральні напрями діяльності української дипломатії: розбудова дипломатичних структур; встановлення дипломатичних відносин та укладення договорів; створення правової бази дипломатичної діяльності; робочі контакти з представництвами іноземних держав в УСРР. Основною метою України на міжнародній арені був вихід з дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання УСРР великими державами, врегулювання відносин з прикордонними державами, укладення взаємовигідних міжнародних торгово-економічних договорів.

2 січня 1922 року було підписано договір про дружбу і братерство між Туреччиною та Україною, що мало надзвичайно важливе значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже в другій половині 20-х років 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР, який очолював голова Раднаркому України X. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено Наркомат зовнішньої торгівлі (НКЗТ). Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом, а до сфери впливу НКЗТ республіки за домовленістю з наркоматами Росії входили Польща, Чехословаччина, Румунія, Туреччина, Балканські країни.

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зовнішньополітичну діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалася використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризується економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, посиленням у соціальній сфері процесів маргіналізації та декласування, наростанням соціальної напруженості та політичної нестабільності, активізацією та поширенням повстанського руху. Своєрідним каталізатором зазначених процесів та явищ став голод 1921—1923 pp.

61. Україна в умовах НЕПу.

Ленін розумів, що подальше проведення політики воєнного комунізму призведе до селянської війни. Тому на X з´їзді РКП (б) (березень 1921 р.) він довів необхідність скасування цієї політики та заміни продрозкладки податком, який мав «тверді» розміри, відомі селянам наперед. Все те, що селянин виробляв понад цей податок, він міг продавати на ринку. Нова економічна політика (неп) передбачала вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на державних підприємствах, припинялося заснування нових комун, колгоспів і радгоспів. Але «командні висоти» — велика промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля — залишалися у власності держави. Ленін сподівався, що при збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалістичних елементів над капіталістичними.

Запровадження непу збіглося в часі з сильною посухою на півдні України, а також в деяких регіонах РСФРР, особливо в Поволжі. Несприятливі погодні умови, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни, попередні реквізиції в ході проведення продрозкладки призвели в 1921-1923 pp. до голоду Уряд РСФРР вдався до мобілізації внутрішніх засобів і звернувся до міжнародної громадськості з проханням про допомогу. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні довгий час замовчувався, а ешелони з продовольством з Київщини і Полтавщини надсилалися лише в Поволжя, замість того, щоб відправити хоч частину їх у голодуючі південні губернії України. Лише навесні 1922 p., коли там вимирали вже цілими селами, почала надаватися продовольча допомога і голодуючому населенню півдня України. Багато тисяч людей в Російській Федерації і в Україні було врятовано завдяки допомозі міжнародної громадськості, особливо Американської адміністрації допомоги (АРА).

Попри все, неп мав успіх. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом. Зростало виробництво сільськогосподарської продукції, відроджувалася промисловість, на заводи поверталися робітники. Зміцнювалася фінансова система і спадав повстанський рух. Селяни позитивно сприйняли неп і почали відвертатися від повстанців. Припинилися масові розстріли і була проголошена амністія решткам повстанців. Емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну. Однак політичні репресії, хоч і в значно менших обсягах, залишалися.

Особливо швидко зростало сільськогосподарське виробництво, яке базувалося на дрібному індивідуальному товарному селянському господарстві, що мало тепер в користуванні великі наділи землі, отримані в 1917 р. У 1925-1926 pp. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Швидко зростало тваринництво. Підвищувався життєвий рівень селян, більшість з яких ніколи так гарно не жили, як у ці роки. Тоді ж був в основному відновлений довоєнний обсяг промислового виробництва.

62. Національно-культурне відродження в Україні 1920-х pp.

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». За короткий термін планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

Набираюча силу тоталітарна держава не була зацікавлена в докорінному перевороті у свідомості трудящих, підвищенні їхнього культурного рівня. Системі, що формувалася, потрібні були виконавці, а не люди, здатні відігравати активну роль в історичному процесі. Водночас реалізація сталінського «великого стрибка» вимагала певного освітнього і культурного рівня учасників цього процесу. Цим зумовлюється неоднозначний і суперечливий характер культурних перетворень у 20—30-ті роки. Характерними ознаками духовного життя суспільства в цей час стали, з одного боку, новаторство і пошук, ламання стереотипів, залучення широких народних мас до надбань і продукування культури, а з іншого — форсованими темпами наростали уніфікація, централізація, тотальна ідеологізація, загальне зниження рівня культури.

Для розвитку духовного життя суспільства принципове значення мала ліквідація неписьменності. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. У 1923 р. виникло добровільне товариство «Геть неписьменність!», яке створювало пункти ліквідації неписьменності (лікнепи). їх мережа швидко розросталася. Якщо в 1923 р. у республіці функціонувало 574 пункти ліквідації неписьменності з контингентом 17,1 тис. учнів, то в 1930 р. — вже 30 тис. пунктів і 1640 тис. учнів. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення в містах і 50% у селах. Всього за два десятиріччя радянської влади в УРСР ліквідували неписьменність майже 10 млн. осіб. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.

До середини 30-х років, після серії експериментів 20-х років, закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов´язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школу стали поділяти на початкову, середню спеціальну і вищу. Швидкими темпами зростала кількість учнів: у 1932/33 навчальному році в школах республіки навчалося понад 4,5 млн. осіб — майже вдвічі більше, ніж у 1928/29 навчальному році.

Наприкінці 30-х років система обов´язкової семирічної освіти в містах України в цілому сформувалася, було створено передумови для здійснення загальної середньої освіти в містах і завершення семирічної та розширення середньої освіти на селі.

Отже, у культурному процесі 20—30-х років в Україні чітко простежується боротьба двох протилежних тенденцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х — на початку 30-х років — друга.

63. Зміни політико-економічного курсу в СРСР наприкінці 1920-х pp. та їх наслідки для Україні

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською" інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти). її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-ті роки свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.

Масові репресії, що набули в 20—30-ті роки різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

64. Західноукраїнські землі в 1920-і - 1930-і рр.

З 1919 р. під польською окупацією опинилися 125,7 тис. км2 земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931 р., на цій території проживало 8,9 млн. осіб, зокрема 5,6 млн. українців та 2,2 млн. поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту, а й зумовило появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап — «невизначеності» (1919—1923). Суть невизначеності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Польські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мирній конференції (28 червня 1919 року) Польща зобов´язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 року) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26 вересня 1922 року надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. І хоча всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на папері, все ж вони стали вагомими аргументами під час остаточного вирішення долі західноукраїнських земель радою послів великих держав.

II етап — «тиску» (1923—1926). У цей період при владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну польську державу.

Економічна політика ендеків в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх на аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських земель.

Штучне стримування промислового розвитку Західної України не дало можливості вилучити з аграрного сектору краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і таким чином пом´якшити проблеми села, що задихалося від аграрного перенаселення і безземелля. У 1921 р. питома вага малоземельних, напівпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила в Західній Україні 81,1%, а в Центральній Польщі —53,7%.

III етап — «пошуку компромісу» (1926—1937). Прийшовши до влади, Ю. Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря». Підготовка до широкомасштабних зовнішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в країні, зокрема, на території національних меншин. Цим і пояснюється зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. На зміну політиці тиску приходить гнучкіша політика певних поступок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромісів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквідації національного гніту. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20—30-ті роки як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах стратегічна мета (асиміляція українців) фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин модифікаціям та видозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети.

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення). Основними місцями їхнього зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922—1929 pp. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Акерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Реніиського портів. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акерманському та Ізмаїльському повітах — більше, ніж на чверть.

Після розвалу Австро-Угорської імперії гостро постало питання про майбутню долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій, вихідців із Закарпаття, було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г. Жаткович. Незабаром на засіданні Ради в Гомстеді було висунуто три альтернативні варіанти вирішення карпатського питання: 1) надання повної незалежності карпатським русинам; 2) об´єднання з галицькими і буковинськими українцями; 3) одержання автономії.

Чехізація відбувалася і в Закарпатті. Так, за 20 років панування в цьому краї чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах, проте чехізація була порівняно м´якою.

Отже, характерні ознаки польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом´якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорсткій формі виявлялися в українській політиці Румунії.

65. Індустріалізація в Україні в 1920-1930-х рр. її особливості

XIV з´їзд ВКП(б) проголошує курс на індустріалізацію. Неп сприяв швидкому відродженню промисловості України. Основну частину ресурсів, що їх давало непівське сільське господарство, одержував Донбас, який тоді називали «всесоюзною кочегаркою». Видобуток вугілля у 1925-1926 господарському році тут був близьким до довоєнного рівня. Велика увага приділялася також розвитку металургії, електроенергетики, сільськогосподарського машинобудування та інших галузей. Але найвищими темпами розвивалася переробна, легка і харчова промисловості. У 1925-1926 pp. ці галузі значно перевищили довоєнний рівень, і це, до речі, відбувалося при незначних державних капіталовкладеннях.

Після рішення XIV з´їзду ВКП(б) про індустріалізацію країни темпи розвитку великої промисловості прискорюються. Однак постало питання: де взяти для цього кошти? Троцький, а пізніше Зінов´єв і Каменев висувають ідею надіндустріалізації, обстоюючи необхідність її фінансування за рахунок значного підвищення податків на селянство та збільшення цін на промтовари, які купувало село. Сталін і його прибічники виступили проти цього. Але з 1928-1929 pp., коли вони розгромили своїх противників (так звані — троцькістсько-зіновєвську опозицію і «правий» — бухарінський ухил), самі стали на шлях жорстокої експлуатації села, особливо найрозвинутішого українського.

Для потреб індустріалізації вводилася економія коштів, особливо за рахунок скорочення управлінського апарату. Значно зменшена була заробітна плата робітників, а отже, знижувався життєвий рівень. Однак слушна ідея про внутрішньопромислове нагромадження як основне джерело розвитку індустрії не була повністю використана, індустріалізація залежала від ресурсів інших галузей господарства, передусім — сільського господарства.

Уже в середині 20-х років в СРСР вводиться державне планування. Спочатку воно базувалося на поєднанні державного госпрозрахункового управління і ринку і запроваджувалося як напрям розвитку, пізніше — на пріоритеті державного директивного керівництва і обов´язковості плану.

Внаслідок того, що планувалися надзвичайно високі показники, вживалися суворі заходи для покарань та різні форми стимулювання для їх виконання (Сталін називав це «підхльостуванням країни»), використання трудового ентузіазму, були досягнуті значні успіхи, що мали важливі наслідки для України. УРСР в роки першої п´ятирічки одержала понад 20% загальнодержавних капіталовкладень, а з 1,5 тис. нових підприємств — 400 будувалися в Україні. Серед них найбільша в Європі Дніпровська гідроелектростанція, Харківський тракторний завод, гіганти металургії — «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь».

Індустріалізація України викликала зміни в соціальній структурі та розселенні українців. Сформувалися національний український робітничий клас і технічна інтелігенція. Розгорталась урбанізація. У міста переселилися мільйони українців, що було викликано потребою грандіозного будівництва і експлуатації нових підприємств. Новозбудовані заводи України спиралися на місцеву робочу силу.

66. Колективізація українського села, її особливості, методи здійснення, соціальні та демографічні наслідки

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування — це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Цей процес викликав протидію переважно заможних селян, яких називали «куркулями». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до початку березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. Станом на 10 березня під розкуркулення потрапило 61 887 господарств, тобто 2,5%.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула величезних масштабів. Що їх чекало? У книзі Р. Конквеста «Жнива скорботи» є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона «куркулів» протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: «Маєте свою Україну ось тут», — і показав довкола. Й попередив: «Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо».

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», а й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив´язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як «второе крепостное право большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

67. Причини та наслідки голодомору в Україні (1932-1933 рр.)

На початку 30-х років у СРСР загострилася криза колгоспного ладу. її суть полягала у катастрофічному зниженні рівня ефективності сільськогосподарського виробництва, наростаючих настроях соціального невдоволення селянських мас. Ця криза була спричинена відсутністю на різних рівнях досвіду управління масштабним колективним господарством, що зумовило значні втрати під час посівної кампанії, вирощування, збирання і зберігання сільськогосподарської продукції, утратою селянами-колгоспниками матеріального стимулу до праці, їх незацікавленістю здавати державі хліб за ціну, що граничила з конфіскацією. Реакцією значної частини селянства на сталінські нововведення були прихований спротив (саботаж), активна протидія дискримінаційним аграрним відносинам. Наслідком цього стало різке зниження обсягу хлібозаготівель. Одним із основних центрів саботажу та опору колгоспному ладу була Україна.

Спираючись на командні методи, влада СРСР взимку 1931—1932 pp. у багатьох районах республіки вилучила залишки товарного хліба і майже все продовольче та насіннєве зерно. Метою цієї акції було не лише поповнення стратегічних союзних запасів хліба, створення експортного резерву продовольства, а й придушення опору українського селянства державній політиці у сільськогосподарській сфері. Такі дії влади різко спричинили голод на значній території України, різко ускладнили, унеможливили виконання хлібозаготівельних планів наступного господарського року.

Направлена Й.Сталіним восени 1932 р. у республіку хлібозаготівельна комісія на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим, що мала надзвичайні повноваження, ще більше погіршила ситуацію у сільському господарстві, довівши її до межі національної катастрофи. Вилучивши методом продрозкладки все зерно, конфіскувавши рештки наявного у населення продовольства, ця комісія прирекла значну частину народу України на голодну смерть. У результаті голодувала більша частина республіки, поширеними були випадки людоїдства та трупоїдства.

Оскільки голод 1932—1933 pp. мав штучний і організований характер, він переріс у голодомор. Штучний характер голоду засвідчують такі об´єктивні обставини:

1. Відсутність помітного негативного впливу на теренах України природного чинника — посухи, землетрусу та інших катаклізмів (у деяких регіонах СРСР були засухи у 1931 р. та в 1934 p., але не в 1932—1933 pp.) або фактора повоєнної розрухи, як це було в 1921—1923 рр. та у 1946—1947 рр.

2. Відсутність голоду в сусідніх з Україною районах Росії.

3. Різкий контраст у 1932—1933 pp. рівня смертності у селах України з показником смертності у містах республіки, який, за оцінкою фахівців, мало відрізнявся тоді від природного.

Про організацію голодомору свідчать залучення до підготовки та реалізації цієї акції значної кількості політичних суб´єктів (політичних лідерів, структур влади, політичних організацій тощо), реалізація комплексу заходів, ключовими серед яких були:

1. Нереальні плани хлібозаготівлі. План здачі хліба з урожаю 1930 р. для України було встановлено на завищеній межі — 440 млн. пудів.

2. Надмірний експорт хліба у зв´язку з потребами форсованої індустріалізації. У 1931 р. радянські закупівлі техніки за кордоном становили 30% світового експорту машин і обладнання, у 1932 р. — майже 50%. Такі масштабні придбання вимагали значних коштів. Одним із ключових джерел їх фінансування був експорт зерна.

3. Створення законодавчої бази для розгортання терору голодом.

4. Недостатній рівень необхідної допомоги продовольством з центру. Обсяг продовольчої допомоги, наданої союзним керівництвом Україні у червні 1932 p., становив 57,6 тис. т.

5. Радикальні кадрові зміни. З метою втримання України під своїм цілковитим контролем Сталін направив у республіку на владні пости вірних йому осіб, ініціював, використовуючи інструмент політичних «чисток», масштабні кадрові зміни місцевої партійно-державної номенклатури.

6. Активне включення у процес колективізації та хлібозаготівель органів безпеки.

7. Масштабні репресії. Найпоширенішими формами їх здійснення були: а) судове переслідування, розстріли (на початок 1933 р. лише на підставі закону про «п´ять колосків» було засуджено понад 54,6 тис. осіб, з них розстріляно 2 тис; б) «чорні дошки» (на початку грудня 1932 р. на «чорну дошку» рішенням ЦК КП(б)У і РНК УСРР занесено шість сіл, а постановами облвиконкомів — до 400 колгоспів); в) «товарні репресії» — санкціоноване владою призупинення будь-якого продовольчого постачання у сільські райони (у грудні 1932 р. його застосували у 82 районах Дніпропетровської, Чернігівської, Одеської, Харківської та Донецької областей). Крім того, активно використовувалися розкуркулювання та депортації.

8. Заборона виїзду за межі України, запровадження внутрішнього паспорта. Коли під загрозою голодної смерті почалися масові міграції, з метою їх обмеження на кордонах республіки було виставлено загороджувальні загони. 27 грудня 1932 року на території СРСР на підставі постанови ЦБК та РНК СРСР було запроваджено єдиний паспортний режим та інститут прописки.

9. Блокування інформації про голод. В партійних і державних документах (протоколах, резолюціях, стенограмах з´їздів та конференцій) термін «голод» не вживався.

68. Інтегральний націоналізм як суспільно-політичне явище української історії: теорія та політика (20-30-ті роки ХХ ст.)

Інтегральний націоналізм — теорія Дмитра Донцова, ідеологія ОУН. Інтегральний означає чинний (дія, справа). Основи теорії : на чолі України має бути верховний правитель, в країні повинна діяти єдина партія — ОУН, велика роль відводилась церкві.

Ось основні засади інтегрального націоналізму.

· Нація - абсолютна цінність.

· Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.

· Вища мета – незалежність держави.

· Мета виправдовує всі засоби.

· Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.

· Соціально – економічні питання - другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.

· Необхідно діяти, відкинувши жодні політичні дискусії.

69. Возз’єднання українських земель та «радянизація» західноукраїнських землях (вересень 1939 р. - червень 1951 p.).

З проголошенням автономії Карпатської України Гітлер майстерно використовує українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, а й із потенціальними союзниками. У цей період у Німеччині, очевидно, не лише з пропагандистською метою вивчали питання про створення «Великої України». У листі французького посла в Берліні Р. Кулондра від 15 грудня 1938 року, надісланому до міністерства закордонних справ Франції, зазначалося: «Що стосується України, то ось вже майже протягом десяти днів весь націонал-соціалістичний апарат говорить про неї. Дослідницький центр Розенберга, відомство д-ра Гебельса... ретельно вивчають це питання. Шляхи і засоби, здається, ще не розроблені, але сама мета, здається... вже встановленою — створити Велику Україну... В оточенні Гітлера думають про таку операцію, яка повторила б у більш широких масштабах операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії та СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у сприятливий момент дипломатична підтримка та акція з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна».

Процес відбудови у «возз´єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено сукупністю причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас із процесом відбудови; опором (пасивним і активним) значної частини місцевого населення, яке не сприймала нововведень та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз´єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. ІЗ цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.

Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п´ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946—1950 pp. зріс у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у «возз´єднаних» землях мав свої особливості.

По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).

По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробленому або напівпереробленому вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявськии лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).

По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін.

По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 pp. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава—Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.

70. Українське питання напередодні та на початку II світової війни

Українське питання у вузькому розумінні — це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому — це питання про умови і механізм возз´єднання українських земель та створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета — втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група — Англія, Франція і частково США (тобто країни — творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група — Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 p., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Отже, через низку обставин «українське питання» напередодні Другої світової війни посідало одне з центральних місць у міжнародній політиці. У його вирішенні були зацікавлені три групи країн: ті, які володіли українськими землями, які бажали володіти і які задовольняли свої геополітичні інтереси, використовуючи гру на «українській карті». На жаль, український народ не міг самостійно розв´язати свої проблеми. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

71. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Всенародний рух опору на окупованій території

Фашизм, виходячи зі своїх бредових доктрин, почав запроваджувати в Україні «новий порядок». Це була спроба повернути з небуття й утвердити в центрі європейської цивілізації плантаторську, рабсько-кріпосницьку систему, що витікала з хибних основ расової переваги німецької нації. На українських землях вона мала пройти випробування і потім розповсюджуватись на весь світ, над яким націонал-соціалізм планував встановити своє панування. Нацисти розраховували, що кинуте напризволяще українське населення, деморалізоване і роз´єднане, не зможе чинити опір поневолювачам. Але прорахувалися. Основна маса українців відмовлялася бути рабами. Тому окупаційний режим відзначався ненавистю до українського населення — українофобією. Мета гітлерівців полягала в тому, щоб терористичними насильницькими методами пограбувати завойовані території, максимально очистивши їх від корінного населення, а для решти була уготована жорстока позаекономічна експлуатація.

Фашисти ліквідували саме поняття «Україна», розчленували її територію. Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі, названу Трансністрією, Гітлер віддав Румунії. Західні області були включені в так зване генерал-губернаторство, куди входила й територія Польщі. Більшу ж частину республіки (переважно подніпровські області) було віднесено до так званого рейхскомісаріату («Україна»), управляти яким Гітлер поставив Еріка Коха, фанатичного расиста, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». Східні області перебували під владою військового командування, найчастіше фронтових офіцерів, жорстоких «солдафонів», які всі заходи підпорядковували забезпеченню своїх частин всім необхідним.

Загарбники створили цивільне управління — міські управи на чолі з бургомістрами. В селах призначалися старости. Формувалися поліцейські підрозділи, переважно з людей, які вороже ставились до радянської влади, нерідко — з карних злочинців. По всіх містах діяли військово-польові суди, комендатури, таємна польова поліція, каральні німецькі загони. Здійснювалося відверте винищення українського населення. Територія республіки, як і всіх інших окупованих земель, вкрилася мережею концтаборів, в яких безперервно розстрілювали і катували. Мільйони людей помирали від голоду і хвороб. На українській землі знищено 4 млн чоловік мирного населення, в тому числі майже всіх євреїв і циганів та 1367 тис. радянських військовополонених. Депортовано до Німеччини на каторжні роботи 2,4 млн молоді. З них 200 тис. боячись помсти сталінського режиму, так і не повернулися додому після війни.

Окупанти винищували матеріальні цінності, міста, села, заводи, фабрики, колгоспне майно. Для України типовим «пейзажем» були нескінченні руїни та землянки й окопи. Слід відзначити, що радянські війська під час відступу за наказом Сталіна теж підривали багато об´єктів. Однак якби не гітлерівська агресія, український народ не втратив би те, на створення чого докладено неймовірних зусиль та коштів: свою індустрію, механізоване сільське господарство, тисячі шкіл, технікумів, вузів, театрів, музеїв та ін., чим пишався і на що покладав великі надії. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами: Фліку дісталися заводи Дніпропетровщини, Крупу — найбільші в Європі машинобудівні заводи Краматорська, майже половину підприємств важкої промисловості захопив концерн «Герман Герінг». Колгоспи і радгоспи не розпускалися, а перетворились в «общинні господарства». Там запроваджувалося кріпосництво. Під страхом суворої кари вводилася обов´язкова трудова повинність. На селянські двори накладалися 12 видів податків. Таким чином, все, що виробляло українське село, відправлялося до Німеччини.

Партизанський рух у тилу ворога в процесі становлення і розвитку пережив великі труднощі. Оскільки сталінська військова наступальна доктрина орієнтувала на те, що війна буде вестися на ворожій території, підготовка населення до неї вважалася недоцільною.

72. ОУН-УПА в роки Другої світової війни та в повоєнний період

З лютого 1943 р. починаються широкомасштабні бойові дії фашистів проти УПА. Однак вони закінчилися невдачею. Командуючим УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка), один із талановитих керівників ОУН(б).

Водночас УПА змушена була взяти на себе захист українського населення від польських загонів, які, починаючи з 1941 p., проводили проти нього терористичні акції. Ці загони в основному входили до польської Армії Крайової, підпорядкованої емігрантському польському уряду в Лондоні, і взаємодіяли з польськими шовіністичними групами Західної України. За вказівками уряду вони намагалися встановити контроль над Західною Україною до приходу Червоної Армії. У 1943-1944 pp. тільки на Холмщині вони знищили близько 5 тис. українців та спалили десятки сіл. Всі пропозиції УПА провести переговори поляки залишали без уваги. Тоді за наказом Шухевича УПА створила Холмський фронт. Крім бойових дій з польськими загонами, вона організовувала акції помсти проти польських районів, під час яких загинули тисячі мирних поляків. З обох сторін здійснювалися криваві акції, часто проти мирного населення, обидва народи зазнавали великих втрат. Українсько-польське протистояння продовжувалося до 1947 р. Ця непримиренність пояснюється чванливою шовіністично-колонізаторською налаштованістю поляків у Західній Україні.

Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали в місцевого західноукраїнського населення опір діям влади. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння великих з´єднань, ар´єргардні бої, то на другому (1947—1950) — пере-важали підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність.

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, На якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. вона здійснила 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких 34 тис. повстанців було вбито і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА, член Центрального Проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з´єднання поділилися на малі групи, які принципово уникали фронтальних боїв і повернулися до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.).

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада прийняла рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправленні певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.

Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплювали кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінилися. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців.

73. Внесок українського народу в перемогу над фашизмом

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишівська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР. Свідченням цього були роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі; швидкісна зварка, розроблена для виробництва танків колективом інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона, тощо.

Визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов´язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов´язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

74. Західноукраїнські землі у повоєнні роки. Операція «Вісла»

Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для «радянізації» краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до радянської системи господарювання; руйнація національних структур самозахисту, Духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН—УПА; остаточне утвердження на місцях органів радянської влади.

Сталінське керівництво використовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створення сприятливих умов для тотальної «радянізації» Західної України.

Операція «Вісла» — це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 року угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабну міграцію можна поділити на три етапи:

I етап — «добровільне переселення» (вересень 1944 — серпень 1945 р.). У цей період по селах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. Проте місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно. Крім того, вони боялися колективізації та сталінських репресій, які вже мали місце в Західній Україні наприкінці 30-х — на початку 40-х років. Саме тому в русло добровільного переселення потрапляли переважно люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся репресивних дій підпільних польських формувань. Тому до 1 березня 1945 року в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.

II етап — «насильницька депортація» (вересень 1945 — серпень 1946 p.). З другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання.

III етап — операція «Вісла» (квітень — липень 1947 p.). Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Одразу після цієї події польське керівництво прийняло рішення про виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) і поселення їх у так званих повернутих західних та північних районах з обов´язковим розпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції «Вісла». Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні дією — під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув´язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.

Отже, у середині 40-х років українське населення Закерзоння стало жертвою масових насильницьких депортацій, які до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. — у глиб Польщі. Суттю операції «Вісла» було «очищення» теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.

75. Ідеологічний наступ сталінізму на культурно-національну сферу суспільного життя України в повоєнний період

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набула особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко відбувається процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінювання ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.

За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об´єктом нападок була певна частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму стало все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично настроєної національної еліти. І хоча ці кампанії не могли зупинити духовного розвитку народу в цілому, вони гальмували його досить суттєво, даючи змогу режимові консервуватися, а командно-адміністративній системі стабілізуватися.

76. Відбудова і дальший розвиток народного господарства УРСР повоєнний період (1945-1955 pp.)

Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала певні особливості, які відрізняли її від західних країн.

Насамперед, суттєво відмінними були масштаби збитків, завданих війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залишилися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії — 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продукції вже в 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 pp. дедалі більше набувала ознак справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба», які, згідно зі статею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу».

Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі СІНА після Другої світової війни проголосили «план Маршалла». Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким було асигновано в 1948— 1952 pp. 13,3 млрд. дол. 3 ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-східної Європи відмовилися від участі в «плані Маршалла».

Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об´єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п´ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80% робітників і службовців України, то наприкінці 1948 р. — вже 90% .

Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, завдані війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946—1947 pp. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися США відповідно до «плану Маршалла». Характерними для відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

77. Спроби десталінізації суспільного життя України в умовах хрущовської «відлиги»

5 березня 1953 року помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.

Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з´їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953—1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи». Оцінюючи перші й подальші десталінізаційні кроки радянського керівництва, політолог М. Джилас влучно зазначав: «Творець замкнутої соціальної системи, Сталін, був одночасно її зброєю і, коли змінилися обставини... став її жертвою... Його «помилки» помітніші, ніж у інших, і тому Сталін — найдешевша ціна, якою вожді цієї системи хочуть викупити себе і саму систему з її значно суттєвішим та більшим злом».

Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.

Уже початковий період десталінізації призвів до значних змін в Україні. Цей період характеризувався припиненням кампанії проти націоналізму, певним уповільненням процесу русифікації, зростаючою роллю українського чинника в різних сферах суспільного життя.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов´язаних з діяльністю українських націоналістів.

Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна, викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.

Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

78. Дисидентський рух в Україні 1960-1980-х pp. Гельсінська спілка

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об´єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. dissident — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:

1. Виникнення і становлення (1959—1972 pp.). Початок дисидентського руху пов´язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки (1961 р. цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув´язнення — від 10 до 15 років). У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.

У вересні 1965 р. було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 pp. на захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.

На цьому етапі у «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістолярна революція»). Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина, Р. Медведева (1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня щодо політичних в´язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих событий», який тривалий час (до 1982 р.) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у СРСР.

25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було заарештовано та засуджено.

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 p., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблено та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію — Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об´єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведено факти грубого порушення прав людини у Радянському Союзі. У листопаді 1970 р. засновано Комітет з прав людини в СРСР.

З 1967 р. до 1971 р. кількість дисидентських гуртків, груп і їх учасників постійно зростала. За даними КДБ, у 1967 р. було виявлено 502 об´єднання, у роботі яких брало участь 2196 учасників, у 1968 р. — 625 груп (2870 учасників), у 1969 р. — 733 групи (3130 учасників). Всього протягом 1967—1971 pp. було виявлено 3096 «угруповань політично шкідливого характеру».

2. Криза і спад (1972—1975 pp.). У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом, Вільнюсом, Новосибірськом, Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним, на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяльності. Такий розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.

На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженіцина. У серпні 1975 р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було звинувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники текущих событий» і засуджено до 7 років таборів, що викликало бурхливу хвилю протесту. Лист на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.

3. Піднесення та розширення діяльності (1976—1978 pp.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської групи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської, Вірменської Гельсінської груп відкрили новий етап у розвитку дисидентського руху. У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. було засновано Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР). У 1978 р. почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (О. Огороднікова, В. Бурцева, Д. Дудко, Г. Якуніна та ін.). Того року відбулися суди над заарештованими членами Гельсінських груп.

4. Помітне обмеження впливу під тиском пануючого режиму (1979—1985 pp.). У листопаді 1979 р. тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув´язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об´єднань. Втім, репресії так і не змогли повернути СРСР в «додисидентський» стан.

79. Наростання кризових явиш у суспільно-економічному розвитку УРСР в 1970- початку 1980-х pp.

В економічних планах СРСР 70-80-х років (п´ятирічках та ін.) відзначалося, що Україні необхідно впроваджувати нові технології, приступати до інтенсифікації трудових ресурсів, переорієнтовувати структури виробництва на високотехнологічні цикли. Однак все це мало в планах декларативний характер, та й п´ятирічки хронічно не виконувалися за більшістю показників. Так, національний доход мав збільшитись у дев´ятій п´ятирічці (1971-1976 pp.) на 37-39%, а цифра виконання, явно завищена, сягала лише 25%. Така сама ситуація була і в наступній п´ятирічці.

Якщо за деякими показниками розвитку промисловості Україні з великими труднощами вдавалося наближатися до запланованих (виробництво електроенергії, цементу, вугілля), то галузь сільського господарства залишалася найменш ефективною, хоча для його зростання в 70-80-х роках було зроблено багато: запроваджувалися масштабні програми механізації і хімізації, здійснювалися роботи по меліорації та ін. За 1971 -1980 pp. в сільське господарство було вкладено 27% усіх капіталовкладень в українську економіку. Але все це виявилося малоефективним, а іноді давало протилежний результат: меліорація призводила до засолення родючих ґрунтів, перетворення їх в не придатні для сільського господарства, порушувала екологічний баланс. Для «витягування» сільськогосподарського виробництва щорічно в нього «мобілізовували» величезну кількість працівників інших секторів народного господарства, освіти, науки, військовослужбовців, що призводило до перевитрат фінансових та матеріальних засобів. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання продукції. Як наслідок щорічні витрати при збиранні врожаїв сягали 30-33%, і ніхто за це не відповідав, бо існувала система так званої колективної відповідальності. Склалася парадоксальна ситуація: капіталовкладення зростали, збільшувалася зарплата колгоспників, а віддача падала, плани не виконувалися. Приріст виробництва в другій половині 70-х років — 1,5% на рік, на початку 80-х — 0,5%.

Це було проявом кризи всієї колгоспно-радгоспної системи, відірва-ності та відчуженості колгоспників від власності і від засобів виробництва. Досягнутий (1976-1980 pp.) збір зернових в 43 млн знизився в наступній п´ятирічці до 39,3 млн на рік. І все ж Україна забезпечувала не лише власні потреби в продовольстві, а й за рознарядками Москви вивозила його. Наприклад, на межі 70-80-х років вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, 26 —-тваринного масла, 23 — м´яса і значну частину всього цього поставляла в інші регіони Союзу. Умови життя та праці колгоспників залишалися надзвичайно тяжкими. Так, у рослинництві в 1985 р. ручною працею було зайнято 71,4% колгоспників і 76,9% працівників радгоспів. До цього слід додати примітивність і недосконалість техніки, відсутність достатньої кількості шкіл, дитсадків, транспорту, впорядкованих доріг, відсталість медичного та побутового обслуговування.

У 70-80-х роках загострюються проблеми, пов´язані з погіршенням здоров´я населення, що пов´язано як із незадовільними умовами праці й побуту, поширенням пияцтва, наркоманії, так і з погіршенням екологічної обстановки. Причиною порушення екологічного балансу були бездумний технократизм та вузьковідомчі інтереси. Це призвело до того, що без глибокого наукового аналізу можливих наслідків здійснювалися широкомасштабні будівельні, іригаційні, хімічні та інші акції, знищувалися малі річки й заплавні луки. Це спричинило порушення водного балансу Дніпра, понаднормової мінералізації річок, озер, забруднення навколишнього середовища пестицидами, отрутохімікатами, азотними добривами і в кінцевому результаті до необоротних змін у насиченому промисловими підприємствами Подніпров´ї та деяких інших регіонах. За середніми показниками площі сільськогосподарських угідь у розрахунку на одного мешканця та за водозабезпеченням УРСР, опинилася на одному з останніх місць не лише в Європі, айв СРСР,

Таким чином, від середини 70-х років і особливо з початку 80-х економіка та соціальна сфера України переживали складні кризові явища і розвивалися надзвичайно суперечливо. В умовах «розвинутого соціалізму» з його всеохоплюючим керівництвом КПРС особливістю економічних процесів був недостатній розвиток виробництва товарів споживання, відставання в науково-технічному процесі та екстенсивні методи господарювання. Дешево продаючи за кордоном нафту, ліс і газ, держава закуповувала там товари народного споживання і насичувала ними внутрішній ринок, створюючи ілюзію благополуччя. Розширюється тіньова економіка, нетрудові і несправедливо великі доходи, створюються спец-магазини, спецкурорти — це стало характерними рисами життя партноменклатурних кіл СРСР. Але навіть окремі спроби заговорити про негативні явища й протиріччя зрілого соціалізму владою і суспільними науками відкидалися і розглядалися як ворожі інсинуації, як посягання на «основи» соціалізму та злісне заперечення його «переваг» над капіталізмом. Експлуатувалася глибока віра радянських людей у соціальну справедливість і бажання створити розвинуте суспільство.

80. Україна в умовах демократизації радянського суспільства (1985 -1991 pp.)

У квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС був обраний новий Генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Він ставить завдання побудови гуманного демократичного соціалізму і починає реформи, які давно назріли, оголосивши курс «на перебудову». Його перші кроки в галузі зовнішньої політики були спрямовані на зменшення тягаря гонки озброєнь, виведення з Афганістану радянських військ. Він намагався поліпшити відносини із США, Західною Європою та Китаєм.

В результаті успішної боротьби за легалізацію УАПЦ і УГКЦ в жовтні 1990 р. до УРСР переїжджає патріарх УАПЦ Мстислав, у березні 1991 — кардинал УГКЦ Любачівський.

У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, на яких перемогла комуністична партія України. Але і демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював чверть голосів і створив у Верховній Раді фракцію «Народна Рада». У трьох західних областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській Рух одержав повну перемогу, а організації КПУ цього регіону перейшли у радах в опозицію. Однак у східних і південних областях України він мав слабкі позиції, — пануючою силою тут залишалася компартія України.

Таким чином, в Україні почався процес формування багатопартійності. У 1989-1990 pp. виникають Демократична партія України (ДемПУ), Українська республіканська партія (УРП), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Об´єднана соціал-демократична партія України (УСДП(о)), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених України та інші. В діяльності опозиції велику роль відігравали самвидатні часописи, які пропагували демократію і свободу.

81. «Перебудовчий курс» М. Горбачова й Україна

Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об´єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності розв´язання важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.

Під впливом наростаючої кризовості у політичного керівництва СРСР почали з´являтися думки щодо запровадження надзвичайних умов, надзвичайних тимчасових заходів, що на практиці означало відтягування, а за деякими напрямами — і згортання реформ. Крім того, багатьох налякав і розмах діяльності демократичних народних рухів, політичні цілі яких у стрижневих питаннях стали розходитися з інтересами владної еліти. «Революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчутнішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів перебудови» на події. Саме тому запровадження поста Президента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати У своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови. У березні 1990 року на III з´їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обирають Президентом Радянського Союзу.

Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адаптації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі серії спроб суспільних модернізацій, втрати діючою напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, передусім Росії та України, які виступили своєрідними каталізаторами процесів «розпаду — розвалу — переділу».

82. Історичні обставини та основні етапи державотворення в України (1990-і pp.).

Творення Української держави мало розпочатися з формування системи її управління, яка враховувала історичні, національні та культурні традиції народу. А це вимагало формування законодавчої бази, здатної забезпечити будівництво нової системи управління та існування суверенної держави. Первинність у питаннях державотворення належить законодавчій владі — Верховній Раді. На цей час вона чітко взяла курс на те, щоб зосередити в своїх руках всю повноту влади в Українській державі. На це були достатні підстави, бо український парламент уже працював без директив державної партії. Верховна Рада дванадцятого скликання була обрана у 1990 р. і проіснувала до 1994 р. В її складі значними та впливовими були групи консервативних депутатів та «лівих». Це накладало певний відбиток на законодавчу діяльність, вело до гальмування реформ, а також необхідних для будівництва незалежної Української держави законів, викликало в стінах парламенту багато, бурхливих і гострих, часто безплідних дискусій.

До того ж ця Верховна Рада ще не була достатньо чітко структурована на «ліву», «праву» частини і «центр», як це має місце в парламентах сучасних розвинутих держав. Це обумовлювало декларативність, суперечливість законів, які нею приймалися. Давалися також взнаки непрофесіоналізм частини депутатів, відсутність у багатьох досвіду законодавчої діяльності та складність і новизна становища, що визначалися перетворенням Верховної Ради в парламент незалежної держави.

83. Суспільно-політичні рухи та формування багатопартійності в Україні в умовах становлення її незалежності

Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси і тенденції:

I етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 p.):

— виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

— активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

— розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

— виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 p.):

— поява парламентської опозиції;

— ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

— збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об´єднань).

III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 p.):

— розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій);

— посилення розколів та дроблення політичних сил;

— активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

— підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

— зміцнення зв´язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

— періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994,1999 pp.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — на початку 90-х років зумовив імовірність виникнення фракції у Верховній Раді навіть не створеної партії.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір Для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України, Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Ці політичні партії лівого та правого напрямів найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.


84. Основні напрямки зовнішньої політики України після проголошення незалежності

Основні засади зовнішньої політики Української держави було закладено ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення її незалежності та розпаду СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Перед нею на міжнародній арені відкривається потенційна можливість перетворитись із об´єкта геополітики на повноцінного суб´єкта, що самостійно вирішує власну долю.

Відправним моментом у процесі переходу зовнішньополітичної діяльності республіки на засади самостійності та рівноправності в міжнародних відносинах стало визнання України державами світового співтовариства. Для обґрунтування власної лінії на міжнародній арені 2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила «Основні напрями зовнішньої політики України». Цей документ визначив національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, засади, на яких реалізовувалася зовнішньополітична діяльність.

Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; входження національного господарства до світової економічної системи для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями і вихідцями з України; створення іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

У цьому документі вказувалося, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Республіка не висуває жодних територіальних претензій до своїх сусідів, як і не визнає територіальних претензій до себе. Пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві, а також у межах СНД, активна участь у діяльності ООН; дієва співпраця з державами Європейської співдружності та НАТО.

В основу моделі зовнішньої політики 1991 —1994 pp. було покладено принцип «балансу інтересів», що зумовлено геополітичним становищем України, її залежністю від партнерів по СНД, суперечливими внутрішніми політичними процесами, уповільненим темпом економічних реформ тощо.

Після президентських виборів 1994 р. розвиток зовнішньої політики України пішов шляхом модифікації, розстановки нових акцентів у пріоритетах. Базовими принципами модифікації було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм.

Зміна базових принципів суттєво вплинула на трансформацію моделі зовнішньої політики України в цілому. Наша держава має свої інтереси і на Заході, і на Сході, її географічне розташування та структура економіки визначили для неї не роль «санітарного кордону», а мосту для взаємного проникнення і збагачення східної і західної культур. Щоб мати змогу впливати на цей процес, Україна має бути представлена як у європейських структурах, так і в СНД.

Визнання особливого значення відносин України з Росією в новій зовнішньополітичній моделі не означає дистанціювання від Заходу. Навпаки, лише забезпечення співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією, дасть змогу утвердити самостійність української держави.

Отже, протягом 1991—2005 pp. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991— 1994) його основу становив принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом».

85. Конституція України та її історичне значення

Після довгих дискусій, зволікань та узгоджень у 1996 р. активізувався конституційний процес, і нарешті, 28 червня 1996 р. п´ята сесія Верховної Ради затвердила нову Конституцію України, яка в основному відповідала основним вимогам розвитку сучасного українського суспільства. Україна стала президентсько-парламентською демократичною державою, в якій чітко розмежовані законодавча і виконавча влади. Третьою владою встановлена незалежна судова система. Конституція декларує широкі політичні права громадян та свободу для кожної людини. Однак ця Конституція мала ще пройти перевірку життям.

Та прийняття її не змінило кризового стану в країні. Продовжували існувати безвідповідальне ставлення до своїх обов´язків органів влади, корупція, посилювався негативний вплив на життя суспільства, рекетирство, мафіозних структур та кримінальних груп. Посилюється соціальна диференціація. Поряд із зростаючою бідністю народних мас у 1998 р. в Україні нараховувалося 150 тис. мільйонерів. Багатство багатьох з них було нажите незаконно.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв´язку. Нова Конституція, з одного боку, фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Україні існує єдине громадянство, а ст. 5 — що Україна є республікою), з іншого — є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова Держава»). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.


Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. - К.: Каравела, 2007. - 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2004. - 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. - Донецьк: БАО, 2005. - 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. - К.: Центр навчальної літератури, 2003. - 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

Рекомендуємо для перегляду

Проблеми залучення іноземних інвестицій в розвиток рекреаційно-туристичного господарства України
2012-10-15

Шляхи вирішення та перспективи розвитку туристичної індустрії та інвестиційної діяльності в регіонах України.Проблема інвестування в туристичну галузь України.Теоретичні засади залучення іноземних інвестицій в розвиток рекреаційно-туристичного господарства України


Грошово-кредитні відносини в Україні в період 1917-1922 років
2012-10-15

Особливості грошово-кредитних відносин в 1917-1922 рр. в Україні.Банківська справа в 1917-1922 рр. та її розвиток


Фінанси
2012-10-15

Характеристика майнового, особистого, соціального, медичного страхування, а також страхування відповідальності і фінансових ризиків.Джерела формування доходів держбюджету. Аналіз тенденцій які спостерігаються в дохідній частині державного бюджету України


Поняття цивілізації та цивілізаційних основ розвитку суспільства
2012-10-15

Специфіка цивілізаційного підходу до аналізу розвитку суспільства.Філософський аналіз поняття “цивілізація”


Антична філософія
2012-10-15

Атомістичне та ідеалістичне трактування буття в філософських концепціях Демократа і Платона. Космологічний натуралізм мілетської, іонійської, елеатської філософських шкіл давньої Еллади.Проблема державного устрою в філософії Платона і Аристотеля