загрузка...

Право: питання до екзамену

1. Авторське право та суміжні права.

2. Верховна Ради України, як гілка державної влади.

3. Вибори в Україні та порядок їх проведення.

4. Види власності.

5. Види злочину

6. Види суб'єктів підприємницької діяльності.

7. Види цивільно-правової відповідальності.

8. Відповідальність у цивільному праві.

9. Власність та право власності.

10. Господарські об'єднання.

11. Господарські товариства.

12. Держава як суб'єкт міжнародного права.

13. Державна реєстрація підприємства.

14. Державна влада і державний механізм.

15. Державна дисципліна, законність та правопорядок.

16. Державний службовець, посадова особа.

17. Державний устрій (лад) України.

18. Державні органи та їх види.

19. Джерела міжнародного приватного права.

20. Джерела міжнародного публічного права.

21. Договори перевезення у міжнародному праві.

22. Загальна характеристика податкового законодавства.

23. Загальна характеристика галузі конституційного права України.

24. Загальна характеристика договорів у сфері підприємництва.

25. Загальне поняття міжнародного цивільного процесу.

26. Загальне поняття про кредитні та розрахункові стосунки у міжнародному приватному праві.

27. 3агальні засади конституційного ладу.

28. Загальні питання міжнародних залізничних, автомобільних, транспортних і повітряних перевезень, нормативно-правові акти.

29. Загальні положення про договір.

30. Загальні положення про зобов'язання.

31. Закон про кримінальну відповідальність.

32. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність.

33. Застосування колізійних норм у міжнародному приватному праві.

34. Захист прав та інтересів суб’єктів підприємництва.

35. Звільнення від кримінальної відповідальності.

36. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків.

37. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина.

38. Злочини проти волі, честі та гідності особи.

39. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини).

40. Злочини проти життя та здоров'я особи.

41. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

42. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності.

43. Злочини проти основ національної безпеки України.

44. Злочини у сфері господарської діяльності.

45. Зобов'язання, що виникають із завданням шкоди.

46. Правові основи страхової діяльності.

47. Страхування суб'єктів підприємницької діяльності.

48. Зовнішньоторговельні угоди (контракти) у міжнародному приватному праві.

49. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади, його склад основні функції та повноваження.

50. Колізійні норми у міжнародному приватному праві.

51. Конституційна система органів державної влади України.

52. Конституційне провадження.

53. Конституційні засади судової влади в Україні.

54. Конституційно-правовий статус Президента України.

55. Біржова діяльність.

56. Особливості господарських договорів.

57. Кримінальна відповідальність та її підстави.

58. Кримінальне право Англії та США.

59. Кримінальне право іноземних держав (питання Особливої частини).

60. Купівля-продаж. Міна. Дарування.

61. Механізм держави та його структура.

62. Міжнародна підсудність та міжнародний комерційний арбітраж.

63. Право збройних конфліктів.

64. Міжнародне сімейне право, як галузь права

65. Дипломатичні відносини. Дипломатичні привілеї та імунітети.

66. Право міжнародних договорів.

67. Міжнародне спадкове право.

68. Місце теорії держави та права в системі юридичних наук. Характеристика предмету науки ТДП

69. Місцеві державні адміністраці

70. Множинність злочинів.

71. Набуття громадянства України. Припинення громадянства України.

72. Народне волевиявлення.

73. Норми права. Форми (джерела) права.

74. Об'єкти цивільних прав.

75. Об'єктивна сторона злочину.

76. Обставини, що виключають злочинність діяння.

77. Основи правового статусу людини і громадянина.

78. Основні види договорів у сфері підприємництва купівля-продаж, підряд, спільна господарська діяльність, комісія, міна та ін.

79. Основні поняття спадкового права.

80. Основні сучасні концепції держави.

81. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх.

82. Питання про взаємність. Правові режими у міжнародному приватному праві.

83. Підстави виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин.

84. Поняття авторського права. Немайнові та майнові права авторів.

85. Банки та банківська діяльність.

86. Поняття державного апарату та його ознаки.

87. Поняття злочину в кримінальному праві.

88. Поняття злочину.

89. Поняття і види об'єктів цивільних прав.

90. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні.

91. Поняття і види правочинів.

92. Поняття і значення позовної давності.

93. Поняття і ознаки правової держави.

94. Поняття і система договорів перевезення.

95. Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права.

96. Поняття підприємства..

97. Забезпечення виконання зобов'язань.

98. Принципи міжнародного публічного права.

99. Поняття суб'єкта підприємницької, діяльності.

100. Поняття судимості.

101. Поняття та види бірж.

102. Поняття та види договорів підряду.

103. Поняття та види цінних, паперів.

104. Поняття та ознаки співучасті.

105. Поняття та ознаки юридичної особи.

106. Поняття та основні ознаки держави.

107. Поняття та принципи підприємницької діяльності.

108. Поняття та сутність права.

109. Поняття територіального устрою України.

110. Поняття функцій держави.

111. Поняття, зміст і види цивільних правовідносин.

112. Поняття, ознаки і види правовідносин.

113. Поняття; походження та сутність держави.

114. Поняття, предмет і система міжнародного приватного права.

115. Порядок виборів Президента України та вступу його на посаду.

116. Право власності у міжнародному приватному праві.

117. Право інтелектуальної власності в міжнародному приватному праві.

118. Правова свідомість і правова культура,

119. Правове положення фізичної особи підприємця.

120. Правове регулювання та його, механізм.

121. Правовий статус Верховної Ради України.

122. Ціноутворення в господарській діяльності.

123. Правові системи і правові сім'ї.

124. Правомірна поведінка і правопорушення.

125. Правопорушення в сфері підприємництва та їх попередження.

126. Правоутворення та форми (джерела) права.

127. Предмет і сторони договору.

128. Призначення покарання.

129. Реалізація норм права.

130. Референдум в Україні та порядок проведення.

131. Система і види покарань.

132. Система права і система законодавства.

133. Склад злочину.

134. Спадкові правовідносини.

135. Співучасть у злочині.

136. Стадії вчинення умисного злочину.

137. Створення та державна реєстрація юридичної особи.

138. Страхування підприємницької діяльності.

139. Строки в цивільному праві. Позовна давність.

140. Суб'єкти міжнародного приватного права.

141. Суб'єкт злочину.

142. Суб'єкти підприємницької діяльності.

143. Суб'єктивна сторона злочину.

144. Територіальний устрій України.

145. Тлумачення норм права.

146. Уніфіковані норми в міжнародному приватному праві.

147. Фізичні особи як суб'єкти цивільних прав і обов'язків.

148. Форма держави.

149. Форма державного устрою та його види.

150. Форма правління та її види.

151. Функції держави.

152. Цивільна правоздатність фізичних осіб. Цивільна дієздатність фізичних осіб.

153. Цивільне законодавство України.

154. Цивільно-правові відносини ускладнені «іноземним елементом».

155. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі.

156. Юридична відповідальність: поняття і ознаки.

157. Юридичні особи.

158. Міжнародна підсудність та міжнародний комерційний арбітраж.

159. Основні сучасні концепції держави.

160. Господарські об'єднання.

161. Державна дисципліна, законність та правопорядок.

162. Господарські товариства.

163. Поняття судимості.

164. Банкрутство. Процедура банкрутства.

165. Ліцензування та патентування підприємницької діяльності.

166. Казенні підприємства.

167. Інвестиції та інвестиційна діяльність.

Список використаної літератури.


1. Авторське право та суміжні права

Відповідно до закону авторові належать особисті немайнові і майнові права, що виникають у зв'язку зі створенням і використанням будь-якого твору науки, літератури чи мистецтва. Для виникнення і здійснення авторських прав не вимагається виконання будь-яких формальностей. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використати знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі — ©, імені особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору.

Особа, яка має авторське право або будь-яку виключну правомочність на твір, може його зареєструвати в офіційних державних реєстрах протягом строку охорони авторського права. Державній реєстрації можуть бути піддані свідчення про авторство на обнародуваний чи необнародуваний твір, факт і дата опублікування твору та договори, які зачіпають права автора на твір.

Державну реєстрацію здійснює Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності у встановленому порядку1. Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво. При виникненні спору державна реєстрація визнається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.

Особисті (немайнові) права автора — це право авторства, право на авторське ім'я, право на недоторканність твору і право на обнародування твору.

Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець має право називати себе автором твору, а всі інші особи, що використовують твір, зобов'язані зазначати ім'я його автора. Право авторства закріплює факт створення даного твору конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.

Зазначення імені автора при використанні твору обов'язкове в усіх випадках, за одним винятком: якщо твір образотворчого мистецтва або фотографічний твір використовується у промисловості. У цьому разі ім'я автора не згадується з чисто технічних причин.

Право на авторське ім'я дає авторові змогу випустити свій твір за власнім ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно).

Здебільшого автор публікує свої твори під власним ім'ям, тобто зазначає своє прізвище та ініціали. Поряд з цим ст. 13 Закону про авторське право надає авторові право випускати у світ твір під псевдонімом або анонімно.

Право на вибір способу зазначення імені, а також на розкриття псевдоніма або аноніма є особистим правом автора. Лише у разі коли автор у своєму творі порушив чиїсь права (наприклад, образив когось), на вимогу слідчих органів або суду видавництво, редакція газети чи театр, яким відоме справжнє ім'я автора, можуть розкрити його псевдонім чи анонім.

Право на недоторканність твору визначається як право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора. Це означає, що при виданні, публічному виконанні або будь-якому іншому використанні твору забороняється без дозволу автора та його правонаступників вносити будь-які зміни як до самого твору, так і до його назви та позначення імені автора. Не допускається також без дозволу автора супроводжувати видаваний твір ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, будь-якими іншими поясненнями, доповнювати або скорочувати твір. За чинними раніше в Україні типовими видавничими договорами малюнок і навіть колір обкладинки можна було зробити лише за згодою автора.

Завдання авторського права — встановити найсприятливіші правові умови для творчої діяльності, забезпечити доступність результатів цієї діяльності всьому суспільству. Його основним принципом є поєднання інтересів автора та інтересів усього суспільства. Авторське право проголошує і забезпечує широкий захист особистих (немайнових) і майнових прав авторів.

Законом передбачено випадки, що дають підстави для судового захисту авторського права та суміжних прав:

1) відтворення, розповсюдження та інше використання, а також ввезення в Україну примірників творів, фонограм, програм мовлення без дозволу авторів та осіб, які мають суміжні права;

2) виготовлення і розповсюдження з порушенням авторського права та суміжних прав (контрафактних творів) примірників творів, фонограм;

3) ввезення на територію України примірників творів і фонограм, що охороняються на території України, із держави, в якій ці твори і фонограми не охоронялися або перестали охоронятися.

Отже, за вказані дії особи, які мають авторське право та суміжні права, можуть вимагати від порушника відшкодування збитків, завданих ним у результаті порушення авторського права та суміжних прав, включаючи упущену вигоду, вилучення та спрямування на їх користь прибутків порушника, одержаних ним у результаті порушення авторського права та суміжних прав, замість відшкодування збитків; також порушник авторського права та суміжних прав зобов'язаний відшкодувати особам, які мають авторське право та суміжні права, моральну шкоду.

2. Верховна Ради України, як гілка державної влади

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією. До повноважень Верховної Ради України належать:

- внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України;

- призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції;

- прийняття законів;

- визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

- призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;

- заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

- усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

- надання згоди про призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

- здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України та ін.

Конституція України встановлює також, що виключно законами визначаються:

- права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина;

- громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

- права корінних народів і національних меншин;

- порядок застосування мов;

- правовий режим власності;

- правові засади і гарантії підприємництва;

- засади зовнішніх зносин;

- засади регулювання демографічних і міграційних процесів та ін.

Конституція передбачає, що виключно законами України встановлюються:

- Державний бюджет України та бюджетна система України;

- система оподаткування, податки і збори;

- засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків тощо.

Отже, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат. Їм гарантується депутатська недоторканність.

Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком депутат. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

3. Вибори в Україні та порядок їх проведення

Вибори як форма народного волевиявлення є одним із способів формування народом органів державної влади та місцевого самоврядування або інших інститутів. Це стосується насамперед формування представницьких органів законодавчої влади - парламентів, інституту президента, органів місцевого самоврядування.

Стаття 69 Конституції України визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

За суб'єктами виборів вибори поділяються на вибори до органів державної влади і органів місцевого самоврядування, зокрема, вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України, вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сільських, селищних і міських рад, сільських, селищних і міських голів.

За часом проведення вибори на Україні поділяються на чергові, позачергові, повторні і вибори депутатів замість вибулих.

Підготовка і проведення виборів Президента України відбуваються відповідно до Конституції та законів України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. та «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997 р. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Конституція встановлює, що Президентом України може бути обраний громадянин України, який до-сяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президентові України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Вибори Президента України можуть бути черговими й позачерговими. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється Законом України «Про вибори Президента України». У ньому закріплюються основні засади і принципи виборів Президента України, а саме: а) загальне виборче право; б) рівне виборче право; в) пряме виборче право; г) таємне голосування; Д) гласність і відкритість виборів Президента України. Закон закріплює певний порядок проведення виборів Президента України.

В Україні 24 вересня 1997 р, прийнято Закон "Про вибори народних депутатів України", який діє на даний момент (але у парламенті на сьогодні підготовлено декілька варіантів нового закону). В ньому визначено виборчу систему, за якою мають відбуватися вибори: народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.

Вибори в парламент України проводяться за лінійним змішуванням - із 450 депутатів 225 з них обираються а одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в України проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості.

4. Види власності

Власність становить економічну основу життя суспільства і проявляється у вигляді відносин між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини полягають у приналежності даних благ одним особам і відчуження від усіх інших осіб. Приналежність або привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності.

Згідно з формами власності Закон визначає чотири основних категорії суб'єктів права власності: народ України, громадяни, юридичні особи і держава (ст. 3 Закону "Про власність"). Суб'єктами права власності можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав і особи без громадянства. В свою чергу, громадяни, юридичні особи і держава Україна можуть виступати суб'єктами права власності за кордоном.

В залежності від особливостей об'єктів права власності виділяють такі види власності:

1) право власності на майно;

2) право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності.

Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну приналежність матеріальних та інших благ. Суб'єктом права власності тут завжди є окремий громадянин (фізична особа) або проста сукупність громадян (подружжя, сім'я, трудове господарство), але не юридична особа. Отже. право приватної власності юридичне закріплює власність громадян як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуального привласнення.

У відповідності з чинним законодавством можна виділити три різновиди приватної власності:

1) право індивідуальної власності (особисте майно, грошові кошти, цінні папери, інтелектуальна власність);

2) право індивідуально-трудової (дрібної приватної) власності (право загальної власності громадян, індивідуальні і родинні підприємства, трудові і селянські господарства);

3) право приватної власності, що базується на залученні праці за наймом (приватні підприємства).

Економічне поняття колективної власності охоплює відносини з приналежності матеріальних та інших благ організованій групі людей (колективу), тобто являє собою колективну форму привласнення цих благ. Суб'єктом економічних відносин колективного привласнення і права власності тут завжди залишається колектив як ціла. організована спільність, а не кожен його член у певній частці. Суб'єктами права колективної власності виступають трудові колективи державних підприємств, колективи орендаторів, колективні підприємства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, які є юридичними особами (ст. 20 Закону "Про власність"),

5. Види злочину

Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвідомлено; вчиняються всупереч заборон, визначених кримінальним законодавством. Проте, на відміну від адміністративних, цивільних чи дисциплінарних проступків, злочини мають підвищений рівень суспільної небезпечності. Саме тому не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого забороненого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла й не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Крім того, злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене Кримінальним кодексом України.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини

· невеликої тяжкості

· середньої тяжкості

· тяжкі

· особливо тяжкі

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка – таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК). Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду – переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).

Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею, який злочин мала намір особа вчинити.

Від замаху слід відрізняти добровільну відмову – остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

6. Види суб'єктів підприємницької діяльності

Згідно зі ст. 62 ГК України підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК України та іншими законами.

Поняття суб'єкта підприємницької діяльності (підприємця) ГК України не містить чіткого визначення поняття "суб'єкт підприємницької діяльності", формулюючи його опосередковано через поняття "господарська діяльність" і "суб'єкт господарювання". Так, за змістом ч. 2 ст. З ГК України суб'єктами підприємництва вважаються особи, які займаються підприємницькою діяльністю "для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку". Стаття 42 ГК України, визначаючи підприємництво як вид господарської діяльності, прирівнює суб'єктів господарювання, що здійснюють господарську діяльність з ознаками підприємницької, до підприємців. Тому, виходячи з цього, поняття суб'єкта підприємницької діяльності слід розглядати крізь призму визначення поняття "суб'єкт господарської діяльності" з урахуванням специфіки, обумовленої зайняттям саме підприємницькою діяльністю. За змістом ч. 1 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання (підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ознаки суб'єкта підприємницької діяльності (підприємця). Суб'єктами господарювання (в тому числі підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність.

Стаття 3 ГК України окреслює коло відносин, які за своєю природою можуть вважатися господарськими. До них належать господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. До них, зокрема, належать договірні відносини між суб'єктами підприємницької діяльності і, відповідно, відносини, що виникають між ними у разі порушення таких зобов'язань.

Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Відносини між суб'єктом підприємницької діяльності та органом державної податкової служби з приводу сплати податків, придбання торговельного патенту тощо належать саме до організаційно-господарських. До них також належать відносини між суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою та його засновниками. Більш докладно ці відносини ми розглянемо далі.

Внутрішньогосподарськими, у свою чергу, є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами. Зокрема, у процесі затвердження положення про структурний підрозділ (філію, представництво) та виділення йому майна суб'єктом підприємницької діяльності-власником між власником та філією складаються такі відносини.

7. Види цивільно-правової відповідальності

У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну та позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявилися недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків від вартості цих товарів, повертає суму — вартість товарів, якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, завдані покупцеві у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальникові тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за порушення обов'язків, які основані на договорі поставки.

Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку та компенсувати витрати, спричинені ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо (статті 455 ,і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці (пайці). Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання та обов'язок боржника виконати зобов'язання визначається у частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК). При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли існують основне і додаткове до нього зобов'язання і одне, і друге порушені.

Нові положення щодо субсидіарної відповідальності містить ст. 641 проекту ЦК України. До заяви вимоги до особи, яка відповідно до закону, інших правових актів або умов зобов'язання несе відповідальність додатково до відповідальності іншої особи, що є основним боржником (субсидіарну відповідальність), кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на заявлену вимогу, ця вимога в повному обсязі може бути заявлена до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, поставленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до цієї особи вчинено позов, — залучити основного боржника до участі у справі. Інакше основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, що відповідає субсидіарно, заперечення, які він мав проти кредитора.

З окремих видів зобов'язань закон чи інші правові акти можуть встановлювати підвищену (зокрема, кратну) відповідальність за порушення цивільних прав та обов'язків. Так, за Законом України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" від 27 січня 1995 p. користувачі бібліотечних послуг мають право одержувати в користування книги, документи та інші носії інформації з бібліотечних фондів відповідно до правил користування бібліотекою, користуватися послугами довідково-інформаційного, бібліографічного характеру та одержувати інші послуги (в тому числі і платні). Правила користування бібліотечним фондом можуть передбачати кратне відшкодування шкоди у зв'язку з втратою, знищенням, пошкодженням або крадіжкою книг, документів, інших носіїв інформації, в тому числі окремих одиниць бібліотечного фонду (статті 20 і 23 Закону).

8. Відповідальність у цивільному праві

Найпоширенішим видом санкцій є цивільно-правова відповідальність, яка настає у результаті порушення як абсолютних, так і зобов'язальних прав. Отже, цивільно-правова відповідальність застосовується до порушників абсолютних і зобов'язальних відносин. Порушення абсолютного правовідношення означає невиконання абсолютного обов'язку, який покладається законом на громадян і організації і в силу якого вони повинні утримуватися від порушення абсолютного права. В цьому випадку невиконаний обов'язок замінюється іншим обов'язком: відшкодувати шкоду в натурі або повністю відшкодувати заподіяні збитки. Таким чином, невиконання абсолютного обов'язку тягне невигідні для порушника майнові наслідки — цивільно-правову відповідальність. Така відповідальність зветься позадоговірною.

Отже, вина у цивільному праві може виявлятися у формі умислу і необережності. Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, — діє умисно (вина у формі умислу). Якщо особа передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і не бажаючи їх, легковажно, без достатніх підстав гадає їх відвернути або (стосовно договірних зобов'язань) бажає виконати зобов'язання, але не мобілізує своїх сил та можливостей для цього, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити — вона діє необережно (вина у формі необережності). Підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і у формі необережності. ЦК України, як і ЦК інших суверенних республік, розрізняють грубу і просту необережність. В одних випадках при вирішенні питання про те, чи повинна особа нести відповідальність, враховується тільки груба необережність (наприклад, ст.ст.327, 418, 454 ЦК України), в інших — як груба, так і проста необережність (наприклад, СТ.СТ.210, 211, 215 ЦК України). Питання про те, яка саме необережність мала місце, може бути вирішене при аналізі всієї сукупності обставин, за яких було заподіяно договірну чи позадоговірну шкоду.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини. Відповідальність особи за заподіяну шкоду (як договірну, так і позадоговірну) виникає за загальним правилом лише тоді, коли вона винна, коли є її вина у формі умислу або необережності. За невиконання або неналежне виконання договору, що сталося без вини боржника, а також за випадкове заподіяння позадоговірної шкоди, відповідальність, як правило, не виникає. Цей принцип виражений у ст.209 ЦК України, що регулює відповідальність за невиконання зобов'язань. На цьому принципі побудовано і ст. 440 ЦК України, яка передбачає загальні положення про відповідальність за заподіяння позадоговірної шкоди, при чому норми ст.ст.209 та 440 ЦК України встановлюють презумпцію вини боржника, який не виконав зобов'язання, або відповідно презумпцію вини заподіювача позадоговірної шкоди. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, вважається винною у цьому, якщо не доведе протилежне. Так само й той, хто заподіяв шкоду особі або майну громадянина, вважається винним, якщо не доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Презумпцію вини у цивільному праві встановлено законодавцем, виходячи з міркувань доцільності, найповнішого захисту інтересів громадян і організацій.

9. Власність та право власності

Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності - взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що таке власність в економічному значенні і які правові форми її реалізації.

Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності цих благ одним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми.

Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно.

Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так як не можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.

Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.

Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистого його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.

Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.

В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.

Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

10. Господарські об'єднання

Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції, підприємства прагнуть об'єднуватись у промислові, промислово-фінансові та інші групи. Закон України "Про підприємства в Україні" (ст. 3) надає підприємствам право об'єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Такі групи підприємств у теорії господарського права визначаються як господарські об'єднання, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не об'єднаннями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об'єднання - це один з видів суб'єктів господарського права. Підприємства, які ввійшли до об'єднання, є його членами або його учасниками (ст. 3 Закону України "Про підприємства в Україні", ст. 27 Закону України "Про власність").

Як суб'єкт права об'єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.

По-перше, підприємства консолідуються у групи - об'єднання на основі певних матеріальних (економічних) інтересів (спільність інтересів). Закон України "Про підприємства в Україні" визначає їх відкритим переліком.; Це об'єднання виробничої, науково-технічної, комерційної діяльності членів об'єднання, централізація управлінських, координаційних функцій тощо.

Матеріальні інтереси як основу об'єднання визначають засновники у договорі або статуті як мету, завдання та функції об'єднання. Договір укладають між собою підприємства - засновники об'єднання. Статут затверджують власники майна об'єднання. Єдність матеріальних інтересів членів як основа об'єднання - це його економічна ознака.

По-друге, об'єднання як суб'єкт господарського права має майно, юридичне відокремлене від майна членів об'єднання. Майном об'єднання є: а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об'єднання на його баланс згідно з договором чи статутом; б) майно, набуте об'єднанням у результаті господарської діяльності; в) майно створених об'єднанням підприємств.

Майно такого суб'єкта є колективною власністю. Майно членів об'єднання не входить до складу майна об'єднання. З урахуванням цього розмежовується відповідальність об'єднання і його членів як суб'єктів права: об'єднання не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного. Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені винятки з цього правила. Після припинення діяльності об'єднання майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми членами. Порядок розподілу (як правило, відповідно до часткової участі) встановлюється договором або статутом. Цю ознаку об'єднання можна вважати економіко-юридичною ознакою.

Третьою ознакою об'єднання є централізація в руках об'єднання як суб'єкта права функцій і повноважень його членів. Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централізує об'єднання, визначають його засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, науково-технічні, комерційні, правозастосовні (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх централізації є делегування членами об'єднанню у відповідних частинах повноважень, передбачених Законом України "Про підприємства в Україні", з метою централізованого керівництва їхньою діяльністю з боку органів об'єднання. Правовою формою делегування є договір або статут об'єднання.

Четвертою ознакою об'єднання є особлива (складна) правосуб'єктність. Її особливість обумовлена організаційною структурою об'єднання. Членами об'єднання можуть бути лише підприємства (організації) - юридичні особи, кожне з яких при входженні до об'єднання зберігає права юридичної особи і діє на основі Закону України "Про підприємства в Україні". Цим об'єднання відрізняється від підприємства, яке не має у своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як члени об'єднання залишаються самостійними суб'єктами господарського права. Разом з тим об'єднання підприємств також є самостійним суб'єктом права. Об'єднання створюється і реєструється як суб'єкт права; діє на основі договору або статуту; володіє майном, яке юридичне відокремлене від майна членів об'єднання; має самостійний (власний) і зведений (спільний для членів) баланси, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юридичною особою. Реєстрація об'єднання як суб'єкта права здійснюється у тому самому порядку, який встановлено для підприємств. Отже, з точки зору правосуб'єктності об'єднання являє собою сукупність самостійних суб'єктів права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує об'єднання. У теорії господарського права такі організаційні структури визначаються як господарські системи, у теорії цивільного та адміністративного права - як складні юридичні особи.

Таким чином, господарське об'єднання є складною господарською організацією, яка створена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасників, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

11. Господарські товариства

Господарські товариства — це родове поняття, яке об’єднує п’ять самостійних видів товариства: повне, командитне, товариство з обмеженою відповідальністю та товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Їх загальною ознакою є статутний капітал, який поділений на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути як фізичні так і юридичні особи. Між тим кожний вид товариства має свої особливі ознаки, які я постараюся у своїй роботі.

Господарські товариства у сучасність досить швидко розвиваються, а слідом за ними розвиваються нові суперечності, розв’язання яких є обов’язком цивільного законодавства.

Господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об¢єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать:

· Акціонерне товариство;

· Товариство з обмеженою відповідальністю;

· Товариство з додатковою відповідальністю;

· Повні товариства;

· Командитні товариства;

Господарські товариства є юридичними особами. Відповідно до цього господарським товариствам притаманні усі положення юридичної особи.

12. Держава як суб'єкт міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права - це носій міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпорядженнями міжнародно-правових актів; чи обличчя (у збірному змісті), поводження якого прямо регулюється міжнародним правом і яке вступає (може вступати) у міжнародні публічні відносини. Відповідно, міжнародна правосуб'єктність - юридична здатність особи бути суб'єктом міжнародного права.

Для розмежування публічно- та приватноправових відносин важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актом міжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.

Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав, за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств (далі — СП). Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

Різним є правове положення держави і в міжнародних (міждержавних, у т. ч. господарських) організаціях. Як суверен, держава вступає у вказані організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. Держави-члени можуть виділяти вказаним організаціям майно. Останні вчиняють угоди, спрямовані на задоволення своїх потреб чи потреб держави. Відносини між державами-членами та самою організацією, у т. ч. й майнові, можуть мати міжнародно-правовий або приватноправовий характер.

У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта міжнародного приватного права, діють уповноважені нею суб'єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.

Зокрема, вважають, що держава є особливим суб'єктом права. Адже немає такого наддержавного органу, який наділив би її правами юридичної особи. Цей суверен сам наділяє інших суб'єктів такими правами, але не присвоює собі статусу юридичної особи. Завдяки такій властивості, як суверенітет, держава може виступати у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і приватного (М. Богуславський). Тому можна не погоджуватися з теорією "розщеплення" держави, яку поділяють чимало зарубіжних правників. Відповідно до неї держава, як суб'єкт майнових відносин, "розпадається" на дві особи. По-перше, коли вона діє на підставі суверенітету як суб'єкт влади. По-друге, укладаючи цивільно-правові угоди, вона втрачає властивості владного суб'єкта і прирівнюється до інших юридичних осіб.

Національне законодавство здебільшого врегульовує вказані питання щодо держав. Наприклад, - 21 Цивільного кодексу Чехії 1964 p. вказує, що держава вважається юридичною особою, якщо вона є учасником цивільно-правових відносин. У ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зазначено, що Україна й інші держави, які беруть участь у господарській діяльності, діють як юридичні особи.

Проте держава, як система організації влади, здійснюючи свої функції, виступає в зовнішньому обігу, в т. ч. у цивільноправових відносинах, як суверен. Тому важливим є чітке розмежування функцій інших суб'єктів права, які діють в обігу і від імені держави, і від власного імені; розмежування статусу майна, яким вони володіють; майнової відповідальності держави та інших суб'єктів права.

13. Державна реєстрація підприємства

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Вона встановлена ст. 6 Закону України "Про підприємства в Україні" та ст. 8 Закону України "Про підприємництво". Ці статті визначають державні органи, на які покладено реєстрацію підприємств (органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок реєстрації. Детальніше вони визначаються Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740.

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства становить юридичний факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визначається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад; б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації. Законодавством визначено також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарського права. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом України "Про банки і банківську діяльність". Фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Для державної реєстрації реєструючому органові необхідно подати документи, перелік яких визначено ст. 8 Закону України "Про підприємництво".

За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше п'яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов'язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в 3-денний термін повідомити про це податкову інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження; г) визнання підприємства банкрутом (у випадках, передбачених законода