загрузка...

Суспільство як комунікативна система (Луман, Габермас (Хабермас)

Вступ.

1. Комунікаційна модель громадянського суспільства.

2. Теорія суспільства та основні ідеї в комунікативній етиці Ю. Габермаса.

2. Теорія суспільства у поглядах Н.Лумана.

Висновки.

Список використаної літератури.


Вступ

Актуальність теми. Суспільство як об’єкт системних досліджень має свої особливості. Його можна описувати через безмежну кількість систем різного рівня складності та організованості, яких не можна звести до моделі якогось одного типу (Н. Луман виділяє три основні типи цих систем – інтеракційні системи, організаційні системи, суспільні системи). Крім того, у моделюванні суспільних процесів важливими є символічні сутності (цінності, норми, ідеології і т. д.) та їх передача засобами комунікації, що не спостерігається в біологічних чи інших системах. Існування символічних сутностей та їх актуалізація в спілкуванні творить основу для диференціації дискурсивних та функціональних систем. Дискурсивну систему визначено як ідеальну модель раціональної комунікації, яка передбачає рівних і вільних суб’єктів, раціональну дискусію і раціональні процедури ухвалення рішень. Вона передбачає суб’єктів, що говорять, а не суб’єктів, що діють. Розмежування на функціональну та дискурсивну системи в нашому дослідженні є принциповим і доконечним, оскільки саме змішування цих двох моделей є причиною неадекватності багатьох суспільних моделей, зокрема і громадянського суспільства.

Основна мета роботи – на основі системного підходу виявити і проаналізувати принципи моделювання суспільства як комунікативної системи соціально-політичних відносин в ідеях Н.Лумана та Ю.Габермаса в контексті їх використання для аналізу суспільних процесів в Україні.

Визначена мета конкретизована такими завданнями:

- розглянути методологію системного підходу в контексті її використання для аналізу принципів моделювання суспільства як комунікативної системи в ідеях Н.Лумана та Ю.Габермаса;

- дослідити виникнення та розвиток поняття суспільства як комунікативної системи, а також зміну принципів його моделювання в історії соціально-політичної думки;

- реконструювати та проаналізувати на основі системного підходу сучасні моделі суспільства в ідеях Н.Лумана та Ю.Габермаса;

- встановити принципи побудови та структурно-функціональні особливості моделей суспільства як комунікативної системи.

Об’єктом дослідженняє концепт суспільства як як комунікативної системи соціально-політичних відносин.

Предметом дослідженняє принципи побудови та структурні особливості моделей суспільства як комунікативної системи в контексті їх використання для аналізу сучасних і майбутніх суспільних процесів.


1. Комунікаційна модель громадянського суспільства

Ключовим у моделюванні громадянського суспільства як сфери комунікації є розмежування між комунікацією, як процесом обміну інформації, та організаціями чи фізичними особами, як носіями чи суб’єктами обміну цієї інформації. Через комунікацію індивід стає соціальною особою. Через спілкування творяться функціональні системи і може відбуватися взаємодія як між системами, так і в середині них. Але спілкування саме собою ще не є організацією. Дискурси не творять системи (організації).

Виділено три основні моделі цього типу:

· соціальна сфера або система певних інституцій, для яких функція комунікації є головною;

· суспільна система, в якій раціональна комунікація є невід’ємною частиною усієї (політичної) системи ;

· сфера дискурсів (власне комунікація), як необмежений інституційними рамками процес творення суспільних цінностей, громадської думки.

Перша модель – це спроба пошуку соціальної сфери „неполітичної” і „неекономічної”, і виступає переважно як ліберальна модель публічної сфери. Докладніший аналіз її функцій зводить, проте, її до інтерактивних систем. Друга модель є продовженням традиції Арістотеля–Канта. Громадянське суспільство в цьому випадку є нормативним проектом у формі великої дискурсивної системи. Окрім того, громадянське суспільство в цьому варіанті може виступати (теж певною мірою нормативно) як суспільство, в якому інституйовано раціональні процедури обмеження функціональних систем (функціонально-дискурсивна система). Третій варіант акцентує увагу на відмінності дискурсу від функціональної системи. З деякими застереженнями його можна використовувати на позначення сфери моралі, норм, культури, комунікації, а також процесу творення суспільних цінностей і громадської думки. Слід водночас зазначити, що дієвість впливу громадської думки на владу залежить від наявності організацій (опозиції), як суб’єктів, що не тільки говорять, а й діють.

Із цього приводу ми звертаємося до праць Н. Лумана, який наголошує на тому, що не можна плутати носіїв (комп'ютер, дискету, документ, книгу, запис), які містять потенційну інформацію, і саму інформацію, яка ніде не зберігається, а являє собою актуалізуюче – моментально і лише "один раз" – відмінність у повідомленні, його диференціацією на те, що залишається індиферентним, і те, що вимагає продовження (зміни) системи комунікації. Саме ж повідомлення виступає "носієм", контейнером потенційної інформації; мова, касета, жорсткий диск комп'ютера – усе це функціональні еквіваленти повідомлення. Адже не випадково класик стверджував, що "комунікація здійснюється у тому випадку, якщо здійснюється розмежування: із повідомлення виділяється інформація. Усвідомлення цієї відмінності (і одночасно єдності) повідомлення та інформації, які являють собою розуміння". Розуміння у комунікації, згідно Н. Лумана, є "усвідомлення" між повідомленнями (зовнішньою стороною форми) і тим, що із них відібрано (інформацією – внутрішньою стороною форми). І це невипадково, адже на процес комунікації впливають "шуми".

У рамках сучасної парадигми комунікації оформилися, по визнанню багатьох авторів, дві протилежні концепції, представлені в німецькій комунікативній філософії й соціології Ю.Хабермасом і його послідовниками й Н. Луманом. Позиція Ю. Хабермаса базується на європейській традиції, що враховує роль і значимість суб'єкта в соціальних процесах. Хабермасовська теорія комунікативної дії широко відома й досить досліджена. У той же час про концепцію Н. Лумана, що викликає зараз підвищений інтерес, так сказати не можна. Як уважає А. Назарчук, "і сьогодні світова філософська громадськість навряд чи може похвастатися, що зуміла сприйняти й підхопити його ідеї" [7, с. 156]. Зв'язано це й зі складністю мови, і з нестандартністю мислення Н. Лумана, і з оригінальністю підходу до створення загальної теорії суспільства, що стала, у відомому роді, поворотом у соціальній філософії й соціології.

Свою системну теорію суспільства Луман протиставляє традиційній, істотно залежній, на його думку, від розрізнення між суб'єктом і об'єктом. Відмовляючись від такого розрізнення, Луман закладає в основу створюваної їм теорії суспільства дифференцію між системою й навколишнім світом, або, як він пише, дотримується дифференціалістського підходу, підходу теорії розходження (дифференції) [3, с. 68]. Суспільство як відкрита система, за твердженням Лумана, ґрунтується на відносинах між системою й середовищем. Ці відносини не статичні, а динамічні, вони є каналами здійснення каузальності. Виходячи з такої позиції, він доходить висновку, що жодна система не може існувати без навколишнього світу, інакше вона досягла б стану ентропії або взагалі не реалізувалася, тому що в момент виникнення вона негайно ж розпалася б, досягши стану позбавленого розходжень рівноваги [3, с. 68].

Розрізнення системи й навколишнього світу створюється самою системою. Саме за допомогою власних операцій система проводить границю, відрізняє себе від навколишнього світу й тільки тому й тільки так її можна спостерігати як систему [3, с. 94]. При цьому система не може використовувати свої власні операції для встановлення зв'язку з навколишнім світом. Це пов'язане з тим, що операції від початку до кінця, тобто в значенні подій, завжди можливі тільки в системі. Вони не можуть бути використані для проникнення в навколишній світ. Таке твердження Лумана засноване на тім, що, коли границя між системою й оточенням пересічена, системні операції такими вже не є, а повинні стати чимсь іншим. Тому можливості приєднання, продовження, що випливають операції система повинна шукати тільки усередині себе. Отже, система цілком і повністю заснована на власних операціях [3, с. 96].

Характеристика комунікації як єдності, що складає із трьох компонентів - інформації, повідомлення й розуміння, вироблених до- ммуникацией, виключає можливість приписування однієї з компонент онтологічної первинності. Також, на думку Лумана, єдність комунікативних подій не є ні об'єктивним, ні суб’єктивним, ні соціально дедуцируємим. Тому комунікація задає у собі медіум зміст, у якому вона встановлює зв'язок між інформацією, повідомленням і розумінням. Компоненти комунікації, завдяки змісту, взаємно припускають один одного. Отже, онтологічно вони не фіксують свої прояви як властивості миру, а повинні їх шукати в переході від однієї комунікації до відповідної іншої.

Таким чином, у ході операційного процесу комунікація (по-засобом того, що вона здійснюється) відтворює замкнутість системи. Залежно від того, як вона здійснюється, комунікація відтворює дифференцию закритості й відкритості. Так виникає система, що на основі своєї закритості відкрита у своїх операціях для навколишнього світу.

У цілому, дослідження системної теорії Н. Лумана дозволяє нам зробити наступні висновки.

Суспільство - це цілісна система, що складається з безлічі соціальних систем, що виступають її функціональними частинами. Як своя базова операція суспільство породжує комунікацію, що є сполучною ланкою для всіх його функціональних підсистем. Комунікація в такому суспільстві - це синтез трьох селекції: інформації, повідомлення, розуміння. За допомогою синтезу відбувається вибіркове приєднання наступних комунікацій, які система робить і відтворює в кожному своєму прояві. Тому, як уважає Луман, коммунікувати здатна лише комунікація, а не людина і його свідомість. Людина в теорії Лумана втрачає функцію носія комунікації, тобто суб'єкта. Він, - свого роду, комплекс, що автор відносить до навколишньої мира-системи. Всі предмети комунікації (її зовнішні мири: люди, свідомості, об'єкти) можуть бути представлені лише коммунікативно, тобто усередині системи суспільства. У такому випадку суспільство як система являє собою замкнуту послідовність, що відносяться лише один з одним операцій, здатних до аутопойезису. Цим пояснюється відмова Лумана від розрізнення суб'єкта й об'єкта, на якому засноване традиційний опис суспільства. У його теорії дифференція система відігравати - навколишній світ. Жорстко ізолюючи себе від оточення, система нездатна функціонувати без нього. Взаємодія системи й навколишнього світу відбувається в ході структурних сполучень систем свідомості й систем комунікацій за допомогою двох механізмів - мови й схем. Системи свідомості в такій взаємодії контролюють входження навколишнього світу в системи комунікацій, здатні до самоорганізації й самоконтролю. Тут мова йде про те, що системи комунікацій через системи свідомості можуть актуалізувати необхідний для них матеріал навколишнього світу. Отже, система породжує дифференцію з навколишнім світом через послідовність взаємно, що погодяться операцій, у ході яких виникає або продовжується комунікація. Таким чином, суспільство в Лумана не існує без комунікації, а комунікація неможлива поза суспіль