загрузка...

Психологічні детермінанти злочинної поведінки

Вступ.

1. Характеристика злочинної поведінки та її головні чинники.

2. Компоненти психологічної структури злочинної поведінки.

3. Психологічний аналіз злочинної поведінки при різних формах провини.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Правове сьогодення невгомонно вимагає до себе уваги у зв'язку з тим, що за сучасних перехідних трансформацій України виникає багато питань, викликаних зі збільшенням значення аспектів свідомого виконання професійної діяльності як запоруки негативним впливам, які виникають у зв'язку з важкістю ідентифікації завдань, потреб і вимог зовнішніх детермінант як пріоритетних. Злочинність та інші соціально-негативні явища, пов'язані із злочинністю, є об'єктом дослідження соціально-правової науки — кримінології.

Злочин являє собою один зі специфічних видів свідомої людської діяльності, тобто вольовий акт, що припускає ціль, вибір засобів, мотив і оцінку дій. У цій якості він складає найважливішу характеристику суб’єкта злочину як особистості, його свідомості, психіки.

Той або інший тип поведінки є, як правило, вираженням взаємозв'язку визначеного типу особистості та її діяльностей. Зокрема, злочинна діяльність, як суспільно небезпечний тип поведінки, виражає зв'язок злочинця з іншими людьми, а також з тими історичними умовами, що породили злочинність і сприяють її збереженню.

От чому для розуміння соціальної природи і соціально-психологічної характеристики злочинця як типу настільки важливі виявлення й аналіз мотиваційної сфери його суспільно небезпечної діяльності. Цей аналіз допомагає розкрити і соціальний зміст особистісних рис злочинця як типу, і детермінанти злочинної поведінки, і найбільш типові засоби соціально-психологічного механізму злочинної діяльності.

Характеризуючи джерела, присвячені даній проблематиці, можна виділити дві основні групи робіт. До першої відносяться історико-критичні огляди зарубіжних досліджень девіантної поведінки. Серед них виділяються кримінологічні праці Ф.М.Решетникова, І.І.Карпеца, Н.П.Дубініна, Н.Ф.Кузнецової, Г.М.Міньковського, О.Р.Ратинова та ін., а також соціологічні роботи І.С.Кона, Л.Г.Іоніна, Г.В.Осипова та ін.

Другу групу складають праці, в яких робляться спроби соціологічного осмислення сутності та значення різних видів девіантної поведінки, зокрема, злочинності, у розвитку нашого суспільства. До них відносяться роботи методологічного та загальнотеоретичного характеру Я.І.Гілінського, В.М.Кудрявцева, В.С.Нерсесьяна, О.М.Яковлєва.

Значну частину робіт складають дослідження конкретних видів девіантної поведінки. Серед них значне місце посідають праці, присвячені різним аспектам вивчення злочинності. В їх числі слід відзначити монографії Ю.М.Антоняна, О.І.Гурова, К.Є.Ігошева, І.І.Карпеца, Г.М.Міньковського та інших.

Метою дослідженняє виявлення та аналіз комплексу основних соціокультурних чинників сучасного українського суспільства, які детермінують злочинну поведінку підлітків.

Для реалізації поставленої мети необхідно розв'язати наступні завдання:

1.Охарактеризувати стан сучасного українського суспільства з точки зору умов, які детермінують широке розповсюдження злочинної поведінки.

2.Проаналізувати специфіку та мотиви правопорушень в Україні на сучасному етапі.

3.Визначити місце і роль психологічних чинників у виникненні та поширенні у сучасному суспільстві злочинної поведінки.

Об'єктом дослідженняє злочинна поведінка.

Предметом дослідженняє психологічні чинники, які детермінують злочинну поведінку в умовах трансформації суспільства.


1. Характеристика злочинної поведінки та її головні чинники

Будь-який прояв людської діяльності, у тому числі і злочинної, є актом суспільного зв'язку індивіда з іншими людьми, елементом людської історії, соціального досвіду. Здійснюється цей зв'язок через поведінку, через вироблені і сформовані в ході історичної практики способи і форми спілкування і відокремлення особистості.

Своєрідною одиницею поведінки людини є вчинок. „Вчинком - є не будь-яка дія людини, а лише така, в якій головне значення має свідоме ставлення людини до інших людей, до суспільства, до норм суспільної моралі” (С.Л. Рубінштейн). Більше того, вчинком може бути і утримання суб’єкта від якихось дій (або як кажуть юристи, бездіяльність) якщо в цьому стримуванні (бездіяльності) проявляється його позиція, ставлення до явищ, що відбуваються.

Розглядаючи діяльність ми не можемо не помітити дві її сторони: внутрішню (психічну) і зовнішню (фізичну) предметну сторону. Усвідомлення суб’єктом майбутньої діяльності, мисленнєве переміщення її у зв’язку з цим у часі та просторі називається інтеріоризацією (перетворенням у внутрішнє). Процес інтеріоризації може протікати як на вербальному рівні, так і згорнуто у вигляді образів мислення. Навпаки, зовнішню, предметну сторону діяльності слід розглядати як екстеріоризацію внутрішньої, психічної сторони діяльності.

Ці дві сторони діяльності нерозривно пов'язані між собою. „Зовнішня сторона - рухи за допомогою, яких людина впливає на зовнішній світ, - визначається і регулюється внутрішньою (психічною) діяльністю, мотиваційною, пізнавальною і регулятивною... Вся ця внутрішня, психічна діяльність спрямовується і контролюється зовнішньою, яка виявляє властивості речей, процесів, здійснює їх цілеспрямовані перетворення, виявляє міру адекватності психічних моделей, а також ступінь співпадання одержаних результатів і дій з очікуваними. (АВ. Петровський).

Усі ці процеси є в основі формування наміру людини під час підготовки і здійснення нею злочину, оскільки злочин є різновидом діяльності, головною особливістю якої є її антисуспільна спрямованість [5, c. 66-67].

Невід’ємним елементом діяльності є потреба людини, яка стає джерелом її активності. Потреба, що набула спонукальної сили, яка спрямовує діяльність, стає її мотивом. Як писав О.М. Леонтьєв, „діяльності без мотиву не буває; „немотивована” діяльність - це діяльність, яка не без мотиву, а діяльність з суб’єктивно і об’єктивно прихованим мотивом”.

Щоб активність набула характеру діяльності незалежно від її спрямованості, перед людиною повинна стояти ціль. Тільки в цьому випадку можна вести мову про цілеспрямовану діяльність. Процес цілеутворення може мати різні часові інтервали, завершуючись постановкою загальної цілі у вигляді деякого образу майбутнього результату (продукту) діяльності. Проте на шляху до досягнення цієї загальної цілі суб’єкт може ставити більш конкретні (часткові) цілі, порівнюючи їх із загальною ціллю.

Детермінантою вибору цілі є таке важливе особистісне утворення, як рівень домагань. Значно завищений рівень домагань, неадекватна самооцінка особистості часто призводять до того, що суб’єкт ставить перед собою (з точки зору своїх здібностей і об’єктивних умов) реально недосяжні цілі. Крах у досягненні цих цілей може викликати у суб’єкта стан фрустрації, загострити стан психічної напруги, є причиною розвитку конфліктних стосунків з навколишніми і провокувати агресивні (протиправні) форми поведінки.

Серйозні порушення процесів цілеутворення, як правило, свідчать про психічну незрілість людини, її інфантильність, легковажність і навіть про можливі розлади і порушення її психіки [4, c. 185].


2. Компоненти психологічної структури злочинної поведінки

Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділити три основних етапи механізму злочинної поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціо-нальний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв'язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компоненти поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.

На першому етапі злочину формуються його психологічні причини — спонукальні засади. Термін «мотивація», похідний від мотиву, вживається у декількох значеннях. У вузькому смислі — це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 5) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій «боротьбі мотивів» («добра і зла», «за і проти») та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної зокрема, співвідносяться як одиничне, окреме і загальне: мотивація конкретного злочину одинична, вона має свою специфіку і неповторні, притаманні тільки їй риси. Суттєва властивість такої поведінки — суспільна небезпечність і протиправність. Злочин — не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами, фактично — це результат дії, що являє собою суспільну небезпеку і протиправність, які суб'єкт міг чи повинен був передбачити [2, c. 92-94].

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потребами особистості та необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обґрунтування рішення діяти по її задоволенню на рівні свідомості, після чого — прагнення до цілі у вибраному напрямі; інакше кажучи, мотив — усвідомлене прагнення діяти для задоволення потреб, інтересів та інших спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити на нормальні (схвалювані мораллю і правом) та деформовані (засуджувані) і викривлені (аморальні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну поведінку, але це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т. ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції, почуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

Особлива роль належить тут інтересам, які реалізуються через свідомість індивіда, перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину. Інтерес є ланкою між спрямованістю і мотивами; сформувати інтерес — означає зробити дійовим мотив поведінки чи сформувати його заново.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії — при співпаданні цілі і наслідків, що наступили, 2) до самих дій (коли ціль і результати не співпадають), 5) до злочинної поведінки безвідносно її результату, 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, переваги, незвичності та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід — об'єктивний чинник (випад