загрузка...

Право: питання до екзамену

1. Авторське право та суміжні права.

2. Верховна Ради України, як гілка державної влади.

3. Вибори в Україні та порядок їх проведення.

4. Види власності.

5. Види злочину

6. Види суб'єктів підприємницької діяльності.

7. Види цивільно-правової відповідальності.

8. Відповідальність у цивільному праві.

9. Власність та право власності.

10. Господарські об'єднання.

11. Господарські товариства.

12. Держава як суб'єкт міжнародного права.

13. Державна реєстрація підприємства.

14. Державна влада і державний механізм.

15. Державна дисципліна, законність та правопорядок.

16. Державний службовець, посадова особа.

17. Державний устрій (лад) України.

18. Державні органи та їх види.

19. Джерела міжнародного приватного права.

20. Джерела міжнародного публічного права.

21. Договори перевезення у міжнародному праві.

22. Загальна характеристика податкового законодавства.

23. Загальна характеристика галузі конституційного права України.

24. Загальна характеристика договорів у сфері підприємництва.

25. Загальне поняття міжнародного цивільного процесу.

26. Загальне поняття про кредитні та розрахункові стосунки у міжнародному приватному праві.

27. 3агальні засади конституційного ладу.

28. Загальні питання міжнародних залізничних, автомобільних, транспортних і повітряних перевезень, нормативно-правові акти.

29. Загальні положення про договір.

30. Загальні положення про зобов'язання.

31. Закон про кримінальну відповідальність.

32. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність.

33. Застосування колізійних норм у міжнародному приватному праві.

34. Захист прав та інтересів суб’єктів підприємництва.

35. Звільнення від кримінальної відповідальності.

36. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків.

37. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина.

38. Злочини проти волі, честі та гідності особи.

39. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини).

40. Злочини проти життя та здоров'я особи.

41. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

42. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності.

43. Злочини проти основ національної безпеки України.

44. Злочини у сфері господарської діяльності.

45. Зобов'язання, що виникають із завданням шкоди.

46. Правові основи страхової діяльності.

47. Страхування суб'єктів підприємницької діяльності.

48. Зовнішньоторговельні угоди (контракти) у міжнародному приватному праві.

49. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади, його склад основні функції та повноваження.

50. Колізійні норми у міжнародному приватному праві.

51. Конституційна система органів державної влади України.

52. Конституційне провадження.

53. Конституційні засади судової влади в Україні.

54. Конституційно-правовий статус Президента України.

55. Біржова діяльність.

56. Особливості господарських договорів.

57. Кримінальна відповідальність та її підстави.

58. Кримінальне право Англії та США.

59. Кримінальне право іноземних держав (питання Особливої частини).

60. Купівля-продаж. Міна. Дарування.

61. Механізм держави та його структура.

62. Міжнародна підсудність та міжнародний комерційний арбітраж.

63. Право збройних конфліктів.

64. Міжнародне сімейне право, як галузь права

65. Дипломатичні відносини. Дипломатичні привілеї та імунітети.

66. Право міжнародних договорів.

67. Міжнародне спадкове право.

68. Місце теорії держави та права в системі юридичних наук. Характеристика предмету науки ТДП

69. Місцеві державні адміністраці

70. Множинність злочинів.

71. Набуття громадянства України. Припинення громадянства України.

72. Народне волевиявлення.

73. Норми права. Форми (джерела) права.

74. Об'єкти цивільних прав.

75. Об'єктивна сторона злочину.

76. Обставини, що виключають злочинність діяння.

77. Основи правового статусу людини і громадянина.

78. Основні види договорів у сфері підприємництва купівля-продаж, підряд, спільна господарська діяльність, комісія, міна та ін.

79. Основні поняття спадкового права.

80. Основні сучасні концепції держави.

81. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх.

82. Питання про взаємність. Правові режими у міжнародному приватному праві.

83. Підстави виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин.

84. Поняття авторського права. Немайнові та майнові права авторів.

85. Банки та банківська діяльність.

86. Поняття державного апарату та його ознаки.

87. Поняття злочину в кримінальному праві.

88. Поняття злочину.

89. Поняття і види об'єктів цивільних прав.

90. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні.

91. Поняття і види правочинів.

92. Поняття і значення позовної давності.

93. Поняття і ознаки правової держави.

94. Поняття і система договорів перевезення.

95. Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права.

96. Поняття підприємства..

97. Забезпечення виконання зобов'язань.

98. Принципи міжнародного публічного права.

99. Поняття суб'єкта підприємницької, діяльності.

100. Поняття судимості.

101. Поняття та види бірж.

102. Поняття та види договорів підряду.

103. Поняття та види цінних, паперів.

104. Поняття та ознаки співучасті.

105. Поняття та ознаки юридичної особи.

106. Поняття та основні ознаки держави.

107. Поняття та принципи підприємницької діяльності.

108. Поняття та сутність права.

109. Поняття територіального устрою України.

110. Поняття функцій держави.

111. Поняття, зміст і види цивільних правовідносин.

112. Поняття, ознаки і види правовідносин.

113. Поняття; походження та сутність держави.

114. Поняття, предмет і система міжнародного приватного права.

115. Порядок виборів Президента України та вступу його на посаду.

116. Право власності у міжнародному приватному праві.

117. Право інтелектуальної власності в міжнародному приватному праві.

118. Правова свідомість і правова культура,

119. Правове положення фізичної особи підприємця.

120. Правове регулювання та його, механізм.

121. Правовий статус Верховної Ради України.

122. Ціноутворення в господарській діяльності.

123. Правові системи і правові сім'ї.

124. Правомірна поведінка і правопорушення.

125. Правопорушення в сфері підприємництва та їх попередження.

126. Правоутворення та форми (джерела) права.

127. Предмет і сторони договору.

128. Призначення покарання.

129. Реалізація норм права.

130. Референдум в Україні та порядок проведення.

131. Система і види покарань.

132. Система права і система законодавства.

133. Склад злочину.

134. Спадкові правовідносини.

135. Співучасть у злочині.

136. Стадії вчинення умисного злочину.

137. Створення та державна реєстрація юридичної особи.

138. Страхування підприємницької діяльності.

139. Строки в цивільному праві. Позовна давність.

140. Суб'єкти міжнародного приватного права.

141. Суб'єкт злочину.

142. Суб'єкти підприємницької діяльності.

143. Суб'єктивна сторона злочину.

144. Територіальний устрій України.

145. Тлумачення норм права.

146. Уніфіковані норми в міжнародному приватному праві.

147. Фізичні особи як суб'єкти цивільних прав і обов'язків.

148. Форма держави.

149. Форма державного устрою та його види.

150. Форма правління та її види.

151. Функції держави.

152. Цивільна правоздатність фізичних осіб. Цивільна дієздатність фізичних осіб.

153. Цивільне законодавство України.

154. Цивільно-правові відносини ускладнені «іноземним елементом».

155. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі та просторі.

156. Юридична відповідальність: поняття і ознаки.

157. Юридичні особи.

158. Міжнародна підсудність та міжнародний комерційний арбітраж.

159. Основні сучасні концепції держави.

160. Господарські об'єднання.

161. Державна дисципліна, законність та правопорядок.

162. Господарські товариства.

163. Поняття судимості.

164. Банкрутство. Процедура банкрутства.

165. Ліцензування та патентування підприємницької діяльності.

166. Казенні підприємства.

167. Інвестиції та інвестиційна діяльність.

Список використаної літератури.


1. Авторське право та суміжні права

Відповідно до закону авторові належать особисті немайнові і майнові права, що виникають у зв'язку зі створенням і використанням будь-якого твору науки, літератури чи мистецтва. Для виникнення і здійснення авторських прав не вимагається виконання будь-яких формальностей. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використати знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі — ©, імені особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору.

Особа, яка має авторське право або будь-яку виключну правомочність на твір, може його зареєструвати в офіційних державних реєстрах протягом строку охорони авторського права. Державній реєстрації можуть бути піддані свідчення про авторство на обнародуваний чи необнародуваний твір, факт і дата опублікування твору та договори, які зачіпають права автора на твір.

Державну реєстрацію здійснює Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності у встановленому порядку1. Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво. При виникненні спору державна реєстрація визнається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.

Особисті (немайнові) права автора — це право авторства, право на авторське ім'я, право на недоторканність твору і право на обнародування твору.

Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець має право називати себе автором твору, а всі інші особи, що використовують твір, зобов'язані зазначати ім'я його автора. Право авторства закріплює факт створення даного твору конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.

Зазначення імені автора при використанні твору обов'язкове в усіх випадках, за одним винятком: якщо твір образотворчого мистецтва або фотографічний твір використовується у промисловості. У цьому разі ім'я автора не згадується з чисто технічних причин.

Право на авторське ім'я дає авторові змогу випустити свій твір за власнім ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно).

Здебільшого автор публікує свої твори під власним ім'ям, тобто зазначає своє прізвище та ініціали. Поряд з цим ст. 13 Закону про авторське право надає авторові право випускати у світ твір під псевдонімом або анонімно.

Право на вибір способу зазначення імені, а також на розкриття псевдоніма або аноніма є особистим правом автора. Лише у разі коли автор у своєму творі порушив чиїсь права (наприклад, образив когось), на вимогу слідчих органів або суду видавництво, редакція газети чи театр, яким відоме справжнє ім'я автора, можуть розкрити його псевдонім чи анонім.

Право на недоторканність твору визначається як право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора. Це означає, що при виданні, публічному виконанні або будь-якому іншому використанні твору забороняється без дозволу автора та його правонаступників вносити будь-які зміни як до самого твору, так і до його назви та позначення імені автора. Не допускається також без дозволу автора супроводжувати видаваний твір ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, будь-якими іншими поясненнями, доповнювати або скорочувати твір. За чинними раніше в Україні типовими видавничими договорами малюнок і навіть колір обкладинки можна було зробити лише за згодою автора.

Завдання авторського права — встановити найсприятливіші правові умови для творчої діяльності, забезпечити доступність результатів цієї діяльності всьому суспільству. Його основним принципом є поєднання інтересів автора та інтересів усього суспільства. Авторське право проголошує і забезпечує широкий захист особистих (немайнових) і майнових прав авторів.

Законом передбачено випадки, що дають підстави для судового захисту авторського права та суміжних прав:

1) відтворення, розповсюдження та інше використання, а також ввезення в Україну примірників творів, фонограм, програм мовлення без дозволу авторів та осіб, які мають суміжні права;

2) виготовлення і розповсюдження з порушенням авторського права та суміжних прав (контрафактних творів) примірників творів, фонограм;

3) ввезення на територію України примірників творів і фонограм, що охороняються на території України, із держави, в якій ці твори і фонограми не охоронялися або перестали охоронятися.

Отже, за вказані дії особи, які мають авторське право та суміжні права, можуть вимагати від порушника відшкодування збитків, завданих ним у результаті порушення авторського права та суміжних прав, включаючи упущену вигоду, вилучення та спрямування на їх користь прибутків порушника, одержаних ним у результаті порушення авторського права та суміжних прав, замість відшкодування збитків; також порушник авторського права та суміжних прав зобов'язаний відшкодувати особам, які мають авторське право та суміжні права, моральну шкоду.

2. Верховна Ради України, як гілка державної влади

Верховна Рада України розглядає та вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують урегулювання законами України, а також здійснює установчі та контрольні функції, передбачені Конституцією України. Вона приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією. До повноважень Верховної Ради України належать:

- внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України;

- призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Конституції;

- прийняття законів;

- визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

- призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією;

- заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

- усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);

- надання згоди про призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

- здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України та ін.

Конституція України встановлює також, що виключно законами визначаються:

- права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина;

- громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

- права корінних народів і національних меншин;

- порядок застосування мов;

- правовий режим власності;

- правові засади і гарантії підприємництва;

- засади зовнішніх зносин;

- засади регулювання демографічних і міграційних процесів та ін.

Конституція передбачає, що виключно законами України встановлюються:

- Державний бюджет України та бюджетна система України;

- система оподаткування, податки і збори;

- засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків тощо.

Отже, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат. Їм гарантується депутатська недоторканність.

Верховна Рада України працює сесійно. Вона є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком депутат. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України.

3. Вибори в Україні та порядок їх проведення

Вибори як форма народного волевиявлення є одним із способів формування народом органів державної влади та місцевого самоврядування або інших інститутів. Це стосується насамперед формування представницьких органів законодавчої влади - парламентів, інституту президента, органів місцевого самоврядування.

Стаття 69 Конституції України визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

За суб'єктами виборів вибори поділяються на вибори до органів державної влади і органів місцевого самоврядування, зокрема, вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України, вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сільських, селищних і міських рад, сільських, селищних і міських голів.

За часом проведення вибори на Україні поділяються на чергові, позачергові, повторні і вибори депутатів замість вибулих.

Підготовка і проведення виборів Президента України відбуваються відповідно до Конституції та законів України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р. та «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997 р. Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Конституція встановлює, що Президентом України може бути обраний громадянин України, який до-сяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президентові України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Вибори Президента України можуть бути черговими й позачерговими. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється Законом України «Про вибори Президента України». У ньому закріплюються основні засади і принципи виборів Президента України, а саме: а) загальне виборче право; б) рівне виборче право; в) пряме виборче право; г) таємне голосування; Д) гласність і відкритість виборів Президента України. Закон закріплює певний порядок проведення виборів Президента України.

В Україні 24 вересня 1997 р, прийнято Закон "Про вибори народних депутатів України", який діє на даний момент (але у парламенті на сьогодні підготовлено декілька варіантів нового закону). В ньому визначено виборчу систему, за якою мають відбуватися вибори: народні депутати України обираються громадянами України на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою.

Вибори в парламент України проводяться за лінійним змішуванням - із 450 депутатів 225 з них обираються а одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 - за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в України проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості.

4. Види власності

Власність становить економічну основу життя суспільства і проявляється у вигляді відносин між людьми з приводу матеріальних та інших благ. Ці відносини полягають у приналежності даних благ одним особам і відчуження від усіх інших осіб. Приналежність або привласнення матеріальних та інших благ складає сутність відносин власності.

Згідно з формами власності Закон визначає чотири основних категорії суб'єктів права власності: народ України, громадяни, юридичні особи і держава (ст. 3 Закону "Про власність"). Суб'єктами права власності можуть бути також інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав і особи без громадянства. В свою чергу, громадяни, юридичні особи і держава Україна можуть виступати суб'єктами права власності за кордоном.

В залежності від особливостей об'єктів права власності виділяють такі види власності:

1) право власності на майно;

2) право інтелектуальної власності на результати творчої діяльності.

Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну приналежність матеріальних та інших благ. Суб'єктом права власності тут завжди є окремий громадянин (фізична особа) або проста сукупність громадян (подружжя, сім'я, трудове господарство), але не юридична особа. Отже. право приватної власності юридичне закріплює власність громадян як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуального привласнення.

У відповідності з чинним законодавством можна виділити три різновиди приватної власності:

1) право індивідуальної власності (особисте майно, грошові кошти, цінні папери, інтелектуальна власність);

2) право індивідуально-трудової (дрібної приватної) власності (право загальної власності громадян, індивідуальні і родинні підприємства, трудові і селянські господарства);

3) право приватної власності, що базується на залученні праці за наймом (приватні підприємства).

Економічне поняття колективної власності охоплює відносини з приналежності матеріальних та інших благ організованій групі людей (колективу), тобто являє собою колективну форму привласнення цих благ. Суб'єктом економічних відносин колективного привласнення і права власності тут завжди залишається колектив як ціла. організована спільність, а не кожен його член у певній частці. Суб'єктами права колективної власності виступають трудові колективи державних підприємств, колективи орендаторів, колективні підприємства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації, які є юридичними особами (ст. 20 Закону "Про власність"),

5. Види злочину

Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвідомлено; вчиняються всупереч заборон, визначених кримінальним законодавством. Проте, на відміну від адміністративних, цивільних чи дисциплінарних проступків, злочини мають підвищений рівень суспільної небезпечності. Саме тому не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого забороненого діяння, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла й не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Крім того, злочином є лише те діяння, яке прямо передбачене Кримінальним кодексом України.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини

· невеликої тяжкості

· середньої тяжкості

· тяжкі

· особливо тяжкі

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Сюди можна віднести такі злочини, як незаконне полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду (ст. 248 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК), чи підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Таким злочином є, наприклад, крадіжка – таємне викрадення чужого майна (ст. 185 КК), давання хабара (ст. 369), ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК). Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Мова може йти про умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), контрабанду – переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю (ст. 201 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі. Прикладом може бути умисне вбивство (ст. 115 КК) чи організація озброєної банди з метою нападу на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб (ст. 257 КК).

Залежно від ступеня завершеності злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Готуванням до злочину є пошук або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності, у той час як за інші види готування особа має нести покарання.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Кримінального кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Кримінальна відповідальність за замах на злочин настає за тією статтею, який злочин мала намір особа вчинити.

Від замаху слід відрізняти добровільну відмову – остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

6. Види суб'єктів підприємницької діяльності

Згідно зі ст. 62 ГК України підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК України та іншими законами.

Поняття суб'єкта підприємницької діяльності (підприємця) ГК України не містить чіткого визначення поняття "суб'єкт підприємницької діяльності", формулюючи його опосередковано через поняття "господарська діяльність" і "суб'єкт господарювання". Так, за змістом ч. 2 ст. З ГК України суб'єктами підприємництва вважаються особи, які займаються підприємницькою діяльністю "для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку". Стаття 42 ГК України, визначаючи підприємництво як вид господарської діяльності, прирівнює суб'єктів господарювання, що здійснюють господарську діяльність з ознаками підприємницької, до підприємців. Тому, виходячи з цього, поняття суб'єкта підприємницької діяльності слід розглядати крізь призму визначення поняття "суб'єкт господарської діяльності" з урахуванням специфіки, обумовленої зайняттям саме підприємницькою діяльністю. За змістом ч. 1 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання (підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ознаки суб'єкта підприємницької діяльності (підприємця). Суб'єктами господарювання (в тому числі підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність.

Стаття 3 ГК України окреслює коло відносин, які за своєю природою можуть вважатися господарськими. До них належать господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.

Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності. До них, зокрема, належать договірні відносини між суб'єктами підприємницької діяльності і, відповідно, відносини, що виникають між ними у разі порушення таких зобов'язань.

Під організаційно-господарськими відносинами розуміються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Відносини між суб'єктом підприємницької діяльності та органом державної податкової служби з приводу сплати податків, придбання торговельного патенту тощо належать саме до організаційно-господарських. До них також належать відносини між суб'єктом підприємницької діяльності — юридичною особою та його засновниками. Більш докладно ці відносини ми розглянемо далі.

Внутрішньогосподарськими, у свою чергу, є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, та відносини суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами. Зокрема, у процесі затвердження положення про структурний підрозділ (філію, представництво) та виділення йому майна суб'єктом підприємницької діяльності-власником між власником та філією складаються такі відносини.

7. Види цивільно-правової відповідальності

У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за різними критеріями. Так, за підставами виникнення прав та обов'язків, за порушення яких встановлено відповідальність, вона поділяється на договірну та позадоговірну.

Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати неустойки, втрати завдатку або позбавлення суб'єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, яке виникло з договору. Наприклад, за поставку товарів, які виявилися недоброякісними (брак), постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків від вартості цих товарів, повертає суму — вартість товарів, якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, завдані покупцеві у зв'язку з проведенням експертизи, зберіганням, поверненням забракованих товарів постачальникові тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за порушення обов'язків, які основані на договорі поставки.

Позадоговірною (або недоговірною) є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору або незалежно від наявних між ними договірних відносин. Така відповідальність настає за порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, і найчастіше виражається у формі відшкодування збитків. Так, у разі заподіяння каліцтва або іншого ушкодження здоров'я організація чи громадянин, відповідальні за шкоду, зобов'язані відшкодувати потерпілому заробіток, втрачений ним внаслідок втрати або зменшення працездатності, виплатити потерпілому одноразову допомогу у встановленому законом порядку та компенсувати витрати, спричинені ушкодженням здоров'я, зокрема на посилене харчування, протезування, сторонній догляд тощо (статті 455 ,і 456 ЦК). У цьому разі відповідальність є позадоговірною, хоч потерпілий з організацією чи громадянином може перебувати у трудових договірних відносинах.

Часткове зобов'язання має місце тоді, коли в ньому беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників і кожен із кредиторів має право вимагати виконання, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у певній частці (пайці). Припускається, що ці частки є рівними, якщо інше не випливає із закону або договору. В зобов'язаннях, які виникли з часткових договорів між організаціями, право кредитора вимагати виконання та обов'язок боржника виконати зобов'язання визначається у частках, що встановлюються договором (ст. 173 ЦК). При частковій відповідальності кожна із зобов'язаних осіб відшкодовує збитки і сплачує неустойку пропорційно до розміру своєї частки спільного боргу.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність настає тоді, коли існують основне і додаткове до нього зобов'язання і одне, і друге порушені.

Нові положення щодо субсидіарної відповідальності містить ст. 641 проекту ЦК України. До заяви вимоги до особи, яка відповідно до закону, інших правових актів або умов зобов'язання несе відповідальність додатково до відповідальності іншої особи, що є основним боржником (субсидіарну відповідальність), кредитор повинен заявити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на заявлену вимогу, ця вимога в повному обсязі може бути заявлена до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, поставленої їй кредитором, попередити про це основного боржника, а якщо до цієї особи вчинено позов, — залучити основного боржника до участі у справі. Інакше основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, що відповідає субсидіарно, заперечення, які він мав проти кредитора.

З окремих видів зобов'язань закон чи інші правові акти можуть встановлювати підвищену (зокрема, кратну) відповідальність за порушення цивільних прав та обов'язків. Так, за Законом України "Про бібліотеки і бібліотечну справу" від 27 січня 1995 p. користувачі бібліотечних послуг мають право одержувати в користування книги, документи та інші носії інформації з бібліотечних фондів відповідно до правил користування бібліотекою, користуватися послугами довідково-інформаційного, бібліографічного характеру та одержувати інші послуги (в тому числі і платні). Правила користування бібліотечним фондом можуть передбачати кратне відшкодування шкоди у зв'язку з втратою, знищенням, пошкодженням або крадіжкою книг, документів, інших носіїв інформації, в тому числі окремих одиниць бібліотечного фонду (статті 20 і 23 Закону).

8. Відповідальність у цивільному праві

Найпоширенішим видом санкцій є цивільно-правова відповідальність, яка настає у результаті порушення як абсолютних, так і зобов'язальних прав. Отже, цивільно-правова відповідальність застосовується до порушників абсолютних і зобов'язальних відносин. Порушення абсолютного правовідношення означає невиконання абсолютного обов'язку, який покладається законом на громадян і організації і в силу якого вони повинні утримуватися від порушення абсолютного права. В цьому випадку невиконаний обов'язок замінюється іншим обов'язком: відшкодувати шкоду в натурі або повністю відшкодувати заподіяні збитки. Таким чином, невиконання абсолютного обов'язку тягне невигідні для порушника майнові наслідки — цивільно-правову відповідальність. Така відповідальність зветься позадоговірною.

Отже, вина у цивільному праві може виявлятися у формі умислу і необережності. Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже, — діє умисно (вина у формі умислу). Якщо особа передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки і не бажаючи їх, легковажно, без достатніх підстав гадає їх відвернути або (стосовно договірних зобов'язань) бажає виконати зобов'язання, але не мобілізує своїх сил та можливостей для цього, або коли особа не передбачає шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки, але за обставинами справи повинна була б їх передбачити — вона діє необережно (вина у формі необережності). Підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і у формі необережності. ЦК України, як і ЦК інших суверенних республік, розрізняють грубу і просту необережність. В одних випадках при вирішенні питання про те, чи повинна особа нести відповідальність, враховується тільки груба необережність (наприклад, ст.ст.327, 418, 454 ЦК України), в інших — як груба, так і проста необережність (наприклад, СТ.СТ.210, 211, 215 ЦК України). Питання про те, яка саме необережність мала місце, може бути вирішене при аналізі всієї сукупності обставин, за яких було заподіяно договірну чи позадоговірну шкоду.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини. Відповідальність особи за заподіяну шкоду (як договірну, так і позадоговірну) виникає за загальним правилом лише тоді, коли вона винна, коли є її вина у формі умислу або необережності. За невиконання або неналежне виконання договору, що сталося без вини боржника, а також за випадкове заподіяння позадоговірної шкоди, відповідальність, як правило, не виникає. Цей принцип виражений у ст.209 ЦК України, що регулює відповідальність за невиконання зобов'язань. На цьому принципі побудовано і ст. 440 ЦК України, яка передбачає загальні положення про відповідальність за заподіяння позадоговірної шкоди, при чому норми ст.ст.209 та 440 ЦК України встановлюють презумпцію вини боржника, який не виконав зобов'язання, або відповідно презумпцію вини заподіювача позадоговірної шкоди. Це означає, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, вважається винною у цьому, якщо не доведе протилежне. Так само й той, хто заподіяв шкоду особі або майну громадянина, вважається винним, якщо не доведе, що шкоду заподіяно не з його вини. Презумпцію вини у цивільному праві встановлено законодавцем, виходячи з міркувань доцільності, найповнішого захисту інтересів громадян і організацій.

9. Власність та право власності

Право власності закріплює матеріальну основу будь-якого суспільства - економічні відносини власності. Тому відносини власності і право власності - взаємопов’язані категорії. Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності. Тому, необхідно вияснити, що таке власність в економічному значенні і які правові форми її реалізації.

Власність це ставлення певних осіб до матеріальних благ як до своїх, як до тих, що належать їм. Відповідно всі інші особи відносяться до цих благ як до чужих, до тих, що їм не належать. Можна сказати, що власність це відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які полягають в приналежності цих благ одним особам (чи їх колективам) і у відчуженні від них всіх інших осіб. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю відносин власності, що складаються з їх приводу між людьми.

Привласнення - двоєдиний процес, який полягає насамперед в тому, що суспільство відвойовує у природи певні блага і перетворює їх на свою користь. Однак акт привласнення цим не закінчується. Його продовженням служить розподіл відвойованих у природи благ між членами суспільства, причому цей процес здійснюється одночасно.

Виробництво матеріальних благ є змістом процесу і завжди носить суспільний характер. Без виробництва не може бути привласнення так як не можливо привласнити те, що не вироблено, чого не існує в природі.

Привласнення включає в себе наступний після виробництва розподіл добутих суспільством матеріальних благ між окремими особами, групами осіб, класами чи всім суспільством. Проходить він як в формі безпосереднього розподілу, так і в формі обміну продукцією і товарами між виробниками і споживачами.

Привласнення продукту закінчується в процесі виробничого чи особистого його вжитку, а тому привласнення - це цілий процес, який включає виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ. Взаємодія всіх цих елементів названого процесу утворює історично визначену форму привласнення, сукупність відносин власності, а точніше, форми реалізації відносин власності в діяльності людей.

Власність в економічному значенні і є історично визначена суспільна форма привласнення матеріальних благ і насамперед засобів виробництва.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.

В юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях.

Право власності в об’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

10. Господарські об'єднання

Для того, щоб успішно працювати в умовах ринкової конкуренції, підприємства прагнуть об'єднуватись у промислові, промислово-фінансові та інші групи. Закон України "Про підприємства в Україні" (ст. 3) надає підприємствам право об'єднуватись у групи підприємств за галузевим, територіальним чи іншим принципом, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.

Такі групи підприємств у теорії господарського права визначаються як господарські об'єднання, які слід відрізняти від господарських товариств, що є підприємствами, а не об'єднаннями. Наведене визначення з юридичної точки зору означає, що господарське об'єднання - це один з видів суб'єктів господарського права. Підприємства, які ввійшли до об'єднання, є його членами або його учасниками (ст. 3 Закону України "Про підприємства в Україні", ст. 27 Закону України "Про власність").

Як суб'єкт права об'єднання має свої економічні, організаційні та юридичні ознаки, які відрізняють його від підприємства.

По-перше, підприємства консолідуються у групи - об'єднання на основі певних матеріальних (економічних) інтересів (спільність інтересів). Закон України "Про підприємства в Україні" визначає їх відкритим переліком.; Це об'єднання виробничої, науково-технічної, комерційної діяльності членів об'єднання, централізація управлінських, координаційних функцій тощо.

Матеріальні інтереси як основу об'єднання визначають засновники у договорі або статуті як мету, завдання та функції об'єднання. Договір укладають між собою підприємства - засновники об'єднання. Статут затверджують власники майна об'єднання. Єдність матеріальних інтересів членів як основа об'єднання - це його економічна ознака.

По-друге, об'єднання як суб'єкт господарського права має майно, юридичне відокремлене від майна членів об'єднання. Майном об'єднання є: а) основні фонди і оборотні кошти, передані членами об'єднання на його баланс згідно з договором чи статутом; б) майно, набуте об'єднанням у результаті господарської діяльності; в) майно створених об'єднанням підприємств.

Майно такого суб'єкта є колективною власністю. Майно членів об'єднання не входить до складу майна об'єднання. З урахуванням цього розмежовується відповідальність об'єднання і його членів як суб'єктів права: об'єднання не відповідає за зобов'язаннями своїх членів, а останні не відповідають за зобов'язаннями об'єднання і один одного. Договором (статутом, положенням) можуть бути передбачені винятки з цього правила. Після припинення діяльності об'єднання майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між його колишніми членами. Порядок розподілу (як правило, відповідно до часткової участі) встановлюється договором або статутом. Цю ознаку об'єднання можна вважати економіко-юридичною ознакою.

Третьою ознакою об'єднання є централізація в руках об'єднання як суб'єкта права функцій і повноважень його членів. Це організаційно-правова ознака. Склад функцій, які централізує об'єднання, визначають його засновники у договорі або статуті. Це можуть бути виробничо-господарські, науково-технічні, комерційні, правозастосовні (захисні) та інші функції. Юридичним вираженням їх централізації є делегування членами об'єднанню у відповідних частинах повноважень, передбачених Законом України "Про підприємства в Україні", з метою централізованого керівництва їхньою діяльністю з боку органів об'єднання. Правовою формою делегування є договір або статут об'єднання.

Четвертою ознакою об'єднання є особлива (складна) правосуб'єктність. Її особливість обумовлена організаційною структурою об'єднання. Членами об'єднання можуть бути лише підприємства (організації) - юридичні особи, кожне з яких при входженні до об'єднання зберігає права юридичної особи і діє на основі Закону України "Про підприємства в Україні". Цим об'єднання відрізняється від підприємства, яке не має у своєму складі інших юридичних осіб. Тобто підприємства як члени об'єднання залишаються самостійними суб'єктами господарського права. Разом з тим об'єднання підприємств також є самостійним суб'єктом права. Об'єднання створюється і реєструється як суб'єкт права; діє на основі договору або статуту; володіє майном, яке юридичне відокремлене від майна членів об'єднання; має самостійний (власний) і зведений (спільний для членів) баланси, поточний та інші рахунки в установах банків, печатку зі своєю назвою, і є юридичною особою. Реєстрація об'єднання як суб'єкта права здійснюється у тому самому порядку, який встановлено для підприємств. Отже, з точки зору правосуб'єктності об'єднання являє собою сукупність самостійних суб'єктів права, спільні майнові права та інтереси яких реалізує об'єднання. У теорії господарського права такі організаційні структури визначаються як господарські системи, у теорії цивільного та адміністративного права - як складні юридичні особи.

Таким чином, господарське об'єднання є складною господарською організацією, яка створена на основі поєднання матеріальних інтересів підприємств-учасників, діє на підставі установчого договору або статуту і реєструється як юридична особа.

11. Господарські товариства

Господарські товариства — це родове поняття, яке об’єднує п’ять самостійних видів товариства: повне, командитне, товариство з обмеженою відповідальністю та товариство з додатковою відповідальністю, акціонерне товариство. Їх загальною ознакою є статутний капітал, який поділений на частки між учасниками. Учасником вказаних товариств можуть бути як фізичні так і юридичні особи. Між тим кожний вид товариства має свої особливі ознаки, які я постараюся у своїй роботі.

Господарські товариства у сучасність досить швидко розвиваються, а слідом за ними розвиваються нові суперечності, розв’язання яких є обов’язком цивільного законодавства.

Господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об¢єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать:

· Акціонерне товариство;

· Товариство з обмеженою відповідальністю;

· Товариство з додатковою відповідальністю;

· Повні товариства;

· Командитні товариства;

Господарські товариства є юридичними особами. Відповідно до цього господарським товариствам притаманні усі положення юридичної особи.

12. Держава як суб'єкт міжнародного права

Суб'єкт міжнародного права - це носій міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпорядженнями міжнародно-правових актів; чи обличчя (у збірному змісті), поводження якого прямо регулюється міжнародним правом і яке вступає (може вступати) у міжнародні публічні відносини. Відповідно, міжнародна правосуб'єктність - юридична здатність особи бути суб'єктом міжнародного права.

Для розмежування публічно- та приватноправових відносин важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актом міжнародного публічного права, а в інших — нормами приватного.

Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав, за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств (далі — СП). Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

Різним є правове положення держави і в міжнародних (міждержавних, у т. ч. господарських) організаціях. Як суверен, держава вступає у вказані організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. Держави-члени можуть виділяти вказаним організаціям майно. Останні вчиняють угоди, спрямовані на задоволення своїх потреб чи потреб держави. Відносини між державами-членами та самою організацією, у т. ч. й майнові, можуть мати міжнародно-правовий або приватноправовий характер.

У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта міжнародного приватного права, діють уповноважені нею суб'єкти: наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.

Зокрема, вважають, що держава є особливим суб'єктом права. Адже немає такого наддержавного органу, який наділив би її правами юридичної особи. Цей суверен сам наділяє інших суб'єктів такими правами, але не присвоює собі статусу юридичної особи. Завдяки такій властивості, як суверенітет, держава може виступати у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного публічного права, так і приватного (М. Богуславський). Тому можна не погоджуватися з теорією "розщеплення" держави, яку поділяють чимало зарубіжних правників. Відповідно до неї держава, як суб'єкт майнових відносин, "розпадається" на дві особи. По-перше, коли вона діє на підставі суверенітету як суб'єкт влади. По-друге, укладаючи цивільно-правові угоди, вона втрачає властивості владного суб'єкта і прирівнюється до інших юридичних осіб.

Національне законодавство здебільшого врегульовує вказані питання щодо держав. Наприклад, - 21 Цивільного кодексу Чехії 1964 p. вказує, що держава вважається юридичною особою, якщо вона є учасником цивільно-правових відносин. У ст. З Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зазначено, що Україна й інші держави, які беруть участь у господарській діяльності, діють як юридичні особи.

Проте держава, як система організації влади, здійснюючи свої функції, виступає в зовнішньому обігу, в т. ч. у цивільноправових відносинах, як суверен. Тому важливим є чітке розмежування функцій інших суб'єктів права, які діють в обігу і від імені держави, і від власного імені; розмежування статусу майна, яким вони володіють; майнової відповідальності держави та інших суб'єктів права.

13. Державна реєстрація підприємства

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх створенні. Вона встановлена ст. 6 Закону України "Про підприємства в Україні" та ст. 8 Закону України "Про підприємництво". Ці статті визначають державні органи, на які покладено реєстрацію підприємств (органи державної реєстрації), а також загальні умови і порядок реєстрації. Детальніше вони визначаються Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740.

Реєстрація підприємств є процесуально-правовою дією, внаслідок якої підприємства включаються до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Днем включення визначено день реєстрації підприємства. Зазначена дія має за мету надати підприємству формально-юридичних ознак суб'єкта права, згідно з якими воно починає функціонувати у господарсько-правовому обігу як загальновідома для третіх осіб і органів держави юридична особа. Запис у Єдиному державному реєстрі про реєстрацію підприємства становить юридичний факт виникнення підприємства - суб'єкта права з правами юридичної особи. Відповідно до законодавства України підприємство визначається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації (ст. 5 Закону України "Про підприємства в Україні"). Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається. З іншого боку, підприємство вважається таким, що припинило свою діяльність, з моменту внесення запису про це до державного реєстру. Цей запис є скасуванням реєстрації.

Законодавство визначає органи державної реєстрації підприємств. За загальним правилом, це державні органи за місцезнаходженням підприємств, а саме: а) виконкоми міських, районних у містах рад; б) районні, районні міст Києва і Севастополя державні адміністрації. Законодавством визначено також органи, які здійснюють державну реєстрацію окремих видів суб'єктів господарського права. Так, господарські товариства, що займаються банківською діяльністю, реєструє Національний банк України в порядку, визначеному Законом України "Про банки і банківську діяльність". Фондова біржа підлягає державній реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Для державної реєстрації реєструючому органові необхідно подати документи, перелік яких визначено ст. 8 Закону України "Про підприємництво".

За наявності всіх документів реєстрація підприємства здійснюється у строк не більше п'яти робочих днів. Протягом цього часу реєструючий орган зобов'язаний видати заявнику свідоцтво про державну реєстрацію підприємства. Свідоцтво є юридичною підставою для відкриття підприємству рахунків у банку за місцем його реєстрації або у будь-яких інших банках за згодою сторін. Банк зобов'язаний відкрити рахунок і в 3-денний термін повідомити про це податкову інспекцію.

Орган, який здійснює реєстрацію, зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості до відповідної податкової інспекції та органу державної статистики. Ці органи встановлюють коди підприємств відповідно до Загального класифікатора галузей народного господарства Міністерства статистики України.

У разі зміни форми власності, організаційної форми або назви підприємства воно підлягає перереєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для його реєстрації.

Відмова у державній реєстрації підприємства вважається законною лише з двох підстав: внаслідок порушення встановленого законом порядку створення підприємства; у разі невідповідності установчих документів вимогам законодавства.

Не допускається відмова в державній реєстрації підприємства з мотивів його недоцільності.

Скасування державної реєстрації підприємства може бути добровільним (за заявою підприємства) або примусовим (на підставі рішення суду, арбітражного суду у випадках: а) визнання недійсними або такими, що суперечать чинному законодавству, установчих документів; б) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та чинному законодавству України; в) у разі несвоєчасного повідомлення підприємством про зміну свого місцезнаходження; г) визнання підприємства банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); д) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

Скасування державної реєстрації підприємства припиняє підприємницьку діяльність і є юридичною підставою для його ліквідації як господарюючого правового суб'єкта. Статусу юридичної особи підприємство позбавляється після здійснення всіх заходів щодо ліквідації його як суб'єкта підприємницької діяльності.

14. Державна влада і державний механізм

Поняття механізму держави розкривається через характерні риси чи якості, що дають змогу відокремити його від недержавних структур у політичній системі суспільства.

По-перше, механізм держави — це система органів державної влади, заснована на єдності принципів його організації і діяльності, закріплених у конституції держави.

По-друге, механізм держави характеризується складною структурою, що відображає певне місце, яке посідають у ній різні органи державної влади, їх співвідношення та взаємозв’язки. При цьому необхідно враховувати, який системовизначальний чинник структури державного механізму в відповідних історичних умовах даної держави закріплений в її конституції.

Так, у ст. 6 Конституції України закріплений принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Також визначено, що Президент України є главою держави, Верховна Рада України — єдиний законодавчий орган, Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади.

По-третє, між державним механізмом і функціями держави існує тісний зв’язок. Функції сучасної держави здійснюються, одержують своє реальне втілення за допомогою державного механізму як сукупності органів державної влади та їх придатків.

Разом із тим, від функцій держави залежить структура державного механізму, вони безпосередньо впливають на виникнення, розвиток і зміст діяльності тих чи інших органів держави.

По-четверте, механізм держави для забезпечення покладених на нього завдань управління справами суспільства, впливу на складні соціально-економічні процеси і сфери, виконання пов’язаних з цим державних функцій має необхідні матеріальні засоби, так звані «матеріальні придатки», на які спираються у своїй діяльності окремі органи державної влади та органи місцевого самоврядування і без яких не може обходитись жодна держава.

15. Державна дисципліна, законність та правопорядок

Дисципліна пов'язана з діяльністю (поведінкою) особи. В ній відбиваються:

1) вимоги суспільства до індивідів і колективів;

2) соціальна оцінка поведінки людини з погляду її відповідності інтересам суспільства, законності, правовій культурі. Види дисципліни:

• державна — виконання державними службовцями вимог, що ставляться державою;

• трудова — обов'язкове додержання учасниками трудового процесу встановленого розпорядку;

• військова — додержання військовослужбовцями правил, встановлених законами, військовими статутами, наказами;

• договірна — додержання суб'єктами права договірних зобов'язань;

• фінансова — додержання суб'єктами права бюджетних, податкових та інших фінансових розпоряджень;

• технологічна — додержання технологічних розпоряджень у процесі виробничої діяльності та ін.

Державна дисципліна — це режим панування закону у взаємовідносинах органів держави, посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, який ґрунтується на вимогах до кожного суб'єкта виконувати свої обов'язки, не перевищувати своїх повноважень, не посягати на права, не зачіпати інтересів інших суб'єктів, проявляти ініціативу і відповідальність у дорученій справі.

Державна дисципліна, законність і правопорядок тісно пов'язані між собою, тому що державна дисципліна неможлива без додержання і виконання законів і свідомого позитивного ставлення державних службовців до встановленого правопорядку.

Однак між законністю і дисципліною є відмінності у змісті та місці в системі правового регулювання.

1. З погляду права законність є основою дисципліни, але дисципліна — не тільки правове, а й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність означає точне і неухильне додержання закону, то дисципліна припускає ще й активність, ініціативу в роботі.

2. Поняття дисципліни ширше за поняття законності щодо нормативного забезпечення. Державна дисципліна забезпечується як правовими нормами, так й іншими соціальними нормами, особливо нормами моралі. В основі державної дисципліни лежать виконавча дисципліна, сумлінне ставлення посадових осіб до виконання покладених на них обов'язків.

3. Дисципліна і законність мають різні результати дії. Результат законності — правопорядок. Результат дисципліни — громадський порядок.

Державна дисципліна реалізується в сфері здійснення функцій держави, її органів, установ, підприємств, її види: планова, фінансова, службова дисципліна та ін.

Зміст правопорядку — це система правових і не правових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку:

1) матеріальний — система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою;

2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та урегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

16. Державний службовець, посадова особа

Державна служба — врегульована законодавством професійна діяльність осіб, що обіймають посади в державних органах та їх апараті з практичного виконання завдань і функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Службовими особами є службовці державних органів, організацій, органів управління державними підприємствами, органів місцевого самоврядування, комерційних організацій, що своїми діями створюють юридичні акти або спроможні породжувати, змінювати чи припиняти конкретні правовідносини.

Службовець — учасник подвійних правовідносин:

— трудових, що залежать від професійного особистого становища, трудових прав і обов'язків, від процесу праці;

— адміністративних, що залежать від виконання служби, управлінських функцій (відносин влади).

Державний службовець — працівник державної організації, установи, підприємства, що в установленому законом порядку здійснює трудові функції на професійних засадах на основі трудового договору (контракту), що одержує заробітну плату з державних коштів відповідно до займаної посади і підкоряється службовій дисципліні.

Власне (безпосередні) державні службовці — особи, що мають виконавчо-розпорядницькі повноваження від імені держави. У багатьох країнах даних осіб відносять до чиновників і відрізняють від простих державних службовців (учителів державних шкіл, працівників пошти, телеграфу та ін.). З юридичної точки зору відмінності між ними кореняться в нормах галузі права, що визначає їх спеціальний (службовий) правовий статус: правовий статус чиновників (безпосередніх державних службовців) визначається нормами адміністративного права, а правовий статус простих державних службовців — нормами трудового права (за допомогою трудового договору). Не однаковими є й порядок їх прийняття на службу (присяга), привілеї (незмінюваність) та ін.

У ряді країн, що належать до англо-американського типу правових систем, найчисленнішу групу службовців розглядають як публічну службу, а власне державних службовців — як цивільну, яка є різновидом публічної служби. Крім цивільної служби виділяють ще такі галузі служби: поліцейську, військову, судову, тюремну та ін.

Ознаки державного службовця як професіонала управління:

• має інформацію як особливий предмет праці, за допомогою якої впливає на тих, хто управляються (обслуговуються);

• працює оплатно (одержує заробітну плату);

• працює в інтересах тих, хто оплачує роботу;

• працює на професіональній основі, обіймаючи посади відповідно до кваліфікації та досвіду.

Обсяг і порядок використання державним службовцем владних повноважень фіксуються в юридичному документі — посадовій інструкції, штатному розкладі та ін.

Залежно від характеру здійснюваних функцій державних службовців можна поділити на:

· керівників;

· спеціалістів;

· технічний персонал;

· допоміжний персонал.

17. Державний устрій (лад) України

Державний устрій України — це її територіальна організація, яка характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами.

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави;

д) характеристику України як соціальної держави.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Україна є унітарною державою. Основними ознаками цієї форми державного устрою є:

Україна має власну територію, яка є єдиною, неподільною, недоторканною і цілісною (ст. 2 Конституції);

Україна має свої державні кордони, зміна яких, як і зміна території України, без згоди народу України не дозволяється (ч. 3 ст. 3 і ст. 17 Конституції);

Україна, як незалежна держава розробляє і приймає свою Конституцію (Преамбула Конституції);

Україна має власну систему законодавства, на її території забезпечується верховенство права (ст. 8 Конституції);

Україна має власні законодавчі, виконавчі і судові органи (ст. 6 Конституції);

В Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції);

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції);

державною мовою України є українська мова (ст. 10 Конституції);

Україна має власні державні символи (ст. 20 Конституції).

Віданню України підлягає визначення обласного, районного поділу і вирішення інших питань адміністративно-територіального устрою.

Україна як незалежна суверенна унітарна держава пройшла складний шлях від існування її у складі Федерації (СРСР) до утворення власної унітарної держави.

Її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності становлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконавчої державної влади в особі державних адміністрацій на відповідній території та представницькі і виконавчі органи місцевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141 Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою входить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єдина система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції). Її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на основі поєднання інтересів державної влади та непорушності громадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

18. Державні органи та їх види

Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за різними критеріями.

• За способом утворення:

· виборні (представницькі органи);

· призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі органи);

· що успадковуються (спадковий монарх).

• За строком функціонування:

· постійні — створюються без обмеження строку дії;

· тимчасові — створюються для досягнення короткострокових цілей.

• За територією дії:

· загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) — поширюються на всю територію держави;

· суб'єктів федерації — у федеративній державі;

· місцеві — діють в адміністративно-територіальних одиницях.

• За характером компетенції:

· органи загальної компетенції — уряд;

· органи спеціальної компетенції — міністерства тощо.

• За порядком здійснення компетенції:

· колегіальні — парламент (Верховна Рада);

· єдиноначальні — президент.

• За правовими формами діяльності:

· правотворчі;

· правозастосовні;

· правоохоронні;

· контрольно-наглядові;

· установчі.

• За принципом поділу влади:

· законодавчі;

· виконавчі;

· судові.

• За характером і змістом діяльності:

· законодавчі (парламент);

· виконавчі (уряд);

· правоохоронні (міліція, органи безпеки);

· судові (суди — вищі і місцеві);

· контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Підрозділом держави є її глава (президент у республіці, монарх у конституційній монархії). Президент в Україні не віднесений Конституцією до посадових осіб виконавчої влади. Він вважається вищою посадовою особою держави. Фактично він є і главою держави, і главою виконавчої влади. Дане фактичне становище потребує конституційного закріплення.

19. Джерела міжнародного приватного права

Під джерелами міжнародного приватного права в юридичній науці розуміють, зокрема, форми, в яких знаходить вираження правова норма.

Наявність міжнародних угод та звичаїв є особливістю джерел права цієї галузі. Тому можна небезпідставно говорити про подвійність джерел міжнародного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одного боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого — норми законодавства та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства.

Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання — цивільно-правові відносини з "іноземним елементом". Згадана властивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших нормативних актах звичайно закріплюється юридична сила норм конституції держави та актів, прийнятих на її основі, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін.

Міжнародному приватному праву відомі чотири форми джерел: 1) внутрішнє законодавство; 2) міжнародні угоди; 3) міжнародні й торговельні звичаї; 4) судова та арбітражна практика.

Конституція США прирівнює за юридичною силою міжнародні договори, укладені цією державою, до самої Конституції та національних законів США, а також зазначає, що у разі виникнення протиріч із законами окремих штатів ці договори користуються пріоритетом (п. 2 ст. VI).

Конституція Франції містить загальне положення, відповідного до якого міжнародні договори та угоди, ратифіковані чи схвалені у встановленому порядку, після опублікування користуються пріоритетом перед законами Франції за умови застосування кожної угоди чи договору іншою договірною державою (ст. 55).

У Конституції ФРН такого положення про пріоритет норми міжнародного договору перед нормою внутрішнього закону немає, а тому в цій правовій системі застосовують загальні правила: спеціальний закон (норма) користується перевагою перед загальним законом (нормою).

Норма права, прийнята пізніше, скасовує попередньо прийняту норму з того ж питання. Згідно з Ввідним законом до Цивільного уложення Німеччини норми міжнародних договорів застосовують тільки у випадку їх трансформації у внутрішньодержавне законодавство (ст. 3 (2)).

Нормативно-правові акти Китаю визначають пріоритет за нормами міжнародних договорів із участю цієї держави, якщо вони інакше вирішують певне питання, ніж національне законодавство. Виняток з цього правила становлять норми договору, стосовно яких Китай зробив застереження (ст. 6 Закону про зовнішньоекономічні договори 1985 p.). .У джерелах права деяких держав питання співвідношення юридичної сили норм національного законодавства та міжнародних договорів так і не знайшло вирішення. '" У Конституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9).

У Законі "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 p.- вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 p. Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17).

Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні договори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.

До міжнародних договорів за участю України, які застосовуються для регулювання відносин у сфері міжнародного приватного права, повністю застосовують загальноприйняті принципи міжнародного права, у тому числі й виражені у нормах Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 p. (чинна для України з 13 червня 1986 p.), Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 p. (чинна для України з 26 листопада 1992 p.). Важливе значення має доктрина, яка тлумачить питання укладення, набуття чинності, завершення дії міжнародних договорів та їх зміст.

Вирішення питання співвідношення юридичної сили джерел міжнародного приватного права є важливим ще й тому, що питома вага кожного з видів джерел права у різних правових системах неоднакова. При цьому часто до певного правовідношення можуть застосовуватися норми, що містяться в різних джерелах права.

20. Джерела міжнародного публічного права

Питання про джерела міжнародного права, взагалі, і утворення цих джерел, зокрема, значною мірою сприяє, як додатковий матеріал, більш глибокому розумінню і з'ясуванню юридичної природи міжнародного права. У свою чергу, розуміння юридичної природи міжнародного права дає можливість краще засвоїти питання про джерела.

Така взаємодія і взаємозалежність цих питань пояснюється тим, що в їхній основі лежить єдиний елемент - міжнародно-правова норма. Ця норма, як першоцеглинка. являє собою як основу всього міжнародного права, так і основу найважливіших його джерел, у якості яких виступають міжнародні договори і міжнародні звичаї.

У загальному плані джерела міжнародного права - це форми, за допомогою яких виражається і закріплюється якесь правило (або комплекс правил) поведінки суб'єктів міжнародного права. В основі цих правил (норм) лежить міжнародне визнання, що досягається, як це вже відзначалося, узгодженням воль суб'єктів міжнародного права або визнанням із боку цих суб'єктів правомірності довгостроково існуючої практики застосування.

Не виключені й інші випадки появи джерел міжнародного права. У доктрині міжнародного права прийнята класифікація його джерел, що визнає в якості таких два види джерел: основні і допоміжні. До основних належать міжнародні договори і міжнародні звичаї. У якості допоміжних можуть розглядатися резолюції Міжнародних організацій, рішення міжнародних судів та арбітражне, а також положення доктрин. Можливі її інші форми допоміжних джерел.

Дуже характерними у сфері визначення джерел міжнародного права є положення Статуту Міжнародного Суду ООН.

Стаття 38 Статуту джерелами міжнародного права називає:

- міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні (тобто договори);

- міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма:

- загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

- судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй — як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Міжнародно-правовий договір, за змістом Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., є найважливішим джерелом сучасного міжнародного права.

У процесі народження міжнародного договору чітко визначаються дві стадії формування правової норми:

- вироблення змісту правила (норми) як початок процесу усвідомленого узгодження воль суб'єктів;

- визнання цього правила як обов'язкової норми, як кінцевого моменту узгодження воль суб'єктів, що породжує юридично обов'язкову силу норми.

Друга стадія є вирішальною, тому що саме вона надає змісту правила зобов'язуючий (юридичний) характер, оскільки об'єкти міжнародного права, схвалюючи зміст правила, тим самим визнають його юридичною нормою і зв'язують себе зобов'язанням її виконання.

Міжнародний звичай - це правило поведінки, що склалося в результаті тривалого застосування і визнане державами як обов'язкове.

Протягом багатьох століть звичай був основним джерелом міжнародного права, і лише з кінця XIX століття звичаї стали перекочовувати в договірне право, і отже, сфера дії звичайного права звузилася.

Договір і звичай є універсальними, тобто загальними джерелами міжнародного права, і їхня юридична чинність обґрунтована самою суттю міжнародного права (тобто загальним визнанням і добровільним дотриманням). Це традиційні джерела. Однак вони, як джерела, не єдині.

До інших джерел сучасного міжнародного права варто віднести резолюції міжнародних організацій (особливо спеціалізованих установ ООН), акти міжнародних конвенцій і нарад.

21. Договори перевезення у міжнародному праві

Постійне зростання обсягу небезпечних вантажів, що перевозяться різними видами транспорту, призвело до прийняття розробленої в рамках ООН Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну при перевезенні небезпечних вантажів автомобільним, залізничним та внутрішнім водним транспортом (Женева). Вона відкрита для підписання з 1 лютого 1990 р. (далі - Женевська конвенція 1990 р.).

Конвенція поширює свої норми на перевезення небезпечних вантажів, якими є будь-яка речовина чи предмет, що, зокрема, зазначені у Європейській угоді про міжнародне дорожнє перевезення небезпечних вантажів. Норми Женевської конвенції 1990 р. застосовують для відшкодування шкоди, заподіяної на території держави-учасниці, яка виникла у результаті певної події, а також до заходів, вжитих для відвернення чи зменшення такої шкоди.

Конвенцію не застосовують, по-перше, якщо транспортний засіб з небезпечним вантажем перевозиться морськими самохідними чи несамохідними суднами, повітряним транспортом. По-друге, якщо шкода заподіяна при перевезенні, яке здійснюється винятково у місці, недоступному для сторонніх осіб та за умови, що таке перевезення є складовою частиною іншого виду діяльності. По-третє, якщо шкода заподіяна радіоактивною речовиною за умови застосування до оператора ядерного устаткування: а) Паризької конвенції про відповідальність перед третіми особами у сфері ядерної енергії від 29 липня 1960 р. та додаткового Протоколу від 28 січня 1964р.; або б) Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р.; чи поправок до цих конвенцій, або в) національного закону. Але цей закон повинен бути не менш сприятливий для осіб, яким може заподіюватися шкода, ніж правила зазначених Паризької чи Віденської конвенцій. Женевську конвенцію 1990 р. не застосовують і в інших випадках, передбачених у ній.

У Женевській конвенції 1990 р. детально регламентовано умови відповідальності перевізника, підстави обмеження цієї відповідальності та звільнення від неї. Наприклад, відповідальність обмежується за позовами, що пред'являються до перевізника, якщо перевезення здійснювалися автомобільним і залізничним транспортом, про відшкодування шкоди, заподіяної смертю особи чи тілесними ушкодженнями. Верхня межа цієї відповідальності становить 18 млн розрахункових одиниць. Стосовно інших позовів ця сума може досягати 12 млн розрахункових одиниць. Відповідальність перевізника у разі здійснення перевезення внутрішнім водним транспортом зменшена відповідно до 8 та 7 млн розрахункових одиниць. Розрахунковою одиницею вважають одиницю спеціальних прав запозичення, яку визначає МВФ.

Норми Женевської конвенції 1990 р. регулюють питання обов'язкового страхування чи надання фінансових гарантій для забезпечення відповідальності перевізника. Конвенцією визначено строк позовної давності - 3 роки. Він може бути продовжений за рішенням сторін інциденту, що став причиною шкоди. Але вимога не може бути пред'явлена після спливу 10 років з моменту настання інциденту. Якщо інцидент, внаслідок якого заподіяно шкоду, складався з кількох подій, строк позовної давності починається з моменту настання останньої події.

Конвенція передбачає декілька колізійних прив'язок з приводу вибору компетентного суду. Компетентним визнається суд держави-учасниці Конвенції на території якої: а) заподіяно шкоду; б) мав місце інцидент, внаслідок якого заподіяно шкоду; в) мали місце запобіжні заходи для відвернення чи зменшення шкоди; г) має звичайне місце проживання перевізник.

Приєднуючись до Конвенції, держави можуть заявити про застосування більш високої межі відповідальності за заподіяну шкоду, ніж та, що передбачена у ній, або взагалі не застосовувати ніяких меж, якщо інцидент мав місце на території держави, де режим відповідальності, який регулює питання компенсації за шкоду, має такий же характер, що й режим, передбачений зазначеною Конвенцією. Законодавство держав може передбачати й дещо відмінні від конвенційних підстави звільнення перевізника від відповідальності.

Невизначеність правового статусу вантажів при здійсненні міжнародних перевезень у випадках, коли такі вантажі перебувають не у володінні перевізника чи їх володільця, а у володінні іншої особи, так званого «оператора транспортного терміналу», викликала укладення у Відні 19 квітня 1991 р. Конвенції ООН про відповідальність операторів транспортних терміналів у міжнародній торгівлі (далі - Віденська конвенція про відповідальність 1991 р.). Нею створено уніфіковані норми, спрямовані на регулювання відповідальності за втрату, пошкодження чи затримання вантажів, що є у володінні операторів транспортних терміналів. Цим заповнюються прогалини, утворені законами про перевезення, прийнятими на підставі конвенцій щодо різних видів транспортування.

Віденська конвенція про відповідальність 1991 р. регламентує правовий статус оператора транспортного терміналу. Ним вважається особа, яка, виконуючи свою роботу, зобов'язується прийняти вантаж та забезпечити транспортні послуги стосовно нього в тому районі, який вона контролює-чи має право відвідувати або використовувати.

Норми Конвенції застосовують до транспортних послуг, що мають місце при перевезеннях (зберігання, складування, навантаження, розвантаження, розміщення вантажу тощо). Оператор відповідає за вантаж з моменту його прийняття до моменту його передання чи надання у розпорядження особі, правомочній прийняти його. Конвенція передбачає підстави відповідальності оператора за шкоду, що стала результатом втрати чи пошкодження вантажу, а також затримання його видачі. Як у інших, так і в зазначеному міжнародному договорі встановлено межі відповідальності оператора. За загальним правилом відповідальність оператора за шкоду» що є результатом втрати чи пошкодження вантажу, обмежується сумою, яка не перевищує 8,33 розрахункової одиниці за 1 кг ваги брутто втраченого чи пошкодженого вантажу. Проте можливими є ситуації, за яких втрата чи пошкодження вантажу змінюють вартість іншої його частини, або ж наявні такі обставини, що впливають на умови відповідальності оператора. У цих випадках межі відповідальності є іншими.

Норми Віденської конвенції про відповідальність 1991 р. регламентують також позадоговірні вимоги до оператора; втрату права на обмеження відповідальності; характеристику небезпечного вантажу та дії оператора, який прийняв такий вантаж; забезпечувальні права стосовно вантажів. Конвенцією встановлено дворічний строк позовної давності.

22. Загальна характеристика податкового законодавства

У системі фінансових важелів держави як елементів фінансового механізму важливе місце займають податки. Податки є найбільш важливим і впливовим інструментом регулювання економічних відносин. Згідно зі статтею 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом. Податок – це вид обов’язкового платежу, який справляється до бюджетів з юридичних і фізичних осіб у порядку й на умовах, визначених законодавством України. Податок має ряд особливостей, які визначають його сутність:

– регулюється актом вищої юридичної сили;

– індивідуальна безоплатність виражається в односторонньому русі коштів від платника до держави;

– має безумовний характер, тобто його сплата не пов’язана з будь-якими умовами про зустрічні дії з боку держави;

– нецільовий характер;

– обов’язковий характер.

Крім податків, які є основним джерелом доходів бюджетів, до державних доходів відносяться збори та інші обов’язкові платежі.

Правові норми, якими закріплюються принципи побудови податкової системи, права, обов’язки та відповідальність учасників податкових правовідносин, види платежів тощо, складають підгалузь фінансового права – податкове право.

Формування податкової системи України здійснюється з великими проблемами, тому що вона формується в складний період переходу від адміністративно-командної економіки до економіки ринкового типу. Часто податкова система України повторює зміни російського законодавства.

На сьогодні діяльність у сфері оподаткування регулюється значною кількістю нормативних актів. Лише з грудня 1990 по вересень 1995 року в Україні було прийнято понад 116 нормативних актів, до яких було внесено безліч змін і доповнень. До останнього часу не було чіткої концепції побудови системи оподаткування. Так, Закон України “Про систему оподаткування змінювався тричі, а Закон України “Про державну податкову службу” – чотири рази, що свідчить про нестабільність податкової системи, яка має багато недоліків і суперечностей.

Даючи характеристику податкового законодавства, хотілося б звернути особливу увагу на такі Закони України: “Про систему оподаткування”, “Про державну податкову службу в Україні”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, які визначають правову основу податкової системи.

У даних нормативних актах визначені й закріплені принципи побудови системи оподаткування, дається перелік об’єктів оподаткування і видів податків, встановлені розміри ставок податків, визначені права, обов’язки й відповідальність платників податків та посадових осіб державних податкових інспекцій, які здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства та інше.

Закон України “Про систему оподаткування” є найбільш фундаментальним у сфері регулювання оподаткування, який визначає методологічні основи податкової системи, механізм використання податкових важелів. Він складається з 3-х розділів. Перший розділ “Загальні положення” є найважливішим розділом, оскільки він містить основний перелік податкових інструментів, які конкретизуються в більш вузьких нормативних актах. Зокрема, даний розділ визначає поняття податку і збору, системи оподаткування, визначає платників податків і зборів, їх права, обов’язки, облік та відповідальність, об’єкти оподаткування та інше.

Закон “Про державну податкову службу в Україні”, який був прийнятий 24 грудня 1993 року, визначає статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності. Основними завданнями органів державної податкової служби є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів та державних цільових фондів податків, зборів, а також інших неподаткових доходів, установлених законодавством, внесення у встановленому порядку пропозицій щодо вдосконалення податкового законодавства; прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування; роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків тощо. Також даний закон визначає функції державних податкових інспекцій різних рівнів, їх права, обов’язки та відповідальність.

Податковий кодекс буде актом, який повинен у найбільш повному вигляді регламентувати основні інститути податкових відносин і врегулювати податкову компетенцію і функції державних органів різного рівня, процесуальні дії, податкові зобов’язання. Він повинен чітко визначати суб’єктів податкових правовідносин, їх права й обов’язки, об’єкти оподаткування, ставки, пільги, строки сплати податків, а також закріпити порядок забезпечення ефективного контролю за дотриманням податкового законодавства.

23. Загальна характеристика галузі конституційного права України

Поняття конституційного права, конституційне чи державне право; предмет галузі конституційного права; метод конституційно-правового регулювання; визначення галузі конституційного права, місце конституційного права в системі національного права України.

Термін «конституційне право» використовується у правознавстві для позначення трьох явищ: по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки і, по-третє, навчальної дисципліни в системі вищої освіти.

Конституційне право України (у його першому значенні) -це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

Поява цієї галузі права пов'язана із зародженням у країнах Західної Європи буржуазних відносин, результатом чого стали процеси демократизації публічної влади - на порядку денному постали питання запровадження нових принципів організації та здійснення державної влади (поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і свобод людини і громадянина. Ці демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження ряду правових інститутів, що закріплюють конституційні принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад, інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування тощо), а з іншого - доцільність комплексної (в рамках окремої галузі) регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

24. Загальна характеристика договорів у сфері підприємництва

Поняття підприємницького договору зустрічається в проекті Цивільного кодексу України. Зокрема, він згадується в п.2 ст.55 проекту. Але законодавчого (легального) визначення проект нового Цивільного кодексу України не містить.

Оскільки підприємницький договір розглядається проектом Цивільного кодексу України як різновид цивільного договору,то на нього поширюються загальні правила, установлені для останнього. Зокрема, на нього поширюються загальні положення про договори розділу 2 книги п’ятої Проекту Цивільного кодексу (статті 658-685). Крім того, проект передбачає специфіку деяких договорів у сфері підприємництва (наприклад, ст.665 “Публічний договір”, ст. 666 “Договір про приєднання”, ст. 667 “Попередній договір”).

Відсутність законодавчого визначення поняття “підприємницький договір” викликає його неоднозначне визначення і тлумачення в науковій літературі.

Так, господарським (підприємницьким) вважається такий цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоч би однією з них є юридичні чи фізичні особи – підприємці і за яким передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов’язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.

На думку В.С.Щербини, господарський договір – це майнова угода господарюючого суб’єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов’язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності, при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

Договір у сфері підприємництва (підприємницький договір) також визначається як укладена на відплатній основі з метою здійснення підприємницької діяльності угода, сторони (або одна із сторін) якої виступають в якості суб’єктів підприємництва.

Аналіз особливостей, характерних рис і поняття господарського (підприємницького) договору дозволяє дійти висновку,що він є різновидом цивільно-правового договору,підкоряється загальним правилам цивільного законодавства, а також положенням спеціальних норм, що регулюють ті або інші відносини в сфері підприємницької (господарської) діяльності.

Підприємницькі договори, взяті в цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно пов’язані між собою і взаємодіють. Для системи підприємницьких договорів як єдиної системи характерна як внутрішня єдність, так і диференціація.

Поклавши в основу класифікації правовий наслідок (мету) договорів, В.В.Луць виділяє такі групи цивільно-правових договорів, що застосовуються в підприємницькій діяльності:

· договори про передачу майна у власність, повне господарське ведення або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна (бартер), дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо);

· договори про передачу майна у тимчасове користування (майновий найом, оренда, лізинг, прокат тощо);

· договори про виконання робіт (підряд, будівельний підряд, на виконання проектних і пошукових робіт, на проведення аудиту тощо);

· договори про надання послуг (транспортні договори, доручення, комісія, зберігання, консигнація, кредитний договір, факторинг, страхування підприємницьких ризиків тощо);

· договори на передачу результатів інтелектуальної діяльності (ліцензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції, франчайзинг тощо);

· договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічне співробітництво тощо).

25. Загальне поняття міжнародного цивільного процесу

Міжнародний цивільний процес — це комплекс процесуальних дій, пов'язаних із захистом прав іноземних фізичних та юридичних осіб у судових та арбітражних органах України.

Міжнародний цивільний процес охоплює такі поняття:

• визначення підсудності у справах, що виникають з цивільних, сімейних та трудових правовідносин, у яких бере участь іноземний елемент;

• процесуальне становище іноземних фізичних та юридичних осіб;

• процесуальне становище іноземної держави та її дипломатичних і консульських представництв;

• встановлення змісту іноземного права;

• звернення до іноземних судів з дорученнями про вручення документів та виконання певних процесуальних дій;

• виконання доручень іноземних судів;

• визнання та виконання (у тому числі і примусове) іноземних судових рішень;

• виконання нотаріальних дій;

• визнання іноземних арбітражних (третейських) угод;

• розгляд спорів міжнародним комерційним арбітражем;

• примусове виконання рішень іноземного арбітражу.

На сучасному етапі розвитку світової цивілізації законодавці різних країн уже звикли до використання у своїх судах у певних випадках іноземного матеріального права. А от до процесуального права їх ставлення ревниве. Вони використовують власні, а не чужі процесуальні норми. Трапляється, що в якійсь країні певна норма вважається процесуальною, а в іншій — матеріальною. У таких випадках відповідний суд трактує цю норму за власним розсудом, тобто, вважаючи її, наприклад, матеріальною, належно використовує її при розв'язанні спору. В Україні, наприклад, позовна давність належить до матеріального права, а в Англії — до процесуального.

У міжнародному приватному праві різних країн світу застосовують такі основні принципи визначення підсудності:

• громадянство сторін спору (у деяких країнах достатньо, щоб лише позивач був громадянином відповідної держави);

• поширення правил внутрішньої територіальної підсудності на справи з іноземним елементом;

• присутність відповідача.

26. Загальне поняття про кредитні та розрахункові стосунки у міжнародному приватному праві

Поява і подальші зміни в міжнародних розрахунках пов'язані з розвитком і інтернаціоналізацією товарного виробництва і обміну. В них відбивається відокремлена форма руху вартостей в міжнародному обігу через неспівпадання періодів виробництва і реалізації товарів, віддаленості ринків збуту. Міжнародні розрахунки охоплюють розрахунки по зовнішній торгівлі за товари і послуги, а також по некомерційнім операціям, кредитам і руху капіталів між країнами.

Міжнародні розрахунки - регулювання платежів по грошовим вимогам і зобов'язанням, що виникають в зв'язку з економічними, політичними і культурними відносинами між юридичними особами і громадянами різних країн, а також між урядами цих країн. Міжнародні розрахунки включають, з одного боку, умови і порядок здійснення платежів, вироблені практикою і закріплені міжнародними документами і звичаями, із іншого - щоденну практичну діяльність банків по їх проведенню. Найбільший обсяг розрахунків здійснюється безготівковим шляхом, шляхом записів на рахунках банків. При цьому провідну роль в міжнародних розрахунках відіграють великі банки. Міра їх впливу на міжнародні розрахунки залежить від масштабів зовнішньоекономічних зв'язків країни базування, застосування її національної валюти, спеціалізації, фінансового стану, ділової репутації, мережі банків-кореспондентів. Для здійснення розрахунків банки використають свої закордонні відділення і кореспондентські відносини з іноземними банками, що супроводжуються відкриттям рахунків "лоро" (іноземних банків в даному банку) і "ностро" (даного банка в іноземних).

Кореспондентські угоди визначають порядок розрахунків, розмір комісії, засоби поповнення витрачених коштів. Для своєчасного і раціонального здійснення міжнародних розрахунків банки підтримують необхідні валютні позиції в різних валютах відповідно до структури і термінів майбутніх платежів і проводять політику диверсифікації своїх валютних резервів. З метою одержання понад високого прибутку банки прагнуть підтримувати на рахунках "ностро" мінімальні рештки, воліючи розміщати валютні активи на світовому ринку позичкових капіталів, в тому числі на євроринку. Діяльність банків в сфері міжнародних розрахунків, з одного боку, регулюється їх національним законодавством, із іншого - визначається практикою, що існує у вигляді встановлених правил і звичаїв або закріплюється окремими документами.

Стан міжнародних розрахунків залежить від ряду чинників:

· економічних і політичних відносин між країнами;

· валютного законодавства;

· міжнародних торговельних правил і звичаїв; банківської практики;

· умов зовнішньоторгових контрактів і кредитних угод.

27. 3агальні засади конституційного ладу

Поняття “конституційний лад” являє собою широку, багатогранну категорію, що має різні аспекти — від закріплення основ соціально-економічного і політичного устрою держави, вибору напряму її державно-правового розвитку до визначення юридичних норм і методів вирішення поставлених завдань.

Конституційний лад характеризує устрій суспільства в усій багатоманітності пануючих у ньому суспільних відносин, які охоплюють, зокрема, організацію і функціонування форм економічної, політичної, соціальної і духовної сфер суспільного життя.

Отже, конституційний лад України — це закріплена в Конституції форма організації держави і система суспільних відносин, яка охоплює багатогранні аспекти її соціально-економічного, духовного, політичного розвитку.

Важливе значення в плані конституційного закріплення має положення про те, що Україна є демократичною, правовою і соціальною державою з республіканською формою правління. З одного боку, це означає, що для правової держави характерний високий рівень організації влади, який виявляється в народному представництві, у підзаконності влади, обмеженої створеними нею законами, у суворому контролі за всіма діями влади і повній свободі критики, у принципі розподілу влади. А з іншого боку, визнання держави не тільки правовою, а й соціальною, свідчить про соціальні обов’язки держави щодо суспільства, передбачає захист прав і свобод людини, забезпечує кожному члену суспільства належні умови життя на засадах свободи і справедливості.

Конституційний лад України базується на таких принципах:

1. Народовладдя. У Конституції України зафіксовано, що вся влада в Україні належить народові, який є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть присвоювати право здійснювати державну владу і діяти від імені всього народу. Народ України є господарем своєї долі і реалізує право власності на землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси в межах території України та її континентального шельфу. Повновладдя народу України здійснюється на основі Конституції України через дві форми прояву: представницьку і безпосередню демократію.

Представницька демократія — це така форма, при якій державна влада здійснюється через представницькі органи — систему Рад народних депутатів.

Безпосередня (пряма) демократія — це пряме волевиявлення народу, яке реалізується шляхом референдумів, всенародного обговорення законопроектів, участі у виборах, проведенні загальних зборів громадян, через накази виборців, відкликання депутатів. Ці форми прояву повновладдя тісно взаємопов’язані і доповнюють одна одну.

2. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Суть теорії розподілу влади полягає в тому, що кожна з трьох гілок влади відповідно до своєї природи, характеру функцій та призначення має зайняти визначене місце в системі органів влади і здійснювати свої владні повноваження у відповідних їм формах і межах, належним шляхом і засобами. Важливо не тільки забезпечити чітке розмежування компетенції між органами держави, а й створити механізм їх взаємодії, систему взаємних стримувань і противаг.

Законодавча влада в Україні належить Верховній Раді України, яка має право видавати закони і виступати як представник народного суверенітету.

Виконавча влада підзвітна, підконтрольна і відповідальна перед представницькою владою. Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України.

Судова влада здійснюється незалежними від інших органів влади судами. Суди у своїй діяльності керуються тільки законами України і здійснюють правосуддя з метою захисту законних прав і інтересів від будь-яких порушень.

3. Державний суверенітет. Державний суверенітет України являє собою верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в державі в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Проголошення державного суверенітету України пов’язується з недоторканністю і цілісністю території України, самостійним визначенням і здійсненням зовнішньої і внутрішньої політики, верховенством Конституції та законів України на всій її території.

4. Верховенство права. В Україні конституційно закріплено принцип верховенства права, на якому ґрунтується і сама Конституція. Конституція має найвищу юридичну силу. Її норми — прямої дії і суб’єкти суспільних відносин зобов’язані безумовно виконувати відповідні конституційні положення. Закони та інші правові акти не повинні суперечити Конституції та конституційним законам України. Діяльність органів державної влади завжди пов’язана із законом. Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом “Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється законом”. Пріоритет закону в регулюванні найважливіших суспільних відносин є головною ознакою правової держави.

5. Політичний, економічний та ідейний плюралізм. Суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституція України забезпечує утвердження реальної багатопартійності та легалізацію опозиційної діяльності. Громадянам і громадським об’єднанням гарантується рівне право на участь у державних справах і політичному житті. Економічну організацію суспільства становить багатоукладна економіка з різноманітними формами власності, з регульованими ринковими відносинами. Чинне законодавство гарантує рівний захист усіх форм власності і видів господарювання, соціальну спрямованість економіки.

У суспільстві створені умови для існування різних світоглядних позицій, переконань і поглядів. Жодна ідеологія не повинна обмежувати свободу переконань, поглядів, думок і не може визнаватися державою як обов’язкова.

6. Пріоритет прав людини. У Конституції України закріплено правовий статус людини і громадянина, пріоритет особи в її відносинах з державою. Причому Основний Закон не тільки фіксує права і свободи громадян, питання забезпечення їх соціальної захищеності та особистої безпеки, а й гарантує їм громадянські, політичні, соціальні права і свободи, належні умови існування. Важливою гарантією є рівний захист прав громадян України законом і судовий захист усіх прав і свобод людини і громадянина. Тепер права людини мають вищу цінність і відіграють важливішу роль у суспільстві порівняно з державним механізмом. Наша держава є основним гарантом непорушності прав людини і створює необхідні умови для формування та вільного розвитку особи, розкриття її здібностей та обдарувань.

7. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства і пріоритет його перед державою. Важливе значення в Основному Законі мають питання взаємовідносин держави і громадянського суспільства, регулювання основних сфер життєдіяльності громадянського суспільства. Це проблеми власності, підприємництва, екологічної безпеки, сім’ї, діяльності громадських об’єднань, свободи інформації тощо.

Громадянське суспільство ґрунтується на засадах свободи і рівноправності людей, самоорганізації і саморегулювання. Держава підпорядковується служінню громадянському суспільству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості. Правове регулювання в громадянському суспільстві здійснюється у визначених Конституцією України межах і спрямоване на забезпечення інтересів людини. З огляду на похідний характер державної влади від громадянського суспільства, допоміжну роль держави, наголошується на пріоритеті громадянського суспільства, встановлюються межі здійснення державної влади і гарантується демократичний розвиток суспільства і його структур.

8. Пріоритет загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права. Серед норм конституційного регулювання важливим є положення про те, що Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей і дотримується загальновизнаних принципів міжнародних документів. Саме цінності, вироблені в процесі розвитку цивілізації, досвід країн з розвинутими демократичними інститутами спроможні інтегрувати наше суспільство у світове співтовариство і спрямувати активність його різних соціальних, політичних структур на досягнення загальних цілей соціально-історичного прогресу. Конституція України визначає місце Української держави в міжнародному співтоваристві, закріплює основні цілі та принципи зовнішньої політики України, які мають бути вільними від ідеологічних стереотипів минулого і базуватися на загальновизнаних і загальнообов’язкових засадах міжнародного спілкування. Зовнішня політика України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом розвитку взаємовигідного співробітництва із членами міжнародного співтовариства на основі неухильного додержання принципів поваги до державного суверенітету і суверенної рівності; незастосування сили чи погрози силою; непорушності кордонів і територіальної цілісності держави; невтручання у внутрішні справи; поваги до прав і основних свобод людини; сумлінного виконання міжнародних зобов’язань; мирного врегулювання спорів.

28. Загальні питання міжнародних залізничних, автомобільних, транспортних і повітряних перевезень, нормативно-правові акти

Питання міжнародних транспортних перевезень - одні з найскладніших у міжнародному комерційному праві.

Бернські конвенції 1890 р. зберігали чинність до 1985 р. Нині правову основу міжнародних залізничних перевезень становить КОТІФ і зазначені додатки. Зауважимо, що КОТІФ є об'єднаним текстом зазначених двох Бернських конвенцій.

У КОТІФ беруть участь майже 40 країн Європи, Азії та Північної Америки.

Угода КОТІФ і додатки А та В регулюють загальні принципи міжнародних залізничних перевезень. Якщо виникає непередбачувана цими угодою і додатками ситуація, то застосовується право держав—учасниць конвенцій. Додаток В застосовується лише до перевезень залізницями, перелік яких визначений учасниками Угоди про міжнародний залізничний транспорт. Плата за перевезення визначається міжнародними і національними тарифами. Передбачені також максимально сприйнятні терміни доставки вантажів.

Перевезення вважається можливим за наявності звичайних засобів перевезень і якщо їм не перешкоджають обставини, яких залізниця не може уникнути чи усунути. Компетентні органи мають право припинити рух, заборонити чи обмежити приймання окремих вантажів до перевезень, якщо цього потребують суспільні інтереси чи умови виробничої діяльності. Угода КОТІФ передбачає відповідальність перевізника, встановлює порядок висування претензій і позовну давність, визначає товаросупровідні документи.

Країни соціалістичного табору у 1950 р. уклали свою Угоду у сфері залізничного транспорту. Угода 1950 р. про міжнародне вантажне сполучення зберігає чинність. У ній беруть участь Росія, окремі країни Східної Європи, Монголія, Китай, Північна Корея, В'єтнам. Угода діє в редакції 1992 р. Згідно з Угодою про міжнародне вантажне сполучення та Міжнародним транзитним тарифом можливе перевезення вантажів у країни Західної Європи та з них.

Радянський Союз не був учасником Бернських конвенцій та КОТІФ, але його правова база у сфері залізничного транспорту враховувала їх норми.

Країни світу укладають двосторонні угоди про пасажирське і вантажне сполучення зі своїми сусідами. Ці угоди втілюють загальноприйняту практику перевезень і спираються на правила Бернських конвенцій.

Усі суб'єкти колишнього СРСР уклали Угоду про розподіл інвентарних парків вантажних вагонів і контейнерів колишнього Міністерства шляхів сполучень СРСР та їх подальше спільне використання (22.01.93) й Угоду про спільне використання вантажних вагонів і контейнерів (12.03.93). Дванадцять країн СНД 9 вересня 1994 р. уклали Угоду про співробітництво у сфері технічного переоснащення та поновлення залізничного рухомого складу.

Конвенцію про статус і міжнародне облаштування залізниць було укладено в Женеві 9 грудня 1923 р. Вона містить уніфіковані норми стосовно організаційних питань міжнародного залізничного сполучення.

У 1950 р. соціалістичні країни Європи та Азії уклали також Угоду про міжнародне залізничне пасажирське сполучення. На відміну від Угоди про міжнародне вантажне сполучення вона передбачала змішане залізнично-морське сполучення.

Перевезення вантажів у прямому залізничному сполученні між Україною та державами, які не є учасниками Угоди про міжнародне вантажне сполучення, здійснюється на основі дво- та багатосторонніх договорів. Для перевезень вантажів у міждержавному сполученні між суб'єктами колишнього СРСР застосовується Статут Залізниць СРСР і Правила перевезення вантажів. Рішення про це було прийняте 19—20 жовтня 1992 р. на нараді керівників центральних органів залізниць.

Перевезення пасажирів і вантажу відбувається відповідно до Тимчасової угоди країн СНД від 12.03.93.

Штаб-квартира Організації міжнародних залізничних перевезень розташована в Берні (Швейцарія).

Авіаційний транспорт. Літак американських братів Райт здійнявся в небо в 1903 р. — і авіація розпочала настільки нестримно розвиватися, що вже через чверть століття після цієї події постала потреба укласти перший багатосторонній міждержавний договір. У Варшаві 12 жовтня 1929 р. було підписано Конвенцію з уніфікації окремих правил міжнародних повітряних перевезень. Варшавську конвенцію було доповнено Гаазьким протоколом 1955 р., а потім конвенцією, укладеною у Гвадалахарі в 1961 р. Ця конвенція стосувалася уніфікації окремих правил міжнародних перевезень повітряним транспортом, що здійснюються особами, які не є перевізниками згідно з договором.

Варшавську конвенцію суттєво змінили Гватемальський протокол 1971 р. і Монреальські протоколи 1975 р. Для України є чинним Гаазький протокол. Понад 100 держав світу є учасниками Варшавської конвенції. Більшість з них ратифікували також Гаазький протокол. Радянський Союз був учасником Варшавської конвенції з 1934 р., а Гаазького протоколу — з 1957 р.

Адміністративні питання повітряного транспорту регламентуються Чиказькою конвенцією про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р. Ця конвенція належить до компетенції Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО).

Авіакомпанії, які об'єднані в Міжнародну асоціацію повітряного транспорту (ІАТА), керуються Умовами перевезення, складеними ІАТА. Ці умови друкуються на зворотних сторінках міжнародного авіаквитка.

Варшавська та Чиказька конвенції найбільшою мірою стосуються міжнародного економічного права, хоча міжнародного авіатранспорту стосуються й інші, зокрема Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (1970 р.) і Монреальська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (1971 р.).

Автомобільний транспорт. Автомобільний транспорт з'явився наприкінці ХІХ ст. Женевська конвенція Про договір міжнародного перевезення вантажів (КМР) (Convention relative au contract de transport international des merchandises par rout — CMR) вважається основною у сфері автомобільного транспорту. її було укладено 19 травня 1956 р. Водночас у Берні відбулась конференція з Конвенції з міжнародного перевезення вантажів залізничним транспортом (КІМ). До зазначеної Женевської конвенції першими увійшли країни Західної та Центральної Європи. Радянський Союз приєднався до Женевської конвенції у 1983 р., і від 1 серпня 1986 р. міжнародні перевезення вантажів радянським автомобільним транспортом регулювалися цією конвенцією.

Женевська конвенція 1956 р. є чинною і для України. Ця Конвенція поширюється на перевезення вантажів автомобільним транспортом між двома державами, якщо принаймні одна з них є учасницею Конвенції. Такий прийом сприяє поширенню сфери застосування уніфікованого режиму перевезень, встановленого Женевською конвенцією. Норми останньої мають імперативний характер.

Досі відсутня глобальна міжнародна конвенція, яка б регламентувала міжнародні перевезення людей; тому вони здійснюються на основі двосторонніх угод. Щоправда, країни СНД 9 жовтня 1997 р. уклали Конвенцію про міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і багажу.

Перелічимо основні джерела міжнародного автотранспортного права:

• Митна конвенція про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки міжнародного дорожнього перевезення. Укладено в 1959 р. Діє в редакції 1975 р.

• Конвенція про дорожній рух (1968 р.) і Протокол про дорожні знаки та сигнали від 19.09.49 (у редакції 1968 р.). Встановили правила дорожнього руху.

• Митна конвенція про міжнародні перевезення вантажів. Укладено в 1959 р. Діє в редакції 1978 р.

• Європейська угода про роботу екіпажів транспортних засобів, що виконують міжнародні автомобільні перевезення, від 01.07.70.

• Конвенція про договір з міжнародного перевезення пасажирів і вантажів від 01.03.73 та Протокол до неї від 05.07.78.

• Митна конвенція про тимчасове вивезення дорожніх засобів перевезення, що використовуються з комерційною метою, від 18.05.56.

• Міжнародна конвенція про узгодження умов здійснення контролю вантажів на кордоні від 21.10.82.

• Європейська угода про міжнародне перевезення небезпечних вантажів від 30.09.75.

Міжнародний союз автомобільного транспорту (ІРУ) є недержавною організацією. Він відіграє велику роль у створенні міжнародно-правової бази, що регламентує автомобільний транспорт.

Морський транспорт. Морський транспорт використовується в міжнародному сполученні з давніх часів, але лише у XX ст. з'явились універсальні конвенції економічного характеру. Поступово в міжнародному судноплавстві склалися дві форми організації перевезень — лінійна (регулярна) та трампова (нерегулярна). Міжнародне лінійне перевезення почало оформлюватись коносаментом, який видавався морським перевізником вантажовідправнику в момент передавання вантажу перевізнику.

У 1924 р. у Брюсселі було укладено дві Конвенції:

• про уніфікацію принципів, що стосуються коносаментів;

• про уніфікацію принципів, що стосуються обмеження відповідальності власників морських суден.

Перша Конвенція відома ще як Гаазькі правила (діє з 2 червня 1931 р.). Конвенцію було доповнено Брюссельськими протоколами від 23.02.68 і 21.02.79, відомими як Правила Візбі. У доповненому варіанті розглядувану конвенцію називають Гаазько-Візбзькими правилами.

Новий варіант другої Конвенції 1924 р. було прийнято в 1957 р. Потім Конвенцію було доповнено Брюссельським протоколом від 23.02.79.

Радянський Союз не був учасником Брюссельської конвенції про коносамент, але її основні норми використовував, зокрема, у Кодексі торговельного мореплавства СРСР (1968 р.).

У березні 1978 р. на конференції в Гамбурзі було прийнято Конвенцію ООН про морське перевезення вантажів. Вона замінила першу Брюссельську конвенцію 1924 р. Конвенція ООН 1978 р. (її ще називають Гамбурзькі правила) має ширшу сферу дії (зокрема, поширюється на перевезення тварин і палубних вантажів), передбачає низку нововведень. Наприклад, у ній відсутнє правило про звільнення морського перевізника від відповідальності через навігаційну помилку; підвищено умови відповідальності за збереження вантажу; детально регламентовано порядок пред'явлення претензій заявнику тощо. Гамбурзькі правила на відміну від Гаазьких містять норми і про юрисдикцію, і про арбітраж.

Конвенція ООН про морське перевезення вантажів набрала чинності 11 листопада 1992 р. після ратифікації її 20 державами. Використовують її також окремі держави, які формально не є учасницями Конвенції.

Поки що більшість морських держав світу користуються Брюссельськими конвенціями 1924 р. з відповідними змінами та доповненнями. Ці конвенції більшою мірою вигідні судновласникам і перевізникам й меншою — контрагентам та іншим заінтересованим особам.

Більшість морських ліній експлуатується великими судновласницькими компаніями, які утворюють групи, що мають назву "лінійні конференції".

З ініціативи країн, що розвиваються, під егідою ООН було укладено Конвенцію про Кодекс поведінки лінійних конференцій. Ця Конвенція спрямована на викорінення дискримінаційних елементів у діяльності зазначених конференцій і досягнення балансу інтересів перевізників і вантажовласників. У СРСР ця Конвенція діє з жовтня 1983 р.

Міжнародного економічного права стосуються також два акти:

• Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів і їх багажу від 13.12.74.

• Лондонська конвенція про обмеження відповідальності за претензіями на певні ділянки моря від 19.11.76.

Важливе значення має також Конвенція ООН з морського права (1982 р.), оскільки стосується питань, пов'язаних із судноплавством.

Міжнародний транспорт внутрішніх водойм. Цей вид транспорту називають ще річковим. Таке поняття є звуженим, оскільки для міжнародного сполучення використовуються не лише річки, а й озера та канали. Такі транспортні засоби людство використовує давно. Згадаймо, що Дніпром пролягав шлях "з варяг у греки".

Міжнародними вважаються річки, що протікають територією двох або більше держав та використання яких є предметом міжнародно-правових взаємовідносин відповідних держав. Річки використовують не лише для судноплавства, а й для рибальства, зрошення тощо. Міжнародними річками є Дунай, Рейн, Амазонка, Нігер, Конго та ін. Відповідно до умов міжнародних договорів міжнародні річки відкриті для вільного судноплавства. Для міжнародного судноплавства використовують, наприклад, окремі озера в Африці та Великі озера в Північній Америці.

Правовий режим Дунаю визначений Бєлградською конвенцією про режим судноплавства цією річкою (1948 р.). Для контролю за дотриманням умов Бєлградської конвенції створено спеціальну Дунайську комісію. Стосовно Дунаю укладено низку угод, що визначають загальні умови перевезення вантажів, буксирування суден, тарифи тощо.

Судна, що використовують Дунай, мають дотримуватись санітарних, митних та інших правил, встановлених відповідними придунайськими країнами. Такі правила не повинні штучно перешкоджати вільному судноплавству.

Міжнародно-правовий режим міжнародних річок визначають відповідні узбережні держави. Вони укладають угоди про судноплавство та інше ненавігаційне використання. В угодах часто беруть участь і неузбережні держави. Серед міжнародних річок є й така категорія, як прикордонні. Вони поділяють території кількох держав і не завжди відкриті для міжнародного судноплавства.

У Женеві 15 березня 1960 р. було укладено Конвенцію про уніфікацію окремих принципів щодо відповідальності при зіткненні річкових суден. Цей акт можна вважати єдиною універсальною конвенцією, бо інші визначають правовий режим конкретного водного об'єкта. Відомо, що розробляється конвенція про міжнародні перевезення річковими суднами.

Поштові перевезення та транзит. Всесвітня поштова конвенція та додатки до неї регулюють питання щодо перевезення поштових вантажів у міжнародному сполученні. Конвенцію було затверджено у Вашингтоні в 1989 р. на XIX Конгресі Всесвітнього поштового союзу.

Перевезення вантажів територією двох чи більше держав є транзитом, що регулюється Барселонською конвенцією про свободу транзиту (1921 р.). Положення Барселонської конвенції мають загальний характер і стосуються всіх видів транспорту. Насправді Конвенція стосується лише річкового транспорту, оскільки в цій сфері не застосовуються інші міжнародно-правові акти з питань перевезення. Щодо інших видів транспорту міжнародні конвенції торкаються й питань транзиту.

29. Загальні положення про договір

Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1) законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3) дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і дієздатність сторін.

Договори поділяються на наступні види: 1) планові (державні замовлення) і регульовані (договірні); 2) односторонні (одна сторона має тільки права, інша – тільки обов‘язки, напр.: договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов‘язки: купівля-продаж – сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори; 3) оплатні і безоплатні договори; 4) реальні і конценсуальні. Змістом будь-якого договору є права і обов‘язки сторін.

Розрізняють 1) істотні, 2) звичайні і 3) випадкові умови договору. Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання зобов‘язання, строк (час) виконання зобов‘язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору – ті ж правила що і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов‘язання за однією з класифікацій поділяються на: 1) зобов‘язання із множинністю сторін; 2) зобов‘язання із множинністю осіб. Із множинністю сторін – на боці кожної із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб – на боці однієї чи декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога або колективне зобов‘язання. Колективна вимога – часткова або солідарна вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність – часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність співборжників.

Формами заміни сторін в зобов‘язанні є уступка вимоги і переведення боргу. Уступка вимоги – це заміна кредитора у зобов‘язанні. Вона відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового кредитора, і боржник виконав зобов‘язання попередньому кредитору, то вважається, що він виконав зобов‘язання належному кредитору. Переведення боргу – це заміна боржника в зобов‘язанні. На це вимагається згода кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в ЦК України. В кінці 98р. указом Президента України заборонено використовування права уступки вимоги та переведення боргу (ця відміна є грубим порушенням правил цивільного законодавства).

Виконання зобов‘язань на користь третіх осіб та виконання зобов‘язань третіми особами (див. ЦК) є легітимними та можуть бути застосовані замість уступки вимоги та переведення боргу.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір лізингу (ЗУ “Про лізинг”) договір оренди (ЗУ “Про оренду державного та комунального майна”, приватне майно – у вільному режимі). У процесі укладення договору відрізняються дві послідовні стадії: 1) пропозиція укласти договір (оферта); 2) прийняття пропозиції (акцепт).

30. Загальні положення про зобов'язання

Норми, які регулюють зобов'язання, становлять один із найважливіших інститутів цивільного права — зобов'язальне право. Норми зобов'язального права є найбільш значною частиною цивільного законодавства. Система зобов'язального права складається із інститутів Загальної частини та інститутів Особливої частини. Загальна частина включає: поняття зобов'язання, сторони в зобов'язанні; виконання зобов'язання; забезпечення виконання зобов'язання; припинення зобов'язання; відповідальність за порушення зобов'язання. Особлива частина врегульовує конкретні види зобов'язань.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов'язання включає такі елементи: суб'єкти, об'єкти, зміст.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кредитор --це особа, яка має право вимагати. Боржник - протилежна сторона зобов'язання — повинен вчиняти певні дії або утримуватися від них.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого зобов'язання виконати певні дії (купівля-продаж, оренда, поставка, комерційна концесія тощо).

У зобов'язальних правовідносинах можуть брати участь один кредитор і один боржник. Якщо на боці кредитора чи на боці боржника виступають кілька осіб, то в цих випадках ідеться про множинність осіб у зобов'язанні. При множинності осіб законодавець розрізняє зобов'язання дольові (часткові) і солідарні.

Поруч з дольовими (частковими) і солідарними зобов'язаннями є субсидіарні, або додаткові, зобов'язання, їх сутність полягає в тому, що у разі невиконання чи неналежного виконання боржником своїх зобов'язань відповідальність за певних обставин може бути покладена на додаткового боржника (наприклад договір гарантії).

Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але У випадках, передбачених домовленістю сторін, може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Об'єкти зобов'язань — це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати: 1) в передачі речі у власність чи користування; 2) виконанні певної роботи; 3) сплаті грошей (відшкодуванні збитків) та ін. Проте необхідно пам'ятати, що власне дії зобов'язаної особи є юридичним об'єктом зобов'язання, а речі, гроші, послуги — це матеріальні об'єкти зобов'язання.

Змістом, зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. Залежно від особливостей змісту, специфіки об'єкта і підстав використання зобов'язання в цивільному праві розрізняють односторонні і взаємні види зобов'язань. Коли одній стороні зобов'язання належить право, а іншій — обов'язок, зобов'язання вважається одностороннім. Наприклад, такі зобов'язання характерні для договору дарування. Якщо кожна зі сторін набуває поруч з правами ще й певних обов'язків, то зобов'язання вважається взаємним (купівля-продаж, оренда, перевезення).

Залежно від ступеня визначеності предмета зобов'язання їх поділяють на однооб'єктні, альтернативні і факультативні. За однооб'єктним зобов'язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної дії. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не якусь іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобов'язання — це зобов'язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов'язок здійснити одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і становить виконання зобов'язання.

На відміну від альтернативних, факультативні зобов'язання --це зобов'язання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього може виконати певну роботу, якщо виконання першого стає неможливим, при цьому кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.

Особа, яка за певних умов, визначених законом чи договором, обставин виступила в ролі боржника і надала кредитору належне, набуває право регресу.

Регресні зобов'язання (право зворотної вимоги до винної особи) — це зобов'язання, в силу яких одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкодування цієї суми. Так, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

Регресні зобов'язання виникають як наслідок виконання іншого зобов'язання. Вони можуть виникнути не лише при солідарності боржників (боржник, що задовольнив вимогу кредитора, сам стає кредитором щодо іншого боржника), а й у випадках наявності вини зобов'язаної особи і відсутності вини кредитора. Наприклад, якщо водій автопідприємства вчинить дорожньо-транспортну пригоду, то відповідальною особою перед потерпілим буде автопідприємство (як власник джерела підвищеної небезпеки), яке, у разі задоволення позову потерпілого, має право звернутися з регресним позовом до безпосереднього винуватця аварії - водія.

Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. Сам закон не є підставою виникнення зобов'язань, він лише визначає, з яких саме юридичних фактів вони виникають.

У Цивільному кодексі України вказано, що зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, у результаті створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності. Зобов'язання також виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та інших підстав, зазначених у Кодексі та інших законах України. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

31. Закон про кримінальну відповідальність

Закон про кримінальну відповідальність - це нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, який містить взаємопов'язані юридичні норми, одні з яких, ґрунтуючись на Конституції України та загально визнаних принципах і нормах міжнародного права, закріплюють підстави та принципи кримінальної відповідальності, містять загальні положення кримінального законодавства, інші - визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють, які покарання можуть бути застосовані до осіб, що вчинили їх, або ж називають підстави та умови звільнення їх від кримінальної відповідальності.

Характерні риси кримінального закону полягають утому, що він:

а) базується на Конституції України та загальновизнаних нормах міжнародного права;

б) приймається Верховною Радою України (парламентом) - єдиним органом законодавчої влади в Україні;

в) регламентує підставу й принципи кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відповідальності;

г) містить юридичні норми, які визначають принципи та загальні положення кримінального права;

д) визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та яке покарання чи інші заходи кримінально-правового характеру призначаються за вчинення цих злочинів;

е) є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян.

Закон про кримінальну відповідальність (далі Кримінальний кодекс - КК) складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких, у свою чергу, складається із розділів, а розділи - із статей.

Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, чинність кримінального закону в просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, ознаки суб'єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множини злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання і його відбування, загальні засади призначення покарання тощо.

32. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність

Закон складається з 7 розділів і 39 статей.

Структура закону є класичною. Він включає такі розділи:

1. Загальні положення

2. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності

3. Спеціальні правові режими зовнішньоекономічної діяльності

4. Економічні відносини України з іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями

5. Захист прав і законних інтересів держави та інших суб’єктів зовнішньоекономічної і господарської діяльності України

6. Відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності

7. Порядок розгляду спорів у зовнішньоекономічній діяльності

Як бачимо, спочатку подається загальне уявлення про зовнішньоекономічну діяльність ( основні економічні категорії, принципи, суб’єкти, види зовнішньоекономічної діяльності тощо, тобто методологічні основи). Економічні категорії, визначені в 1 розділі, мають важливе безпосереднє значення в міжнародних економічних відносинах. Кожний термін розкривається досить докладно, передбачаються усі можливі нюанси (наприклад, подається широка класифікація квот: глобальні, групові, експортна, індивідуальні; з доповнення – антидемпінгові, компенсаційні, спеціальні ).

У 2 розділі “Регулювання зовнішньоекономічної діяльності” перш за все показана роль держави в регулюванні зовнішньоекономічної, визначено органи державного регулювання та місцевого управління зовнішньоекономічної діяльності, принципи митного регулювання, страхування зовнішньоекономічних операцій, державне замовлення, облік, звітність. В цьому ж розділі визначено цілі в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності. Докладно розглядаються питання, які стосуються експорту – імпорту, ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій.

Інші розділи закону є більш специфічними, вони стосуються більш вузьких питань, таких як спеціальні економічні зони, економічні відносини України з іншими державами та міжнародними міжурядовими організаціями, права та відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності. В цих розділах розглядаються питання стосовно України як держави та суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. В законі чітко простежується логічна побудова від більш загальних понять до більш вузьких. Кожний розділ докладно розкривається за допомогою статей. На мою думку, в законі відображено послідовно всі можливі питання стосовно зовнішньоекономічної діяльності України.

33. Застосування колізійних норм у міжнародному приватному праві

Колізійна норма — це норма, яка визначає, право якої країни необхідно застосовувати при вирішенні питання прав і обов’язків сторін у правовідносинах, ускладнених іноземним елементом. Сукупність колізійних норм є колізійним правом конкретної країни. Колізійні норми є найскладнішою і найбільш об’ємною частиною МПрП.

Колізійна норма — це інструмент, за допомогою якого вирішується проблема, право якої країни підлягає застосуванню в даному випадку. Колізійна норма не відсилає до конкретної правової норми в іноземному праві, вона лише визначає певний правопорядок, до якого необхідно звернутись. Конкретну норму вже потім потрібно відшукати в іноземному праві.

Виникнення колізії означає конфлікт між системами права в цілому. Для вирішення конфлікту сторони зобов’язані застосовувати колізійну норму, оскільки вона була спеціально для цього створена.

Іноді колізійні норми можуть зтикатись з проблемою дії законів у часі. Автоматично постає питання зворотньої сили: застосовувати право, яке існувало в момент укладення договору, наприклад, чи нове законодавство? Найчастіше практика вирішує це питання шляхом застосування норм, що існували на той період (час укладення угоди). Також практикуються спеціальні застереження щодо зворотньої сили, в яких сторони висловлюють свою волю щодо дії договору в часі.

Спеціальні норми не застосовуються навіть в тому випадку, коли є відсилання до іншої правової системи (наприклад, щодо статусу суб’єкта), оскільки в них є спеціальний адресат.

Колізійна норма — це правило, яке визначає, право якої країни має бути застосоване до відповідних цивільно-правових відносин. Поява колізійних норм викликала інтенсифікацією м/н співробітництва та глобалізацією світових господарських зв’язків.

Сама по собі колізія може виникнути в будь-якій сфері права.

Колізійна норма складається з двох частин:

a) об’єм або обсяг колізійної норми — це визначення комплексу відносин, до яких дана колізійна норма застосовується;

b) прив’язка — вказівка на той правопорядок, що має бути застосований до відповідного комплексу відносин.

Існує наступна класифікація колізійних норм:

· такі, що в односторонньому порядку визначають межі застосування свого власного права до відносин, ускладнених іноземним елементом. Відсилають тільки до свого права;

· двосторонні. Містять загальне правило, на основі якого можна застосовувати норми іноземного чи вітчизняного права. Прив’язка в двосторонній колізійній нормі отримала назву “формула прикріплення”.

Колізійні норми можна розділити на:

· імперативні. Носять незаперечний характер, відхід від них карається відповідальністю.

· диспозитивні. Надають учасникам правовідносин можливість самостійно врегулювати свої відносини, в разі відсутності подібного врегулювання, визначають певні обов’язкові для виконання правила поведінки.

· альтернативні. Визначають декілька варіантів вирішення колізії, сторони можуть обрати один з них.

· комулятивні. Відсилають до декількох правопорядків за раз. Ст.14 Закону про МПрП Польщі: “Можливість укласти шлюб встановлюється законом громадянства осіб”.

34. Захист прав та інтересів суб’єктів підприємництва

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та споживачів. При цьому згідно з ч. 4 ст. 13 Конституції України такий захист поширюється на всіх суб’єктів господарювання. Слід зазначити, що в підґрунтя цього питання покладено приватні (автономні) інтереси суб’єктів, а посягання на такі інтереси можуть бути з боку як контрагентів за договору, так і вповноважених державних органів та їх посадових осіб.

Потреба захисту суб’єктивного права, інтересу виникає передусім у зв’язку з протиправною поведінкою. Однак захист може відбутись і в разі загрози порушення права в майбутньому, що не завжди може розглядатися протиправною поведінкою. Загроза може виникнути через дії самого носія права, наприклад, у зв’язку з утратою відповідного документа.

Захист допускається й у разі порушення інтересу непротиправною поведінкою. Особа може звернутися до суду з заявою про захист і в разі колізії між її інтересами та інтересами інших учасників правовідносин, причому навіть і тоді, коли поведінка кожного з них є правозгідною.

За умов ринкової економіки під захистом прав суб’єктів господарювання розуміють систему заходів (форм і способів діяльності), котрі здійснюються відповідно до закону як суб’єктом господарювання самостійно, так і через уповноважених осіб, і спрямованих на запобігання й усунення погроз порушення прав відповідних суб’єктів, усунення перешкод здійсненню цих прав, відновлення порушених прав і правового статусу та притягнення порушників до відповідальності.

Варто наголосити, що держава встановлює, гарантує дотримання прав та законних інтересів усіх суб’єктів господарювання. При цьому захист як суспільних, так і приватних інтересів забезпечується державою публічно-правовими засобами.

Державні гарантії прав та інтересів суб’єктів господарювання, на думку М. Тітова, можна поділити на загальні та майнові.

Загальні полягають в тому, що держава гарантує суб’єктам господарювання незалежно від вибраних ними організаційно-правових форм господарської діяльності та форм власності однакові права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, інформаційних, природних і інших ресурсів. Разом з тим забезпечення матеріально-технічними ресурсами, розподіленими централізовано державою, здійснюється за умови виконання підприємством робіт і поставок для державних потреб.

Майнові гарантії прав підприємств та інших суб’єктів господарювання полягають у тому, що держава за допомогою прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур, які контролюють його виконання, гарантує недоторканність їх майна та забезпечує захист права власності (ст. 13 Конституції України).

Також слід зауважити, що гарантії держави спрямовані на захист прав і інтересів суб’єктів господарювання не тільки від неправомірних дій юридичних чи фізичних осіб, а й від таких дій самої держави. Саме тому право на захист є складною матеріально-процесуальною категорією. Кожен його елемент існує за наявності певних передумов, як правило, у часових межах і реалізується у специфічній процесуальній формі.

Право на захист — це передбачена законодавством можливість управомоченої особи самостійно застосовувати дозволені або санкціоновані законом юридичні засоби впливу на порушника або звернутися до відповідного юрисдикційного органу з вимогою спонукати порушника до певної поведінки.

Найбільш важливою формою захисту є право на звернення за судовим захистом. Носієм цього права є кожен учасник правовідносин, будь-яка заінтересована особа. Його зміст становить не тільки право подання до суду позову чи заяви (скарги), а й можливість подання зустрічного позову чи заперечення проти позову.

Одним з важливих і поширених засобів захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності є визнання судом або господарським судом виданого державним або іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або в частині). Нині в Україні відбувається процес створення системи адміністративних судів, які як раз і покликані виконувати цю функцію.

Крім того, до інших форм захисту можна віднести звернення до вищого органу зі скаргою на неправомірні дії, звернення до органів, вибраних самими сторонами як арбітрів (третейські суди, міжнародний комерційний арбітраж, спеціалізовані установи [наприклад Комісія з вирішення інвестиційних спорів).

35. Звільнення від кримінальної відповідальності

У КК неодноразово використовується поняття "звільнення від кримінальної відповідальності" (наприклад, розділ IX Загальної частини КК так і називається "Звільнення від кримінальної відповідальності"). Про звільнення від кримінальної відповідальності йдеться й у деяких статтях Особливої частини КК (наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду (ч. 2 ст. 111), шпигунство (ч. 2 ст. 114), ухилення від сплати податків, зборів чи інших обов'язкових платежів (ч. 4 ст. 212), участь у злочинній організації (ч. 2 ст. 255) тощо). Проте КК ніде не розкриває цього поняття. Системне і логічне тлумачення закону дає підставу вважати, що КК під звільненням від кримінальної відповідальності розуміє звільнення лише від майбутньої, потенційної відповідальності. Що ж стосується звільнення від реальної кримінальної відповідальності, то закон використовує тут поняття "звільнення від покарання" (розділ XII КК так і називається "Звільнення від покарання та його відбування"). Це пояснюється тим, що кримінальна відповідальність, як уже відзначалося в підрозділі 1 розділу II цього підручника, реалізується в трьох формах, а саме: 1) не пов'язаній з призначенням винному покарання; 2) пов'язаній з призначенням покарання, але без його реального відбування; 3) пов'язаній з відбуванням призначеного покарання. Тому звільнення від реальної кримінальної відповідальності - це звільнення від покарання, тобто від його призначення або відбування. В усіх інших випадках має місце звільнення від майбутньої, потенційної кримінальної відповідальності. Саме тому розділ IX "Звільнення від кримінальної відповідальності" поміщений в Загальній частині КК перед розділом Х "Покарання та його види".

2. Обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати кримінальної відповідальності реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Держава як один із суб'єктів цих відносин має право не тільки піддати цю особу заходам кримінальної відповідальності, а й відмовитися від цього за наявності підстав, передбачених КК. Відповідно до ч. 2 ст. 44 КК особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Таким чином, повноваження держави обмежені КК, який містить вичерпний перелік підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Такими підставами є: 1) добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК); 2) дійове каяття (ст. 45 КК); 3) примирення з потерпілим (ст. 46 КК); 4) щире розкаяння особи у вчиненні злочину і наявність клопотання про передачу її на поруки (ст. 47 КК); 5) зміна обстановки (ст. 48 КК); 6) закінчення строків давності (ст. 49 КК); 7) спеціальні підстави звільнення від кримінальної відповідальності, передбачені Особливою частиною КК (ч.2ст. 111,ч.2ст. 114,ч.3ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369); 8) акти амністії і помилування (статті 85-87).

Згідно з ч. 2 ст. 44 КК звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюється виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.

Звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли та існують передбачені КК підстави, проте в будь-якому випадку до закінчення строку, протягом якого на особі лежить обов'язок відповідати за вчинене перед державою. Це, за загальним правилом, день закінчення строку давності (ст. 49 КК), при цьому, однак, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності до того моменту, доки вона їй не піддалася, тобто до набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. у справі про депутатську недоторканність саме з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і починається кримінальна відповідальність. Після цього може йтися лише про звільнення від покарання. Отже, день набрання законної сили обвинувальним вироком суду є межею, що розділяє звільнення від кримінальної відповідальності і звільнення від покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності - це реалізація державою в особі суду свого повноваження, згідно з яким вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК, від державного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встановлених законом за вчинення цього злочину.

36. Здійснення цивільних прав та виконання обов'язків

Здійснення суб'єктивного цивільного права - це реалізація його змісту через учинення уповноваженою особою дій, що визначають можливість певної поведінки (приміром, суб'єктивне право особи на будь-яке майно надає їй можливість володіти, користуватись і розпоряджатися цим майном). Здійснення суб'єктивного цивільного права базується на принципі "дозволено все, що не заборонено законом". Водночас, це має відповідати моральним принципам і правилам етики і не порушувати прав та інтересів інших осіб.

Суб'єктивне цивільне право може бути реалізовано як особисто, так і через інших осіб-представників.

Представництво, себто такі відносини, за яких угоду укладено представником від імені іншої особи, яку він представляє, створює для останньої відповідні права та обов'язки. Воно виникає, наприклад, з огляду на відсутність юридичної здатності або фізичної можливості в особи, яку представляють, вчиняти юридичні дії.

Представництво буває обов'язковим і добровільним (договірним).

Обов'язкове представництво встановлюється законом (скажімо, представниками неповнолітніх можуть бути батьки, всиновлювачі або опікуни).

Добровільне (договірне) представництво залежить від бажання конкретної особи, яку представляють, і визначає повноваження представника видачею довіреності чи у формі договору. При цьому представник повинен діяти тільки в межах наданих йому повноважень.

Письмовим документом, що його видає одна особа іншій для представництва перед третіми особами, є довіреність, яка залежно від межі та змісту повноважень може бути разовою, спеціальною чи генеральною. Довіреність укладається лише в письмовій формі. Строк дії зазначеного документа не може перевищувати трьох років, а якщо його не зазначено, то довіреність е дійсною тільки протягом року. Будь-яка угода укладається з метою досягнення певного бажаного результату, що його поставила перед собою фізична чи юридична особа.

Предмет виконання юридичного обов'язку - це певні матеріальні або нематеріальні блага (наприклад, речі, послуги, результати інтелектуальної творчості тощо).

Суб'єктом виконання юридичного обов'язку є боржник, на якому лежить зобов'язання щодо вчинення певних дій і від якого кредитор має право вимагати їх учинення. До зазначених суб'єктів слід також віднести осіб, до яких звернуто вимогу закону щодо заборони певної поведінки, а також осіб, які взяли на себе це зобов'язання добровільно.

Місце виконання цивільно-правових обов'язків визначається законом, договором або іншим нормативним актом. У випадку його невизначеності виконання здійснюється згідно з вимогами Цивільного кодексу України:

зобов'язання, стосовні до передачі будівель та іншого нерухомого майна, виконуються за місцем їх знаходження;

в разі грошових зобов'язань (окрім грошових зобов'язань юридичних осіб) виконання останніх здійснюється за місцем проживання кредитора на момент виникнення зобов'язання;

за решти зобов'язань виконання здійснюється за місцем проживання боржника або за місцезнаходженням юридичної особи - боржника.

Строки виконання цивільно-правових обов'язків - це відтинок часу або конкретна дата, протягом якого чи до якої зобов'язання має бути виконане. Строк може бути встановлений у законі, в договорі, в рішенні суду чи арбітражного суду. У безстрокових зобов'язаннях строк визначається з моменту витребування. Невиконання боржником обов'язку в установлений строк, тобто прострочення, призводить до негативних наслідків для суб'єктів виконання. Приміром, кредитор має право вимагати відшкодування збитків, спричинених простроченням. Якщо виконання цивільно-правового обов'язку внаслідок прострочення втратило для кредитора інтерес, він має право відмовитися від прийняття простроченого виконання. Ризик випадкового настання неможливості виконання певного обов'язку переходить на винну у простроченні сторону.

Для належного і своєчасного виконання юридичного обов'язку цивільне право передбачає такі засоби його забезпечення: неустойку, заставу, поруку, завдаток і гарантію.

37. Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини та громадянина

Стаття 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Закріплені у другому розділі Конституції України (статті 21—62) права та свободи людини і громадянина гарантуються і захищаються чинним законодавством. Однією з таких гарантій є кримінально-правовий захист конституційних прав і свобод від злочинних посягань.

Родовим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують конституційні права та свободи людини і громадянина.

Залежно від їх безпосереднього об'єкта, всі злочини, передбачені п'ятим розділом Особливої частини КК, можна поділити на такі види:

1. Злочини проти виборчих прав громадян: перешкоджання здійсненню виборчого права — ст. 157; неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів — ст. 158; порушення таємниці голосування — ст. 159; порушення законодавства про референдум — ст. 160.

2. Злочини проти трудових прав громадян: перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій — ст. 170; перешкоджання законній професійній діяльності журналістів — ст. 171; грубе порушення законодавства про працю — ст. 172; грубе порушення угоди про працю — ст. 173; примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку — ст. 174; невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших, установлених законом виплат — ст. 175.

3. Злочини у сфері охорони права на об'єкти інтелектуальної власності: порушення авторського права і суміжних прав — ст. 176; порушення прав на об'єкти промислової власності — ст. 177.

4. Злочини, що посягають на інші особисті права і свободи громадян: порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії — ст. 161; порушення недоторканності житла — ст. 162; порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер — ст. 163; порушення недоторканності приватного життя — ст. 182; порушення права на отримання освіти — ст. 183; порушення права на безоплатну медичну допомогу — ст. 184.

5. Злочини проти сім'ї: ухилення від сплати аліментів на утримання дітей — ст. 164; ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків — ст. 165; злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування — ст. 166; зловживання опікунськими правами — ст. 167; розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) — ст. 168; незаконні дії щодо усиновлення (удочеріння) — ст. 169.

6. Злочини проти свободи совісті: пошкодження релігійних споруд чи культових будинків — ст. 178; незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь — ст. 179; перешкоджання здійсненню релігійного обряду — ст. 180; посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів — ст. 181.

38. Злочини проти волі, честі та гідності особи

Всі злочини, передбачені третім розділом Особливої частини КК, своїм основним безпосереднім об'єктом мають волю, честь та гідність особи.

Незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в протиправній забороні людині вибирати за своєю волею місце перебування, або таємному чи відкритому її захопленні. Позбавлення волі може виразитися в триманні потерпілого в тому місці, де він знаходитись не бажає, або поміщення його в таке місце, яке він не має змоги вільно залишити.

Потерпілим від злочину може бути будь-яка особа, в тому числі малолітній. Незаконне позбавлення волі може бути здійснено шляхом застосування фізичного насильства (наприклад, потерпілого зв'язують і замикають в підвалі, поміщують у заздалегідь підготовлене місце тощо), а також шляхом психічного насильства (наприклад, під загрозою зброї потерпілого примушують слідувати за викрадачем). Воно може бути вчинене і шляхом обману (наприклад, людину заманюють в будь-яке місце і замикають з метою позбавлення волі). Найнебезпечнішим видом незаконного позбавлення волі є викрадення людини, тобто таємне або відкрите захоплення і утримання потерпілого викрадачем. Викрадення майже завжди супроводжується фізичним або психічним (погрози) насильством.

У частині 2 ст. 147 передбачені такі кваліфікуючі ознаки злочину: здійснення цього злочину щодо неповнолітнього або організованою групою, або дії, які поєднані з погрозою знищення людей (наприклад, винний загрожує висадити будівлю, в якій він знаходиться із заручником тощо), або такі, що спричинили тяжкі наслідки (наприклад, смерть заручника, його самогубство, заподіяння йому тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, заподіяння значної матеріальної шкоди). Тяжкими наслідками слід також вважати смерть або заподіяння тілесних ушкоджень близьким родичам заручника, особам, які брали участь у звільненні заручника. При вбивстві заручника або інших осіб дії винного додатково кваліфікуються за відповідним пунктом ч. 2 ст. 115.

Захоплення або тримання як заручника працівника правоохоронного органу охоплюється ст. 349.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 147 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 2 ст. 147 — позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Підміна дитини (ст. 148). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в підміні чужої дитини, тобто в заміні одного новонародженого або грудного немовляти іншим.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є корисливі або інші особисті мотиви.

Суб'єктом злочину є будь-яка особа, яка досягла 16-ти років. Підміна новонародженого, що мала місце через необережність, наприклад, няні або сестер пологового будинку, може потягти за собою відповідальність за ст. 140 за наявності всіх інших ознак складу злочину.

Покарання за злочин: за ст. 148 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо передачі людини (ст. 149) — злочин досить поширений, особливо щодо молодих жінок і дівчат, які вербуються для роботи за кордоном і там використовуються злочинцями в своїх корисливих інтересах.

Крім волі людини — основного безпосереднього об'єкта — додатковим безпосереднім об'єктом цього злочину, залежно від мети використання потерпілого, можуть виступати різні його блага: статева недоторканність, честь і гідність, трудові та інші права громадянина.

З об'єктивної сторони — це продаж людини (що передбачає її купівлю), інша сплатна передача (наприклад, передача людини в рахунок боргу) або здійснення щодо людини будь-якої іншої незаконної угоди (наприклад, угоди про вербування або інше залучення жінок для подальшого використання в порнобізнесі та ін.). До того ж ці дії мають обов'язково пов'язуватись із законним або незаконним переміщенням потерпілого через державний кордон України. Згода або, навпаки, її відсутність з боку потерпілого на таке переміщення, значення для кваліфікації злочину не має. Продаж, інша сплатна передача людини, вчинена щодо неї інша операція, проводяться для подальшого продажу або іншої передачі потерпілого іншій особі або особам.

Суб'єктивна сторона цього злочину — тільки прямий умисел, що пов'язаний з певною метою. Ця мета, виходячи з тексту ст. 149, може бути найближчою і віддаленою (первинною і кінцевою). Найближчою метою винного є продаж потерпілого, інша сплатна передача його іншій особі або особам. Вочевидь, що така мета пов'язана з корисливими мотивами, прагненням отримати злочинний прибуток від операції. Однак для складу злочину слід встановити і віддалену (кінцеву) мету. Перелік різних цілей вичерпно визначений у ст. 149. Це — використання потерпілого з метою сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, втягнення у злочинну діяльність, залучення в боргову кабалу, усиновлення (удочеріння) в комерційних цілях, використання у збройних конфліктах, експлуатація праці потерпілого. Для складу злочину досить встановити хоча б одну з цих цілей.

Важливо зазначити, що закон не вимагає, щоб конкретна кінцева мета була досягнута. Для складу злочину досить, якщо винний переслідував цю мету. Тому злочин вважається закінченим вже з моменту продажу потерпілого, його іншої сплатної передачі, або іншої угоди щодо людини, пов'язаної з переміщенням потерпілого через державний кордон України.

39. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)

Військовими злочинами визнаються передбачені цим розділом злочини проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними під час проходження ними навчальних (чи перевірних) або спеціальних зборів.

За відповідними статтями цього розділу несуть відповідальність військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, а також інші особи, визначені законом.

Особи, не зазначені у цій статті, за співучасть у військових злочинах підлягають відповідальності за відповідними статтями цього розділу.

Особа, яка вчинила злочин, передбачений статтями’ цього розділу, може бути звільнена від кримінальної відповідальності згідно зі статтею 44 цього Кодексу із застосуванням до неї заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.

На відміну від інших груп злочинів, передбачених КК, поняття військового злочину визначене безпосередньо в законі (ч. 1 ст. 401). Проте, у цьому визначенні розкриваються не всі ознаки військового злочину, а лише специфічні, які дають змогу відмежувати військові злочини від інших. Водночас, для військових злочинів цілком характерними залишаються і загальні ознаки злочину. До специфічних ознак військового злочину віднесені спеціальні: 1) об’єкт посягання — встановлений законодавством порядок несення або проходження військової служби; 2) суб’єкт — військовослужбовець, а у разі вчинення більшості військових злочинів також і військовозобов’язаний під час проходження останнім навчальних (перевірних) або спеціальних зборів, 3) кримінальна протиправність — визнання діяння військовим злочином тільки в тому разі, якщо воно прямо передбачене у розділі XIX Особливої частини КК України.

За відсутності принаймні однієї із зазначених ознак діяння не може бути кваліфіковане як військовий злочин. Так, не створюють складу військового злочину діяння, що не посягають на встановлений порядок несення військової служби (викрадення приватного майна або хуліганство на території військової частини), або такі, що хоча б і посягали на військовий правопорядок, але вчинені робітниками чи службовцями ЗС або інших військових формувань (невиконання наказу, порушення правил водіння спеціальної машини тощо), або не передбачені законодавством як військові злочини (скажімо, перехід військовослужбовця на бік ворога в умовах воєнного стану або службовий підлог, вчинений військовою службовою особою кваліфікуються як загальнокримінальні злочини).

40. Злочини проти життя та здоров'я особи

Конституція України (ст. 3) проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Злочини, які посягають на життя і здоров'я особи, визнаються одними з найнебезпечніших. Відповідальність за них передбачена розділом II Особливої частини КК, який називається «Злочини проти життя та здоров'я особи». Цим розділом охоплюється три види злочинних посягань: 1) злочини проти життя особи; б) злочини проти здоров'я особи; в) злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров'я особи.

Кожен вид зазначених злочинів може бути відповідним чином класифікований.

Злочини проти життя особи поділяються на вбивства (статті 115-119) та доведення до самогубства (ст. 120).

У свою чергу, вбивства поділяються на: а) просте умисне вбивство (ч. 1 ст. 115), б) умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (кваліфіковані види вбивства) (ч. 2 ст. 115), в) умисне вбивство при пом'якшуючих обставинах (привілейовані види вбивства) вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116), матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117), при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118), г) вбивство через необережність (ст. 119).

Злочини проти здоров'я є трьох видів: 1) тілесні ушкодження;

2) завдання фізичних або моральних страждань; 3) зараження соціальними хворобами.

Тілесні ушкодження поділяються на: умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122), умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123), умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128).

До злочинів, які полягають у завданні фізичних або моральних страждань, належать: побої і мордування (ст. 126), катування (ст. 127), погроза вбивством (ст. 129).

Зараження соціальними хворобами охоплює: зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130), зараження венеричною хворобою (ст. 133).

Злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров'я особи, поділяються на: такі злочини в медичній сфері діяльності та інші злочини.

До злочинів у медичній сфері діяльності, що ставлять у небезпеку життя та здоров'я особи належать: неналежне виконання професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132), незаконна лікувальна діяльність (ст. 138), ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139), неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140), порушення прав пацієнта (ст. 141), незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142), порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143), насильницьке донорство (ст. 144), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Іншими злочинами, що ставлять у небезпеку життя та здоров'я особи, є: незаконне проведення аборту (ст. 134), залишення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані (ст. 136), неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137).

Усі зазначені злочини посягають на життя чи здоров'я особи або ставлять ці найважливіші соціальні цінності в небезпеку. Названі цінності і є родовим об'єктом цих злочинів.

Слід зазначити, що в інших розділах Особливої частини КК також є багато статей, які передбачають відповідальність за злочини, пов'язані із заподіянням шкоди життю та здоров'ю особи. Але у таких випадках шкода вказаним об'єктам заподіюється у зв'язку з посяганням на інші суспільні відносини, які становлять основний об'єкт посягання, а життя та здоров'я особи виступають як додаткові об'єкти, без яких посягання на основний об'єкт неможливе. Наприклад, розбій (ст. 187) має основним безпосереднім об'єктом власність, а додатковим об'єктом - життя та здоров'я потерпілої особи. При цьому додатковий характер об'єктів аж ніяк не знижує їх цінності і важливості кримінально-правової охорони.

41. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Одним із таких принципів є відмова від війни як засобу вирішення спірних питань міжнародної політики. Україна, як й інші держави - учасниці відповідних міжнародних угод, засуджує звернення до війни як засобу врегулювання міжнародних суперечок і відмовляється у своїх взаємовідносинах з іншими державами від війни як знаряддя національної політики.

2. Об'єктом злочину є мир як складова міжнародного правопорядку (про поняття мир див. коментар до ст. 1).

3. Об'єктивна сторона злочину характеризується діями у таких формах:

1)публічні заклики до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту;

2) виготовлення матеріалів із закликами до агресивної війни або до розв'язування воєнного конфлікту;

3) розповсюдження таких матеріалів.

Про поняття агресивна війна і воєнний конфлікт див. коментар до ст. 436. Тут слід мати на увазі два моменти: по-перше, згідно з міжнародним законодавством війна або воєнні дії можуть бути кваліфіковані як агресивні лише Радою Безпеки ООН; по-друге, визначення агресії, що дається у відповідній резолюції ООН, може бути застосоване тільки щодо відповідальності держав, але не персоналій. До агресивних воєнних дій треба відносити воєнні дії, які ведуться ініціатором воєнного конфлікту не під час агресивної війни.

Планування агресивної війни чи воєнного конфлікту означає розроблення системи діяльності, яка передбачає порядок, послідовність, строки та інші суттєві умови щодо їх підготовки та розв'язування (обґрунтування ідеї війни, розробка її політичної концепції, стратегії і тактики мобілізації та початку воєнних дій тощо).

Підготовка агресивної війни чи воєнного конфлікту - це дії, пов'язані з попереднім готуванням засобів ведення війни, зосередженням збройних сил на певних напрямках, проведенням розвідувальних заходів, схиленням населення до ненависті до народів інших держав та інші дії, спрямовані на усунення можливих перешкод для вторгнення збройних сил на територію іншої країни або для іншого акту агресії, створення умов для успішного розв'язування агресивної війни чи воєнного конфлікту.

Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій - караються позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством,- караються позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Особливість суспільної небезпеки застосування зброї масового знищення полягає у тому, що його вчинення завдає шкоди не тільки природному середовищу, життю і здоров'ю людей, а й негативно впливає на генетичну програму людини, інших живих істот. Основним безпосереднім об'єктом злочину є безпека людства (про її поняття див. коментар до ст. 1). Його додатковим факультативним об'єктом можуть бути життя та здоров'я особи, власність, довкілля тощо.

Предметом злочину є ті види зброї масового знищення, які заборонені до застосування міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана ВР (див. коментар до ст. 3).

До зброї масового знищення належать хімічна, біологічна, ядерна, лазерна, інфразвукова, радіологічна, променева та деякі інші види зброї. Проте, відповідними міжнародними договорами заборонено застосування лише перших трьох її видів.

У міжнародному праві під екоцидом звичайно розуміється використання геофізичних, метеорологічних та інших засобів з метою зміни динаміки, складу чи структури Землі, включаючи її біосферу, літосферу, гідросферу та атмосферу, а також космічного простору, що може потягнути або потягло масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери, водних ресурсів або інші тяжкі наслідки.

Відповідно до взятих на себе міжнародних зобов'язань Україна не повинна застосовувати військові чи інші ворожі засоби впливу на природне середовище, які мають широкі, довгострокові чи серйозні наслідки як засоби зруйнування, заподіяння шкоди будь-якій іншій державі (за принципом взаємності).

Геноцид, тобто діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу,- карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Вбивство або замах на вбивство представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, які вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень - карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі. Основним безпосереднім об'єктом злочину є мирне співіснування і плідне співробітництво України з іншими державами, безпека держави у політичній сфері, а обов'язковим додатковим об'єктом - життя особи.

Напад на службові або житлові приміщення осіб, що мають міжнародний захист, а також викрадення або позбавлення волі цих осіб з метою впливу на характер їхньої діяльності або на діяльність держав чи організацій, що вони представляють, або з метою провокації війни чи міжнародних ускладнень - караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

Погроза вчинення дій, передбачених частиною першою цієї статті,- карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до трьох місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років. Потерпілим від злочину може бути представник іноземної держави або інша особа, яка має міжнародний захист.

42. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності

Зґвалтування визначається в статті 152 Кримінального кодексу України (далі ККУ), як статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Безпосереднім об'єктом зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла особа не досягла статевої зрілості - її статева недоторканість. Причому ні моральне обличчя потерпілої особи, ні ганебний спосіб життя, ні аморальна поведінка, ні характер відносин з тим, хто притягується до відповідальності за її зґвалтування (подружні стосунки, наявність попереднього зґвалтування або добровільного статевого зв'язку тощо) не виключають, за доведеності інших ознак складу цього злочину, відповідальності за ст. 152 ККУ.

Згідно статті 153 ККУ насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом утворює злочин, якщо воно вчинене із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Ця стаття встановлює відповідальність за насильницькі гетеро-сексуальні та гомосексуальні дії щодо потерпілої особи.

Об'єкт цього злочину аналогічний об'єкту злочину, передбаченого ст. 152. Кримінальна караність даної поведінки визначається не так званою неприродністю способів задоволення статевої пристрасті, можливою гомосексуальною спрямованістю чи аморальністю дій, описаних у ст. 153 ККУ, а їх насильницьким характером.

Потерпілим від злочину є особа жіночої або чоловічої статі, яка всупереч своїй волі виконує роль сексуального партнера винного. При цьому характеристика потерпілого на кваліфікацію за ст. 153 ККУ не впливає. Якщо особа, яка не досягла 16-річного віку, добровільно бере участь у задоволенні неприродним способом статевої пристрасті чоловіка або жінки, то дії винного можуть кваліфікуватись за ст. 156 ККУ.

Об'єктивна сторона злочину полягає у задоволенні статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

Під задоволенням статевої пристрасті неприродним способом потрібно розуміти будь-які дії сексуального характеру незалежно від їх гетеро- або гомосексуальної спрямованості (крім природного статевого акту), які здатні задовольнити статеву пристрасть чоловіка або жінки. Це, зокрема, мужолозтво, лесбіянство, орогенітальний контакт (coitus per os) жінки з чоловіком або чоловіка з чоловіком, аногенітальний контакт (coitus per anum) чоловіка з жінкою, сурогатні форми статевих зносин, які імітують природний статевий акт, садистські дії сексуального характеру (наприклад, проникнення у піхву жінки певним предметом), сексуальний мазохізм, при якому задоволення статевої пристрасті винного відбувається в процесі фізичного мордування потерпілої особи.

Стаття 154 ККУ визначає примушування до вступу в статевий зв'язок, як протиправний вплив на жінку чи чоловіка для того, щоб примусити їх проти власної волі вступити в природний або неприродний статевий зв'язок. Це, наприклад, погроза звільненням, переводом на нижчеоплачувану роботу, позбавленням премії, матеріальної підтримки чи можливості користуватися житловою площею тощо. Примушування може бути спрямоване як на те, щоб схилити потерпілу особу вступити в статевий зв'язок з тим, хто примушує, так і з третьою особою.

Основний безпосередній об'єкт злочину - статева свобода особи. Його додатковим факультативним об'єктом можуть бути право власності, честь і гідність особи.

Потерпілим від цього злочину є особа жіночої або чоловічої статі. У разі, коли до вступу в статевий зв'язок примушувалась особа, яка не досягла статевої зрілості, дії винного, крім ст. 154 ККУ, кваліфікуються за статтями 14 ККУ і 155 ККУ як готування до статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості.

Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості полягають у добровільних природних статевих зносинах чоловіка або жінки з особою протилежної статі, яка не досягла статевої зрілості, відповідальність за цей злочин визначає стаття 155 ККУ. Такі статеві зносини можуть мати місце і внаслідок фактичного шлюбу. Добровільним визнаються такі статеві зносини, які вчинені без застосування фізичного насильства, погроз його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Добровільність статевих зносин повинна визначатися в кожному випадку тим, чи могла потерпіла особа внаслідок свого віку і розвитку або психічного стану розуміти характер і значення дій, що вчиняються над нею.

Згідно статті 156 ККУ розбещення неповнолітніх полягає у вчиненні розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16-річноіго віку. Розпусні дії носять сексуальний характер і спрямовані на задоволення статевої пристрасті винного або на збудження статевого інстинкту у потерпілої особи. Вони, проте, не можуть полягати в природних або неприродних статевих зносинах, відповідальність за них встановлена в статтях 152 ККУ, 155 ККУ і 154 ККУ.

43. Злочини проти основ національної безпеки України

Підрив суверенітету, незалежності, демократії в Україні, дії, спрямовані проти України як соціальної й правової держави, можуть завдати значної шкоди конституційному ладу та іншим складовим національної безпеки, віддалятимуть нашу державу від досягнення сучасних ідеалів держави й суспільства, а тому посягання на ці блага є найбільш небезпечними як для самої держави, так і для суспільства й кожного його члена.

Злочини проти основ національної безпеки України посягають не тільки на безпеку держави, а й на національну безпеку загалом, яка, відповідно до Закону «Про основи національної безпеки України», визначається як рівень захищеності життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якого забезпечується сталий розвиток суспільства.

Саме завдяки своєму особливому значенню злочини проти основ національної безпеки України й розміщені в розділі І Особливої частини КК.

Для інших злочинів, які також спрямовані тим чи іншим чином проти безпеки держави, на відміну від злочинів проти основ національної безпеки України, не є характерними відверто антидержавницькі мотиви та мета підірвати або - послабити Українську державу, змінити її конституційний лад, завдати істотної шкоди її безпеці.

При визначенні видів злочинів проти основ національної безпеки України слід виходити, передусім, із зазначеного вище Закону, згідно з яким загроза національній безпеці України може:

здійснюватися у різних сферах. Залежно від цього розрізняють;

злочини;

1) проти основ національної безпеки у політичній сфері: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); посягання на життя державного чи громадського діяча (ст.112КК);

2) проти основ національної безпеки в інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах: державна зрада (ст. 111 КК), шпигунство (ст. 114 КК);

3) проти основ національної безпеки в економічній, екологічній і воєнній сферах: диверсія (ст. 113 КК).

Родовим об'єктом злочинів проти основ національної безпеки України є національна безпека України в різних її сферах, а основним безпосереднім об'єктом кожного окремого злочину - національна безпека у тій чи іншій її сфері. Злочин, передбачений ст. 112 КК, має додатковий об'єкт - життя людини. Додатковим (альтернативним) об'єктом диверсії (ст. 113 КК) є життя і здоров'я особи, власність, навколишнє середовище.

З об'єктивної сторони розглядувані злочини характеризуються переважно суспільне небезпечними діями. Час і обстановка вчинення злочину є обов'язковими ознаками лише однієї із форм державної зради: перехід на бік ворога може бути вчинений тільки у воєнний час або у період збройного конфлікту.

Суб'єктами злочинів проти основ національної безпеки України можуть бути осудні особи, які досягли 16-річного віку (суб'єктом злочину, передбаченого ст. 112 КК,- 14-річного).

Спеціальний суб'єкт є елементом лише двох складів злочинів проти основ національної безпеки України: у злочині, передбаченому ст. 111 КК,- це тільки громадянин України, а у злочині, передбаченому ст. 114 КК,- тільки іноземний громадянин або особа без громадянства. Кваліфікуючою ознакою злочинів, передбачених статтями 109 і 110 КК, є вчинення їх спеціальним суб'єктом - представником влади.

З суб'єктивної сторони злочини проти основ національної безпеки України характеризуються лише прямим умислом. Переважна більшість із них вчинюються з метою ослабити державу, яка передбачає намір знизити економічний, науково-технічний, військовий і т. п. потенціал України.

Мотиви злочинів проти основ національної безпеки України не є обов'язковими ознаками цих злочинів. Вони можуть бути різними і мають кримінально-правове значення переважно як обставини, які пом'якшують чи обтяжують покарання (статті 66 і 67 КК). Винятком є злочин, передбачений ст. 112 КК: мотивом посягання на життя державного чи громадського діяча є бажання припинити діяльність певної особи як державного чи громадського діяча або помста за таку діяльність.

Специфічною відзнакою злочинів проти основ національної безпеки України є те, що вони не мають суміжних адміністративних правопорушень.

Переважна більшість цих злочинів є тяжкими й особливо тяжкими. Відповідно до ст. З Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 р. застосування амністії не допускається до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави.

На підставі вищезазначеного злочини проти основ національної безпеки України можна визначити як передбачені КК суспільна небезпечні діяння, що спричинюють істотну шкоду безпеці держави й суспільства у різних п сферах та пов'язаним з нею життєво важливим інтересам особи або загрожують спричиненням такої шкоди, та для переважної більшості з яких є характерною мета ослабити державу Україна.

44. Злочини у сфері господарської діяльності

Об'єднуючи в самостійний розділ Особливої частини КК (VII Розділ) злочини, які вчиняються у сфері господарської діяльності, законодавець виходить із спільності їх родового об'єкта, яким є суспільні відносини, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів, робіт і послуг.

Безпосереднім об'єктом цих злочинів виступають конкретні суспільні відносини, що складаються у певній сфері господарської діяльності. Так, наприклад, безпосереднім об'єктом злочину, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 202 (порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю), є суспільні відносини у сфері підприємницької діяльності. При вчиненні деяких злочинів у сфері господарської діяльності шкода заподіюється крім основного ще і додатковому безпосередньому об'єкту. Так, наприклад, безпосереднім об'єктом такого злочину, як випуск або реалізація недоброякісної продукції, є суспільні відносини, що забезпечують випуск доброякісної продукції, а додатковим можуть виступати життя та здоров'я споживача.

З об'єктивної сторони більшість злочинів у сфері господарської діяльності вчиняються шляхом дії (наприклад, фіктивне підприємництво, протидія законній господарській діяльності, незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків, контрабанда тощо). Окремі злочини можуть виразитися тільки у бездіяльності (ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів тощо).

Велику частину злочинів у сфері господарської діяльності слід віднести до злочинів з формальним складом. Тому такі злочини необхідно вважати закінченими незалежно від настання наслідків, тобто з моменту вчинення вказаних у законі дій. Так, виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту чи збут підроблених грошей, державних цінних паперів або білетів державної лотереї є закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з указаних дій, а не з моменту настання негативних наслідків внаслідок цих дій.

Серед злочинів у сфері господарської діяльності є злочини з так званим матеріальним складом, тобто такі, для об'єктивної сторони яких необхідно встановити не тільки суспільне небезпечне діяння, а й настання шкідливих наслідків, це, наприклад, приховування стійкої фінансової неспроможності, доведення до банкрутства.

Відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності законодавець пов'язує з розміром предмета злочину. Так, відповідальність за порушення законодавства про бюджетну систему України настає тільки тоді, коли предметом цього злочину були бюджетні кошти у великих розмірах.

Більшість диспозицій статей, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності, є бланкетними, тому встановлення ознак об'єктивної сторони цих злочинів передбачає звернення до низки законодавчих та інших нормативних актів інших галузей права — наприклад, підприємницького, банківського, митного, податкового, валютного тощо.

Суб'єктивна сторона злочинів, які вчиняються у сфері господарської діяльності, характеризується виключно умисною формою вини. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони деяких складів є наявність мотиву та мети. Так, відповідальність за розголошення комерційної таємниці настає тільки тоді, коли це діяння вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів. Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, утворять злочин за наявності спеціальної мети — розголошення чи іншого використання таких відомостей.

Суб'єктами злочинів у сфері господарської діяльності можуть бути особи, які досягли 16-річного віку. На підставі прямої вказівки закону суб'єкт деяких злочинів — спеціальний (службова особа, платник податків, засновник, власник суб'єкта господарської діяльності та інші).

З'ясування зазначених об'єктивних та суб'єктивних ознак дозволяє сформулювати поняття злочинів у сфері господарської діяльності. Це умисне діяння (дія або бездіяльність) у сфері господарської діяльності, що заподіює шкоду суспільним відносинам, які складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів, робіт і послуг.

Залежно від безпосереднього об'єкта посягання, злочини, які вчиняються у сфері господарської діяльності, можуть бути таких видів:

1. Злочини у сфері кредитно-фінансової, банківської і бюджетної систем України (статті 199, 200, 201, 207, 208, 210, 211, 212, 204, 215 і 216).

2. Злочини у сфері підприємництва, конкурентних відносин та іншої діяльності господарюючих суб'єктів (статті 202, 203, 205, 206, 209, 213, 214, 228, 229, 230, 231 і 232).

3. Злочини у сфері банкрутства (статті 218, 219, 220 і 221).

4. Злочини у сфері використання фінансових ресурсів та обігу цінних паперів (статті 222, 223 і 224).

5. Злочини у сфері обслуговування споживачів (статті 217, 225, 226 і 227).

6. Злочини у сфері приватизації державного та комунального майна (статті 233, 234 і 235).

45. Зобов'язання, що виникають із завданням шкоди

Підставою для виникнення зобов’язань, як відомо, можуть бути не тільки правочини (в тому числі договори), а й інші юридичні факти, зокрема заподіяння шкоди іншій особі. Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, належать до позадоговірних зобов’язань. Їх ще називають охоронними (а якщо виникли з правопорушення — деліктними зобов’язаннями). Вони регламентуються окремою главою 81 нового Цивільного кодексу України «Завдання шкоди» і складають окремий цивільно-правовий інститут, який виконує передусім компенсаційну (відновлювальну) функцію і набуває особливого значення у сучасному суспільстві. В процесі реалізації дедалі різноманітніших, складніших відносин майновим та особистим немайновим благам їх учасників може бути заподіяна шкода. Якщо вона виникла поза межами договірних відносин, то виникає проблема: хто повинен відшкодовувати цю шкоду.

Підставою для виникнення таких зобов’язань є цивільне правопорушення (делікт), що виражається у заподіянні шкоди іншій особі. Суб’єктами зобов’язання є: потерпілий — особа, якій завдано шкоду, виступає як кредитор; особа, що несе відповідальність за шкоду (найчастіше, яка заподіяла шкоду), виступає як боржник. Суб’єкти такого зобов’язання не перебувають у договірних правовідносинах, бо дане зобов’язання виникає незалежно від останніх. Змістом такого зобов’язання є право потерпілого вимагати залагодження (відшкодування) шкоди та (або) компенсації моральної шкоди, а також обов’язок заподіювача шкоди вчинити зазначені дії.

Загальні умови, наявність яких, як правило, є обов’язковою для покладення на особу відповідальності за заподіяння шкоди, визначені у відповідних статтях ЦКУ. Це такі умови: наявність шкоди, заподіяної майну фізичних або юридичних осіб, та/або особистим немайновим благам фізичної чи юридичної особи; неправомірні (протиправні) дії (бездіяльність) заподіювача шкоди; причинний зв’язок між протиправною поведінкою та шкодою, яка настала; вина заподіювача шкоди. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Згадані підстави визначені законом як загальні. Наявність їх у сукупності є обов’язковою для покладення відповідальності на особу, яка заподіяла шкоду. Разом з тим законом можуть бути передбачені винятки з цього правила. Наприклад, у разі заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду та деяких інших, відповідальність настає незалежно від вини.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями, до яких можна віднести дії вчинені при самозахисті від протиправних посягань та у стані крайньої необхідності. Питання про відповідальність за такі дії вирішується у законодавстві по-різному. Так, шкода, завдана при самозахисті — у стані необхідної оборони, якщо не були перевищені її межі, не підлягає відшкодуванню. Необхідною обороною вважаються дії з метою захистити законні права та інтереси від протиправного посягання. Наприклад, громадянин, на якого напали злочинці, відражаючи напад, завдав легких тілесних ушкоджень одному з них та пошкодив його одяг. Його дії розглядаються як дії, вчинені у стані необхідної оборони.

Шкода ж, завдана у стані крайньої необхідності, має бути відшкодована особою, яка її заподіяла, з правом зворотної вимоги до особи, в інтересах якої вона діяла. Обов’язок відшкодування шкоди може бути покладений на особу, в чиїх інтересах діяв заподіювач шкоди, або віднесений на її рахунок. Крайньою необхідністю є дії щодо усунення небезпеки, яка загрожувала інтересам чи правам фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами. Наприклад, громадянин, побачивши, що з вікон сусідського будинку йде дим і почувши крики, розбиває вікна для того, щоб проникнути в приміщення і врятувати людей і майно. Розбивши вікна, він завдав шкоди, однак вона буде віднесена на рахунок сусіда, майно (а можливо, і членів сім’ї) якого він спасав, оскільки він діяв у стані крайньої необхідності. Своїми діями він відвернув більшу шкоду, яка могла виникнути через пожежу.

В інших випадках, встановлених законом, шкода, заподіяна правомірними діями, також може підлягати відшкодуванню.

46. Правові основи страхової діяльності

Суспільне виробництво в цілому, кожний суб’єкт господарювання і життєдіяльність кожної людини об’єктивно мають ризиковий характер, який породжує систему відносин між людьми з метою попередження, подолання, зменшення руйнівних наслідків стихійного лиха та нещасних випадків. Науково-технічний розвиток, концентрація виробництва, зростання конкуренції, погіршення екологічної ситуації зумовлюють систему ризиків, які з кожним роком збільшуються. Зростає значення страхового захисту, сутність якого полягає в нагромадженні та витрачанні ресурсів для здійснення заходів з попередження, усунення або зменшення негативного впливу ризиків та відшкодування пов’язаних з ними втрат.

Об’єктами страхування відповідно до Закону України "Про страхування" визначено три групи майнових інтересів:

· пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю та додатковою пенсією;

· пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном;

· пов’язані з відшкодуванням заподіяної шкоди фізичній особі або її майну та юридичній особі.

Не всі види страхування розвинуті однаково - одні види страхування мають добрі історичні традиції, інші - починають розвиватися, ще інші - висуваються лише пропозиції щодо їх розвитку (екологічне страхування). Особисте страхування в Україні передбачає страхування життя і пенсій, страхування від нещасних випадків та медичне страхування. Ці види страхування вимагають вдосконалення правового і фінансового в частині обчислення та встановлення тарифних ставок. Майнове страхування передбачає страхування майна громадян (будівель, домашнього майна), страхування майна юридичних осіб, страхування транспортних засобів і вантажів, страхування майна сільськогосподарських підприємств. Страхування відповідальності включає відповідальність на транспорті, професійну відповідальність, страхування кредитних ризиків і страхування депозитів. За останні роки розширюється сфера перестрахування. Огляд літератури з питань страхування дає підстави для наступних висновків:

· необхідно вдосконалювати і розвивати нормативну базу, яка стосується перестрахування та діяльності страхових посередників;

· потребує вдосконалення нормативна база у сфері обліку, статистики, звітності, аудиту страхової діяльності;

· важливо вдосконалювати систему страхування життя, медичного, пенсійного страхування, страхування політичних ризиків тощо;

· доцільно проводити роботу з об’єднання страховиків по найважливіших напрямках страхової діяльності.

47. Страхування суб'єктів підприємницької діяльності

Страхування тісно пов'язане з підприємницькою діяльністю, яка неможлива без ризику. При допомозі страхування створюються деякі фінансові гарантії стабільності й прибутковості виробництва. У випадку настання різного роду несприятливих ситуацій, в які рано чи пізно певною мірою потрапляє кожна підприємницька структура, страхування є не тільки спосіб захисту господарства від різного роду руйнівних стихійних чинників, а й засіб подолання несприятливих періодів в економічній ринковій кон'юнктурі.

Ризиковий характер виробництва зумовлений як можливими збитками від зупинки конвеєра, автоматичних ліній чи цілого підприємства або його підрозділу» так і непередбаченими наслідками від впровадження нової техніки й технології.

Страхування на випадок вимушеного простою техніки і устаткування виступає по своєму змісту як доповнення до страхування основних та оборотних активів, тому що вимушена перерва у виробництві супроводжується їх загибеллю або пошкодженням. Виходячи з цього, і склад страхувальників, і перелік страхових випадків при названих видах страхування може бути однаковим. Разом з тим це не означає їх автоматичного зв'язку. Клієнти можуть укладати договори по обох видах страхування або по одному з них. Економічно оправданим е одночасне заключення підприємцем договорів по страхуванню майна та страхуванню від вимушених простоїв. Для страховиків укладання двох названих договорів страхування дозволяє більш виважено і з меншими витратами розраховувати збиток при виникненні стихійного лиха або іншого страхового випадку.

У разі непередбаченої зупинки виробництва в страхову відповідальність можуть включатись втрати від простою, зумовленого перервами в електро- і газопостачанні, неподачі води, стисненого повітря, тощо, причинами яких є аварії, що відбулись не у страхувальника, а у відповідних його постачальників.

Особливістю страхування від простоїв у виробничому процесі є те, що розмір збитку при цьому в значній мірі залежить від тривалості вимушених зупинок виробництва. Тому для визначення обсягу страхового відшкодування дуже важливо встановити тривалість відповідальності страхової організації, тобто період часу, на протязі якого діють зобов'язання щодо відшкодування збитків від простою. В світовій практиці найбільш розповсюдженим є встановлення такої відповідальності на період до одного року.

Страхування комерційних та фінансових операцій полягає в тому, щоб відшкодувати можливі втрати у випадку, коли через певний період застраховані угодинедадуть очікуваної віддачі. Страхове відшкодування в такому разі встановлюється в обсязі різниці між страховою сумою та одержаним прибутком від застрахованої комерційної діяльності.

48. Зовнішньоторговельні угоди (контракти) у міжнародному приватному праві

Зовнішньоторговельні операції здійснюються на підставі договорів, які укладають національні та іноземні суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародна торговельна угода є правовою формою, яка опосередковує комерційні операції. Статтею 381 ГКУ передбачається можливість ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій. Як випливає зі змісту цієї статті, Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій регламентуються законом. Режим квотування таких операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорам України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, які можуть бути ввезені (вивезені) за певний період. Порядок квотування та види квот визначаються законом. Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України в договірних відносинах з їх іноземними контрагентами використовують різні терміни: "угода", "договір", "контракт", "домовленість" тощо. У ст. 626 Цивільного кодексу України дається таке визначення договору: "...це є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків". Крім того, у ст. 202 ЦКУ зазначається, що правочином, зокрема, є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Отже, будь-який цивільно-правовий договір підпадає під поняття "угода". Практично при використанні терміна "угода" до відносин у зовнішньоекономічній сфері в більшості випадків мають на увазі договір. І в тих випадках, коли йдеться про угоду, яка виражає волю однієї особи (довіреність, вексель, чек), вона, як правило, тісно пов'язана із договірними відносинами партнерів. Терміни "контракт", "домовленість" можуть розглядатися як синоніми поняття "договір" [6, c. 122-124].

Основні вимоги щодо форми, змісту та порядку укладання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) містить також Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (зі змінами відповідно до Закону України від 21 жовтня 1999 p. № 1182-XIV). Такими змінами є:

1. Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав, які не суперечать цьому закону. Дії, які здійснюються від імені іноземного суб'єкта зовнішньоекономічної діяльності суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це належним чином, вважаються діями цього іноземного суб'єкта.

2. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

3. Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.

4. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недотримання форми, якщо додержано вимог законів України.

5. Форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, визначається законами України.

6. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше, а місце укладання угоди — законами України.

7. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладанні договору (контракту), або в результаті подальшого погодження.

9. До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де одержано передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодили інше.

10. До зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється та офіційно реєструється.

11. До зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої провадяться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

49. Кабінет Міністрів — вищий орган у системі органів виконавчої влади, його склад основні функції та повноваження

Основними напрямками діяльності органів державної виконавчої влади в Україні є реалізація двох основних функцій: виконавчої та розпорядчої. Виконавча функція характеризується тим, що ці органи безпосередньо виконують нормативні приписи та інші акти законодавчої влади. Розпорядча функція характеризується тим, що для виконання актів законодавчої влади органи виконавчої влади від свого імені видають управлінські акти, дають відповідні розпорядження.

Кабінет Міністрів України - вищий орган у системі органів виконавчої влади - відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності Кабінет Міністрів України керується Конституцією України і законами України, актами Президента України.

До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України на подання Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України:

- забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

- вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

- забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

- розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

- забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

- організовує та забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи та ін. Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови й розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України.

50. Колізійні норми у міжнародному приватному праві

Приватноправові відносини з іноземним елементом регулюють двома способами: відсиланням до відповідного законодавства країни, за яким потрібно розв'язувати спір (колізійно-правовий спосіб) та шляхом ратифікації країною відповідних міжнародно-правових договорів (конвенцій) з певних питань приватного права, уніфікації його матеріальних норм (матеріально-правовий спосіб).

Колізійно-правовий (відсильний) спосіб. Сутність його полягає у виборі компетентного правопорядку для вирішення конкретної справи. У внутрішньому праві держав є особливі норми — колізійні, що містять правила вибору права, певним чином вказують, право якої держави потрібно застосовувати для врегулювання відносини з іноземним елементом. Колізійна норма, визначаючи компетентний правопорядок, відсилає для визначення прав і обов'язків учасників відносин до права певної держави (воно може бути як вітчизняним, так і іноземним).

З відсильним характером колізійного способу пов'язана ще одна його особливість. У разі його застосування умоглядно виділяють дві стадії регулювання: 1) вибір права за допомогою колізійної норми (вирішення колізійного питання); 2) застосування матеріальних норм вибраного приватного права для визначення прав та обов'язків сторін, що є кінцевою метою вибору права. Тому даний спосіб регулювання є не прямим, а опосередкованим: регулювання здійснюється матеріальними нормами приватного права держави, вибраної за допомогою колізійної норми.

Таким чином, вибір права, а отже і колізійно-правовий спосіб регулювання, здійснюються за допомогою колізійних норм. Колізійний спосіб регулювання у міжнародному приватному праві є основним, тобто відсилання — головне призначення цього права. Звідси й основна назва, інтерпретація МПрП як колізійного права.

Поява перших правил, а згодом і перших доктрин у сфері міжнародного приватного права в національних законодавствах багатьох країн пов'язана з виникненням численних колізій права внаслідок розвитку відносин між державами, в яких склалися власні норми приватного права із чітко вираженими розбіжностями. Ці правила, що одержали назву колізійних норм, застосовувалися для розв'язання проблем, що виникають з колізії національних законів. Протягом тривалого часу МПрП існувало і розвивалося тільки як колізійне право. У деяких країнах (наприклад, в Англії, США, ФРН, Японії) така позиція стосовно МПрП збереглася і в наш час, там воно називається колізійним правом. Таке розуміння міжнародного приватного права характерне і для українських представників цієї галузі.

51. Конституційна система органів державної влади України

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Президент України є главою держави і виступає від її імені. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципом територіальності й спеціалізації.

Органи законодавчої влади в демократичних державах - це представницькі законодавчі органи - народні (національні) представництва або легіслатури, які утворюються шляхом вільних і загальних виборів. Вони виражають волю всього народу, і їхньою основною функцією згідно з принципом поділу влади є законотворчість. Згідно зі ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Конституювання Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади не означає, що закони в Україні можуть прийматися лише цим органом. Законодавча влада може здійснюватися народом України не тільки через своїх представників у Верховній Раді, а й безпосередньо - всеукраїнським референдумом,- хоча практики проведення законодавчого референдуму в Україні ще немає.

Органи виконавчої влади відповідно до принципу поділу влади утворюються для здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності з керівництва господарською, соціально-культурною та адміністративно-політичною сферами життя суспільства. До системи органів виконавчої влади Конституція України відносить насамперед Кабінет Міністрів України - вищий орган у цій системі. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу інших органів виконавчої влади:

а) центральних- міністерства, державних комітетів (державних служб) і центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;

б) місцевих - місцевих державних адміністрацій, місцевих органів міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади.

Специфічними рисами органів виконавчої влади є те, що вони:

по-перше, формуються призначенням;

по-друге, здійснюють особливий вид діяльності - виконавчу і розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання Конституції та законів України, актів Президента України як безпосередньо, так і шляхом адміністративної правотворчості;

по-третє, здійснюють діяльність на засадах поєднання єдиноначальності й колегіальності.

Органи судової влади - суди відповідно до принципу поділу влади здійснюють судову владу шляхом конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства. Конституція України до системи судових органів відносить суди загальної юрисдикції (ст. 125 Конституції України) та Конституційний Суд України (ст. 147 Конституції України).

52. Конституційне провадження

Статус Конституційного Суду України визначається статтями 147-153 Конституції України та Законом України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 р.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України.

Діяльність Конституційного Суду України базується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебічного розгляду справ та обґрунтованості винесених ним рішень.

Конституційний Суд України ухвалює рішення та дає висновки у справах щодо:

- конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

- відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їхню обов'язковість;

- додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

- офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Рішення й висновки Конституційного Суду України з зазначених питань є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Питання про конституційність зазначених нормативних актів розглядаються за зверненнями:

Президента України; не менш як 45 народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо було порушено встановлену Конституцією України процедуру їх розгляду, ухвалення чи набрання ними чинності.

Закони, інші правові акти або їхні окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність од дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їхню неконституційність.

Конституційний Суд України не має повноважень розглядати питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України складається з 18 суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40-річного віку, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років та володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду України призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк.

Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України таємним голосуванням лише на один трирічний строк.

Закон України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996р. складається з 4 розділів, 16 глав (95 статей, 9 прикінцевих і перехідних положень).

Розділ І Основи конституційного судоустрою. - Містить глави:

1. Загальні положення;

2. Повноваження Конституційного Суду України;

3. Судді Конституційного Суду України;

4. Гарантії діяльності суддів Конституційного Суду України;

5. Організація та діяльність Конституційного Суду України.

Розділ II. Конституційне провадження. - Складається з глав:

6. Звернення до Конституційного Суду України;

7. Провадження в справах у Конституційному Суді України;

8. Рішення і висновки Конституційного Суду України.

Розділ ІІІ. Особливості конституційного провадження. - Об'єднує глави:

9. Провадження у справах, передбачених пунктом 1 статті 13 цього Закону;

10. Особливості провадження у справах щодо конституційності правових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування;

11. Особливості провадження у справах щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим;

12. Особливості провадження у справах щодо відповідності положень чинних правових актів, зазначених у пункті 1 статті 13 цього Закону, конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина;

13. Особливості провадження у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина;

14. Провадження у справах, передбачених пунктом 2 статті 13 цього Закону;

15. Провадження у справах, передбачених пунктом 3 статті 13 цього Закону;

16. Провадження у справах, передбачених пунктом 4 статті 13 цього Закону.

Розділ IV. Прикінцеві та перехідні положення. - Містить 9 пунктів, у яких визначається час набуття даним Законом чинності, уточнюється юрисдикція Конституційного Суду України, регламентуються питання організаційного та матеріального забезпечення його діяльності.

53. Конституційні засади судової влади в Україні

Судова влада відповідно до теорії та практики розподілу влади є самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними контрольними повноваженнями спеціально вповноважених органів — судів.

Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження: це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень.

Поняття судової влади містить два основні компоненти: по-перше, цю владу можуть реалізувати тільки спеціально вповноважені органи (суди); по-друге, ці органи має бути наділено тільки їм притаманними повноваженнями.

Характеристика засад ( принципів ) судочинства, що закріплені в Конституції України, Законі України “ Про судоустрій “, та галузевих процесуальних законах:

- законність;

- здійснення правосуддя виключно судами;

- гарантування всім суб’єктам правовідносин права на судовий захист;

- рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини, публічність кримінального процесу;

- змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості, принцип диспозитивності;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

- обов’язковість рішень суду;

- державна ( національна) мова судочинства;

- всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи;

- колегіальний і одноособовий розгляд справ у суді;

- безпосередність та усність судового процесу.

54. Конституційно-правовий статус Президента України

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Новообраний Президент України вступає на пост не пізніш як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.

Повноваження Президента України:

- забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

- звертається з посланнями до народу та із щорічними й позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

- виносить рішення про визнання іноземних держав;

- призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;

- припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

- призначає, за згодою Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України;

- припиняє повноваження Прем'єр-міністра України, виносить рішення про його відставку та ін. Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.

Він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом із питань забезпечення безпеки та оборони в Україні.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України, але Конституція України встановлює, що повноваження Президента України припиняються достроково у разі його відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.

При Президенті України функціонує Адміністрація Президента, яка є допоміжним органом, що складається з кваліфікованих наукових консультантів, політиків, правознавців, економістів. Їхнє завдання полягає в тому, щоб надавати виважені поради Президентові України для винесення рішень, готувати попередньо проекти документів, проводити експертні оцінки отриманих даних щодо соціально-економічного стану суспільства, аналізувати й давати рекомендації для найбільш ефективного вирішення існуючих проблем. У її складі створено консультативно дорадчі структури: соціально-економічну раду; комісії з політико-правових, зовнішньополітичних питань і т. ін.

Основними завданнями Адміністрації Президента України є: організаційне, правове, консультативне, інформаційне та аналітичне забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації ним повноважень гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, здійснення інших конституційних повноважень як глави держави; сприяння Президентові України у забезпеченні узгодженого функціонування і взаємодії Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також у вирішенні кадрових та інших питань, віднесених до повноважень Президента України; забезпечення взаємодії Президента України з Верховною Радою України, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та об'єднаннями громадян; організація підготовки та опрацювання проектів указів і розпоряджень Президента України, а також проектів законів, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи; проведення експертизи законів, що передаються Верховною Радою України на підпис, їх оприлюднення тощо.

55. Біржова діяльність

У сучасній економіці особливе місце належить діяльності товарних бірж, що впливає на розвиток національного й регіонального товарно-фінансового обороту. При цьому конкурентна основа функціонування товарних бірж об'єктивно передбачає прояв певних закономірностей, пов'язаних як зі змістом цієї діяльності,, так і з формами її організації..

Поняття «торгово-біржова діяльність» уперше на законодавчому рівні закріплено в Господарському кодексі України (далі — ГК України), Введення цього поняття в українське законодавство стало певною новелою, тому що дотепер у різних нормативно-правових актах використовується термін «діяльність товарної біржі». Аналогічний підхід зберігається й у законодавстві країн СНД (Росія, Казахстан, Білорусія та їй.). Однак поняття «тортово-біржова діяльність» більш повно відображає суть діяльності товарної біржі як господарюючого суб'єкта. У той же час, з огляду на історичні традиції, різні точки зору сформовані в науковій літературі й законодавстві, дають можливість розглядати поняття «торгово-біржова діяльність» й «діяльність товарної біржі» як тотожні.

При цьому поняття товарної біржі дається в спеціальному нормативно-правовому акті — Законі України «Про товарну біржу» (далі — Закон). Відповідно до цього Закону товарна біржа — це організація, що поєднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу й комерційну діяльність і має на меті надання послуг з укладання біржових угод, виявленні товарних цін, попиту та пропозицій на товари, вивчення, упорядкування й спрощення товарообіг],' й пов'язаних з ними торгівельних операцій.

Метою здійснення торгово-біржової діяльності є організація й регулювання торгівлі, шляхом надання послуг суб'єктам господарювання в здійсненні ними торгівельних операцій, спеціально створеною господарською організацією — товарною біржею (ст. 278 ГК України).

Саме така постановка мети в зазначених нормативно-правових актах, є підставою для того, щоб розглядати торгово-біржову діяльність як певний вид господарської діяльності, призначений для досягнення конкретного соціально значимого результату в сфері матеріального виробництва.

Такий результат виражається в створенні товарною біржею певних умов для організованої торгівлі, які дозволяють задовольнити економічні інтереси суб'єктів господарювання, які беруть участь у біржовій торгівлі. Насамперед діяльність товарної біржі дає можливість отримувати високі прибутки учасникам біржової торгівлі при скороченні власних витрат під час купівлі або продажу продукції на біржових торгах. Торгово-біржова діяльність дозволяє домогтися зниження цінового ризику за рахунок страхування від несприятливих змін кон'юнктури ринку. Крім цього, результатом діяльності товарних бірж виступає й прискорення обороту капіталів на біржовому ринку, і проведення біржею офіційного котирування цін.

56. Особливості господарських договорів

Господарський договір — це регулятор конкретних (одиничних) господарських відносин (зв'язків) між суб'єктами господарської діяльності, умови дії якого визначають самі ці суб'єкти.

Як спеціальна законодавчо-правова категорія, господарський договір має особливі ознаки.

По-перше, господарське законодавство регулює даний договір як таку угоду, яка має визначену економічну і правову мету. Господарський договір завжди укладається з господарською (комерційною) метою для досягнення необхідних сторонам господарських і комерційних результатів. Це виробництво і реалізація за плату продукції, виконання робіт і оплата їх результатів, надання платних послуг. Звідси господарські договори — це майнові договори, що обслуговують безпосередньо виробництво та господарський (комерційний) обіг. За критерієм мети господарські договори відмежовуються від інших договорів підприємств, установ і організацій, які не обслуговують виробництво і обіг, і є допоміжними.

По-друге, стосовно господарських договорів діють окремі правила щодо підстав їх укладання і змісту господарських договірних зобов'язань.

Законодавством про господарські договори встановлено, що ті з них, які спрямовані на забезпечення пріоритетних потреб України в продукції, роботах та послугах, укладаються на підставі відповідних державних замовлень.

Юридичною особливістю в даному разі є те, що зміст господарського договору, який укладається на підставі державного замовлення, обов'язково має відповідати цьому замовленню (ст.152 Цивільного кодексу, ст.20 Закону «Про підприємства в Україні»). В теорії такі договори визначаються як плановані.

Але не всі господарські договори укладаються на підставі державного контракту чи державного замовлення. Отже ця ознака господарського договору не є абсолютною.

Зміст господарських договорів, які укладаються без державного контракту чи державного замовлення, має відповідати господарським намірам і юридичне вираженій згоді сторін. В теорії такі договори називаються регульованими, тобто такими, що регулюються самими сторонами"

По-третє, закон обмежує коло суб'єктів, які можуть бути суб'єктами господарських договорів. Згідно із статтею З Цивільного кодексу та статтею

1 Арбітражного процесуального кодексу суб'єктами господарських договорів є організації — юридичні особи (підприємства, установи, організації), в тому числі колективні сільськогосподарські підприємства, фермерські господарства, індивідуальні, приватні, спільні підприємства тощо.

Отже, господарський договір — це майнова угода господарюючого суб'єкта з контрагентом, яка встановлює (змінює, припиняє) зобов'язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності: при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.

57. Кримінальна відповідальність та її підстави

Кримінальна відповідальність - вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого, майнового чи організаційного характеру.

Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі. Отже, тільки Кримінальний кодекс України встановлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарання, передбачає підстави, порядок, межі їх призначення.

По-друге, кримінальна відповідальність застосовується лише судом і лише до особи, винної у вчиненні злочину.

По-третє, кримінальна відповідальність - це обов'язки злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру.

У ст. З КК України передбачено підстави кримінальної відповідальності, В ній зазначено, що кримінальна відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, яке передбачено кримінальним законом як суспільне небезпечне. Сукупність ознак, які визначають діяння як злочин, має назву "склад злочину". Тому часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу злочину.

58. Кримінальне право Англії та США

На відміну від континентальної Європи, в Англії немає єдиного Кримінального кодексу, в якому були б об'єднані кримінальні закони. У цій країні історично склалося право судових прецедентів, або загальне право, що діє поряд з парламентськими статутами (законами) — статутним правом. Загальне право ґрунтується на обов'язковості раніше прийнятого судом вищої інстанції рішення для наступного розгляду аналогічних судових справ. Так, питання неосудності вирішуються на підставі прецеденту 1843 p., коли Палата Лордів сформулювала положення про неосудність у справі Мак-Нагтона1. Крім судових прецедентів, які в більшому ступені визначають положення Загальної частини, парламентські акти регулюють головним чином відповідальність за окремі злочини — вбивство, крадіжки. В останні десятиріччя видаються статути і з питань Загальної частини, наприклад, Закон 1977 p., що регулює відповідальність за змову, Закон 1981 р. про кримінально караний замах. Загального поняття злочину законодавство Англії не знає, воно дається в доктрині. Своєрідною є і класифікація злочинів в англійському праві.

Так, за процесуальною ознакою всі злочини поділяються на злочини, що переслідуються за обвинувальним актом і розглядаються в суді присяжних, та злочини, що розглядаються шляхом сумарної юрисдикції, тобто одноособово діючим магістратом (суддею). Є і діяння «змішаної юрисдикції», що можуть розглядатися в будь-якому із зазначених порядків. Крім того, встановлена класифікація злочинів на «арештні» і «неарештні». Перші — це ті, що тягнуть за собою покарання у виді позбавлення волі на строк більше п'яти років. Відносно цих злочинів встановлені особливі правила арешту (наприклад, обмеження на звільнення заарештованого під заставу та ін.). Усі інші злочини вважаються «неарештними». У регулюванні співучасті англійське право виходить з акцесор-ной теорії, тобто визнає, що діяльність співучасника визначається злочинними діями виконавця. Готування до злочину, якщо воно не утворює самостійного злочину, не карається. Замах, у тому числі й негідний, підлягає кримінальній відповідальності. Не тягнуть відповідальності не тільки необхідна оборона і крайня необхідність, а й подружнє примушування, наказ начальника та ін. Видами покарання в Англії є позбавлення волі, пробація (випробування), штраф. Додатково можуть призначатися позбавлення прав водія, заборона на заняття певною діяльністю, а також надання безоплатних послуг суспільству на строк не менше сорока і не більше двохсот сорока часів. Смертна кара після призупинення її в 1965 р. на п'ять років остаточно скасована в 1970 р, за винятком випадків зради суверену або державі та піратства, поєднаного з насильством. Широко застосовується пробація як вид умовного засудження на строк від шести до тридцяти місяців, що здійснюється під наглядом спеціального чиновника. Пробація пов'язана з покладенням на засудженого певних обов'язків і обмежень.

У разі їх порушення до винного можуть бути застосовані штраф або безоплатні роботи на користь суспільства. Застосовується також відстрочка виконання вироку відносно осіб, засуджених до позбавлення волі або штрафу. Що стосується позбавлення волі, то його строки передбачені в окремих статутах, але якщо в статуті такий строк не визначений, він не може 388 Основні питання Загальної частини кримінального права іноземних держав перевищувати двох років. За загальним правом строк позбавлення волі встановлюється судом. Позбавлення волі може бути призначено і на невизначений строк, а також довічно (наприклад, за умисне вбивство). Кримінальне право США сформувалося і розвивалося під впливом англійського права прецедентів. Проте в американському праві відразу ж все більшого значення стали набувати акти Конгресу і законодавчих органів окремих штатів. США — федеративна держава, в якій діють федеральні кримінальні закони та кримінальні закони окремих штатів. Ці дві системи існують паралельно, причому федеральні кримінальні закони встановлюють лише відповідальність за злочини, що посягають на безпеку США (зрада, шпигунство), а також за злочини федеральних службовців та інші злочинні інтереси, що стосуються декількох або всіх штатів (торгівля і збут наркотиків, крадіжки автомобілів тощо). Переважна більшість злочинів передбачена в законодавстві окремих штатів. У середині XX ст. у США розпочався рух за реформу кримінального законодавства, і у більшості штатів до сьогоднішнього часу прийняті нові кодекси.

Основою для прийняття цих кодексів був Зразковий Кримінальний кодекс США (1962 p.), який розроблений інститутом американського права, а тому не має офіційного характеру. Але через те, що Зразковий КК увібрав у себе досвід розвитку американського кримінального права, він справив визначальний вплив на нову кодификацію. І хоча кримінальні кодекси штатів мають свої особливості, основні положення Зразкового КК, сприйняті ними, дають можливість однаково тлумачити головні інститути кримінального права. Водночас норми загального (прецедентного) права продовжують грати істотну роль у тлумаченні і застосуванні кримінальних законів, залишаючись одним із джерел кримінального права. Всі злочини класифікуються на певні групи: фелонії і місдіміно-ри. Так, КК штату Нью-Йорк (1967 р.) залежно від тяжкості злочину і покарання, що погрожує, встановлює п'ять категорій фелоній і три категорії місдімінорів. Фелонії караються тривалими строками позбавлення волі, аж до довічного ув'язнення або смертної кари, місдімінори — до одного року позбавлення волі. КК розрізняє також головні форми вини — намір, завідомість, необережність. Докладно регулюються питання неосудності, причому більшість кримінальних кодексів відтворює англійську доктрину Мак-Нагтона. Регулюються також питання відповідальності за замах і співучасть. Причому з метою боротьби з організованою злочинністю на феде- 389 Розділ XXIII ральному рівні прийнятий Закон 1970 p., в якому передбачені суворі покарання для рекетирів та інших учасників злочинних об'єднань. Також прийняті закони про боротьбу з комп'ютерними злочинами.

Покараннями в США є смертна кара, позбавлення волі, проба-ція, штраф. Верховний суд США обмежив застосування смертної кари в окремих штатах лише вчиненням тяжкого вбивства або позбавленням життя внаслідок іншого тяжкого злочину. Смертна кара в різних штатах виконується в різні способи: електричний стілець, газова камера, введення смертельної ін'єкції, повішення, розстріл. У деяких штатах (їх більше десяти) смертна кара скасована і заміняється довічним ув'язненням. За федеральним законодавством смертна кара може бути призначена за низку тяжких злочинів, наприклад, вбивство федерального службовця, вчинене торгівцями наркотиків. Позбавлення волі може бути призначено на різні строки, причому через систему абсолютного складання покарання за сукупністю злочинів ці строки набагато перевищують середню тривалість життя, наприклад, строк більше 120 років або засудження на два довічних ув'язнення. Встановлюється можливість винесення невизначених вироків, де покарання передбачається в межах якогось строку з наданням особливим комісіям або навіть адміністрації місця позбавлення волі вирішувати питання про умовно-дострокове звільнення засудженого. Пробація полягає в залишенні засудженого на волі з обов'язковим контролем за його поведінкою. Порушення умов пробації може тягти її заміну позбавленням волі. Штраф — міра покарання, яка призначається за менш тяжкі злочини. За тяжкі злочини можуть бути призначені величезні суми штрафів (250 тис. доларів і більше), причому не виключається одночасне застосування позбавлення волі на тривалі строки

59. Кримінальне право іноземних держав (питання Особливої частини)

На даний час в англо-американському праві відокремлюються три самостійних інститути - підбурювання, змова та замах. Проте, як зазначається, існуючі у цьому праві уявлення щодо попередньої злочинної діяльності не пов'язані зі стадіями розвитку злочинної діяльності і містяться в трьох, вироблених загальним правом, самостійних категоріях злочинах, що характеризуються незакінченістю реалізації злочинного наміру, однак супроводжуються здійсненням для його досягнення певних «явних дій».1

Підбурювання до скоєння злочину, за англо-американським правом, розглядається як схилення іншої особи до вчинення злочину незалежно від того, чи цей злочин вчинено. Більш того, завжди мається на увазі невдале підбурювання, оскільки вдале підбурювання, тобто - таке, що супроводжувалось вчиненням відповідного злочину, є за цим правом співучастю у злочині. При чому, карається також замах на підбурювання. Єдиною відмінністю (особливістю) американського права є те, що злочином завжди буде підбурювання до скоєння тяжкого злочину, а щодо інших видів злочинів - сталої практики не існує.

Проте, різниця між правом окремих країн значно зменшується, якщо виходити не зі змісту окремих норм, а мати на увазі засоби, за допомогою яких створюються зазначені норми. Якщо акцентувати увагу на специфіці створення окремих норм або на способах їх систематизації, можна зі всього розмаїття правових норм різних країн виділити певні типи правових систем. В результаті цього стає можливим згрупування існуючих правових систем в окремі «сім'ї», завдяки чому шляхом абстрагування від другорядних відмінностей у цих системах вдається виділити те головне, що їх об'єднує.

Щоправда, у сучасній науці не існує єдиних підстав класифікації різних правових систем світу у відповідні типи, тому різні автори пропонують різні як за кількістю, так і за типологією переліки правових сімей. Не претендуючи на створення власної завершеної класифікації правових сімей світу, зупинимось на загальній характеристиці кримінального законодавства ряду типів, які, на нашу думку, певною мірою, а інколи навіть безумовно можна віднести до категорії правових сімей. Це правові сім'ї: а) романо-германська; б) так званого загального права; в) держав мусульманського права; г) держав Далекого Сходу.

60. Купівля-продаж. Міна. Дарування.

За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна. Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Напр.: покупки в магазині - усна форма, великі тривалі покупки - бажана письмова форма договору.

Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК.

61. Механізм держави та його структура

Механізм держави — цілісна ієрархічна система державних органів, що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допомогою яких виконуються завдання і функції держави.

Ознаки механізму держави:

1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації. Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб'єктів механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому;

3) це система, яка має чітку структуру з певними зв 'язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.

Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. В цій розчленованості просліджується ієрархія: різні державні органи, їх блоки, підсистеми посідають неоднакове місце у державному механізмі, але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Так, одну з підсистем держави утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави. Інша підсистема — місцевого рівня: Ради та їх виконкоми, державні адміністрації та їх глави. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: прокуратура, міліція, органи служби безпеки та ін.;

4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує держава, здійснюється управління суспільством (по суті, механізм держави створюється для виконання її функцій).

У літературі можна зустріти ототожнення «механізму» і «апарату» держави. Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату за складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у функціонуванні — із усіма зв'язками, що існують і виникають між його частинами.

Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з Метою підтримання своєї основної функції — управління.

62. Міжнародна підсудність та міжнародний комерційний арбітраж

У теорії міжнародного цивільного процесу категорія «підсудність» застосовується для визначення розподілу компетенції між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, а також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості, встановлених у внутрішньому законодавстві України. У міжнародних договорах ця юридична категорія замінена категорією «компетенція»

У сучасній світовій системі міжнародна підсудність визначається: 1) за ознакою громадянства сторони чи сторін у справі. Так, суд Франції визнає себе компетентним розглядати справи за умови, що у спірних правовідносинах бере участь громадянин Франції, незалежно від місця їх виникнення; 2) за ознакою місця проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з іноземним елементом (ФРН); 3) за ознакою особистої участі відповідача або наявності належного йому майна на території даної держави (Англія, США); 4) за місцем знаходження спірної речі; 5) за наявності іншого зв'язку спірної справи з територією даної держави, зокрема місця заподіяння шкоди, виконання договору тощо.

До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:

- спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також

- спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

63. Право збройних конфліктів

Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.

Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.

У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу.

У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють, і т.д.

Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль.

64. Міжнародне сімейне право, як галузь права

Серед суміжних з міжнародним приватним правом цивілістичних галузей чи не найбільше питань, які потребують колізійного регулювання, притаманні сімейному праву. Це, зокрема, умови взяття шлюбу, форма і порядок реєстрації шлюбу, визнання шлюбів, укладених за кордоном, шлюбний договір, юридичні наслідки шлюбу, майнові відносини подружжя, припинення шлюбу, визнання шлюбу недійсним, встановлення та оскарження батьківства, стосунки між батьками і дітьми, утримання, усиновлення тощо. Колізійним питанням, що виникають в зазначених сферах, дослідники приділяють належну увагу. Чимало місця відводиться колізійним аспектам сімейного права і в більшості кодифікацій МПрП, які ми досліджуємо. Тож, зосередившись на найприкметніших моментах колізійного регулювання сімей-но-шлюбних відносин з іноземним елементом, спробуємо окреслити загальні тенденції кодифікаційних процесів у цій сфері.

При аналізі законів різних країн у частині регулювання колізійних питань сімейного права впадає в око те, що колізійні норми в цій сфері формулюються переважно як двосторонні. Це цілком закономірно, адже йдеться про приватні відносини осіб, в яких «державний інтерес» переважно відсутній. Водночас деякі норми сімейного права мають безпосереднє відношення до положень публічного порядку держави. Це стосується передусім форми шлюбу, питань рівності чоловіка і жінки тощо. В таких випадках зазвичай встановлюється одностороннє колізійне регулювання.

Говорячи про загальні тенденції розвитку законодавства про МПрП в частині колізійного регулювання питань сімейного права, необхідно зазначити:

1. В ході реформування систем міжнародного приватного права, яке відбулося у багатьох державах у другій половині XX ст., значно розширилася сфера дії двосторонніх колізійних норм, що суттєво сприяє лібералізації сімейно-шлюб-них відносин з іноземним елементом та усуненню проблеми «шкутильгаючих правовідносин».

2. Позитивним моментом є поширення на сферу колізійного сімейного права принципу автономії волі, причому не тільки в галузі майнових прав та обов'язків подружжя, а й щодо загальних наслідків шлюбу та деяких інших питань.

3. Більшість з досліджених законів пропонують гнучку систему прив'язок, яка дає змогу ефективно розв'язувати колізійні проблеми, що виникають у сфері сімейного права. Значне поширення отримала практика запозичення шкали Кегеля у питаннях визначення права, що застосовується до загальних наслідків шлюбу, майнових відносин подружжя, припинення шлюбу тощо.

4. Важливе значення має той факт, що жоден з розглянутих законів не встановлює вимог взаємності щодо визнання шлюбів, взятих іноземцями на підставі іноземного права.

65. Дипломатичні відносини. Дипломатичні привілеї та імунітети

У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обґрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів:

-- принцип взаємності -- у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі;

-- принцип альтернативності -- у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;

-- принцип функціональної необхідності -- у його основі лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Під дипломатичними привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

- недоторканність помешкань представництва --вона означає, що власті держави перебування не можуть ступати в це помешкання без згоди глави представництва. Більш того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок приймати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від усякого нанесення шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушення спокою або образи його гідності. Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізиції і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;

- фіскальний імунітет (від латин, fiscalis -- казенний) означає звільнення дипломатичних представництв від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування;

- недоторканність архівів і документів представництва -- ці об'єкти недоторканні у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

- свобода зносин представництва -- означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі користуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Державою, що акредитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв;

- право користування прапором і емблемою держави, що акредитує, -- це право належить як самому представництву, так і його главі. Ці символи держави, що акредитує, розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

- недоторканість особи дипломата -- особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебування зобов'язана ставитися до нього з належною повагою і приймати належних заходів для запобігання яких-небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.

- недоторканність житла -- приватна резиденція дипломатичного агента користується тією ж недоторканністю і захистом, що і помешкання дипломатичного представництва (приватна резиденція дипломатичного агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому може мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, будинок). Папери дипломатичного агента, його кореспонденція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною юрисдикцією держави перебування, є недоторканними;

- імунітет від юрисдикції -- дипломатичний агент користується імунітетом від карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції.

За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування. Разом з тим, сторона, що приймає, може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно виражена.

66. Право міжнародних договорів

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб'єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів.

Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих), ряд міжнародних звичаїв. Зокрема не отримали договірної регламентації питання впливу війни на міжнародні договори і це регулюється звичаєм. Існує велика кількість спорів стосовно ст.38 Статуту Міжнародного суду, яка приписує керуватися звичаєм під час тлумачення самого міжнародного договору.

Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України). Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.

Виходячи з положень статей 2 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років, міжнародний договір — це письмова угода, що регулюється міжнародним публічним правом, укладена між двома або декількома суб'єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви.

Міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес і що регулюють їхні відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків.

67. Міжнародне спадкове право

Основними колізійними питаннями у галузі спадкового права є загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин, форми заповіту, а також можливість реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

Аналіз тенденцій законодавчого регулювання у сфері колізійних питань спадкового права свідчить: основний масив проблемних ситуацій, що виникають у цій царині, пов'язаний з особистим статутом спадкодавця, і вирішуються такі колізії здебільшого шляхом застосування закону громадянства або доміцилію спадкодавця. Не слід, однак, забувати, що спадкові відносини в більшості випадків виникають з приводу майна. Останнє у цій категорії правовідносин виступає фактично основним «іноземним елементом». Отже, в цілому, припустимим є застосування у спадкових відносинах таких же колізійних критеріїв, які використовуються для вирішення колізійних питань права власності. Це чітко простежується у законодавчих актах з МПрП, де має місце розрізнення рухомого і нерухомого майна.

Стосовно форми заповідальних розпоряджень спостерігається тенденція відходу від класичного правила locus regit actum на користь системи більш гнучких прив'язок. Хоча цю тенденцію навряд чи можна назвати новою, оскільки формула locus regit actum критикувалася ще на початку XX ст.

68. Місце теорії держави та права в системі юридичних наук. Характеристика предмету науки ТДП

Стан і значення теорії держави і права у системі юридичних наук визначається, перш за все, предметом її досліджень і функціями, які вона виконує. На відміну від галузевих юридичних наук, теорія держави і права, як вже зазначалося, вивчає не будь-яку галузь юриспруденції, або якийсь її напрям, або історію державно-правового життя, а загальні і специфічні закономірності розвитку держави і права у цілому, її дослідження не тільки поширюються на сучасну окрему, конкретну країну, в якій безпосередньо здійснюється дослідний процес, а й охоплюють вивчення держави і права різних країн, суспільно-економічних формацій, всіх галузей та напрямів державно-правової дійсності. Поряд із закономірностями їх розвитку вона визначає також основні ознаки та суттєві характерні риси.

Для того щоб з'ясувати місце та роль теорії держави і права у системі юридичних наук, треба, перш за все, уявити цю систему. Крім теоретико-правової та історико-правової наук, до неї входять так звані галузеві (спеціальні) юридичні науки, які вивчають окремі сфери, сторони, елементи державно-правової дійсності. Комплекс цих наук умовно поділяється на основні групи (напрями, розділи, цикли). Їх кількість залежить від критеріїв поділу системи на групи на підставі з'ясування специфіки дисциплін та їх об'єднувальних ознак. При цьому іноді мають місце суб'єктивізм або недостатнє теоретичне опрацювання зазначених питань. Частіше за все визначають три такі групи:

1) фундаментальні юридичні науки теоретичного та історичного напряму (теорія держави і права, історія політичних і правових вчень, загальна історія держави і права, історія держави і права України тощо);

2) галузеві юридичні науки (конституційне право, адміністративне право, цивільне право, цивільне процесуальне право, кримінальне право; кримінально-процесуальне право, трудове право, житлове право, сімейне право тощо);

3) спеціальні юридичні науки (правова статистика, криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова психіатрія тощо).

Деякі дослідники є прихильниками чотириступеневої системи:

1) теоретико-історичні юридичні науки;

2) галузеві юридичні науки;

3) спеціальні юридичні науки, які досліджують діяльність правоохоронних органів, прокуратури тощо;

4) прикладні юридичні науки — науки, що використовують дані інших наук: криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова статистика, судова бухгалтерія тощо.

Є поділ системи юридичної науки на сім основних груп, серед яких: історико-юридичні, державно-правові, господарсько-правові, цивільно-правові, кримінально-правові, процесуально-правові, міжнародно-правові науки.

В окремих підручниках з теорії держави і права система державно-правової науки визначається класифікатором юридичних наук, яка затверджена ВАК України. Слід зазначити, що ніяка деталізація чи інтеграція у системі юридичних наук не має можливості адекватно віддзеркалити динамічну картину сучасного правового життя, котрому властиве як виділення нових наукових напрямів, так і становлення нових галузей, підгалузей, інших комплексних утворень та водночас зникнення зі змінами у суспільному житті певних напрямів галузевих наук. Так, останнім часом виникли науки з таких галузей права, як: космічне, атомне, інформаційне. Перехід до ринкових відносин обумовив розвиток в Україні наук комерційного, підприємницького, біржового права. У нашому житті з'явилося чимало нових явищ у сфері економічних відносин, що регулюються правовими нормами (наприклад, іпотека, застава, траст, комерціалізація, приватизація), а також нових суб'єктів права — акціонерні товариства, комерційні структури тощо. Ці нові правові явища не можуть не привернути увагу правознавців-теоретиків щодо їх теоретичного осмислення, з'ясування місця і ролі у нашій правовій дійсності, вирішення певних загальнотеоретичних проблем, пов'язаних з виникненням і функціонуванням нових юридичних інститутів.

Виступаючи стосовно галузевих і спеціальних юридичних наук як узагальнююча і спрямовуюча наука, теорія держави і права потрібна також для розроблення спеціальних, достатньо вузьких проблем, які стоять перед цими науками. Вона синтезує і систематизує висновки галузевих знань, включаючи їх до арсеналу власних наукових ідей. Однак це не означає, що висновки теорії обмежуються сукупністю вказаних ідей. У той час, як галузеві юридичні науки акцентують увагу на сучасній державно-правовій практиці, на чинному праві, то дослідження теорії держави і права аж ніяк не обмежені у просторі і часі. Тому здійснювана нею інтеграція даних всіх юридичних наук сприяє їх взаємозбагаченню, а загальна картина державно-правової дійсності стає правильнішою і цілісною. Разом з тим вирішення багатьох проблем юридичної практики, реформування суспільних відносин, забезпечення законності дій різних суб'єктів права, вдосконалення механізму правового регулювання одержують адекватне, об'єктивне наукове обґрунтування.

69. Місцеві державні адміністрації

Місцеві державні адміністрації – це єдиноначальні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції, наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені владні рішення на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Повноваження місцевих держадміністрацій у цілому реалізуються одноосібно їхніми керівниками – головами місцевих державних адміністрацій.

До системи місцевих органів державної виконавчої влади входять обласні, районні, районні в містах Києві і Севастополі, а також Київська і Севастопольська міські державні адміністрації.

Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеві державні адміністрації та їх голови в процесі здійснення своїх повноважень відповідальні перед Президентом і Кабінетом Міністрів України, підзвітні і підконтрольні урядові. Голови обласних державних адміністрацій інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень, а також суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне та інше становище на відповідній території, вносять пропозиції з питань удосконалення чинного законодавства України і практики його реалізації, системи державного управління.

Місцеві державні адміністрації під час здійснення своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади. Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань. З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій.

Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю. Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на вимогу звітують перед ними. В Автономній Республіці Крим діяльність районних державних адміністрацій у межах своїх повноважень спрямовує та контролює Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольними відповідним радам у частині делегованих повноважень.

Місцеві державні адміністрації є юридичними особами, мають печатки із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, рахунки в установах банків України. Місцеві державні адміністрації знаходяться відповідно в обласних і районних центрах, містах Києві та Севастополі.

70. Множинність злочинів

У загальній формі множинність злочинів може бути визначена як вчинення особою двох або більше злочинів, кожний із яких певною мірою впливає на "сукупну" кримінальну відповідальність цієї особи. Проте таке визначення, будучи загальним орієнтиром, не розкриває глибинного змісту поняття множинності злочинів. Для цього потрібна більш докладна юридична характеристика обов'язкових ознак цього поняття. Майже кожен другий засуджений вчинив не один, а два і більше злочинів або раніше засуджувався за вчинення злочину. В середньому кожний третій злочин вчиняється рецидивістом. Причому рецидивісти вчиняють переважно тяжкі злочини — вимагання, розбої, тяжкі посягання проти особи, тяжкі види хуліганства. Слід зазначити поширеність множинності злочинів серед злочинних груп як однієї з форм організованої злочинності.

У статті 35 КК визначені значення множинності злочинів та її правові наслідки. Повторність, сукупність і рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів і призначенні покарання, при вирішенні питання про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Так, всі злочини, що входять до сукупності, підлягають самостійній кваліфікації; наявність повторності і рецидиву тягне за собою більш сувору кваліфікацію вчиненого; повторність і рецидив визначаються як обставини, які обтяжують покарання при його призначенні; встановлені спеціальні правила призначення покарання при сукупності злочинів і при рецидиві тощо.

Обов'язковими ознаками поняття множинності злочинів є такі її особливості:

Поняття множинності злочинів охоплює суспільно не безпечну поведінку однієї і тієї самої особи. Це може бути одне діяння, ряд послідовних і взаємопов'язаних діянь чи кілька окремих діянь, що вчиняються в різний час і нічим, крім суб'єкта, не пов'язані між собою.Суспільно небезпечна поведінка особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами відповідає юридичним складам принаймні двох окремих злочинів. І тим самим утворює разом із цими обставинами принаймні два окремих фактичних склади злочинів. Це можуть бути фактичні склади різнорідних, однорідних чи тотожних злочинів, але саме злочинів, а не інших правопорушень.

Тому відсутня множинність злочинів у випадку вчинення особою спочатку дрібного хуліганства — адміністративного правопорушення, а потім опору працівнику міліції у зв'язку з наступним її затриманням. Така ситуація містить склад лише одного злочину, передбаченого ст.342 КК.

Суспільно небезпечна поведінка особи, що в поєднанні з іншими обставинами утворює фактичні склади двох або більше злочинів, з кримінально-правової точки зору не може розглядатись як одиничний (єдиний) злочин. Необхідність відмежування множинності злочинів від одиничного злочину виникає, зокрема, при вчиненні: а) складного злочину, наприклад, розбою;

б) складеного злочину, наприклад, бандитизму;

в) злочину, юридичний склад якого передбачає кілька альтернативних діянь, наприклад, носіння, виготовлення або збут кинджалів, фінських ножів або іншої холодної зброї без відповідного дозволу;

г) злочину, юридичний склад якого включає, крім основних, і так звані "похідні" наслідки, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого;

д) продовжуваного злочину, наприклад, викрадення телевізора шляхом винесення працівником радіозаводу протягом кількох днів окремих його частин і деталей;

є) триваючого злочину, наприклад, незаконного зберігання вогнепальної зброї.

71. Набуття громадянства України. Припинення громадянства України

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, законами України, указами Президента України, міжнародними договорами України. Основними нормативно-правовими актами з питань громадянства України є Закон України “Про громадянство України” та Указ Президента України від 27 березня 2001 року № 215 “Питання організації виконання Закону України “Про громадянство України” (у редакції Указу Президента України від 27 червня 2006 року № 588).

Підстави набуття особою громадянства України визначаються індивідуально, залежно від її місця народження, походження, проживання, родинних зв’язків тощо.

Зокрема, особа може набути громадянство України в спрощеному порядку за територіальним походженням (ст.8 Закону) або шляхом прийняття до громадянства України (ст.9 Закону).

Так, відповідно до частини першої статті 8 Закону України “Про громадянство України” на набуття громадянства України за територіальним походженням має право особа (іноземець, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, або особа без громадянства), яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території України, а також її неповнолітні діти. Рішення про набуття громадянства України за територіальним походженням приймаються органами внутрішніх справ України в термін до 3 місяців.

Умовами прийняття до громадянства України (відповідно до ст.9 Закону) є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов'язання припинити іноземне громадянство (для іноземців).

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років.

Ця умова не поширюється на іноземців чи осіб без громадянства, які перебувають у шлюбі з громадянином України понад два роки, і на іноземців чи осіб без громадянства, які перебували з громадянином України понад два роки у шлюбі, що припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в’їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту в’їзду в Україну;

4) отримання дозволу на імміграцію.

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким або особливо тяжким злочином.

Прийняття рішень про прийняття до громадянства України відповідно до статті 9 цього Закону та видання указів належить до повноважень Президента України. Загальний строк розгляду заяв про прийняття до громадянства України не повинен перевищувати одного року з дня їх надходження.

Отже, громадянство України припиняється:

· внаслідок виходу з громадянства України;

· внаслідок втрати громадянства України;

· за підставами, передбаченими міжнародними договорами, які ратифіковані Верховною Радою України, - так проголошує ст. 19 Закону.

Вихід з громадянства (експатріація - від лат. ех - колишній, раtrіа - батьківщина) відбувається тільки за ініціативою самої особи (по відношенню до дітей можуть діяти їхні законні представники). Вихід з громадянства України здійснюється за клопотанням особи (ст. 19).

72. Народне волевиявлення

Стаття 5 Конституції України визначає дві форми народовладдя - безпосередня (пряма) і представницька демократія. Безпосередня демократія пов'язана з прямим волевиявленням народу України, територіальної громади чи іншої визначеної законом спільноти громадян України, яке здійснюється у визначених Конституцією та законами України формах.

Форми безпосередньої демократії — це способи і засоби безпосереднього здійснення влади народом або його частиною (територіальною громадою, населенням адміністративно-територіальної одиниці), які унеможливлюють передання владних повноважень будь-яким органам чи особам. Згідно зі ст. 69 Конституції України основними формами народного волевиявлення є вибори та референдум.

Під виборами в найширшому значенні цього слова розуміють такий спосіб формування керівних органів, що полягає в голосуванні визначених осіб. Завдяки виборам формуються, наприклад, керівні статутні органи політичних партій та громадських організацій, президіальні органи зборів, деякі органи державної влади та органи місцевого самоврядування тощо.

Вибори в конституційному праві - це спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їхньої посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата, мають право балотуватися два та більше кандидатів. Вимога альтернативності має важливе значення, оскільки не лише визначає демократичний характер виборів, а й дозволяє відокремити вибори від призначення на посаду, яке здійснюється колегіальним органом (наприклад, призначення Верховною Радою України шести суддів Конституційного Суду України).

73. Норми права. Форми (джерела) права

Поняття норми права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв'язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб'єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.

Значну увагу розробленню вчення про правову норму приділено науковцями у дореволюційний період (М. Коркунов, Ф. Тарановський, Г. Шершеневич та ін.). Свій подальший розвиток воно отримало у працях радянських вчених (М. Александров, М. Байтін, П. Недбайло). Сучасний етап розвитку вчення про правову норму потребує не лише подальшого вдосконалення, а й переосмислення важливих її ознак та властивостей.

Правова норма є відносно самостійним явищем, що має специфічні особливості, які поглиблюють наші уявлення про право, його зміст і сутність, механізм правового впливу, юридичну відповідальність.

Узагальнюючи згадані вище ознаки, можливо визначити норму права як загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб'єктам певних прав та покладення обов'язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу.

Правовими вважаються норми, які:

1. Склалися історично у вигляді звичаїв, традицій, прецедентів і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським ідеалам.

2. Виходять безпосередньо від суспільства (народу), відображають волю спільності та є результатом референдуму.

3. Прийняті уповноваженими органами держави у межах правотворчого (законотворчого) процесу.

4. Вміщені у договорах, укладених між колективними суб'єктами відповідно до чинного законодавства та принципів і норм міжнародного права.

74. Об'єкти цивільних прав

Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177 Цивільного кодексу України).

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (ст. 179 Цивільного кодексу України).

Класифікація речей. Внаслідок того, що речами с найрізноманітніші явища матеріального світу, класифікація речей для цілей регулювання цивільних відносин здійснюється за різними критеріями у залежності:

1) від придатності речі до вільного переміщення у просторі всі речі поділяються на нерухомі та рухомі.

До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації (ст. 181 Цивільного кодексу України).

Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі (ч. 2 ст. 181 Цивільного кодексу України).

2) від визначеності речі індивідуальними ознаками всі речі поділяються на визначені індивідуальними та родовиті ознаками. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою (ст. 184 Цивільного кодексу України).

3) від кількості разів можливого використання всі речі поділяються на споживні та неспоживні.

Споживною є річ. яка внаслідок одноразового її використання знищується або припиняє існувати у первинному вигляді. Неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первинний вигляд протягом тривалого часу (ст. 185 Цивільного кодексу України).

Від характеру взаємозв'язку між речами чи їх частинами речі поділяються на:

а) головну річ і приналежність. Річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю (ст. 186 Цивільного кодексу України):

б) річ та її складові частини. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення (ст. 187 Цивільного кодексу України).

Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ). Правочин, вчинений щодо складної речі, поширюється на всі її складові частини, якщо інше не встановлено договором (ст. 188 Цивільного кодексу України);

в) продукцію, плоди та доходи, які походять від речі. Продукцією, плодами та доходами є все те. що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю.

Продукція, плоди та доходи належать власникові речі, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 189 Цивільного кодексу України).

Майном як особливим об’єктом вважається окрема річ. сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (ст. 190 Цивільного кодексу України).

75. Об'єктивна сторона злочину

Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповідальність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 11 КК). Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об'єктивну сторону, а внутрішня - його суб'єктивну сторону.

Визнаючи нерозривний зв'язок об'єктивних і суб'єктивних ознак злочину, наука кримінального права в той же час вивчає їх окремо, що необхідно для їх більш глибокого розуміння. Такий підхід дозволяє глибше пізнати об'єктивну і суб'єктивну сторони злочину, що складають у реальній дійсності єдиний і неподільний акт злочинної поведінки.

Ознаки об'єктивної сторони злочину. При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конкретним актом поведінки суб'єкта у виді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці і в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом, наприклад, крадіжка з об'єктивної сторони виражається в таємному викраденні чужого майна (ст. 185), грабіж - у відкритому викраденні такого майна (ст. 186). Злочин завжди тягне за собою певні суспільне небезпечні наслідки, тому що в результаті його вчинення завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслідком має смерть людини - статті 115-119, крадіжка, грабіж, шахрайство - статті 185, 186, 190 - заподіюють майнову шкоду власнику). Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв'язку із суспільне небезпечними наслідками. Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Без цих ознак злочину бути не може. Вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Іноді злочин вчиняється з використанням тих або інших предметів матеріального світу: технічних пристосувань, вогнепальної або холодної зброї, підроблених документів чи інших засобів. Їхнє вибіркове використання багато в чому дозволяє злочинцю більш успішно вчинити злочинний намір, заподіяти більш тяжку шкоду.

В об'єктивних ознаках виявляються як фактичні, так і соціальні властивості злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об'єктивні ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загальною частиною кримінального права, а індивідуальні ознаки конкретних злочинів, наприклад, бандитизму, шахрайства, хуліганства, - Особливою частиною.

Викладене дозволяє зробити висновок, що об'єктивна сторона злочину - це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов'язкові (необхідні) і факультативні.

До обов'язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільне небезпечної поведінки людини, не може бути вчинений жоден злочин.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, виступає обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов'язковим у кожній кримінальній справі.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину. Так, диспозиції складів шпигунства (ст. 114), незаконного поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263), хуліганства (ст. 296) та ін. не містять вказівок на конкретні суспільно небезпечні наслідки, які необхідно було б встановлювати при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності. Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини КК указуються спосіб, місце, час, обстановка вчинення злочину. Отже, зазначені ознаки об'єктивної сторони складу злочину є не обов'язковими, а факультативними.

Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину і їх встановлення в такому випадку є обов'язковим.

Значення об'єктивної сторони злочину. По-перше, об'єктивна сторона є елементом складу злочину і входить до підстави кримінальної відповідальності. Тому особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише тоді, коли у вчиненному нею діянні встановлені всі ознаки об'єктивної сторони складу злочину. По-друге, ознаки об'єктивної сторони багато в чому визначають суспільну небезпечність злочину. Характер діяння, спосіб його вчинення, місце, час, обстановка вчинення злочину, тяжкість суспільне небезпечних наслідків, що настали, є найважливішими показниками суспільної небезпечності як соціальної властивості злочину. У цьому зв'язку об'єктивні ознаки діяння враховуються передусім при рішенні питання про криміналізацію тих чи інших діянь, тобто визнанні їх злочинними і караними самим законодавцем. Крім того, наприклад, тяжкість наслідків, спосіб вчинення злочину багато в чому визначають суворість покарання, встановленого в санкціях статей Особливої частини КК за відповідні злочини. По-третє, об'єктивна сторона має важливе значення для правильної кваліфікації злочину. Аналіз об'єктивної сторони дає можливість встановлювати інші елементи й ознаки складу злочину: об'єкт, якому заподіюється шкода даним злочином, відповідну форму вини, мотив, мету злочину, які не завжди вказуються в диспозиціях статей Особливої частини КК, і, таким чином, правильно кваліфікувати вчинене. По-четверте, об'єктивна сторона має важливе значення для розмежування злочинів, а також відмежування злочинних діянь від незлочинних. Так, крадіжка, грабіж, розбій (суміжні злочини) розрізняються між собою за способом вчинення злочину. Хуліганство, відповідальність за яке встановлена в ст. 296, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, відрізняється від адміністративне караного дрібного хуліганства за об'єктивною стороною. По-п'яте, врахування ознак об'єктивної сторони дозволяє суду в кожному конкретному випадку правильно визначити ступінь тяжкості вчиненого злочину (ст. 65) і відповідно до цього призначити покарання, що відповідає вчиненому.

76. Обставини, що виключають злочинність діяння

В окремих випадках особа навіть за наявності формальних ознак вчинення злочину не може бути притягнута до кримінальної відповідальності, оскільки ситуація, в якій вона діяла, виключає злочин як такий. Мова при цьому йде про обставини, що виключають злочинність діяння. До таких обставин належать:

Необхідна оборона – дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. При цьому кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Уявна оборона – дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

Затримання особи, що вчинила злочин – дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади.

Крайня необхідність – заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

Фізичний або психічний примус – дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного чи психічного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Виконання наказу або розпорядження – дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

Діяння, пов’язане з ризиком – діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно-корисної мети.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

77. Основи правового статусу людини і громадянина

Інститут основ правового статусу особи в системі конституційного права України займає провідне місце В розділі III Конституції “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” міститься 48 статей. В нормах цього розділу в правовій формі розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституційні права і свободи — це не всі права і свободи, якими володіє людина, а тільки основні, фундаментальні Майже всі демократичні конституції при найповнішому переліку прав і свобод визнають, що за людиною і громадянином залишаються й інші права і свободи. В ст. 22 Конституції України з цього приводу говориться: “Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”.

Конституційні права і свободи є головним елементом конституційних правовідносин. Вони виникають між людиною (громадянином) і державою і означають обов'язок держави захищати і охороняти основні та інші права і свободи кожного окремого громадянина (людини). В той же час Конституція України пов'язує основні права і свободи з обов'язками людини і громадянина. Сукупність основних прав, свобод і обов'язків складає конституційно-правовий статус людини і громадянина Цей статус і є мірою свободи, основою загальної правоздатності людини.

78. Основні види договорів у сфері підприємництва купівля-продаж, підряд, спільна господарська діяльність, комісія, міна та ін.

Договір купівлі-продажу. Серед різноманітних комерційних угод договір купівлі-продажу - один із найбільш поширених. За договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати товар покупцю у власність, а покупець зобов'язується сплатити оговорену ціну.

В торгівлі, і особливо в міжнародній, дуже часто покупець товару знаходиться далеко. В цьому випадку порядок передачі товару покупцю стає важливим.

За договором купівлі-продажу продавець зобов‘язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов‘язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна. Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Напр.: покупки в магазині – усна форма, великі тривалі покупки – бажана письмова форма договору.

Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК.

79. Основні поняття спадкового права

Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику.

Як цивільно-правовий інститут спадкове право являє собою сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав померлого громадянина до інших осіб. Саме спадкове право визначає підстави спадкування, час і місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, особливості спадкування окремих видів майна, порядок і строки прийняття та відмови від спадщини, оформлення спадкових прав.

Спадкове право традиційно належить до найбільш стабільних інститутів цивільного права, за останні п'ятдесят років воно практично не зазнало істотних змін. Але ця стабільність настала не зразу.

Основні норми спадкового права знайшли своє відображення в ЦК України. Серед інших джерел спадкового права чільне місце посідають спеціальні нормативні акти, які визначають порядок діяльності нотаріальних органів, зокрема. Закон України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат", "Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", затверджена наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. "Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів", затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 р.

80. Основні сучасні концепції держави

XX ст. дало низку наукових концепцій сучасної держави, що обумовлено політичними процесами, які відбуваються в ній. Так, специфічний шлях розвитку державності деяких країн Азії та Африки (державна влада тут була узурпована партійною верхівкою) породив наукову концепцію так званої перехідної державності. Перехідна держава не вписується в рамки марксистсько-ленінської формаційної типології (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Не підпадає вона й під критерій цивілізаційного підходу.

Відповідно до даної концепції перехідною є державність, що виникає в ході національно-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на різнотипні виробничі відносини. У подальшому, в міру передаючого розвитку пануючої форми власності (тут уже формаційний критерій), подібні держави повинні приєднатися до певного історичного типу держави — капіталістичної або соціалістичної. Так виникла теорія про перехідну державу — державу соціалістичної орієнтації (орієнтація на общинну, спільну власність) і державу капіталістичної орієнтації (орієнтація на збереження приватної власності).

Перехідні держави були в усі історичні періоди.

На європейському континенті, де позначився класичний варіант їх розвитку, — це держави, перехідні (а) від рабовласницького типу до феодального; (б) від феодального до буржуазного (капіталістичного); (в) від буржуазного до неокапіталістичного (інакше — до посткапіталістичного).

Україна також переживає перехідний період. Вона належить до держав, що взяли курс на гуманістичний демократичний правовий розвиток.

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж, Стречи та ін.) висунута у середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав (так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою, антиподом концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави), що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави «благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М. Кейн-са, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування класових суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного доходу, наданню соціальних послуг та ін.

Концепція держави «загального благоденства» є одним із варіантів теорії соціальної держави (див. главу «Соціальна правова держава»).

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст. (П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної держави проявляється в елементах планування і державного регулювання економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у зживанні «надмірної жорсткості» центрального державного управління, визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, позбавиться класового характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична і соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) — особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і переростання соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

У СРСР також виникли течії, за основані на вихідних положеннях цієї теорії. Наприклад, А.Д. Сахаров визначав конвергенцію як «такий, що реально відбувається, історичний процес зближення капіталістичної та соціалістичної світових систем, котрий здійснюється в результаті зустрічних плюралістичних змін в економічній, політичній, соціальній та ідеологічній сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різноманітні соціальні системи, є раціональними і потребують вирішення важливого питання про співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства і побудови правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і соціалістичних держав — держави соціальної демократії, соціальної правової держави.

81. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх

Коли йдеться про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх, то має значення виокремлення серед них тих, що досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальністьВ такому сенсі неповнолітніми слід вважати осіб, які досягли 16-рІчного, в ряді випадків 14-річного віку, але яким ще не виповнилося 18 років. Особа вважається такою, що досягла відповідного віку не в день свого народження, а з 0 годин наступної доби.

Враховуючи біологічні, психологічні та соціальні особливості неповнолітніх, закон, по-перше, забезпечує їх посилену кримінальноправову охорону, по-друге, передбачає особливості притягнення їх до відповідальності, звільнення від відповідальності, призначення покарання, звільнення від покарання і його відбування. Ця позиція базується на міжнародно-правових актах, зокрема Декларації прав дитини, у Преамбулі якої зазначається, що неповнолітні, у зв'язку з їх фізичною і розумовою незрілістю, потребують спеціальної охорони і захисту, включаючи належний правовий захист,

Норми, спрямовані на забезпечення нормального фізичного і психічного розвитку неповнолітніх, вміщені в низці статей Загальної частини КК. До них належать ті, які: регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22); передбачають, що обставиною, яка пом'якшує покарання, є вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66), а обставинами, які обтяжують покарання, - вчинення злочину щодо малолітнього (п. б ч. 1 ст. 67) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67).

В Особливій частині КК є значна кількість норм про злочини, потерпілими від яких можуть виступати лише неповнолітні (чи окремі їх категорії), або ж караність яких посилюється при вчиненні їх щодо неповнолітніх, Потерпілий (про поняття потерпілого див. коментар до ст. 46), який характеризується відповідними рисами, є ознакою основних або кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів низки злочинів.

Посилена кримінальна відповідальність встановлена щодо посягань, спрямованих проти: 1) малолітніх (п. 2 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 135, ч. 2 ст. 136, ч. 2 ст. 146, ч. 4 ст. 152, ч. З ст. 153, ч. 2 ст. 156, ч. 2 ст. 299, ч. З ст. 307); 2) новонароджених дітей (ст. 117, ч. 2 ст. 135, ст. 148); 3) неповнолітніх, які не досягли віку, з якого чинним законодавством дозволяється працевлаштування (ст. 150); 4) осіб, які не досягли 16-річного віку (ч. 1 ст. 156); 5} осіб, які не досягли 15-річного віку (ст. 167); 6) неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на утриманні батьків (ст. 164); 7) дітей, які не досягли статевої зрілості (ч. 1 ст. 155); 8) просто дітей.

4. Разом із посиленням кримінально-правового захисту неповнолітніх КК передбачає специфіку вирішення цілої низки питань відповідальності за злочини, вчинені самими неповнолітніми. Такі норми об'єднані у розділі XV Загальної частини КК.

Необхідність виокремлення спеціальних норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх обумовлена принципами справедливості, гуманізму, економії кримінальної репресії. Особливості психології неповнолітніх, зокрема їх схильність до сприйняття стороннього впливу, з одного боку, спонукають максимально обмежувати їх спілкування з повнолітніми злочинцями, які розміщуються в окремих установах з відбування покарання, а з другого, - дає змогу обмежитися щодо таких осіб порівняно більш м'якими заходами, достатніми для забезпечення їх виправлення і перевиховання. Суспільство не має право висувати до неповнолітніх такі самі суворі вимоги, як до своїх дорослих членів. Тому часто щодо неповнолітніх достатніми є міри виховно-педагогічного, а не карального характеру.

5. Підстава кримінальної відповідальності неповнолітніх та її принципи такі ж, які діють стосовно повнолітніх осіб. У розділі XV Загальної частини КК зосереджені лише норми, які стосуються особливостей кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх: 1) встановлюють більш широкі, ніж щодо повнолітніх, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема із застосуванням примусових заходів виховного характеру; 2) містять обмеження щодо суворості видів і розмірів покарань та інших заходів кримінально-правового характеру; 3) передбачають більш м'які вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання; 4) регламентують вимоги щодо погашення і зняття судимості.

Якщо ж ті чи інші питання не регламентовано статтями розділу XV Загальної частини, то при розгляді справ неповнолітніх слід керуватися положеннями, викладеними в інших розділах Загальної та Особливої частин КК.

Конституція України (ст. ст. 51-52). Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. Ратифікована Україною 27 лютого 1991р.

82. Питання про взаємність. Правові режими у міжнародному приватному праві

Деякі питання щодо них можуть вирішуватися на основі взаємності. Взаємність щодо фізичних осіб у міжнародному приватному праві Режим найбільшого сприяння, спеціальний режим є формами виразу взаємності у міжнародному приватному праві. Взаємність у широкому значенні цього поняття означає надання особам іноземної держави певних прав чи покладення на них певних обов'язків за умови, що особи власної держави користуватимуться аналогічними правами в цій іноземній державі. Надання взаємності в договірному порядку має метою забезпечити надання прав власним громадянам, якими користуються іноземці — як громадяни цієї держави. Умовно розрізняють два види взаємності: "формальну" та "матеріальну". За "формальної" взаємності іноземним особам надаються права, що випливають із місцевого закону; за "матеріальної" — та ж сума прав, якими користуються вітчизняні громадяни у цій державі. Іноді стверджують, що вітчизняні громадяни в іноземній державі мають користуватись усіма правами, що їх мають власні громадяни цієї іноземної держави (мова йде, наприклад, про права громадян Російської Федерації у Франції).

Основні тенденції розвитку сучасного міжнародного приватного права:

1. Уніфікація правових норм через прийняття міжнародних договорів і типових (модельних) законів.

2. Удосконалення і кодифікація норм міжнародного приватного права на національному рівні (у цьому зв'язку слід згадати, наприклад, проект Цивільного кодексу України від 25 серпня 1996 р.

3. Виникнення колізії між нормами міжнародних договорів у сфері міжнародного приватного права.

4. Підвищення ролі принципу "автономії волі сторін" і перехід до гнучкіших норм колізійного права.

5. Розширення сфери дії міжнародного приватного права у зв'язку з науково-технічним поступом людства (атомна енергетика, космічна діяльність, прогрес у сфері транспорту, засобів зв'язку тощо).

83. Підстави виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини. Так, глава 25 ЦК України передбачає можливість виникнення, зміни або припинення правовідносин майнового найму. Однак для того, щоб вказані цивільні правовідносини виникли, необхідно укласти угоду, передбачену ст. 256 ЦК України. Вже існуючі правовідносини майнового найму можуть бути змінені на правовідносини купівлі-продажу, якщо сторони дійдуть до відповідної угоди і змінять уже існуючий договір. Нарешті, правовідносини майнового найму можуть бути припинені достроково на вимогу наймодавця при настанні одного з юридичних фактів, передбачених ст. 269 ЦК України. Значення юридичних фактів у цивільному праві не вичерпується тим, що вони є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин. Такі юридичні факти, як народження, досягнення повноліття, визнання громадянина недієздатним тягне за собою виникнення або припинення правоздатності і дієздатності.

Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов'язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК України), робить його юридичним фактом. Таким чином можна зробити висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ зовнішнього світу (життєві обставини) і визнання їх державою юридичними фактами. Одні й ті самі факти можуть бути або не бути юридичними залежно від того, як до них ставиться держава в даний період. Така життєва обставина, як смерть громадянина або ліквідація юридичної особи як підстава припинення зобов'язань ЦК УРСР 1922 p. юридичним фактом не визнавалися. І лише ЦК УРСР 1964 р. (ст. 223) визнала цю обставину юридичним фактом, що є однією з підстав припинення зобов'язань.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини (цивільні права та обов'язки):

— угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч й не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать;

— адміністративні акти;

— відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури, мистецтва;

— заподіяння шкоди іншій особі, а також набуття або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

— події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

84. Поняття авторського права. Немайнові та майнові права авторів

Відповідно до закону авторові належать особисті немайнові і майнові права, що виникають у зв'язку зі створенням і використанням будь-якого твору науки, літератури чи мистецтва. Для виникнення і здійснення авторських прав не вимагається виконання будь-яких формальностей. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використати знак охорони авторського права, який вміщується на кожному примірнику твору і складається з латинської літери С у колі — ©, імені особи, яка має авторське право, і року першої публікації твору.

Особа, яка має авторське право або будь-яку виключну правомочність на твір, може його зареєструвати в офіційних державних реєстрах протягом строку охорони авторського права. Державній реєстрації можуть бути піддані свідчення про авторство на обнародуваний чи необнародуваний твір, факт і дата опублікування твору та договори, які зачіпають права автора на твір.

Державну реєстрацію здійснює Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності у встановленому порядку1. Про реєстрацію прав автора видається свідоцтво. При виникненні спору державна реєстрація визнається судом як юридична презумпція авторства, тобто вважається дійсною, якщо в судовому порядку не буде доведено інше.

Особисті (немайнові) права автора — це право авторства, право на авторське ім'я, право на недоторканність твору і право на обнародування твору.

Право авторства полягає в тому, що тільки справжній творець має право називати себе автором твору, а всі інші особи, що використовують твір, зобов'язані зазначати ім'я його автора. Право авторства закріплює факт створення даного твору конкретною особою, а це має значення для суспільної оцінки як твору, так і особи автора.

Зазначення імені автора при використанні твору обов'язкове в усіх випадках, за одним винятком: якщо твір образотворчого мистецтва або фотографічний твір використовується у промисловості. У цьому разі ім'я автора не згадується з чисто технічних причин.

Право на авторське ім'я дає авторові змогу випустити свій твір за власнім ім'ям, умовним (псевдонімом) або взагалі без зазначення імені (анонімно).

Здебільшого автор публікує свої твори під власним ім'ям, тобто зазначає своє прізвище та ініціали. Поряд з цим ст. 13 Закону про авторське право надає авторові право випускати у світ твір під псевдонімом або анонімно.

Право на вибір способу зазначення імені, а також на розкриття псевдоніма або аноніма є особистим правом автора. Лише у разі коли автор у своєму творі порушив чиїсь права (наприклад, образив когось), на вимогу слідчих органів або суду видавництво, редакція газети чи театр, яким відоме справжнє ім'я автора, можуть розкрити його псевдонім чи анонім.

Право на недоторканність твору визначається як право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора. Це означає, що при виданні, публічному виконанні або будь-якому іншому використанні твору забороняється без дозволу автора та його правонаступників вносити будь-які зміни як до самого твору, так і до його назви та позначення імені автора. Не допускається також без дозволу автора супроводжувати видаваний твір ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, будь-якими іншими поясненнями, доповнювати або скорочувати твір. За чинними раніше в Україні типовими видавничими договорами малюнок і навіть колір обкладинки можна було зробити лише за згодою автора.

85. Банки та банківська діяльність

Комерційні банки – основна ланка кредитної системи країни, у яку входять кредитні установи, що здійснюють різноманітні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Для цього вони використовують не тільки свій власний капітал, але і залучений фінансовий капітал у виді внесків, депозитів, міжбанківських кредитів та інших джерел. Причому залучені засоби, як правило, значно перевищують обсяг власного капіталу комерційних банків.

Основною метою комерційних банків, що стали створювати в Україні у 1989 році, було оперативне одержання їхніми засновниками і клієнтами широкого спектра банківських послуг (включаючи одержання кредитів), вирішення засновниками за допомогою власного банку своїх групових чи індивідуальних проблем, одержання максимального прибутку для своїх акціонерів чи пайовиків, а також для власного розвитку.

Комерційні банки класифікуються по ряду ознак. У залежності від форми власності вони підрозділяються на приватні і державні. За формою організації серед приватних банків переважають акціонерні у виді суспільств відкритого чи закритого типів.

Акції банків, створених у виді акціонерних товариств відкритого типу, поширюються шляхом вільного продажу юридичним і фізичним особам. Акціонерними товариствами закритого типу, а також пайовими банками у виді товариств з обмеженою відповідальністю є переважно комерційні банки в перші роки їхнього існування. Акції банків у виді акціонерних товариств закритого типу викуповуються, як правило, їхніми засновниками. Більш гнучкою структурою є банки у виді товариств з обмеженою відповідальністю. Кількість їхніх пайовиків може поповнюватися з відповідною реєстрацією в Національному банку України.

Комерційні банки в залежності від кола виконуваних операцій бувають універсальними і спеціалізованими. В даний час в Україні всі комерційні банки прагнуть бути універсальними, хоча далеко не усі вони виконують весь спектр банківських операцій. Спеціалізованих банків поки немає. Але окремі банки вже почали створювати спеціалізовані філії (інвестиційні і депозитні).

Ціль діяльності комерційно банків – прибуток.

Одна з основних цілей комерційних банків – одержання прибутку, що є джерелом виплати дивідендів акціонерам, створення фондів банків, базою підвищення добробуту працівників банку і т.п. Прибуток банку являє собою різниця між його валовим доходом і витратами.

86. Поняття державного апарату та його ознаки

Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними і громадськими справами.

Разом із удосконаленням суспільства ускладнюється процес управління та удосконалюється діяльність державного апарату. Від простого примітивного панування держави він розвивається до різних форм — до законодавчої, адміністративної, судової, поліцейської, фіскальної, фінансової, культурної діяльності.

В основу побудови та функціонування державного апарату будь-якої країни покладаються об'єктивні та суб'єктивні фактори. Саме вони визначають особливості внутрішньої структури, характер, завдання, форми та методи діяльності апарату. При цьому необхідно зазначити, що апарат держави є не простим об'єднанням різноманітних структур, а упорядкованою, єдиною, чітко організованою системою.

До факторів, що забезпечують функціонування державного апарату як системи, слід віднести: єдність економічної основи функціонування держави; єдність політичної основи функціонування суспільства; наявність єдиних принципів побудови і функціонування органів; спільність мети і завдань, що здійснюють органи держави; єдність підходів до розуміння соціальної основи суспільства; забезпечення діяльності апарату єдиними організаційними, фінансовими та правовими засобами; відображення у діяльності апарату єдиної волі всього суспільства, держави чи певної соціальної групи.

Категорія «державний апарат» має самостійне значення і визначається як окреме юридичне поняття. При цьому повинно враховуватися і те, що, будучи структурним елементом механізму держави у широкому значенні даного поняття, апарат держави характеризують ті ж ознаки, що і механізм. Однак, ототожнюючи категорії «механізм» і «апарат» в рамках вузького розуміння механізму держави та зважаючи на самостійне значення категорії «апарат держави», можемо визначити наступні особливі його ознаки:

— це система створених державою структур, що мають форму органу держави;

— наявність виключно владних повноважень, які визначають функціональне призначення органу;

— наявність чиновників, що реалізують повноваження від імені держави на професійній основі;

— наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);

— зв'язаність з державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від її імені;

— фінансування з бюджету;

— забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;

— система органів, розподілених за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

— система органів, наділених матеріально-технічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію повноважень.

87. Поняття злочину в кримінальному праві

Дії людини складаються з вчинків. Вчинок - це головний елемент людських взаємовідносин, в якому проявляється особистість людини, її гарні й погані якості, ставлення до суспільства, до оточуючого світу. Вчинки поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні - тобто ті, які відповідають нормам моралі і нормам права, вимогам закону. Протилежною правомірній поведінці є неправомірна, тобто та, яка суперечить закону. Неправомірна поведінка проявляється в правопорушеннях, як це випливає з самого терміна діях, які порушують право, закон.

В свою чергу правопорушення поділяються на кримінальні злочини та проступки.

Кримінальне право як наукова дисципліна вивчає, головним чином, злочин і покарання. Злочин і покарання - це дві сторони всього кримінального права і законодавства. Саме ці дві кримінально-правові інституції визначають і утворюють зміст, характеристику, особливості, завдання та потребу кримінального законодавства, кримінально - правової охорони, кримінального правосуддя. Звідси видно, яке велике значення має визначення поняття злочину.

Поняття злочину, як і поняття можливого наслідку для особи, що вчинила його, - покарання є наріжним, визначальним поняттям кримінального права. Визначення поняття злочину дається як у законодавстві, так і в теорії кримінального права.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціально-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально - небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально - правового захисту.

В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі не існує, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння , забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально - правову норму. Поняття злочину, яке дається в теорії кримінального права, повинно грунтуватись на його законодавчому визначенні, проте, законодавче і теоретичне ( наукове ) визначення поняття злочину, його змісту і ознак, здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні поняття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в законі, і головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окремим ученим ( групою вчених ), який дає таке визначення. Наукове визначення поняття злочину не таке «консервативне» , як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально- політичні умови життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливим.

По - друге, воно дає правозастосовникам знання про злочин, уявлення про його головні ознаки, найсуттєвіші особливості, завдяки чому забезпечується можливість відмежування його від дій незлочинних. Розмежування злочину і дій незлочинних - дуже велике практичне завдання, бо від того, як воно буде виконане, залежить доля громадянина, його волі, прав і законних інтересів, а також стан і рівень законності в суспільстві.

З урахуванням всіх ознак злочину його поняття можна визначити таким чином. Злочин - це заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне, винне та протиправне посягання на суспільні відносини, яке спричинює у їх сфері суспільно небезпечну шкоду або утворює реальну загрозу заподіяння такої шкоди.[1]

Згідно зі ст. 11 Кримінального кодексу України, злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність ), вчинене суб’єктом злочину. Згідно з ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь - якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не становить великої суспільної небезпеки.2

Поняття злочину, дане у ст. 11 Кримінального кодексу України, вказує лише на одну із найістотніших ознак злочину - суспільну небезпеку вчиненого діяння ( дію чи бездіяльність ). Тобто це - суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, яке порушує відповідну норму права, що охороняється погрозою застосування покарання. Тому злочин, будучи суспільно небезпечним діянням ( дією чи бездіяльністю ) водночас є діянням протиправним.

В силу даної статі злочином може бути визнано лише винне суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність ), тобто вчинене особою навмисно чи необережно.

88. Поняття злочину

Злочин -- це суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Отже, воно заборонено під страхом покарання. Тому караність винного суспільно небезпечного діяння є також істотною ознакою злочину. В характері і розмірі покарання, встановленого кримінальним законом за той чи інший злочин, виражена оцінка державного ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину.

Практичне значення поняття злочину полягає в тому, що воно окреслює коло кримінально караних діянь, дає злочинові чітку суспільно - політичну характеристику, вказує на його соціальну спрямованість і суспільну небезпечність, викриває зміст тих суспільних благ (цінностей), які виступають його об`єктом, виконує роль міри (масштабу) для відмежування злочину від інших правопорушень.

Законодавчо визначене поняття злочину, по - перше, утворює в громадській свідомості образ і характер забороненого кримінальним законом діяння і, таким чином, виконує інформаційну, запобіжну роль.

89. Поняття і види об'єктів цивільних прав

Класифікація об'єктів цивільних прав (правовідносин) можлива за різними підставами.

Зокрема в ЦК пропонуються класифікації об'єктів цивільних прав за двома критеріями: 1) залежно від характеру благ (ст. 177) і 2) залежно від оборотоздатності об'єктів цивільних прав (ст. 178).

Хоча першою із зазначених класифікацій у ЦК вміщена класифікація об'єктів цивільних прав залежно від характеру благ, але з практичних міркувань варто виходити з пріоритетності поділу об'єктів на види залежно від їх оборотоздатності.

Оборотоздатність об'єктів цивільних прав — це можливість здійснення стосовно них правочинів та інших юридичних дій.

Залежно від ступеня оборотоздатності об'єкти цивільних прав поділяються на три групи:

а) об'єкти, що перебувають у вільному обігу. За загальним правилом, об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обігу, або не обмежені в обігу, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи;

б) об'єкти, обмежені у цивільному обігу (обмежено оборотоздатні). Суть обмеження оборотоздатності полягає у тому, що певні об'єкти можуть належати лише учасникам цивільного обігу, що відповідають встановленим законодавством вимогам, або їх придбання (відчуження) допускається лише на підставі спеціальних дозволів. Види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обігу або перебування яких у цивільному обігу допускається за спеціальним дозволом, встановлюються законом. Наприклад, згідно із Законом України від 27 липня 1994 р. "Про надра" ділянки надр не можуть бути предметом купівлі-продажу, дарування, спадкування, застави або відчужуватися в іншій формі. Вони можуть передаватися в користування лише на підставі ліцензії для видобутку корисних копалин, будівництва й експлуатації підземних споруджень, геологічного вивчення тощо. Без ліцензії дозволяється видобуток загальнопоширених корисних копалин для власних потреб власниками земельних ділянок у межах цих ділянок;

в) об'єкти, вилучені з цивільного обігу. Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обігу не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обігу, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що усі інші класифікації об'єктів цивільних прав мають проводитися з врахуванням тієї обставини, чи є цивільне оборотоздатним той чи інший об'єкт. Так, якщо об'єкт є вилученим з цивільного обігу, то стосовно нього цивільні відносини не виникають взагалі. Він власне і не є об'єктом цивільних прав, а його правове становище визначається нормами публічного права.

Залежно від характеру благ об'єкти цивільних прав поділяються на такі види:

а) речі, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов'язки.

б) дії (послуги), що здійснюються у сфері цивільних відносин;

в) результати дій (роботи), які мають правове значення;

г) результати інтелектуальної, творчої діяльності;

д) інформація — задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі;

е) особисті нематеріальні (немайнові) блага: життя І здоров'я фізичної особи, честь, гідність, ділова репутація, ім'я, тощо:

є) інші матеріальні і нематеріальні блага.

90. Поняття і види основних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні

Закріплені в Конституції даної держави права, волі й обов'язки людини й громадянина називаються "основними" або "конституційними". Назва "конституційні" пов'язане з тим, що Конституція є правовою формою їхнього закріплення. Назва "основні" обумовлюється тим, що вони є фундаментальними для забезпечення правового статусу людини й громадянина, служать правовою базою для інших прав ( похідних, не менш важливих).

Звичайно розрізняють наступні види основних прав, воль і обов'язків людини й громадянина:

1) соціально-економічні, наприклад, право на підприємницьку діяльність, працю, відпочинок; обов'язок сплачувати податки;

2) культурні, наприклад, право на утворення, користування досягненнями культури; обов'язок берегти природу, культурну спадщину;

3) політичні, наприклад, право на участь у керуванні державою, об'єднання в політичні партії; обов'язок використати тільки мирні кошти в політичній боротьбі, не розпалювати міжетнічної, расової й ін. ворожнечі;

4) цивільні (особисті), наприклад, право на життя, здоров'я, волю, особисту недоторканність; обов'язок виховувати своїх дітей, поважати честь і достоїнство інших людей.

Доповнюють цю класифікацію абсолютні й відносні права. Особливість перших полягає в тому, що в демократичних державах ні за яких умов не допускається їхнє обмеження, тимчасове призупинення. Особливість других - при певних обставинах (режим військового, надзвичайного стану) допускається їхнє обмеження, тимчасове призупинення. До даного роду класифікації саме безпосереднє відношення має ч. 2 ст.64 Конституції України.

91. Поняття і види правочинів

Поняття «правочини» вводиться в дію новим Цивільним кодексом України, в якому їм відведено окрему главу. До його прийняття в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до положень ЦКУ правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочину притаманні певні ознаки: 1) правомірність — правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним; законодавець встановив презумпцію (припущення), що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку; 2) він завжди спрямований на досягнення певного правового результату (перехід права власності від продавця до покупця, передача права користування майном орендарю і т. ін.); 3) він є вольовою дією — для його вчинення необхідно виявити волю (ініціативу) учасника.

Як юридичний факт, що зумовлює виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків, правочин повинен задовольняти певним вимогам, які встановлюються законом. Правочин породжуватиме належні юридичні наслідки (ті, яких справді прагнули досягти сторони) лише у тому разі, якщо відповідатиме умовам дійсності. Умовами дійсності є загальні вимоги, визначені законом, додержання яких необхідні для чинності правочину. Такі вимоги закріплені у відповідних статтях ЦКУ. По-перше, зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. За змістом правочин повинен відповідати нормам закону і не передбачати дій, якими б порушувалися права та інтереси інших осіб, або ж загальноприйняті в суспільстві норми поведінки. Так, не може бути укладено правочин, спрямований на заподіяння шкоди іншій особі чи її майну, приниження її честі чи гідності, чи інше порушення публічного порядку.

По-друге, особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Правочин як юридичний факт породжує цивільні права та обов’язки, тому особа, яка його укладає, повинна усвідомлювати значення дій, які вона вчиняє, та їх наслідки. Відповідно фізична особа правомочна укладати правочини в межах того обсягу дієздатності, яким вона наділена. Неповнолітні віком до 14 років, як відомо, не укладають самостійно угод, які виходять за межі дрібних побутових; неповнолітні у віці від 14 до 18 років укладають такі угоди за згодою законних представників і т. ін.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Бажання учасника укласти правочин має бути справжнім і відповідно відображатися в його зовнішніх діях (волевиявленні), тобто бажання і зовнішня поведінка повинні збігатися. Якщо зовнішня поведінка начебто свідчить про намір укласти угоду (громадянин підписує договір дарування), але внутрішньої волі, справжнього бажання на вчинення таких дій немає (вони вчиняються під впливом насильства, погрози, обману, помилки тощо), то такий правочин може бути в подальшому оспорений в суді і визнаний недійсним. У такому разі сторони будуть зобов’язані повернути все, що вони одержували за таким правочином, а в деяких випадках ще й відшкодовувати збитки.

По-четверте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов’язково має вчинятися даний вид правочину, то її слід дотримуватися, інакше настають певні негативні наслідки. Зокрема, якщо правочин про неустойку не буде відображено в письмовому документі, то він буде недійсним; якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку чи квартири не буде укладено у письмовій формі із засвідчувальним написом нотаріуса, то він буде недійсним, і т. д.

Взагалі, форма правочинів — це спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Усна форма правочину означає, що умови його вчинення сторони погоджують у процесі безпосереднього спілкування без відображення у відповідних документах. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

92. Поняття і значення позовної давності

Можливість захисту цивільних прав у багатьох випадках залежить від дотримання строків, встановлених на цей випадок законом.

Зокрема для захисту прав важливе значення мають претензійні строки і строки позовної давності.

Претензійний строк — це встановлений законодавством проміжок часу, протягом якого особа у встановлених законом випадках має звернутися до порушника договору з вимогою (претензією) про врегулювання спору, що виник між ними, їх дотримання має важливе значення, оскільки надалі від цього залежить можливість позовного захисту. Водночас сфера застосування цих строків обмежена і за суб'єктним складом, і за колом відносин (деякі господарські відносини).

Більш загальною є вимога дотримання строку позовної давності, яка стосується всіх учасників цивільних правовідносин.

Позовна давність — це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст.256 ЦК).

Значення інституту позовної давності пояснюється низкою причин. Насамперед обмеження строку для розгляду спору полегшує надання доказів, підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню судами істини. Крім того, встановлення строку позовної давності сприяє стабілізації цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх учасниками. Нарешті, позовна давність стимулює активність учасників цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов'язків.

З урахуванням значення цього інституту позовна давність встановлена безпосередньо законом і може змінюватися угодою сторін лише у бік збільшення строку, але не скорочення. Про таке збільшення строків позовної давності сторони мають укласти договір, для якого передбачається проста письмова форма (ст.259 ЦК).

Позовна давність поділяється на два види: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність становить три роки (ст.257 ЦК) і застосовується до всіх позовів, крім тих, для яких законодавцем встановлені спеціальні правила.

Спеціальна позовна давність може встановлюватися законом для окремих видів вимог. Вона може бути порівняно із загальною позовною давністю скороченою; подовженою.

Скорочена спеціальна позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

- про стягнення неустойки (штрафу, пені);

- про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації. У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

- про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст.362 ЦК);

- у зв'язку з недоліками проданого товару (ст.681 ЦК);

- про розірвання договору дарування (ст.728 ЦК);

— у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст.925 ЦК); - про оскарження дій виконавця заповіту (ст.1293 ЦК).

Подовжена спеціальна позовна давність, у свою чергу, може бути двох різновидів: 5 років; 10 років.

Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у 10 років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

93. Поняття і ознаки правової держави

У французькій правовій науці поняття правової держави ототожнюється, насамперед, з принципом законності як обов'язку дотримуватись закону. Даний принцип є обмеженням адміністративної влади, ліберальним чинником в адміністративних режимах, який вимагає поділу повноважень між законодавчими й адміністративними органами, визнання закону головним джерелом законності.

У Великобританії принцип правової держави має вираз принципу верховенства права, що передбачає легітимну основу влади та ґрунтується на наданих законом повноваженнях; закон має відповідати мінімальним критеріям справедливості.

Аналізуючи загальне для Заходу розуміння правової держави, Ж. Зіллер виділяє такі її елементи як здійснення державної влади на основі чіткого надання компетенції, дотримання політичною владою й адміністрацією закону, обов'язкового для всіх, наявністю у самому законі певної кількості приписів справедливості.

У російській юридичній літературі до ознак правової держави традиційно відносять юридичний захист особи, високу правову культуру громадян, дотримання законності, ефективно діючі правоохоронні органи, свободу і господарську самостійність у сфері виробництва та споживання, стабільність конституційного порядку, верховенство закону в ієрархії нормативних актів, юридичну рівність громадян, відлагоджений механізм правового захисту особи, вищий контроль за дотриманням законів, народовладдя, самоврядування, рівноправність, повагу до прав та гідності особи, єдність прав і обов'язків, верховенство законодавчої влади.

Сучасними українськими дослідниками правова держава позначається за соціально-змістовними ознаками як держава, у суспільному і державному житті якої панують закони, що закріплюють основні права громадян, виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали. Врегулювання відносин між особою і державою здійснюється за принципом: «Особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом», встановлена взаємовідповідальність особи і держави, громадянам притаманна правова культура, а самі вони обізнані з життєво необхідними юридичними законами та вміють використовувати їх. А за формальними ознаками — характеризується принципом поділу влади, юридичною захищеністю особи, високим становищем у суспільному житті судових органів, повсюдним виконанням законів і підзаконних нормативних актів.

Думка про неоднакове розуміння поняття правової держави, теоретико-понятійну специфіку і своєрідну формальну архітектоніку правової держави стверджується, таким чином, дослідженням самого поняття правової держави, співставленням його розуміння у різних правових системах.

Можна вести мову, таким чином, лише про певні загальні риси правової держави.

Правова держава у матеріальному відношенні орієнтується на високі ідеали нормотворчості, зв'язуючи законодавство конституційними принципами і нормативно встановлюючи систему прав громадян, у тому числі таких «надпозитивних», як людська гідність, свобода, справедливість. Саме названі цінності залишаються основою смислової визначеності та умовою реалізації вимог, пов'язаних з ідеалами і символами віри, які не можуть бути відкинуті. У такому контексті правової держави право розглядається як нерозривна єдність формальних і матеріальних елементів, як сукупність норм об'єктивного права та суб'єктивних прав, що поєднуються з обов'язками, породжуючи відповідальність. Відтак, соціальний лад перетворюється у правопорядок, а відносини людей — у правовідносини.

У понятті правової держави простежуються декілька аспектів: обмежуючий і регулятивний, матеріальний і формальний.

З одного боку, право обмежує, детермінує державу, зв'язує і контролює останню, а, з іншого — упорядковує її діяльність через позитивне правове регулювання форм, у яких ця діяльність має здійснюватись. Наведені прояви впливу права досить тісно переплітаються, є взаємодоповнюючими чинниками. Право має щодо держави не лише обмежуючий вплив; воно надає їй могутніх позитивних регулятивних сил, здатне масштабно примножити її позитивні регулятивні функції. Держава, у свою чергу, спроможна надати праву не тільки належної форми, а й наповнити його зміст етичними ідеалами, актуалізувати його суспільне призначення та зберегти суспільну цінність. Обмежуючий, детермінуючий аспект правової держави є надзвичайно важливим, тому це дослідження переважно йому присвячене. І лише, оскільки правова зв'язаність держави реалізується у відповідних правових формах (а правові форми діяльності держави, процедурно-процесуальна регламентація діяльності органів державної влади, її посадових осіб обумовлюються необхідністю контролювання влади та утримання в рамках права) — дані правові форми і процедури відповідно стали предметом вивчення.

Правова держава — це публічно-правовий союз народу, заснований на праві як легітимованих суспільством нормах та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада у якій здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини та громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації і юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових та службових осіб.

94. Поняття і система договорів перевезення

Не зважаючи на достатню кількість нормативних актів, що регулюють договори перевезення вантажів автомобільним транспортом, окремі норми цих актів або дублюють одна одну, або частково регулюють це питання, або суперечать одна одній чи є неточними. В систему договорів, що опосередковують перевезення вантажів автомобільним транспортом входять договір перевезення конкретного вантажу, річний договір та договір перевезення конкретного вантажу, що укладається на підставі річного. Договір перевезення вантажів, передбачений ст. 909 ЦК України, регламентує правовідносини з доставки в пункт призначення конкретного вантажу, переданого (довіреного) перевізникові. Тому цей договір іменується договором перевезення конкретного вантажу. Однією з новел ЦК України є те, що при його підготовці були враховані публічно-правові елементи, властиві перевезенням транспортом загального користування. Виходячи з визначення довгострокового договору, його головна мета – організувати майбутній перевізний процес. Укладаючи цей договір, сторони узгоджують питання організації всіх стадій перевезення і підготовки до нього. Отже, даний договір необхідно визнати договором на організацію перевезень вантажів. Ознаки, що відрізняють річний договір від договору перевезення конкретного вантажу: зміст цього договору; предмет; триваючий характер; строк дії. Договори перевезення конкретних вантажів є двосторонніми, міновими (комутативними), договорами з надання послуг, відплатними, каузальними, договорами на користь третьої особи, можуть бути як реальними (якщо укладаються за наявності річного), так і консенсуальними (без річного). Річні договори є двосторонніми, консенсуальними, договорами з надання послуг, безоплатними, каузальними. У довгостроковому (річному) договорі перевезення вантажу мають зазначатись: обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, раціональні маршрути і схеми вантажопотоків; права та обов’язки, пов’язані з: а) наданням транспортних засобів, б) пред’явленням вантажу до перевезення, в) завантаженням та розвантаженням вантажу; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання зобов’язань та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом, за умови, що між сторонами було укладено і річний договір, має містити: найменування та кількість вантажу, його пакування, маркування; умови та термін перевезення; місце та час навантаження і розвантаження; вартість перевезення; права та обов’язки, пов’язані з транспортуванням та видачею вантажу одержувачу, та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом, за умови, що між сторонами не було укладено річний договір, має містити: обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків; найменування та кількість вантажу, його пакування, маркування; умови та термін перевезення; місце та час навантаження і розвантаження; вартість перевезення; права та обов’язки, пов’язані з: а) наданням транспортних засобів, б) пред’явленням вантажу до перевезення, в) завантаженням та розвантаженням вантажу; г) транспортуванням та видачею вантажу одержувачу; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання зобов’язань та інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відносини з подачі та прийняття заявки мають договірну природу. За наявності ж в річному договорі норм, відповідно з якими подаються заявки, ці відносини є лише виконанням такого договору. Договір перевезення конкретного вантажу автомобільним транспортом, укладений на підставі річного договору, та договір перевезення вантажу разового характеру розрізняються як за змістом, так і за порядком оформлення договірних відносин.

95. Поняття і система кримінального права. Наука кримінального права

Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має низку ознак як загальних для всіх галузей права, так і специфічних тільки для неї. Виходячи з цього, кримінальне право:

1) являє собою систему (сукупність) юридичних норм (правил поведінки), встановлених у суспільстві. Норми кримінального права - Це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Так, норми про відповідальність за умисне вбивство передбачають всі можливі в реальному житті конкретні випадки вбивств, як би вони одне від одного не відрізнялися. Норми кримінального права загальної дії, крім того, є загальнообов'язковими до виконання, маючи тим самим ознаку загальнообов'язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме злочинні дії або злочинну бездіяльність, під загрозою застосування за їх вчинення особливих примусових заходів - кримінального покарання;

2) його норми (правила поведінки) встановлюються лише вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне право, або чинне право. Саме тому кримінальне Право має формальну визначеність - воно точно фіксує в законах у гранично формалізованому вигляді в письмовій формі ознаки злочинів і покарань за них, тобто вимоги, що ставляться до поведінки людей, межі та умови їх вчинків, наслідки протизаконних дій або бездіяльності. Слід спеціально відмітити, що формальна визначеність кримінального права - це не тільки гарантія законності та однаковості застосування його норм, а й одне з невід'ємних прав людини. Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між злочинною і незлочинною поведінкою, чітко визначає тим самим можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом.

Зростання злочинності в Україні, особливо організованої, насильницької та корисливої, що спостерігається в останні роки, викликано переломним періодом розвитку України і деякими іншими негативними чинниками. Це ставить перед державою серйозні завдання боротьби з таким явищем. Необхідно добиватися припинення зростання злочинності, а потім й її істотного скорочення. З цією метою вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи. Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Щоб це законодавство було досить ефективним, необхідно правильно його застосовувати. Однак для цього слід ґрунтовно вивчати це законодавство, з тим щоб добре знати і застосовувати в практичній діяльності його норми. Розпочинаючи таке вивчення, треба мати на увазі, що поняття «кримінальне право» вживається в двох значеннях, а саме: 1) кримінальне право — це галузь права (одна із галузей — кримінальне законодавство). Звідси кримінальним правом іменують закони, тобто нормативні акти, в яких містяться положення цієї галузі права; 2) однак під кримінальним правом розуміють і науку кримінального права, тобто теорію кримінального права, наукову дисципліну, доктрину. Розглянемо спочатку кримінальне право як галузь права.

96. Поняття підприємства

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах та послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.

Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття "підприємство" є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.

Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні", уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства.

Закон встановлює, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської ("бізнесової") організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення "основна ланка", з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого - від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також встановлює, що підприємство - це господарюючий суб'єкт. Суть визначення "господарюючий суб'єкт" полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін "господарюючий" означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій - релігійних, об'єднань громадян тощо).

Підприємство є самостійним, господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності "має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України" (ст. 27 Закону України "Про підприємства в Україні").

Нарешті, підприємство - це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з найважливіших правових актів підприємства, тому ст. 9 Закону України "Про підприємства в Україні" спеціально визначає обов'язкові й альтернативні пункти, які включаються до статуту підприємства.

97. Забезпечення виконання зобов'язань

Під способами забезпечення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпечувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) характер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими документами.

Відповідно до ст. 178 ЦК до способів забезпечення належать:

· неустойка;

· застава;

· порука;

· гарантія;

· завдаток.

Такий перелік є вичерпним, інші механізми,формально до способів забезпечення не належать.

Однак меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором правових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'язків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпечуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сторони в самому договорі.

В сучасній юридичній літературі до таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать:

- правила про зустрічне виконання зобов'язань,

- положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобов'язаннями товариства при недостатності його майна;

- власник аза зобов'язаннями належного йому підприємства або установи;

- права кредитора, який виконав угоду, у разі ухилення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною;

- право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстрації;

- про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сторони можуть передбачати в самому договорі, то до них належать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'язаного із внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що закладені диспозитивними нормами ЦК України.

Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випадкового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим власник має право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента.

Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

У проекті ЦК України розширено перелік прямо передбачених у кодексі способів забезпечення виконання зобов'язання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, належать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як способу забезпечення виконання.

Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання проводиться за різними ознаками.

Враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника (застава та завдаток);

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності (неустойка та завдаток);

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності (застава та порука).

За сферою дії розрізняють способи забезпечення, що можуть застосовуватися:

1) у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука),

2) у зобов'язаннях тільки за участю фізичних осіб (завдаток)

3) у відносинах виключно між юридичними особами (гарантія).

98. Принципи міжнародного публічного права

Основні принципи міжнародного права — це система основоположних норм міжнародного права, які регулюють відносини між його суб'єктами і є критерієм правомірності міжнародних правотворчого та правозастосовчого процесів, дійсності інших міжнародно-правових норм.

Ознаками основних принципів міжнародного права можна вважати такі:

1. Вони є загальновизнаними як основні принципи сучасного міжнародного права. Ця загальновизнаність випливає з того, що світова співдружність держав закріпила їх у Статуті ООН; у Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., у Заключному акті Наради з питань безпеки та спів робітництва у Європі 1975 р. і в ряді інших міжнародних документів. Більше того, від часу закріплення основних принципів міжнародного права у вказаних документах жоден суб'єкт міжнародного права не заявив, що він їх не визнає.

2. Вони є універсальними — обов’язковими для виконання всіма суб’єктами міжнародного права, незалежно від того, чи вони є членами ООН, чи брали участь у прийнятті вищезазначеної Декларації. Основні принципи міжнародного права формулюють права, обов'язки безвідносно до суб'єктів міжнародного права. Отже, неправомірно стверджувати, що, скажімо, принцип невтручання зобов'язує тільки держави. Він є обов'язковим і для міждержавних організацій (наприклад, НАТО) та інших суб'єктів міжнародного права, які здатні здійснювати за ним права і виконувати обов'язки.

3. Вони є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Основні принципи міжнародного права мають перевагу над іншими нормами цієї системи права. Таку перевагу закріплено у ст. 103 Статуту ООН, ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., у Віденській конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. За цими міжнародно-правовими актами норми міжнародного права не можуть суперечити основним принципам міжнародного прана. Якщо таке трапляється, то норми вважаються недійсними, такими, що не можуть мати правових наслідків. Основний принцип міжнародного права може бути змінено або скасовано тільки новим принципом.

5. Вони є фундаментом міжнародного правопорядку. Вони досить часто застосовуються за наявності прогалин у міжнародному праві. Це нерідко практикується в нових сферах міждержавного співробітництва, де ще не вироблено відповідного міжнародно-правового масиву норм.

6. Основні принципи міжнародного права функціонують тільки у взаємодії. Вони мають комплексний характер, взаємозумовлюють один одного. Зміст одного принципу можна цілком з'ясувати лише в контексті інших принципів. Саме тому в Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р., зроблено такий наголос: „При тлумаченні і застосуванні викладені вище принципи є взаємопов'язаними, і кожний принцип повинен розглядатися в контексті всіх інших принципів”.

99. Поняття суб'єкта підприємницької діяльності

Велике значення для підприємницького права має саме визначення суб’єкта підприємницької діяльності. У законодавстві України немає легального визначення поняття «підприємець». Законодавець обмежився перерахуванням кола суб’єктів такої діяльності.

У літературі були спроби наукового визначення поняття «підприємець». Так іноді, при визначенні критеріїв, що дозволяють віднести ту чи іншу особу до суб’єктів названої діяльності, обираються характеристики останньої і формулюється таке визначення: підприємець – фізична чи юридична особа, що здійснює на постійній основі з метою одержання прибутку діяльність з виробництва, реалізації або придбання продукції чи товарів, надання послуг, виконання робіт і укладає цивільно-правові угоди в процесі цієї діяльності від свого імені.

Тим часом, вважаю недоцільним при визначенні суб’єкта виходити з істотних рис самої діяльності, що призводить до дублювання понять підприємницької діяльності і її суб’єкта. Нерідко вживаються як синоніми терміни «підприємець», «ділова людина», «бізнесмен», «господарюючий суб’єкт». В економічній літературі існують визначення, що як широко, так і вузько трактують поняття підприємця, наприклад:

підприємець – ділова людина, що бере на себе фінансовий ризик, пов’язаний із уведенням на ринок нових ідей, продукції, послуг, робіт;

підприємець – це людина (чи група людей), що бере на себе ризик і відповідальність за організацію і керівництво фірмою;

підприємці – ділові люди, що свідомо йдуть на економічний ризик шляхом самостійності прийняття інноваційних підприємницьких рішень, суть яких зводиться до виробництва і постачання на ринок таких товарів, що можуть принести прибуток).

В Енциклопедії підприємця «підприємець» вважається синонімом поняття «бізнесмен», а бізнесменом вважається суб’єкт, що здійснює активну економічну, підприємницьку, комерційну діяльність.

При такому розумінні бізнесмена, поняття «бізнесмен» виявляється ширше, ніж «підприємець».

При співвідношенні визначень «ділова людина» і «підприємець» у літературі слушно підкреслюється їхня неоднозначність, указується, що будь-який підприємець виступає як ділова людина, але не всяка ділова людина може бути віднесений до категорії підприємців, тому що підприємництво характеризується обов’язковим залученням у діяльність інноваційного моменту. Визнаючи важливість останнього при визначенні поняття «підприємець», не можна не відзначити, що під терміном «підприємець» уже не можна вважати поняття «ділова людина», оскільки вони не є порівнювані, адже «ділова людина» не є терміном, уживаним у законодавстві.

Іноді ототожнюють поняття «підприємець» і «господарюючий суб’єкт». Однак, якщо виходити з буквального тлумачення останнього терміну, то воно є ширшим, ніж «суб’єкт підприємницької діяльності», оскільки суб’єкт господарюючий здійснює не тільки підприємницьку, але й іншу господарську діяльність, що не є підприємницькою.

У закордонній літературі існує безліч визначень терміну «підприємець». Це, у першу чергу, характеристики взаємозв’язків підприємця і суспільства, підприємця і підприємництва. Так, для Йозефа Шумпетера функціональна сутність підприємця полягає в його особливій ролі: осмислення і реалізація нової комбінації факторів виробництва чи надання послуг. Учений розробив тип творчого підприємця, що реалізує нововведення і тим самим забезпечує економічний ріст. Він називає їх творчими підприємцями.

У деяких працях закордонних учених підкреслюється, що підприємець є агентом зміни людської історії, в інших — підприємництво – це функція підприємців. Одне з найсучасніших розгорнутих визначень таке. Підприємець – той, хто організує, керує і допускає ризик бізнесу. Сьогодні він – інноватор, що виявляє і використовує можливості, перетворює їх у працюючі ринкові ідеї, використовуючи час, зусилля, гроші й уміння, а також передбачає ризик конкурентного ринку для здійснення цих ідей і усвідомлює результати цих зусиль. Підприємець – це каталізатор економічної зміни, що використовує цільове дослідження, ретельне планування і зрозуміле рішення в здійсненні підприємницького процесу. Поєднуючи оптимізм і покладання на себе обов’язків, він творчо працює для створення нових ресурсів чи для надання старим нових можливостей з метою досягнення добробуту.

100. Поняття судимості

Судимість є правовим наслідком засудження особи вироком суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі судимість часто визначають як негативний правовий статус особи.

Так, ч. 3 ст. 6 Конституції України передбачає, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. У відповідних законах України встановлена заборона на заняття посади прокурора, судді, виконання функцій адвоката тощо особами, які мають судимість.

Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так й іншими особами.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного покарання. Тому такими, що не мають судимості, визнаються (ч. 3 ст. 88):

а) особи, засуджені вироком суду, без призначення покарання;

б) особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покарання;

в) особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких виключена законом.

Частина 4 ст. 88 КК визнає такими, що не мають судимості, також осіб, які були реабілітовані.

Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.

Аналіз норм КК свідчить про те, що закон передбачає судимість як обставину, з якою пов'язуються найбільш суворі кримінально-правові наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчинює злочин. Так:

а) рецидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множинності визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34);

б) злочин може бути визнаний повторним, якщо судимість за перший злочин не було погашено або знято (ч.4 ст.32);

в) повторність злочину та рецидив є обставинами, які обтяжують покарання (п. 1 ч.І ст.67);

г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, яка вчинила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45-47);

ґ) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість передбачається як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Наприклад, хуліганство буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, яка має судимість за хуліганство (ч.3 ст.296).

Цей перелік кримінально-правових обмежень достатньою мірою показує значення інституту судимості в кримінальному праві.

101. Поняття та види бірж

Біржа — постійно діючий організований оптовий ринок, на якому здійснюється торгівля біржовими товарами (сировиною, продуктами харчування, промисловими товарами, цінними паперами тощо).

Залежно від виду біржового товару розрізняють:

- товарні біржі — універсальні і спеціалізовані (наприклад, біржі нерухомості);

- фондові біржі — здійснюють операції з цінними паперами і їх похідними — деривативами.

Правовий статус товарної біржі визначається Господарським кодексом України а Законом України «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р.

Товарна біржа —є особливим суб'єктом господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям (ст. 279 Господарського кодексу України).

Правовий статус товарної біржі визначається Господарським кодексом України та Законом України «Про товарну біржу» від 10.12.1991р.

Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Вона створюється на основі добровільного об'єднання зацікавлених суб'єктів господарювання (фізичних і юридичних осіб). Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.

Організаційно-правова форма товарної біржі законом не визначена. На практиці товарні біржі створюються у формі акціонерного товариства закритого типу або у формі товариств з обмеженою відповідальністю з урахуванням особливостей, передбачених чинним законодавством.

Товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами рівноправності учасників біржових торгів, публічного проведення біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін.

102. Поняття та види договорів підряду

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові. Для виконання окремих видів робіт, встановлених законом, підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл.

Підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником - як замовник. Генеральний підрядник відповідає перед субпідрядником за невиконання або неналежне виконання замовником своїх обов'язків за договором підряду, а перед замовником - за порушення субпідрядником свого обов'язку. Замовник і субпідрядник не мають права пред'являти один одному вимоги, пов'язані з порушенням договорів, укладених кожним з них з генеральним підрядником, якщо інше не встановлено договором або законом. Підрядник зобов'язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб. Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок. Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків. Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу. Підрядник зобов'язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку - сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом. У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами. Ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі. Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником. Кошторис на виконання робіт може бути приблизним або твердим. Кошторис є твердим, якщо інше не встановлено договором. Зміни до твердого кошторису можуть вноситися лише за погодженням сторін. У разі перевищення твердого кошторису усі пов'язані з цим витрати несе підрядник, якщо інше не встановлено законом. Якщо виникла необхідність проведення додаткових робіт і у зв'язку з цим істотного перевищення визначеного приблизного кошторису, підрядник зобов'язаний своєчасно попередити про це замовника. Замовник, який не погодився на перевищення кошторису, має право відмовитися від договору підряду. У цьому разі підрядник може вимагати від замовника оплати виконаної частини роботи. Підрядник, який своєчасно не попередив замовника про необхідність перевищення приблизного кошторису, зобов'язаний виконати договір підряду за ціною, встановленою договором. Підрядник не має права вимагати збільшення твердого кошторису, а замовник - його зменшення в разі, якщо на момент укладення договору підряду не можна було передбачити повний обсяг роботи або необхідні для цього витрати. У разі істотного зростання після укладення договору вартості матеріалу, устаткування, які мали бути надані підрядником, а також вартості послуг, що надавалися йому іншими особами, підрядник має право вимагати збільшення кошторису. У разі відмови замовника від збільшення кошторису підрядник має право вимагати розірвання договору.

103. Поняття та види цінних паперів

Цінні папери — грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери за характером розпорядження можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери, якщо інше не передбачено або в них спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі, передаються шляхом повного індосаменту (передавальним написом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Цінні папери на пред 'явника обертаються вільно.

Цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.

Цінні папери розрізняються також:

І. За формою виплати доходів:

• боргові, як правило, є паперами з фіксованим доходом та зобов'язанням повернення боргу у визначений час.

• пайові цінні папери являють собою частку держателя у реальній власності і дають право на одержання частини прибутку та на участь в управлінні товариством.

В Україні можуть випускатися такі види цінних паперів: акції; облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов'язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Комерційні банки України використовують емісію цінних паперів при створенні банку для розширення його операцій, а також при формуванні ресурсів для своїх активних операцій. За рахунок випуску простих та привілейованих акцій відбувається утворення капіталу комерційних банків, які мають статус акціонерного товариства.

Акція — цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими. Громадяни мають право бути власниками, як правило, іменних акцій.

Обіг іменної акції фіксується у Книзі реєстрації акцій, що ведеться товариством. До неї має бути внесено відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів.

Облігації можуть випускатися іменними і на пред'явника, відсотковими і безвідсотковими (цільовими), що вільно обертаються або мають обмежене коло обігу. Реалізація облігацій здійснюється шляхом їх продажу за договорами або обміну на раніше випущені облігації.

По облігаціях банків дивіденди виплачуються за рахунок коштів, що залишаються після розрахунків з бюджетом і сплати інших обов'язкових платежів. У разі невиконання чи несвоєчасного виконання емітентом зобов'язання по виплаті доходів по відсоткових облігаціях, надання права придбання відповідних товарів або послуг по безвідсоткових (цільових) облігаціях чи погашення зазначеної в облігації суми у визначений строк стягнення відповідних сум провадиться примусово судом або арбітражним судом.

Поширеною формою строкових вкладів є ощадні і депозитні сертифікати — письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по

ньому.

Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред'явника.

Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Ощадні сертифікати повинні мати такі реквізити: найменування цінного папера — «ощадний сертифікат»; найменування банку, що випустив сертифікат, та його місцезнаходження; порядковий номер сертифіката, дату випуску; суму депозиту; строк вилучення вкладу (для строкового сертифіката); найменування або ім'я держателя сертифіката (для іменного сертифіката); підпис керівника банку або іншої уповноваженої на це особи, печатку банку.

Дохід по ощадних сертифікатах виплачується при пред'явленні їх для оплати в банк, що їх випустив. У разі, коли власник сертифіката вимагає повернення депонованих коштів по строковому сертифікату раніше обумовленого в ньому строку, то йому виплачується понижений відсоток, рівень якого визначається на договірних умовах при внесенні депозиту.

Ощадний сертифікат має певні переваги перед строковим вкладом, адже тут існує можливість його передачі третій особі, і клієнт отримує винагороду, якої він був би позбавлений у разі Дострокового вилучення депозиту.

Щодо депозитних сертифікатів, то вони, як і облігації, є борговими зобов'язаннями. Можуть випускатися банками будь-якої організаційної форми.

104. Поняття та ознаки співучасті

1. Злочини вчиняються не лише поодинці. Досить часто в одному злочині беруть участь дві або більше особи, які діють узгоджено і спрямовують свої дії на досягнення єдиного результату. У таких ситуаціях виникає питання про співучасть у злочині. Норми КК, що регулюють поняття співучасті, форми співучасті, відповідальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права. Співучасть має важливе значення в кримінальному праві.

1) Інститут співучасті включений до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпосередньо у вчиненні об'єктивних ознак злочину не брали участі. Наприклад, як відповідає особа, що підмовила іншу вбити потерпілого або дала для цього зброю? Адже ця особа безпосередньо вбивства не вчиняла. Однак на підставі норм про співучасть ця особа буде визнана підбурювачем або посібником вбивства і відповідатиме поряд з виконавцем за вчинення даного злочину.

2) Об'єднання зусиль двох або більше осіб при вчиненні злочину в принципі підвищує небезпечність самого злочину, полегшує його вчинення і приховування. Дійсно, коли діють дві або більше Особи, вони підтримують один одного, що, природно, полегшує їм вчинення злочину, дає можливість з більшим успіхом нейтралізувати опір жертви, втекти з місця події, приховати потім здобуте злочинним шляхом майно тощо. Ось чому у деяких випадках співучасть розглядається як кваліфікуюча обставина, що тягне за собою більш сувору кваліфікацію злочину (наприклад, вчинення крадіжки за попередньою змовою групою осіб - ч.І ст. 185), або вважається обтяжуючою обставиною при призначенні покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67).

Великого поширення набула зараз організована злочинність. У цілому від 30 до 40% злочинів вчиняються організованими групами злочинців, а в деяких особливо тяжких злочинах їх питома вага досягає 60%. За перше півріччя 2000 р., наприклад, виявлено більше 600 організованих груп, що вчинили близько 5 000 злочинів. Найчастіше організованими групами вчиняються такі тяжкі й особливо тяжкі злочини, як крадіжки і привласнення у великих і особливо великих розмірах, розбої, злочинне заволодіння зброєю, рекет (вимагання), контрабанда, незаконні дії з наркотичними засобами. Мають місце і вчинення такими злочинними об'єднаннями терористичних актів, тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтувань, захоплення заручників та інших особливо небезпечних посягань. За допомогою інституту співучасті можна визначити відповідальність будь-якої особи, що бере участь в організованій групі.

Для правильного застосування норм КК про співучасть слід, передусім, засвоїти його поняття.

2. У статті 26 говориться, що співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Це формулювання вироблене в результаті довголітніх теоретичних досліджень і є розвитком поняття співучасті, що містилося у ст. 19 КК 1960 р. Таким чином, співучасть - це об'єднання, коли кілька осіб вчиняють злочин спільно і умисно.

Слід мати на увазі, що співучасть не утворює яких-небудь особливих, інших підстав відповідальності - підставою відповідальності тут є той же склад злочину, але вчинюваний у співучасті. Те, що норма про співучасть вміщена в Загальній частині КК, означає лише одне - вона (ця норма) має застосовуватися до будь-якого випадку вчинення злочину, зазначеного в Особливій частині КК, але вчиненого у співучасті. Так, положення ст. 26 застосовуються при вчиненні вбивств, грабежів, розбоїв, зґвалтувань, викрадення наркотиків, як і будь-якого іншого злочину.

При розкритті змісту співучасті слід встановлювати його об'єктивну і суб'єктивну сторони, інакше кажучи, об'єктивні і суб'єктивні ознаки цієї форми злочину.

Об'єктивні ознаки співучасті виражені в законі словами - злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб'єктами злочину спільно. Суб'єктивні ознаки - вказівкою, що співучасть - це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину.

Таким чином, при окресленні об'єктивних і суб'єктивних ознак співучасті має місце вказівка на спільність. І дійсно, спільність характеризує й об'єктивну, і суб'єктивну сторону співучасті. Якщо об'єктивні ознаки співучасті - це спільність дій учасників, то суб'єктивні ознаки - це спільність їх умислу.

3. Об'єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що:

1) співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві особи), законодавець називає мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх може бути і більше. Причому кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб'єкта злочину - тобто бути фізичною особою осудною і досягти віку кримінальної відповідальності;

2) співучасть - це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака співучасті містить такі три моменти:

а) злочин вчиняється загальни зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного з співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин - це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з них вніс у вчинення злочину свій внесок. Іноді співучасть образно порівнюють з грою в оркестрі, де кожен інструмент, кожен музикант веде свою партію, а в цілому виходить єдина мелодія;

б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх (Співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть всі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині. Якщо три особи вчинили вбивство, то кожний з них повинен нести відповідальність за вбивство, а не за 1/3 вбивства, хоча він сам безпосередньо і не вбивав жертви. Тому особа, що підкупила вбивцю, як і особа, що дала для цього зброю, несуть відповідальність за вбивство, вчинене виконавцем. Обсяг відповідальності кожного співучасника і визначається в принципі тим, що вчинив виконавець злочину;

в) спільність при співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв'язок. Причому опосередкований причинний зв'язок, тому що загальний результат досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність кожного співучасника повинна за часом передувати тому злочину, що вчиняє виконавець, вона створює реальну можливість для виконавця вчинити даний злочин. Виконавець же перетворює цю можливість в дійсність, спричиняючи необхідний наслідок. Дійсно, ті, хто підмовив особу вбити потерпілого і хто дав для цього зброю, тим самим створили реальну можливість для вбивці реалізувати задумане.

4. Суб'єктивні ознаки співучасті - умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину. У законі суб'єктивна сторона співучасті у злочині (суб'єктивні ознаки співучасті) виражена словами - злочин вчиняється умисно і спільно. З цього формулювання закону випливає, що: 1) співучасть можлива лише в умисних злочинах;

2) всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

105. Поняття та ознаки юридичної особи

ЦК не дає визначення поняття "юридична особа". Натомість, ст.80 ЦК, яка має назву "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи — таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття "юридична особа" повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права.

Зупинімося на наведених ознаках детальніше.

1) Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення — організації.

Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога організаційної єдності.

Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст.143, 151, 154 ЦК).

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їх внутрішньої структури та порядку функціонування їх органів управління.

Наприклад, ст.97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють органи останнього, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма містить загальні норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління товариством. Перший — це вищий орган управління і другий — виконавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління ним незалежно від виду цього товариства.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й із тих, що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначає засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду. Закон не містить винятків із цього правила. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рішення, навіть те, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати майнові і немайнові права останнього як учасника товариства.

2) Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом "Про власність" це право містить можливість володіння, користування і розпорядження державним майном на свій розсуд, дозволяє підприємству вчинення щодо закріпленого за ним майна будь-яких дій, які не суперечать закону і цілям діяльності підприємства.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається у праві власності.

106. Поняття та основні ознаки держави

Держава – це організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здіснює управління суспільними процесами за допомогою системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження у життя.

Історія суспільного розвитку знає кілька типів держав, кожний з яких грунтується на певному типі виробничіх відносин, - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Організація і здіснення державної влади виявляються у формах державного правління, державного устрою і політичному режимі.

Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим що вона:

всеохоплююча організація – об`єднує в єдине ціле всіх членів суспільства, забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби;

територіальна організація – об`єднує членів суспільства (громадян) за територіальним принципом, а територія є матеріальною базою держави;

єдина організація – об`єднує все суспільство як ціле, всі інші соціальні організації (політичні партії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців тощо), на відміну від держави, охоплюють лише частини, окремі верстви населення;

офіційна організація – репрезентує суспільство, виступає від його імені, і в такій якості визнана іншими суспільствами (державами);

універсальна організація – об`єднує членів суспільства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх суспільного життя;

верховна організація – є вищим за значенням та силою об`єднанням суспільства, всі інші соціальні організації в сфері загальносуспільних інтересівпідпорядковані їй;

централізована організація – внутрішня побудова держави здіснюється за ієрархією, тобто підпорядкованості нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих органівдержавної влади і управління, державних підприємств і установ) вищим, в кінцевому результаті, - загальнодержавним (парламенту, президенту, міністерствам тощо).

Держава характеризується як особлива організація суспільства, що відрізняється від суспільства та різних форм державної організації суспільства (недержавних структур) наявністю особливих ознак. Вказані ознаки характеризують особливості держави та поділяються на дві групи:

Основні ознаки, що безпосередньо характеризують державу і відсутність хоча б однієї з яких не дає можливості характеризувати суспільне утворення як державне.

Факультативні ознаки, що конкретизують зміст основних і не є обов`язковими.

Серед основних ознак держави називають:

наявність політичної публічної влади. Політичний характер влади визначає рівень обов`язковості владних рішень, а публічний характер визначає рівень поширеності державних рішень на населення;

наявність території, тобто частини земної кулі, в рамках якої населення перетворюється в громадян, і на яку поширюється суверенітет держави. Територія є необхідною умовою визнаття держави суб`єктом міжнародних відносин;

суверенітет, тобто політико-правова характеристика влади, що закріплюється нормативним актом та характеризує державну владу як верховну, незалежну, неподільну та єдину. Існує три різновиди суверенітету:

національний суверенітет, тобто реальна можливість нації створювати незалежну державу;

народний суверенітет, тобто реальна участь народу у здісненні влади;

державний суверенітет, тобто політико-правова властивість державної влади, що виражається в її незалежності від іншої влади в середині країни та в праві держави самостійно вирішувати свої проблеми на основі принципів міжнародного права. Компонентами державного суверенітету, що характеризують його зміст є:

верховенство влади, тобто можливість існування лише однієї державної влади та можливість визнати незаконними рішення будь-якої іншої соціальної влади;

незалежність, тобто можливість вирішувати будь-яке питання зовнішнього чи внутрішнього характеру без втручання інших держав на основі принципів національної та міжнародної системи права;

неподільність, тобто можливість держави самостійно вирішувати питання щодо участі в роботі міжнародних асоціацій, а також визначати статус адміністративно-територіальних одиниць;

єдність, тобто наявність єдиного змісту влади (державно-політична) та розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову в процесі реалізації владних повноважень;

наявність системи органів та організацій, що створюються державою для виконання її функцій та завдань і охоплюється поняттям механізм держави. Частина органів держави, що створюється для реалізації владних повноважень охоплюється поняттям апарат держави;

наявність можливості розробляти загальнообов`язкові правила поведінки, що визначаються як правові норми. За допомогою права держава визначає зміст прав та обов`язків суб`єктів суспільних відносин, а також забезпечує обов`язковість своїх рішень;

можливість самостійно визначати види і розміри податків. Податки – це загальнообов`язкові платежі, що стягуються у населення у сумі чи процентному відношенні на загально-соціальні проблеми (освіта, охорона здоров`я, культура, соціальні виплати тощо).

107. Поняття та принципи підприємницької діяльності

Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.

Матеріальну основу підприємницької діяльності становить власність. Власність як економічна категорія - це відносини між людьми з приводу речей, які полягають у присвоєнні або в належності матеріальних благ одним особам і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.

Власник має право використовувати належне йому майно (будівлі, споруди, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери тощо) для підприємницької діяльності. Власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині й суспільству.

Згідно з ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Суб'єкти підприємництва. Відповідно до ст. 2 Закону України "Про підприємництво" суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

· громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

· юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність".

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств. Законом України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. та ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р. державним службовцям або іншим особам, уповноваженим на виконання функцій держави, заборонено займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо, через посередників або підставних осіб, входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність.

Заборона безпосередньо займатися підприємницькою діяльністю керівникам, заступникам керівників державних підприємств, установ і організацій, їх структурних підрозділів, а також посадовим особам державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування встановлена Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р. Це, однак, не виключає їхнього права отримувати дивіденди по акціях, а також доходи від інших корпоративних прав (доходи відповідно до своєї частки майна в статутному фонді господарського товариства тощо).

Посадовими особами, на яких поширюється дія зазначеного Декрету, вважаються працівники, діяльність яких пов'язана зі здійсненням державно-владних повноважень, виконанням організаційних, розпорядчих, адміністративних і господарських функцій, прийняттям управлінських рішень. Збереження за цими особами лише права на отримання дивідендів (доходів) означає, що право на управління належним їм майном (це друга складова корпоративного права) зазначені в Декреті посадові особи на період зайняття вказаних посад можуть передавати довіреним особам відповідно до чинного законодавства.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини, не лише не можуть бути зареєстровані як підприємці, а й не можуть виступати співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких товариствах їх спілках (об'єднаннях) керівні посади та посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю.

Свобода підприємницької діяльності. Суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці) мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Проте в деяких видах діяльності у зв'язку з підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації функцій управління підприємництво застосовуватися не може. Перелік таких видів діяльності встановлює Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.

108. Поняття та сутність права

Одне з соціальних призначень держави полягає у регулюванні відносин у суспільстві. Держава регулює такі відносини за допомогою певних правил поведінки загального характеру, які прийнято називати нормами права. Сукупність таких норм і становить право відповідної держави.

Водночас право як регулятивна сила має низку притаманних йому ознак, які якнайкраще розкривають його сутність. Загалом можна виділити такі ознаки права:

Нормативність. Право складається з норм – правил поведінки загального характеру, що регулюють суспільні відносини. «Norma» у перекладі з латинського означає «зразок», а нормативне регулювання за своєю сутністю є встановленням загальних правил поведінки, які повинні застосовуватись у разі настання певних життєвих обставин.

Право як регулятивна система складається з дозволів («можна»), заборон («не можна») і зобов’язань («потрібно»), що визначають загальні межі поведінки суб’єкта. Право має не персоніфікований, не конкретний, а загальний характер. Тут немає індивідуального адресата, оскільки право регулює не конкретну ситуацію, а низку подібних ситуацій. Воно поширює свою дію на всіх, хто виявився у визначених умовах, у визначеній якості. Крім того, воно характеризується неодноразовістю і тривалістю дії.

Формальна визначеність. Право – система формально визначених норм, тобто таких, у яких чітко визначається воля держави. Як правило, формальна визначеність забезпечується за рахунок фіксації норм у нормативних актах, адже ще з найдавніших часів правителі прагнули до чіткого зовнішнього вираження своїх офіційних велінь і, як правило, – до ознайомлення з ними населення. Так, закони царя Хамурапі були вибиті клинописом на базальтовому стовпі, що, вірогідно, знаходився у центрі Вавилону.

Системність. Право – це не просто сукупність норм, а визначена їхня система. Тільки в системі, у взаємозв’язку правові норми можуть виявити свої регулюючі властивості. Чим краща узгодженість правових приписів, тим ефективніше право.

Санкціонованість державою. Право встановлюється державними органами. Кожен державний орган у межах своєї компетенції видає нормативні акти, в яких містяться норми права. Це не єдиний, але найбільш характерний спосіб встановлення права.

Обов’язковість. Право обов’язкове для виконання тими громадянами, організаціям чи органами держави, яким воно адресовано. У загальнообов’язковості офіційних розпоряджень виявляється суверенітет держави.

Забезпеченість силою державного примусу. Реалізація права гарантована державою. Більшість правових норм дотримується і виконується добровільно, однак за кожною нормою потенційно існує можливість державного примусу до виконання і відповідальність за її порушення. Для багатьох людей це є чинником, що забезпечує правомірну поведінку.

Іноді ще говорять про таку ознаку права, як динамізм. Право з розвитком суспільства не залишається незмінним, вводяться нові правові норми, скасовуються старі, багато розпоряджень згодом переоформлюються, викладаються інакше, по-іншому групуються (наприклад, під час кодифікації).

Таким чином, право – це система загальнообов’язкових, формально визначених норм, що встановлюються і забезпечуються державою та спрямовуються на врегулювання суспільних відносин. Сутність права, як і сутність держави, полягає у його соціальному призначенні – регулюванні суспільних відносин та організації управління суспільством.

Сутність і соціальне призначення права конкретизуються в його функціях. Функції права – це основні напрямки юридичного впливу на суспільні відносини. Виділяють соціальні і власне юридичні функції права. Перші вказують, на які сфери громадського життя здійснюється юридичний вплив, а другі – яким чином цей вплив здійснюється.

Серед соціальних функцій права зазвичай називають гуманітарну, економічну, політичну. Цілком правомірним є підхід до виділення й аналізу змісту соціальних функцій права, заснований на аналогії з основними напрямами діяльності держави (з функціями держави).

До власне юридичних функцій права відносяться регулятивна і охоронна. Регулятивна функція права – напрямок правового впливу, що виражається у встановленні визначених правил поведінки. У її рамках виділяють регулятивно-статичну і регулятивно-динамічну функції права. Перша здійснюється шляхом встановлення заборон, розпоряджень утримуватися від зазіхань на визначені суспільні відносини, поводитися пасивно. У такий спосіб відбувається закріплення визначеного стану суспільних відносин. Друга здійснюється за допомогою розпоряджень, що зобов’язують робити визначені активні дії для забезпечення розвитку відповідних суспільних відносин. Вона виражається у встановленні юридичних обов’язків.

Охоронна функція права – це напрям правового впливу, спрямований на охорону суспільних відносин, врегульованих правом. На виконання даної функції держава вводить норми, які покликані охороняти відносини, що вже існують. Наприклад, життя та здоров’я людини, її майно.

109. Поняття територіального устрою України

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами публічної влади). Категорію "територіальний устрій" не слід ототожнювати з поняттям "державний устрій", під яким розуміють політико-територіальну організацію держави, яка визначається політика-правовим статусом територіальних складових і порядком, принципами їхніх відносин із державою в цілому та між собою. За державним устроєм усі держави диференціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імперські.

Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Унітарна держава - держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус територіальної автономії. В унітарній державі існує єдина система законодавства, єдина система державних органів, єдине громадянство і т. д. При цьому якась частина або частини такої держави можуть володіти статусом територіальної автономії, а тому мати своє законодавство, власні органи державної влади, свою символіку і т. ін. Таке положення пояснюється тим, що під територіальною автономією розуміють самоврядну територіальну одиницю в складі унітарної держави, що має деяку самостійність у встановлених цією державою межах. Такий статус в Україні має Автономна Республіка Крим. У цій же статті зазначено, що територія України в межах існуючого кордону е цілісною та недоторканною. Загалом територія - невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава розпоряджається всією територією. Територіальне верховенство - це повнота й незалежність влади держави в межах своєї території.

А втім, використання державою своєї території не повинно бути юридичне необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією тільки в інтересах населення, що проживає на ній.

Із цієї статті випливає також, що державна територія України криє в собі суходіл, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти суходільну, водну і повітряну територію нашої держави.

Вказані положення поглиблюються в розділі IX Конституції України "Територіальний устрій України". У ст. 132 формулюються його головні засади. Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади - законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів. Рівночасно в її здійсненні слід поєднувати централізацію та децентралізацію, що забезпечить поєднання і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Це також означає, що в майбутньому необхідно чітко визначитися щодо структурного і функціонального розподілу влади між центром і регіонами.

Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного життя. Актуальним є і врахування історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій у розбудові територіального устрою України. У ст. 133 Конституції України визначено: Систему адміністративно-територіального устрою України складають; Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній - райони й міста обласного підпорядкування; нижчий - райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відповідно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого самоврядування.

Слід також зазначити, що таке детальне перерахування суб'єктів складу України є зовсім не випадковим. Адже включення суб'єкта складу України в цю статтю є правовою основою для використання ним своїх конституційних прав, таких, скажімо, як право на місцеве самоврядування, спеціальне визначення статусу і т. д. До того ж аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що Конституція, незважаючи нате, що суб'єкти складу України різняться величиною території, чисельністю й густотою проживання, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах із центральною владою. Вказаному принципові аж ніяк не суперечить та частина ст. 133 Конституції України, яка стверджує, що міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України. Цей статус має визначатись у майбутньому законом України.

При цьому слід узяти до уваги, що деякі питання, які мають пряме відношення до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розділі IX, а й в інших розділах Конституції. Так, у розділі І вказано, що держава визнає і гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7). "Державною мовою є українська мова", якій "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України" (ст. 10). "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу" (ст. 13).

Стаття 73 розділу III Конституції України визначає:

"Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України". Розділ Х присвячено Автономній Республіці Крим.

Для забезпечення територіальної суверенності України в розділі XV було встановлено таке: "Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України" (п. 14).

110. Поняття функцій держави

Перед будь-якою державою постає певне коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. З усієї сукупності таких зусиль можна виділити певні їхні види, в яких проявляється сутність держави і без яких вона не може повноцінно діяти, як головний елемент політичної системи суспільства. Ці види, або форми активності держави стосовно навколишнього середовища, суспільства, інших держав класифікуються у вигляді її функцій.

Отже, функції держави — це основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі.

Головні завдання і цілі держави на тій чи іншій стадії її розвитку обумовлюються економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування. Саме тому, основні напрямки її діяльності, тобто функції держави, мають об'єктивний характер, обумовлений потребами суспільства.

Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування об'єктивно обумовлених завдань, що стоять перед державою. У той же час, необхідно пам'ятати, що функції держави не є поняттям статичним, тобто раз і на завжди даним і незмінним. Вони виникають, здійснюються, розвиваються і зникають відповідно до тих завдань, які стоять перед державою у конкретно історичних умовах. Таким чином, функції держави знаходяться у тісному зв'язку між собою і з тими суспільними відносинами, на які держава намагається активно впливати, відповідно до своїх потреб, всією своєю політикою. Саме функції держави характеризують саму суть державного впливу на суспільні відносини.

111. Поняття, зміст і види цивільних правовідносин

Норми цивільного права (як і інші правові норми) регулюють суспільні відносини за участю громадян і різноманітних організацій. При цьому суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими. Отже, цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті. Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин (у цілому), і галузевих цивільно-правових (зокрема). Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини. Учасники цивільно-правових відносин мають суб'єктивні права й обов'язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб'єктивних прав і виконання суб'єктивних обов'язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони обумовлені особливостями предмета і методу цивільного права. Виходячи із сказаного вище можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин: а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, урегульовані нормами цивільного права; б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; в) суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правих відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Такими є загальні і галузеві ознаки цивільно-правових відносин. Таким чином, цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (урегульовані нормами сучасного цивільного право) між майнова відокремленими, юридична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу. В запропонованому визначенні відображено загальні ознаки правових відносин (виникнення на підставі правових норм, приналежність учасникам відносин суб'єктивних прав і обов'язків, можливість і застосування засобів державного примусу). В ньому також показано особливості цивільно-правових відносин (групи суспільних відносин, які набувають виду цивільно-правових, майнова відокремленість і юридична рівність учасників, посилання на юридичні факти як підставу виникнення, зміни і припинення суб'єктивних цивільних прав і обов'язків).

Цивільно-правові відносини досить різноманітні за суб'єктним складом, змістом, підставами виникнення. Наукою і практикою розроблені певні критерії, за якими всі цивільно-правові відносини поділяються на види. Розглянемо їх. Регулятивні і охоронні відносини. В основу розмежування зазначених видів правовідносин покладено такий критерій, як підстави виникнення. Регулятивні відносини — це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) і особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин здійснюється рівномірна діяльність громадян і організацій. Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх угод.

Наприклад, цивільно-правові відносини, що виникають з договору схову (ст.413 ЦК України). За цим договором одна сторона (охоронець) зобов'язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно їй в цілості. Діяльність охоронця є правомірною, корисною. Інший приклад. На підставі договору довічного утримання виникають цивільно-правові відносини, в яких одна сторона, що є непрацездатною особою (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна), наприклад, будинок, а набувач зобов'язується утримувати відчужувача (ст.435 ЦК України). Тут також діяльність сторін є правомірною і взаємовигідною.

Дії спадкоємців по прийняттю спадщини є односторонніми угодами (ст.549 ЦК України), що породжують регулятивні цивільно-правові відносини, а саме — відносини власності. Порушення правових норм і відповідного суб'єктивного права громадянина або організації є юридичними фактами, на основі яких виникає цивільно-правове відношення між правопорушником і потерпілим. Внаслідок цього правовідношення у правопорушника з'являються обов'язки, які він виконує на користь потерпілого.

Зазначене правовідношення юридичній літературі називається охоронним. Іноді охороннювані відносини визначаються як такі, що оформляють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, зв'язані із застосуванням засобів державного примусу. До них належать: цивільно-правові відносини, які виникають з факту витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння (ст. 144 ЦК України), а також цивільно-правові відносини, що виникають на підставі таких юридичних фактів — заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав (ст.ст.440, 469 ЦК України). Охороні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового економічного або особистого становища. Отже, охоронні відносини виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб'єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим. Абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступень їх конкретизації.

Громадяни та організації, що мають суб'єктивні права, в ряді випадків реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо) і при цьому безпосередньо не зв’язані із діяльністю інших суб'єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад, власника по володінню і користуванню своїм майном не залежить від поведінки оточуючих осіб. Останні не повинні перешкоджати в її здійсненні. Тому подібна діяльність реалізується не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, тобто у суспільних відносинах, які регулюються нормами цивільного права. До таких цивільних правовідносин слід віднести: відносини власності, немайнові авторські і винахідницькі відносини, що зв'язані з майновими (ст.ст.86, 475, 517 ЦК України). Особисті немайнові відносини, не зв'язані з майновими, з приводу таких духовних благ, як життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканість особистого життя.

Цивільно-правове врегулювання зазначених вище суспільних відносин полягає в наданні власникам, авторам творів науки, літератури, мистецтва, винахідникам, володінням нематеріальних духовних благ суб'єктивних прав і в покладенні на всіх інших громадян та організацій суб'єктивного обов'язку утримуватися від порушення їхніх суб'єктивних прав. Такі цивільно-правові відносини називаються абсолютними. Ця назва поширюється і на суб'єктивні права обв’язки в цих відносинах. Абсолютний суб'єктивний обов'язок покладається на кожного, і його зміст полягає в утриманні від порушення абсолютного права. Абсолютність суб'єктивного права — в його охороні від усіх і кожного і в його здійсненні на підставі власної діяльності уповноваженої особи. Отже, в абсолютних правовідносинах визначено лише одну сторону, яка має право, тобто уповноважену сторону. Зобов'язана сторона — не кожен, чий обов'язок полягає в утриманні від порушення суб'єктивних прав, тобто невизначене коло осіб - кожен і всі.

112. Поняття, ознаки і види правовідносин

У сфері економіки виникають і функціонують різноманітні відносини, пов'язані з господарською діяльністю. Зокрема, держава здійснює функції загального управління економікою, З цією метою у центрі й на місцях діють органи державної виконавчої влади - міністерства, державні комітети, інші центральні органи. Отже, у народному господарстві складаються управлінські відносини між цими органами та підприємствами. Ці відносини регулюються адміністративним правом, тобто є адміністративними правовідносинами.

У народному господарстві застосовується наймана праця працівників. Відносини щодо організації її застосування, оплати праці, часу праці і відпочинку, гарантій та компенсацій тощо регулює трудове право.

Господарюючі суб'єкти у процесі господарювання володіють і користуються природними ресурсами. Відносини щодо природокористування регулюються природоресурсовими галузями права (земельне, водне, гірниче, лісове, екологічне тощо).

Господарюючі суб'єкти формують з прибутку і використовують власні фінансові ресурси, є платниками податків тощо. Отже, вони є суб'єктами фінансових правовідносин.

Між підприємствами, підприємцями та громадянами виникають майнові відносини щодо задоволення особистих потреб громадян у товарах, роботах і послугах. Ці відносини регулює цивільне право.

Визнавати всі зазначені відносини господарськими, як це іноді робиться в літературі, означало б, що спеціальної категорії господарських відносин взагалі не існує. Об'єктивно необхідні для здійснення господарської діяльності вони за своєю економічною природою не є господарськими. Ці відносини лише створюють організаційні, матеріальні, фінансові та інші передумови функціонування господарських відносин.

Господарсько-правова концепція визначає господарські відносини у власному (спеціальному) розумінні, а саме: господарськими є відносини між господарюючими суб'єктами (підприємствами, підприємцями) та органами управління, які утворюються у процесі організації і безпосереднього здійснення господарської діяльності. Господарські відносини, як предмет регулювання, складаються лише з двох елементів - організаційного (організація виробництва, обігу) і майнового. Сукупність господарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом господарського права. За предметом у такому розумінні господарське право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у народному господарстві.

Господарські відносини мають певні ознаки. Насамперед це обмежене, порівняно з цивільним правом, коло суб'єктів. Такими суб'єктами є:

господарські організації, створені для безпосередньої господарської діяльності і зареєстровані як юридичні особи;

державні і недержавні органи, які здійснюють управління економікою (міністерства, держкомітети, господарські об'єднання, управління тощо);

структурні підрозділи господарських організацій, наділені компетенцією щодо здійснення господарської діяльності;

фізичні особи, офіційно зареєстровані у статусі підприємців;

державні і громадські установи та організації, що є споживачами продукції (товарів), робіт та послуг.

Особливим суб'єктом господарських відносин є держава, від імені якої діють її органи.

Другою характерною ознакою господарських відносин є поєднання в них організаційних і майнових елементів. Таке поєднання зумовлено тим, що однією з правових підстав виникнення та функціонування господарських правовідносин між господарюючими суб'єктами та їх контрагентами є "акти планування" (ст. 152 Цивільного кодексу Української РСР), зокрема, державні замовлення. Правовою підставою виникнення господарських правовідносин є рішення їхніх суб'єктів укласти відповідний договір (п. 1 ст. 21, п. 2 ст. 22 Закону України "Про підприємства в Україні"). Ці рішення грунтуються на планах підприємств (плани економічного і соціального розвитку, бізнес-плани).

Третя ознака господарських відносин - їх матеріальний зміст, тобто суспільне виробництво і реалізація (оборот) господарюючими суб'єктами продукції (виконання робіт, надання послуг).

За наведеними ознаками господарських відносин можна розмежувати предмети регулювання цивільного і господарського права. Отже, норми цивільного права універсальні і поширюються на фізичних і юридичних осіб незалежно від діяльності, якою вони займаються. Норми господарського права спеціальні в тому розумінні, що діють лише стосовно юридичних осіб, їх структурних підрозділів, окремих підприємців, які здійснюють суспільну господарську діяльність і споживають її результати. Тобто предмет господарського права вужчий за предмет цивільного права. Цивільне право складається з норм однієї галузі, які на засадах юридичної рівності суб'єктів регулюють майнові і особисті не-майнові відносини; господарське право відповідно до законодавства є комплексною галуззю. Воно грунтується на загальних нормах цивільного права про правоздатність юридичних осіб, зобов'язаннях та нормах про окремі види господарських договорів. У господарському праві об'єднуються також ті норми адміністративного, фінансового й інших галузей права, які регулюють господарську діяльність підприємств та інших господарюючих суб'єктів.

Сукупність господарських відносин, які складаються між господарюючими суб'єктами, їхніми контрагентами, органами управління у процесі організації і здійснення господарської діяльності, виробництва і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг, становить предмет господарського права.

Виходячи з цього господарське право можна визначити як систему правових норм, що регулюють господарські відносини у процесі організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності.

Господарські правовідносини можуть бути класифіковані за різними ознаками.

Так, за характером правовідносин розрізняють:

- відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництва та реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг);

- відносини щодо управління (у тому числі організації) господарською діяльністю (державна реєстрація, ліцензування, патентування, квотування та інші форми державного регулювання господарської діяльності).

За взаємним становищем сторін правовідносини поділяються на-

- горизонтальні, учасники яких рівноправні;

- вертикальні, в яких одним з учасників виступає орган управління, у тому числі власник майна чи уповноважений ним орган.

За сферою дії правовідносини поділяються на:

- внутрішньогосподарські, що виникають всередині господарської організації між її структурними підрозділами;

- міжгосподарські (зовнішньогосподарські), що виникають між юридичне самостійними суб'єктами господарювання.

За галузями народного господарства і сферами управління, в яких вони виникають і функціонують, виділяють такі правовідносини:

- у галузі промисловості;

- у галузі сільського господарства;

- у галузі транспорту;

- у галузі капітального будівництва;

- у сфері приватизації;

- у сфері антимонопольного регулювання;

- у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо.

113. Поняття, походження та сутність держави

У тих умовах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв’язків було відображення у свідомості людей спільності інтересів у вигляді рідства, провідну роль у піклуванні по сім’ю та веденні господарства відігравали жінки. При безладді статевого спілкування, відносини спорідненості достовірно могли бути відомі лише по кожній жіночій лінії, родова община існувала як материнський рід, пов’язаний спільним походженням за матір’ю. Спільною власністю роду була земля – головний засіб для полювання, збирання врожаю, виготовлення примітивних знарядь праці тощо, низька ефективність виробництва забезпечувала лише необхідні життєві потреби на основі зрівняльного розподілу в інтересах усіх членів роду незалежно від участі у спільній трудовій діяльності, але за індивідуальними потребами.

Влада в первіснообщинному суспільстві уособлювала силу і волю роду або союзу родів: джерелом і носієм влади (владним суб’єктом) був рід, вона була спрямована на управління загальними справами роду, підвладними (об’єктом влади) були всі його члени. Тут суб’єкт і об’єкт влади повністю співпадали, тому вона була за своєю природою повністю суспільною, тобто невід’ємною від суспільства і неполітичною. Єдиним способом її реалізації було суспільне самоуправління. Ні професійних управлінців, ні особливих органів примусу тоді не існувало.

Роди очолювали старійшини – найбільш поважні і досвідчені люди. Всі були рівними, ніхто не мав привілеїв. Старійшини поряд з іншими членами роду, приймали участь у спільній трудовій діяльності. І їхня влада засновувалася на особистому авторитеті, інтелектуальних і емоційних достоїнствах, добровільному виконанні їх рішень іншими членами роду. Важливо те, що влада старійшин спрямовувалася на забезпечення інтересів роду, була конкретним і повсякденним втіленням його волі і тому могла бути підтримана реальними діями членів роду. Ця влада поєднювалася з родовою общиною, не відокремлювалася від неї, уособлювала господарську, військову і наглядову (за виконанням звичаїв) функції.

Нескладні відносини первісного суспільства регулювалися звичаями – правилами поведінки, які історично склалися, ввійшли в звичку в результаті виховання і багатократного повторення одних і тих самих дій і поступків. Вже на ранньому етапі розвитку суспільства набувають значення звичаїв навики колективної трудової діяльності, мисливства і ін. В найбільш важливих випадках трудовий процес супроводжувався ритуальними діями. Наприклад, тренування мисливців наповнювалось містичним змістом, проймалось таємничими обрядами. Звичаї додержавного суспільства мали характер узагальнених “мононорм”, були одночасно і нормами організації суспільного життя, і нормами первісної моралі, й ритуальними і обрядовими правилами. Так, звичайний розподіл функцій в трудовому процесі між чоловіком і жінкою , дорослим і дитиною розглядалось одночасно і як виробничий звичай, і як норма моралі, і як воля релігії. Мононорми спочатку були продиктовані “природною” основою привласнюючого суспільства, в якому і людина є частиною природи. В них права і обов’язки ніби зливались воєдино. Правда, особливе місце займав такий засіб забезпечення звичаїв як табу (заборона). Виникнувши на початку історії людського суспільства, табу відіграло величезну роль у впорядкування статевих відносин, строго забороняло шлюб з кровними родичами (інцест). Завдяки табу первісне суспільство підтримувало необхідну дисципліну, яка забезпечувала добування і відтворення життєвих благ. Табу захищало мисливські угіддя, місця гніздування птахів і лігвища звірів від надмірного знищення, забезпечувало умови колективного існування людей.

В державному суспільстві звичаї, як правило, дотримувались в силу авторитету і звички, але коли звичай потребував підкріплення шляхом прямого примусу, суспільство виступало в ролі колективного носія сили, яка зобов’язувала, виганяла і, навіть приводила до смерті порушника.

У разі порушення звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді лайки, фізичного покарання, вигнання з роду. Міра покарання визначалася старійшинами і виконувалася ними чи співродичами.

Вищим органом суспільної влади в роду було зібрання всіх дорослих членів суспільства – чоловіків і жінок.

Зібрання – настільки ж древнє поняття як і сам рід. Воно вирішувало всі основні питання його життєдіяльності. Тут вибирались провідники (старійшини, вожді) на строк чи для виконання певних справ, дозволялись суперечки між окремими особами і т.ін.

На певному етапі розвитку у суспільстві виникають проблеми взаємовідносин між новостворюваними прошарками населення, його верствами і між окремими особами. Тим самим виникає потреба у вирішенні цих питань і як наслідок зароджується нова специфічна окрема організація суспільства, яку в подальшому ми назвемо державою. Втрачаючи соціальну неоднорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо.

У кожній з таких суспільних груп звичайно з’являються не тільки спільні загальні інтереси, а й окремі для кожного прошарку – специфічні. Ці індивідуальні інтереси носять настільки різноманітний характер, що виникає потреба в їх узгодженні і координуванні, потреба у регулюванні відносин між різними частинами суспільства. Саме ця потреба і вимагає утворення специфічої організації, основним призначенням якої є забезпечення відносної цілісності суспільства. Такою організацією є держава.

Тобто держава виступає формою організації суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування.

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. І, хоча необхідність виникнення держави здебільшого пов’язується із виникненням у суспільстві нерівності серед його членів, його диференціацією на певні соціальні верстви, зміною форми і характеру зв’язків між ними та суспільством, якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо, проблема виникнення держави, як, до речі, і права, залишається і , мабуть, довший час залишатиметься в науці дискусійною.

Беручи до уваги, що держава є не просто масовим об’єднанням громадян, а об’єднанням усіх без винятку громадян, всіх членів суспільства, які знаходяться в політико-правовому зв’язку з державою, незалежно від класової, вікової, професійної та інших ознак, наголосимо, що держава є виразником спільних інтересів і світосприйняття громадського суспільства. З діяльністю держави пов’язані реальні і широкі можливості для усіх членів громадянського суспільства.

Держава – це організація політичної влади соціально неоднорідного суспільства... Отже, в соціально неоднорідному суспільстві виникає і таке нове явище, як політика. Під політикою, насамперед, розуміють відносини між різними частинами суспільства. Тому держава, яка регулює ці відносини, є організацією політичною, її влада – це влада політична.

Узагальнимо: “держава – це політична організація суспільства, яка забезпечує його єдність і цілісність, здійснює з допомогою державного механізму управління справами суспільства, суверенну публічну владу, яка надає праву загальнообов’язкового значення, гарантуюча права, свободи громадян, законність і правопорядок.”

114. Поняття, предмет і система міжнародного приватного права

У кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Це система юридичних норм, що фіксують певні відносини; охороняють загальнообов'язкові правила поведінки; закріплюють права та обов'язки осіб. У сукупності ці норми (разом з іншими джерелами) складають внутрішньодержавну (національну) систему права. Вона спрямована на врегулювання певного кола суспільних відносин, має загальний метод правового регулювання та фіксує правові норми у певній формі. Відомо, що таких національних правових систем у сучасному світі налічується більше двохсот. Часто між ними виникають відносини, що викликають чимало взаємних прав та обов'язків. Тому розвиток економіки, політики, культури, засобів комунікації, транспорту тощо вимагають правового оформлення такого типу відносин як міжнародні. Останні умовно можна поділити на дві великі групи: міждержавні та неміждержавні. Перша група становить сферу міжнародного публічного права, друга є предметом регулювання міжнародного приватного права.

Норми міжнародного приватного права застосовуються для так званого міжнародного спілкування. Національне право та міжнародне публічне право, незважаючи на свою самостійність, у ряді випадків взаємодіють, утворюючи полісистемний комплекс норм міжнародного приватного права. Водночас норми цих двох правових систем не полишають меж останніх, хоч і регулюють, з одного боку, міжнародні, а з іншого — невладні відносини, майнові та немайнові, що мають цивілістичну природу і виникають у сфері міжнародного спілкування. Поділяючись на матеріально-правові (такі, що регулюють конкретне правовідношення) та колізійні норми (такі, що відсилають до законодавства іншої держави), вони створюють певний комплекс у кожній правовій системі. Іноді вказують, що міжнародне приватне право - це право колізійне. Наявність колізійних норм становить особливість міжнародного приватного права. Як матеріально-правові, так і колізійні норми можуть міститись у національних джерелах права, міжнародних угодах.

115. Порядок виборів Президента України та вступу його на посаду

Порядок виборів Президента закріплений ст. 103 Конституції України. Вибори Президента України здійснюються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. В Україні Президент обирається на 5 років.

Президентом може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два строки підряд.

Нарівні з вимогами до кандидата на пост Президента існують обмеження і щодо особи Президента. Так Президент не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента.

116. Право власності у міжнародному приватному праві

Поняття "власність" і право власності. Власність є матеріальною основою суспільного розвитку. Як науковий термін вона вживається у двох аспектах: в економічному і юридичному. В економічному аспекті — це присвоєння матеріальних благ, сутність якого полягає в належності наявних засобів виробництва й одержаних продуктів праці державі, територіальним громадам та окремим колективам чи індивідам. Належність (присвоєння) у цьому разі означає ставлення суб'єкта присвоєння до певних матеріальних благ як до своїх і відповідно ставлення до них усіх інших осіб — як до чужих. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує ставлення людей до речі.

У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права власності. Праву власності належить головне місце у системі речових прав. У свою чергу, речове право — це найбільш об'ємний і важливий правовий інститут у всіх правових системах світу. Йому присвячено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальні закони країн.

Речові права характеризуються двома основними ознаками:

вони прямо передбачені законодавствами. Особа не може за своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав;

належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія права відповідає обов'язок всіх інших осіб визнавати їх дію й утримуватися від їх порушення.

Право власності охоплює права: володіння, користування та розпорядження майном.

Право володіння — надане законом право фактичного володіння річчю.

Право користування — заснована на законі можливість експлуатації майна, добування з нього корисних властивостей, одержання плодів і прибутків.

Право розпорядження — надана законом можливість на власний розсуд чинити дії, що визначають юридичну долю майна, наприклад продаж, дарування, знищення.

Право власності виникає на основі норм права й за наявності певних юридичних чинників та підстав, способів набуття цього права.

117. Право інтелектуальної власності в міжнародному приватному праві

Дослідження права інтелектуальної власності у межах міжнародного приватного права має неабияке значення в питаннях доведення прав людини в Україні до рівня міжнародних стандартів. Згідно із Загальнодержавною програмою адаптації законодавства України до законодавства ЄС, затвердженою Законом України від 18 березня 2004 р., саме інтелектуальну власність визначено однією з пріоритетних сфер цієї адаптації. Це зазначено також у ст. 51 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими співтовариствами, їх державами.

Право інтелектуальної власності — право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт цього права . Воно складається з особистих немайнових та (або) майнових прав, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається законодавчо (ст. 418 ЦКУ).

У законодавстві (ст. 419 ЦКУ) визначено співвідношення права інтелектуальної власності та права власності на річ: вони не залежать одне від одного. Перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. І навпаки — перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності.

Гарантією реалізації права на результати творчої діяльності є насамперед Конституція України, зокрема ст. 41, 54 закріплено:

право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;

гарантія свободи літературної, художньої, наукової та технічної творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, пов'язаних з різними видами інтелектуальної діяльності;

право на результати інтелектуальної, творчої діяльності;

заборона використання або поширення цих творів без згоди автора, за винятками, встановленими законом.

Право на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості, вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості закріплено і в ст. 309 ЦКУ. За цією статтею цензури процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

118. Правова свідомість і правова культура

Якщо право визнати об’єктивною реальністю, то слід визнати і наявність суб’єктивної реакції людей на право, що називають правосвідомістю. Це зумовлено тим, що право регулює відносини між людьми, що наділені волею та свідомістю.

Правосвідомість — це сукупність поглядів, ідей, які виражають ставлення людей, соціальних груп, націй до права, законності, правосуддя, їхнє уявлення про те, що є правомірним і неправомірним.

Правосвідомість суспільства складається з трьох груп елементів: психологічних, ідеологічних і установочно-поведінкових.

З правовою свідомістю нерозривно пов'язаний такий феномен, як правова культура, що є складовою духовного багатства суспільства.

Рівень правової культури визначається станом підсистем, що її утворюють, зокрема правовою культурою особистості та правовою культурою суспільства.

Правова культура особи — це така її властивість, яка характеризується повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їхнього використання, а також активною правомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях.

Правову культуру особистості складають такі елементи:

· знання і розуміння права, здатність особи тлумачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно-правового акта, сферу його дії;

· повага особи до права, заснована на особистій переконаності в його ефективності як засобу регулювання суспільних відносин. Така повага повинна мати місце навіть у разі несхвалення людиною окремих правових приписів;

· звичка вчиняти свої дії відповідно до приписів правових норм;

· вміння особи використовувати у практичній діяльності правові знання, реалізовувати і захищати свої суб'єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов'язки;

· висока правова активність особи у сприянні реалізації правових приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопорушенням.

Правова культура особистості нерозривно пов'язана з правовою культурою суспільства. Правова культура охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері.

Правова культура — це якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем розвитку правової системи — станом та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гарантованості основних прав і свобод людини.

119. Правове положення фізичної особи підприємця

Фізичним особам, які бажають займатися підприємницькою діяльністю і досягли 16 років, спочатку необхідно отримати письмову згоду на реєстрацію як підприємця від батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За наявності вказаної згоди така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч. 3 ст.35).

Крім того, в Інших випадках надання повної дієздатності (емансипації) особам, які не досягли 18 років, вони набувають її у повному обсязі (в тому числі і бізнесдієздатність). Отже, якщо згідно з ч.2 ст.34 ЦК особа уклала шлюб до досягнення 18 років, вона визнається повністю дієздатною і може самостійно займатися підприємницькою діяльністю.

У ст.ст.35, 50 ЦК не йдеться про значення членства у виробничому кооперативі для набуття бізнесдієздатності. Однак, очевидно, таке членство особи, яка досягла 16 років, за аналогією з трудовим договором може бути підставою надання повної цивільної дієздатності

Деякі категорії громадян обмежені у бізнесдієздатності. Наприклад, обмежене право на зайняття підприємницькою діяльністю депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування тощо.

Наявності бізнесдієздатності як такої недостатньо для набуття статусу підприємця. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця, яка проводиться органами юстиції.

Підставою відмови у реєстрації може бути недієздатність особи, висловлений намір займатися забороненою законом діяльністю тощо. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з реєстрацією можуть бути оскаржені до суду.

Фізична особа, яка займається підприємницькою діяльністю, втрачає це право з моменту припинення дії державної реєстрації, її анулювання тощо.

Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, ця особа не має права оспорювати їх на тій підставі, що вона не є підприємцем (ч 3 ст.50 ЦК). Суд при вирішенні спору може застосувати до цих договорів правила про зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю.

Як встановлює ст.51 ЦК, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не передбачено законом або не випливає із суті відносин.

Звідси випливає ряд висновків.

По-перше, правосуб'єктність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правосуб'єктності юридичних осіб — комерційних організацій.

По-друге, до підприємницької діяльності фізичної особи застосовуються норми загального цивільного (ЦК) та спеціального (ГК) законодавства. Однак положення останнього не можуть застосовуватися до тих випадків підприємницької діяльності, які достатньо повно і конкретно врегульовані ЦК. Наприклад, правила купівлі-продажу та інших договорів досить повно викладені у гл.54 ЦК, а тому відповідні зобов'язання підприємців можуть регулюватися ГК у тій частині, що не врегульована нормами ЦК.

По-третє, нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, не застосовуються у випадках, коли це випливає із самої суті відносин. Наприклад, не застосовуються норми про цивільну дієздатність юридичної особи (ст.92), філії та представництва (ст.95 ЦК) тощо.

Цивільно-правова відповідальність фізичної особи-підприємця у ст.52 ЦК розглядається як покладення на таку особу обов’язку відповідати за зобов'язаннями, пов'язаними з її діяльністю. При цьому ст.52 визначає обсяг такої відповідальності, вказуючи, що фізична особа-підприємець відповідає у цих випадках усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення, але не визначає її підстави, умови тощо. Тому при з'ясуванні підстав та умов відповідальності фізичної особи-підприємця слід звертатися до норм гл.51 ЦК.

120. Правове регулювання та його механізм

Правове регулювання — це державно-владний вплив на суспільні відносини за допомогою правових засобів, з метою їхнього впорядкування, утвердження, охорони і розвитку.

Правове регулювання обумовлене рядом факторів, зокрема: а) рівнем економічного розвитку суспільства; б) соціальною структурою суспільства; в) рівнем зрілості, стійкості суспільних відносин; г) рівнем правової культури громадян і посадових осіб; д) рівнем визначеності предмету, засобів і методів правового регулювання.

Право у суспільному житті має не тільки юридичний (регулятивний), але й інші види впливу, такі як виховний, ідеологічний тощо. Тому, розрізняють правовий вплив і правове регулювання. Ці два поняття розрізняються, по-перше, за сферою дії і, по-друге, за механізмом дії. Сферою правового впливу є економічні, політичні, соціальні та інші відносини. Сферою правового регулювання є тільки відносини, які врегульовані правовими нормами. Механізм дії правового впливу полягає у впливові права на свідомість суб'єктів правовідносин, у той час як правове регулювання впливає на їхні дії. Правовий вплив — це вплив права на свідомість суб'єктів суспільних відносин в різних сферах суспільного життя

121. Правовий статус Верховної Ради України

Пріоритетним видом державної влади є законодавча влада. Вона здійснюється єдиним органом законодавчої влади України – Верховною Радою України, яку ще називають парламентом.

Верховна Рада України є однопалатним, представницьким, постійно діючим органом законодавчої влади України, який функціонує на професійній основі. Парламент України обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Структура парламенту України досить складна, разом з тим важливо розрізняти органи, які діють як структурні елементи парламенту, та органи, які діють як додаткові до парламенту утворення.

Так, у структуру парламенту входять 450 народних депутатів України, які зі свого числа обирають Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голови.

Отримуючи в результаті виборів довір’я громадян України, народний депутат України стає виразником волі народу, особою, уповноваженою народом на здійснення законодавчої влади. Депутат – це представник народу в парламенті.

Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята.

Народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. Він не може мати іншого представницького мандату чи перебувати на державній службі. Статус депутата не сумісний із зайняттям будь-якою іншою діяльністю за сумісництвом з отриманням матеріальної винагороди, за винятком викладацької, наукової роботи та літературної, художньої і мистецької діяльності у вільний від роботи час.

Перед вступом на посаду депутати складають присягу. Відмова скласти її має наслідком втрату депутатського мандату. Повноваження депутата починаються з моменту складення присяги. З цього часу він зобов’язаний брати участь у засіданнях Верховної Ради та її органів.

Під час такої роботи народний депутат має право ухвального голосу в питаннях, що розглядаються Верховною Радою та її органами. Він має право законодавчої ініціативи, може вносити пропозиції і поправки до проектів законів, звертатися із запитами, брати участь у дебатах, порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій.

Аби убезпечити депутатів від необґрунтованого впливу та тиску, їм гарантується депутатська недоторканність – імунітет. Вони не можуть бути без згоди Верховної Ради притягнуті до кримінальної відповідальності чи заарештовані.

Голова Верховної Ради та його заступники, окрім депутатських повноважень, мають право вести засідання парламенту та представляти його у зносинах з іншими органами та державами. Проте у самому парламенті щодо інших депутатів вони є рівними серед рівних.

Структурними елементами парламенту також виступають депутатські групи та фракції, комітети та комісії Верховної Ради.

Депутатська група чи фракція – це об’єднання депутатів, членів однієї або декількох політичних партій чи рухів, що відстоюють у парламенті певну позицію. Об’єднання таких груп може створити коаліцію (або парламентську більшість), яка фактично формує виконавчу владу та забезпечує її діяльність. Групи та фракції, що не увійшли до коаліції, становлять опозицію.

Комітетами Верховної Ради є її робочі органи, які створюються з числа депутатів і займаються законопроектною, аналітичною та контролюючою діяльністю. На відміну від комісій – комітети діють на постійній основі.

Додатковими до парламенту утвореннями виступають апарат Верховної Ради, Рахункова палата України та омбудсмен – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Апарат Верховної Ради України складається з сотень економістів, юристів та інших спеціалістів, які забезпечують роботу депутатського корпусу, парламентських комітетів та комісій. Рахункова палата України контролює виконання урядом державного бюджету України, а омбудсмен контролює дотримання в Україні прав та свобод людини.

122. Ціноутворення в господарській діяльності

Ціна була і залишається найважливішим критерієм прийняття споживчих рішень. Але останнім часом одержали широкий розвиток інші, нецінові фактори конкуренції. Проте ціна зберігає свої позиції як традиційний елемент конкурентної політики, робить дуже великий вплив на ринкове положення і прибуток підприємства.

Разом з тим, цінова політика багатьох фірм нерідко виявляється недостатньо кваліфікованої. Найчастіше зустрічаються наступні помилки:

- ціноутворення надмірно орієнтоване на витрати;

- ціни слабко пристосовані до зміни ринкової ситуації;

- ціни недостатньо структуруються по різних варіантах товару і сегментах ринку;

- ціна використовується без взаємозв'язку з іншими елементами маркетингу.

Цінова стратегія фірми на зовнішньому ринку, як правило, починається з визначення власного підходу до концепції ціни, що виробляється на основі загальної ринкової стратегії компанії. Цілеспрямована цінова політика (оперативне рішення завдань) - це встановлення таких цін і їх зміна залежно від ситуації на ринку, щоб: а) оволодіти певною часткою ринку, б) розширити обсяг продажу, в) одержати планований обсяг прибутку (у коротко-, середньо- або довгостроковій перспективі), тобто забезпечити реалізацію товару на певній фазі його життєвого циклу.

Сучасна практика великих компаній, що здійснюю продаж величезних обсягів продукції на зовнішньому ринку свідчить про застосування ними у своїй господарській діяльності чотирьох основних стратегій:

* орієнтація на низькі витрати;

* унікальність характеристик товарів, що виробляються;

* змішана стратегія (об'єднання двох підходів);

* стратегія пристосувань до цінової стратегії сильної в інноваційному плані фірми.

Процес визначення ціни товару на першому етапі передбачає порівняння заданих характеристик (якість товару, час доставляння споживачеві, функціонування збутової мережі, темпи відновлення, якість навчання споживачів, післяпродажне обслуговування) з кращими і гіршими галузевими показниками з урахуванням думки потенційних споживачів.

123. Правові системи і правові сім'ї

Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних засобів і явищ держави. У цьому термині міститься узагальнююча теоретична модель (конструкція) правового змісту, яка функціонує легітимно (див. главу «Правова система суспільства і система права»).

Термін «правовий тип (сім'я)» — це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім'я) правових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв.

«Тип правової системи» і «сім'я правових систем» уживаються як тотожні поняття. Слово «сім'я» має більш соціальне, ніж юридичне значення. Термін «тип» адекватно відображує юридичний зміст поняття, позначеного терміном «сім'я». Доцільність його введення обумовлена також необхідністю єдиного підходу до типології як держави, так і її правової системи: класифікація держав дається за типами, а не за «сім'ями».

Тип (сім'я) правової системи — сукупність національних правових систем держав, які мають спільні риси, що проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і систем законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, подібності правових категорій і понять.

Кожний тип правової системи складається із підтипів — груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.

124. Правомірна поведінка і правопорушення

Властивість правової поведінки впливати на стан суспільних відносин пов'язана не тільки з соціальною значущістю, але й особовим сенсом — реалізацією суб'єктами своїх інтересів. Тому правова поведінка тягне за собою для них певні юридичні наслідки. Однією з найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціальне корисних вчинків чи застосування заходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Правова поведінка є одним із видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому випадку правова поведінка розглядається як підвалини зміни стану правовідносин, як конкретні життєві обставини, виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних дій, в яких зовні виявляється ставлення суб'єкта до інших суб'єктів права. Правовий вчинок є елементом правової поведінки.

Правомірна поведінка має складний характер. Зокрема, вона пов'язана з правовідносинами не тільки як юридичний факт. Якщо під правовідносинами розуміти суспільні відносини, врегульовані нормами права, то правомірна поведінка є їх соціальним змістом, засобом втілення суб'єктивних прав і обов'язків у життя. Це дозволяє деталізувати співвідношення правомірної поведінки і реалізації норм права, правового регулювання в цілому. Правомірна поведінка являє собою загальну форму реалізації суб'єктивних прав і обов'язків, втілення правових настанов у життя, форму перенесення юридичних можливостей і необхідностей у соціальну дійсність.

Слід зазначити, що в нормах права, як правило, моделюється не правова поведінка в цілому, а її елементи — правові вчинки. Правовий вчинок — це діяння, що складається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є: суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна сторона.

Особи, що протиправно здійснюють своє поведінку, не дотримуючись встановлених норм вчиняють правопорушення. Переважно правопорушення здійснюються заради досягнення відомих цілей, до здійснення яких людину штовхають її особисті інтереси, переконання, нерідко це збіг обставин, дуже часто це просте незнання норм чинного законодавства, яке веде до вчинення протиправних дій. Як свідчать соціологічні дослідження правопорушення не виникали б у такій кількості, коли б не існувало в державі стільки нормативних актів, які повністю регулюють всі правовідносини, що виникають, то, як це не парадоксально, але менше було б і вчинюваних злочинів. Це явище можна пояснити тим, що свідомість рецидивних злочинів полягає в тому, що чим більша і важча кара за правопорушення і злочин, тим більший азарт його вчиняти.

Створюючи закони, необхідно враховувати свідомість, якщо не всіх членів суспільства, то хоча б більшості. Припущення, що всі члени даного суспільства чи держави мають однаково правові переконання, що виражені в офіційних законах держави не правдиве, оскільки, якщо члени суспільства мали одинакові правові переконання, вони б без усякого примусу стали виконувати їх. Проте ми не знаємо ні в минулому, ні в сучасний період ні одного суспільства чи держави, в якій би не здійснювались правопорушення і в якій би не існували міри відповідальності за вчинені правопорушення.

125. Правопорушення в сфері підприємництва та їх попередження

Чинне законодавство України надає правоохоронним органам і недержавній системі забезпечення безпеки підприємництва відповідні можливості захисту господарюючих суб'єктів від протиправних дій з боку кримінальних структур, конкурентів і окремих осіб. Разом з тим цілісна система норм, спрямованих на протидію таким посяганням не створена. У них не просліджуються єдині підходи, переважають декларативні положення. З метою забезпечення безпеки підприємницької діяльності на підприємствах, у установах чи організаціях за рішенням керівництва створюються служби безпеки. До основних напрямків забезпечення безпеки підприємницької діяльності відносяться: - припинення загроз, вимагання, хуліганських дій з боку громадян безпосередньо на території підприємства, офісу і т.п.;

- надання допомоги співробітникам правоохоронних органів у проведенні дій, пов'язаних з розкриттям злочинів у відношенні суб'єктів підприємницької діяльності;

- забезпечення схоронності матеріальних цінностей;

- виявлення і попередження неправомірних дій конкурентів;

- протидія проникненню сторонніх осіб на територію підприємства;

- вживання заходів по поверненню недобросовісними контрагентами дебіторської заборгованості;

- виявлення некредитоспроможних ділових партнерів;

- виявлення осіб, що допустили розголошення комерційної таємниці;

- формування і використання інформаційних ресурсів з питань забезпечення безпеки підприємницької діяльності; - правове забезпечення підписання договорів і контрактів; - взаємодія з правоохоронними органами з питань інформаційно-аналітичної діяльності і припинення посягань з боку кримінальних структур.

При доробці законодавства України по захисту підприємництва від протиправних посягань увага повинна бути приділена:

- закріпленню в законі правової основи діяльності служби безпеки підприємства;

- забезпеченню системності норм різних галузей права, зокрема, виробленні і використанню в них єдиного понятійного апарата, що вимагає уточнення правового поняття «детективна діяльність», «недержавна служба безпеки»;

- розробці організаційно-управлінського і правового механізму створення довідково-інформаційної мережі для підприємців про потенційних партнерів, клієнтів, конкурентів;

- координації діяльності суб'єктів забезпечення безпеки підприємництва і здійснення ними взаємодії з правоохоронними органами і спецслужбами.

Організація служби безпеки підприємства вимагає ефективного керівництва її роботою. Питання комплексного, системного підходу до забезпечення безпеки підприємництва не є другорядними, а тому зважуються на базі розроблених фахівцями методик, рекомендацій, що відбивають потреби практики. 4. Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності по захисту підприємництва від зовнішніх і внутрішніх загроз передбачає використання інформації для підвищення рівня виявлення і попередження фактів протиправних дій, підготовки і прийняття відповідних управлінських рішень.

126. Правоутворення та форми (джерела) права

Правоутворення — це правове поняття, що охоплює різні форми та способи виникнення і буття права, його упорядкування і розвитку, зокрема:

його зовнішнє відображення в письмових правових документах (нормативних договорах, судових прецедентах тощо);

існування у ненормативному вигляді (правосвідомість, правові принципи, правові теорії і концепції, конкретні правовідносини тощо);

процеси виникнення правових моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Таким чином правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

формування певних суспільних відносин в громадському житті, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру, тобто відбувається їх самоврегулювання;

узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

втілення формалізованих правових норм в конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

Найчастіше під джерелами (формами) права вчені-правники розуміють офіційні форми зовнішнього виразу і закріплення правових норм. (Форма — це спосіб зовнішнього існування, вираження явища або об’єкта; це те, як явище сприймається зовні). Тобто, під джерелами права в спеціально-юридичному розумінні слід розуміти форми об'єктивізації (зовнішнього виразу) правових норм, які служать ознаками їхньої обов'язковості в даному суспільстві і в даний час.

Не слід плутати поняття джерела права, як

1. ознаки загальнообов'язковості правової норми, з поняттям джерела, як

2. засобу пізнання права, з поняттям історичного пам'ятника, в цьому розумінні вказаний термін вживається в історичних та історико-правових науках. Наприклад, Закони Хаммурапі, Руська Правда, коментар до Кримінального кодексу України.

Ці поняття можуть збігатися, але цей збіг випадковий і не випливає з їхньої суті. Так, якщо взяти текст якогось нормативного акту, то цей нормативно-правовий акт є, одночасно, джерелом права у суто юридичному розумінні і джерелом нашого пізнання про право. Але, якщо ми не маємо тексту нормативно-правового акту, а дізнаємося про його зміст з інших джерел, то цей акт все-таки буде джерелом права, але вже не джерелом нашого пізнання про право.

Так само, слід розрізняти поняття джерела права, як

1. ознаки його загальнообов'язковості,

2. з поняттям про те, звідки береться і чим визначається саме поняття та зміст правової норми. Так, не можна визнавати закон силою, яка творить право, оскільки нормативно-правовий акт — це тільки форма, в якій право, що твориться різними елементами суспільної свідомості та суспільного буття, знаходить свій зовнішній вираз. Законодавець не свавільно творить право, він не може встановлювати норми, які не відповідають реально існуючим суспільним відносинам, не обумовлені всім ходом суспільного розвитку. Закон, який містить такі положення, залишається тільки декларацією, яка позбавлена практичного значення. Тому, законодавець не є джерелом права в розумінні сили, що його створює. Джерела права, в цьому розумінні, це є фактори, які беруть участь у творенні права. Ними можуть бути матеріальні умови життя суспільства, інтереси людей, що об’єктивно зумовлюють виникнення права).

Крім того, у науці розрізняють: внутрішню форму права — внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути, і зовнішню форму права — це законодавство.

Джерелами права прийнято вважати правовий звичай, судову практику (або судовий прецедент), закон (або нормативно-правовий акт), нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти.

127. Предмет і сторони договору

Господарський договір опосередковує відносини (конкретніше, як йшлося вище, - зобов'язання), що виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними особами, а також органами державної влади, органами місцевого самоврядування, наділеними господарською компетенцією. Іншими словами, характерною ознакою господарського договору є те, що він укладається між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і не господарюючою юридичною особою, в тому числі органами влади. Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та не господарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства (ч. З ст. 175 ГК України).

Укладення господарських договорів між суб'єктами господарської (підприємницької) діяльності зумовлює необхідність набуття ними цього статусу шляхом їх державної реєстрації, процедура проведення якої розглядалася вище.

Проте вищевказаним не обмежуються ознаки господарських договорів. Окрім суб'єктного складу такого договору, важливе значення має його предмет. Ним, як йшлося вище, є майново-господарські зобов'язання сторін, необхідність оформлення яких зумовлює існування господарського договору.

Таким чином, господарським є договір, укладений між суб'єктами господарської (в тому числі підприємницької) діяльності або між одним чи декількома такими особами і не господарюючою юридичною особою з приводу чи у зв'язку зі здійсненням ними господарської (зокрема підприємницької) діяльності.

Виникає питання про правомірність віднесення до господарських категорії договорів, що безпосередньо не є господарською діяльністю, проте укладаються в зв'язку зі здійсненням такої діяльності. Наприклад, суб'єкт підприємницької діяльності укладає договір оренди вільного приміщення, що належить іншому суб'єкту підприємницької діяльності, для розміщення в ньому свого офісу. Для орендаря наявність офісу виступає необхідною передумовою здійснення власної підприємницької діяльності, метою якої є отримання прибутку. Орендодавець, в свою чергу, отримує від здачі в оренду приміщення доход, який, за вирахуванням суми валових витрат та суми амортизаційних відрахувань, також стає його прибутком.

Проте на нашу думку, такий договір не можна вважати господарським. Власне використання офісу (розміщення в ньому меблів, оргтехніки, знаходження директора і персоналу) ще не є діяльністю, що підпадає під ознаки підприємницької. Це є Діяльністю для задоволення власних потреб суб'єкта підприємницької діяльності (якщо, звичайно, орендар не займається виставковою діяльністю і вищенаведене розміщення майна в орендованому приміщенні не проводиться в межах його основної діяльності), що, в свою чергу, як вірно зазначається в юридичній літературі, не може вважатися предметом господарського договору. Для орендодавця договір також не буде вважатися господарським, за винятком випадків, коли така діяльність проводиться систематично (систематична здача в оренду приміщення для проведення виставок).

Законодавством встановлений і специфічний орган, який вирішує спори, що виникають із господарських відносин, - господарський суд. Так, відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

128. Призначення покарання

Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою злочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише коли в ході судового розгляду повністю буде доведено, що підсудний винний в інкримінованому йому злочині, коли цьому злочину у вироку суду буде дана правильна кваліфікація, створюється законна підстава для призначення покарання.

Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме:

· законності покарання; визначеності покарання в судовому вироку;

· обґрунтованості й обов'язковості мотивування покарання у вироку;

· гуманності покарання; індивідуалізації і справедливості покарання.

Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання відповідно до кримінального закону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише особа, яка винна у вчиненні злочину; покарання може призначатися лише за вироком суду; система і види покарань, що можуть бути призначені судом, вичерпно перелічені в законі; кожне з покарань може призначатися лише в порядку і межах, встановлених законом.

Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що призначене особі покарання повинно бути визначене в судовому вироку з точним зазначенням як виду, так і строку цього покарання. Такий принцип дістав своє закріплення ще в 1922 р. Так, відповідно до ст. 339 КПК 1922 р. покарання у вироку повинно бути визначено таким чином, щоб не виникало ніяких сумнівів при виконанні вироку щодо роду і розмірів покарання, призначеного судом. Ця норма була потім відтворена в ст. 309 КПК 1927 р. і міститься в чинному праві (ч. 6 ст. 335 КПК 1960 р.). Кримінальний закон не знає винятків із цього правила. Більш того, ст. 73 КК встановлює, що строки покарання обчислюються в роках і місяцях, і навіть, у ряді випадків, у днях.

Обґрунтованість покарання і обов'язковість його мотивування у вироку полягають у тому, що покарання застосовується лише тоді, коли це необхідно і доцільно. Тому там, де застосування покарання не викликане необхідністю, а доцільне, наприклад звільнення особи від покарання, суду слід керуватися положеннями, передбаченими статтями 74 і 75.

З обґрунтованістю покарання пов'язана обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність мотивування покарання ґрунтується на єдності злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання може бути призначене лише в обвинувальному вироку, що констатує вчинення підсудним певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, як свій наступний елемент передбачає і мотивування Покарання, що застосовується до засудженого. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного в певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й мотивування призначеного ним покарання.

Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структури санкцій: відносно-визначеної або альтернативної. Ці санкції передбачають обов'язковість мотивації при обранні конкретної міри покарання. Вимога мотивування покарання закріплена в чинному законодавстві (ст. 335 КПК). Закон приписує мотивувати призначення покарання нижче від найнижчої межі санкції (ст. 69). Без мотивування, при призначенні особі конкретного покарання, неможливе урахування обставин, які пом'якшують чи обтяжують.

Гуманність покарання як принцип його призначення виявляється в тому, що покарання ніколи не може мати на меті завдання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (ч. 3 ст. 50). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився із звичного життя, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови, встановлені в КК для відповідальності неповнолітніх, - це прояв принципу гуманності покарання. Так, позбавлення волі неповнолітнім може бути призначене на строк не більше десяти років, саме відбування цього покарання призначається судом у колоніях з полегшеним режимом, до них широко застосовується звільнення від покарання. Тільки за особливо тяжкі злочини, які пов'язані з позбавленням життя потерпілого, неповнолітнім може бути призначене покарання до п'ятнадцяти років позбавлення волі.

Принцип гуманності виражений і в ст. 69, що надає суду право призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено законом. Цей принцип закріплений у законі і при описі переліку обставин, які пом'якшують і обтяжують. Так, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66), то перелік обставин, які обтяжують, даний у ст. 67, є вичерпним і суду не надано права його поширювати. Гуманність покарання полягає в тому, що при його призначенні широко враховуються позитивні властивості особи підсудного, що може привести до пом'якшення призначеного йому покарання.

Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах закону. Вона полягає в обов'язковому урахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи, головним чином, особи засудженого. Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 65 при призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.

129. Реалізація норм права

Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон.

Використання - форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).

Виконання - форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).

Дотримання - форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).

Суб'єкти використання, виконання і дотримання - державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи тих матеріальних або ідеологічних результатів.

Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це - державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).

Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:

- цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;

- застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;

- вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;

- це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;

- вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;

- зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які по суті відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);

- у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, - об'єктами управління; прийняті рішення (правозастосовні акти) - засобами управління.

Випадки реалізації права у формі застосування:

- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);

- у випадку, коли є спір або які-небудь перепони на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір із приводу права на спадщину);

- коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності пред'являються такі вимоги:

- законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);

- обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);

- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, в умовах якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, відносно якої виноситься рішення);

- справедливість (рішення ухвалюється на підставі норм права, але до уваги беруться й існуючі в даному суспільстві норми моралі). Правозастосовна діяльність здійснюється у певних стадіях:

- аналіз фактичних обставин юридичної справи або встановлення юридичне значущих фактів (визначення часу, способу, місця дії, розміру збитків, психічне ставлення суб'єктів до скоєного та ін");

- вибір, аналіз і тлумачення правової норми (на цій стадії відбувається вибір правової норми або юридична кваліфікація - оцінка конкретної життєвої ситуації з боку права. Потім робиться аналіз відносно справжності правової норми, вивчається та роз'яснюється її зміст);

- винесення рішення (ця стадія передбачає прийняття суб'єктом правозастосування індивідуально-конкретного рішення про взаємні права та обов'язки тих осіб, які зможуть або мусять реалізувати норму права. Таке рішення повинно мати свій зовнішній ; вираз в усній або письмовій формі, яка є найбільш поширеною. Письмова форма передбачає видання правозастосовного акта, де знаходить своє закріплення рішення компетентного органу).

130. Референдум в Україні та порядок проведення

Першою стадією проведення референдуму є його призначення, де вже виникає ряд запитань. Суб’єктами, що наділені правом ініціювати референдум є Верховна Рада України, Президент України та народ України відповідно до положення Конституції [1, ст.72]. Ініціювання народом здійснюється на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Збирання підписів організовують і здійснюють ініціативні групи референдуму, що утворюються й діють відповідно до Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми». Під час збору підписів громадянам необхідно подавати документ, що посвідчує особу, проте закон «Про всеукраїнські та місцеві референдуми» не визначає, що являється документом, який посвідчує особу. Що може призвести до того, коли одна особа виявить бажання зареєструватись декілька разів пред’являючи різні документи для посвідчення своєї особи. Також не встановлена мінімальна кількість підписів громадян, які необхідно зібрати ініціативній групі. Це може призвести до викривленого віддзеркалення відомостей у відсотковому відношенні до загальної кількості мешканців відповідного населеного пункту щодо бажання ініціювати референдум територіальною громадою, а буде настроєм тільки окремої групи населення. Тому в наступній редакції закону ці недоліки мають бути виправлені.

Після прийняття рішення про призначення наступає друга стадія референдного процесу — підготовка проведення референдуму, де звісна річ наявні недостатньо висвітлені моменти.

Досвід проведення референдумів говорить про необхідність визначення, удосконалення та уніфікації порядку утворення дільниць, строки утворення у стаціонарних лікувальних, санаторних закладах, установах кримінально-виконавчої системи з обмеженими можливостями пересування, на суднах, що перебувають в день проведення референдуму у плаванні під Державним Прапором України, полярні станції України. Тому кожну з відповідних норм закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» доцільно викласти в такій редакції, що конкретно передбачала б суб’єктів подання щодо утворення таких дільниць, а також строки їх утворення, враховуючи специфіку даних установ (наприклад, узгодженість із правилами внутрішнього розпорядку, оскільки у виправно-трудових установах вимагається його суворе дотримання, а також встановлюються різні умови утримання засуджених залежно від характеру та ступеня суспільної небезпечності чи вимогами режиму встановленими в даних установах).

Порядок утворення дільничних комісій для проведення референдумів при дипломатичних, та інших офіційних представництвах України за кордоном та військовослужбовців військових частин, дислокованих за межами України законом України взагалі не визначено. Стаття 33 закону про референдум передбачає, що у список громадян, які мають право брати участь у референдумі, включаються всі громадяни України, які проживають на момент складання списку на території даної дільниці для голосування.

Залежно від тих чи тих ознак референдуми поділяються на певні види. Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.

Імперативний і консультативний референдуми розрізняються за їхніми юридичними наслідками. Рішення, винесене імперативним референдумом, має загальнообов'язкове значення і не потребує ніякого затвердження. Імперативним, наприклад, був референдум 1 грудня 1991 р., під час якого визначалося, бути чи не бути Україні незалежною державою. Результати консультативного референдуму юридичної сили не мають. Його призначення полягає в установленні думки виборців щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не е обов'язковою для вирішення державними органами відповідної проблеми. У низці країн консультативний референдум здійснюється під назвою "всенародного обговорення".

Конституційним називається референдум, унаслідок якого змінюється, приймається або відхиляється конституція. Якщо ж ці питання вирішуються стосовно до звичайного закону, то референдум називається законодавчим.

Обов'язковий референдум - це референдум, проведення якого є обов'язковим для вирішення визначених Конституцією проблем. Відповідно до ст. 73 Конституції України обов'язковим є всеукраїнський референдум для вирішення питань щодо зміни території України. В інших країнах предметом обов'язкового референдуму визначаються, скажімо, затвердження статутів автономних територій (Іспанія), затвердження Конституції та зміни до неї, розв'язання протиріч між палатами парламенту (Швейцарія) тощо.

Якщо ж референдум визначається як один із можливих, але необов'язкових способів вирішення певних питань, то він називається факультативним. Це може стосуватися, приміром, затвердження законів, міжнародних угод і т.д.

Попри те, що референдум розглядається як форма виявлення волі народу, світова державно-правова практика свідчить про юридичну і політичну недоцільність вирішення певних питань референдумом. Звідси конституції низки держав забороняють виносити на референдум певне коло питань. У більшості випадків це стосується законів і рішень, пов'язаних із фінансово-бюджетними проблемами, наданням громадянства, амністіями, помилуваннями та з деяких інших проблем.

131. Система і види покарань

Характерні ознаки системи покарань:

· встановлення її виключно кримінальним законом;

· її вичерпний, замкнутий характер;

· обов'язковість для органів судової влади;

· наявність співвідношення між окремими видами покарання;

· побудова за принципом «від найлегших до найсуворіших»;

· можливість при застосуванні покарання переходу в межах замкнутої системи від більш суворих до менш суворих покарань за наявності відповідних підстав (ст. 69 КК).

Система покарань встановлена у чинному законодавстві в ст. 51 КК, яка визначає; «До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі».

Всього чинний КК України встановив 12 видів покарань. Для порівняння зазначимо, що КК 1960 р. знав лише 7 видів покарань (станом на 1960 p.). Якщо врахувати, що з 1992 р. із здобуттям незалежності було припинено застосування двох видів покарання -заслання та виселення, система взагалі стала надзвичайно обмеженою. Реально суди мали можливість обирати лише з трьох основних видів покарань - позбавлення волі, виправних робіт без позбавлення волі та штрафу, оскільки інші два види фактично застосовувались виключно як додаткові.

132. Система права і система законодавства

Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність норм, але і певну систему норм, які пов'язані між собою внутрішньою єдністю. Ця єдність обумовлена суттю права, його правовими принципами, політичною і економічною системами. Єдність системи права обумовлена також змістом і функціями права, єдністю всієї системи суспільних відносин, формами власності, правовим становищем людини і держави в суспільстві.

Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Критеріями такого розмежування є предмет і метод правового регулювання. Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Ці відносини за своїм змістом неоднорідні. Класифікація цих неоднорідних відносин — це зведення їх в окремі групи якісно однорідних відносин і відповідно норм права. Разом і тим, іноді недостатньо предмета правового регулювання, і розмежувати всю сукупність норм на галузі. Для цього існує другий критерій розмежування — метод правового регулювання. Таких основних методів два:

1) авторитарний, або державно-владний (імперативний), який заснований на правовій нерівності суб'єктів правовідносин;

2) автономний, заснований на рівноправності суб'єктів, юридичній незалежності до вступу в правовідносини, а з їх виникненням — самостійно виконувати свої зобов'язання.

За допомогою предмета і методів правового регулювання можна класифікувати всі норми права на галузі: конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, кримінальне, цивільне, трудове, економічне (господарське), сімейне, цивільно-процесуальне та ін. Всі галузі в свою чергу поділяються на правові інститути і в цілому складають систему права.

Система права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація і структура права певної держави, яка виражає єдність і узгодженість юридичних норм та об'єктивний поділ їх на галузі і інститути відповідно до особливостей суспільних відносин.

В сучасному світі можна виділити такі системи права:

1) континентальна система права (в державах континентальної Європи); 2) система загального права (англосаксонська чи прецедентна); 3) система мусульманського права; 4)система релігійного (за виключенням ісламу і канонічного права) і традиційного права; 5) система так званого соціалістичного права.

В Україні складається особливий перехідний тип права або система писаного права.

СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА - сукупність джерел права, що є формою вираження права, то сукупність законів і підзаконних нормативних актів.

Структура:

1. По горизонталі, тобто сферам суспільних відносин:

- Галузеве законодавство містить норми, що регулюють якісно визначений вид суспільних відносин, що є предметом однієї галузі права (земельне, сімейне законодавство).

- Внутрішньогалузеве законодавство містить норми підгалузі чи інституту права, що регулюють різновиди галузевих правовідносин (авторське в складі цивільного)

- Комплексне законодавство включає норма декількох галузей права, що регулюють різні по своєму змісті суспільні відносини, що складають самостійну сферу суспільної діяльності (господарське, транспортне, військове).

2. По вертикалі, тобто за рівнем юридичної чинності, у залежності від органа, державної влади, що видали нормативний акт.

- Парламентські закони, - Нормативні укази глави держави (Президента) - Постанови Уряду - Нормативні акти міністерств і відомств - Нормативні акти муніципальних органів влади

133. Склад злочину

Під складом злочину мають на увазі сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають суспільна небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину; об'єкт/об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона.

Об'єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян.

Об'єктивна сторона - це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння (дія чи бездіяність), спричинені ним суспільне небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Дія - це активна, суспільне небезпечна, передбачена кримінальним законом поведінка суб'єкта (наприклад, у разі хуліганства); бездіяльність - це пасивна поведінка, яка проявилась у невиконанні особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, в даній ситуації, здійснити (ненадання лікарем допомоги хворому і т. ін.). Думки, переконання, хоч би як вони засуджувалися морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком). Наслідком злочину називають збиток, шкоду, якої завдає діяння об'єктові злочину.

Причинний зв'язок між суспільне шкідливим діянням і його суспільно шкідливими наслідками є конкретним зв'язком між першим і другим у конкретному злочині.

Причинний зв'язок існує тоді, коли, по-перше, причина (діяння) в часі передує наслідкам, по-друге, викликає ці наслідки, по-третє, без даної причини (без даного діяння) конкретні наслідки не настали б.

Суб'єкт злочину - це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є осудною. Фізичні особи поділяються на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт.

Осудність фізичної особи означає, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними.

Суб'єктивна сторона - це внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є провина, мотив і мета злочину.

Під провиною слід розуміти психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і суспільне небезпечних наслідків у формі наміру чи необережності.

Умисел як форма провини характеризується тим, що особа усвідомлює суспільне небезпечний характер своєї дії (бездіяльності), передбачає суспільне небезпечні та шкідливі їхні наслідки та бажає, або свідомо допускає, їх настання. Залежно від вольового критерію умисел поділяють на прямий і непрямий. У теорії кримінального права умисел поділяють на завчасно обдуманий, на той, що виник раптово, і неконкретизований.

Необережність при вчиненні злочину має місце тоді, коли особа передбачає суспільне небезпечні наслідки свого діяння і легковажно розраховує на запобігання їм, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Залежно від вольового критерію розрізняють такі види необережності, як злочинна самовпевненість і злочинна недбалість. У теорії права розрізняють і змішану провину, тобто таку, коли особа стосовно до суспільне небезпечного діяння має умисел, а щодо суспільно небезпечних наслідків - необережність.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи і спонукають її вчинити злочин. Мотив близький до провини, але не збігається з нею. Він впливає на свідомість людини, обумовлює характер її дій, формує скерованість волі, визначає зміст провини. Мета - це уява особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин. Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, чим керується особа, вчиняючи злочин, то мета визначає направленість діяння злочинця, найближчий результат, себто те, до чого він прагне, чого хоче досягти.

Мотив і мета - обов'язкові ознаки складу злочину лише тоді, коли вони передбачені в конкретній статті кримінального закону.

134. Спадкові правовідносини

Спадкове право виконує вельми важливу для забезпечення нормального розвитку цивільного обороту функцію – воно дозволяє не втратити для обороту ті права та обов`язки, що виникли за життя у суб`єкта, а забезпечити їх перехід до спадкоємців після його смерті, а тому, в кінцевому підсумку, забезпечує правонаступництво поколінь.

Загальновідомим є те, що правові відносини мають певну внутрішню структуру. Спадкові відносини, як і інші правовідносини, складаються із трьох основних елементів: суб`єктів, об`єкту та змісту. Іншими словами, спадкові правовідносини складаються між певними учасниками – спадкоємцями щодо певного майна - спадщини і мають свій зміст, яким є права та обов`язки учасників.

Як уже зазначалося вище, безпосередніми учасниками спадкових правовідносин виступають лише спадкоємці, адже спадкодавець не бере у них безпосередньої участі хоча б тому, що спадщина відкривається вже після його смерті або оголошення померлим у судовому порядку.

Ст.1222 ЦК України визначає, що спадкоємцями згідно із заповітом і законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народженні живими після відкриття спадщини. Слід уточнити, що спадкоємець вважатиметься таким лише тоді, коли він доживе до кінця тієї календарної доби, коли помер спадкодавець, оскільки у протилежному випадку він вважатиметься таким, що помер одночасно зі спадкодавцем згідно із ч.3 ст.1220 ЦК України. Особи, які могли б спадкувати одна після одної і померли разом, в літературі отримали назву «комморієнтів».

Основне значення наведеної норми полягає у тому, що вона встановлює засади спадкової правоздатності фізичних осіб, указуючи, що вони можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом. При цьому спадкувати може не лише та фізична особа, яка є живою на час відкриття спадщини, але також і та особа, яка була зачата за життя спадкодавця і народжена живою після відкриття спадщини (так званий, «постум»). Якщо ж дитина народжується мертвою, то жодні правові наслідки, пов`язані зі спадщиною, для неї не настають.

Здатність бути спадкоємцем входить до змісту правоздатності фізичної особи і зберігається за нею протягом усього життя. Разом із тим, нерідко можливість приймати спадщину або відмовлятися від її прийняття, виконуючи для цього різноманітні юридичні дії, у сукупності із правом складати заповіт іменують «тестаментоздатність», розглядаючи останню як елемент дієздатності фізичної особи.

135. Співучасть у злочині

Злочини рідко вчиняються самостійно. Часто до їх вчинення залучається кілька осіб, від чого вони стають ще небезпечнішими. Така умисна спільна участь декількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину називається співучастю, а самі злочинці - співучасниками. Співучасником злочину, поряд із виконавцями, є також організатор, підбурювач та пособник.

Виконавцем є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

Кожен зі співучасників відповідає за вчинений злочин спільно з іншими співучасниками і несе відповідальність залежно від ролі, яку він відіграв у його вчиненні.

Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Також не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

Крім того, серед групових злочинів розрізняють злочини, вчинені групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією.

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Всі співучасники підлягають кримінальній відповідальності. При цьому організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом. Інші учасники організованої групи чи злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

Єдиним способом уникнення відповідальності співучасників є добровільна відмова від вчинення злочину.

136. Стадії вчинення умисного злочину

Стадії вчинення злочину - це передбачені кримінальним законом етапи готування та безпосереднього вчинення умисного злочину, які різняться між собою за характером дій, моментом їх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенем суспільної небезпечності. Поняття стадії вчинення злочину стосується лише умисних злочинів, оскільки означає певний етап реалізації умислу на вчинення конкретного злочинного діяння, причому вид умислу - прямий. Не можна застосовувати поняття стадії вчинення злочину до необережних злочинів, діянь, вчинених з непрямим умислом і щодо виявлення наміру вчинити злочин (крім погрози та усного чи письмового заклику до вчинення злочину). Поняття стадії вчинення злочину пов'язується зі ступенем реалізації злочинного наміру. Із об'єктивної сторони стадія вчинення злочину виражає співвідношення фактично вчиненого діяння з передбаченою кримінальним законом специфічною конструкцією складу того злочину, який мала намір вчинити особа (як правило, з елементами його об'єктивної сторони). Отже, процес злочинної діяльності на досягнення певного результату можна представити як окремі етапи, кожен з яких має свої об'єктивні та суб'єктивні ознаки і впливає на кримінально-правову оцінку діяльності особи, що дає можливість визначити, вчинила особа закінчений чи незакінчений злочин. Ст.17 визначає дві стадії вчинення злочину: готування до злочину (ч.1) та замах на злочин (ч.2). В особливій частині кримінального закону передбачена відповідальність за закінчені злочини. У зв'язку з цим теорія кримінального права виділяє ще й третю стадію - стадію закінченого злочину. Специфічність кожної із стадій вчинення злочину має відображатись у формулі кваліфікації: у випадку попередньої злочинної діяльності - з посиланням на відповідну частину ст.17 КК, у випадку вчинення закінченого злочину - без такого посилання.

137. Створення та державна реєстрація юридичної особи

Для реєстрації юридичної особи необхідно подати заповнену реєстраційну картку за формою, затвердженою наказом Держпідприємництва від 9 червня 2004 р. З цієї форми випливає, що створення юрособи можливо здійснити шляхом заснування нової юрособи та шляхом реорганізації існуючих юридичних осіб. Реорганізація юрособи можлива такими способами: виділ, поділ, злиття та перетворення. В зв’язку з застосуванням терміна «перетворення» виникає низка проблем, але в Держпідприємництві досить вдало вирішили їх, позаяк не вказали як вид реорганізації при створенні юридичної особи приєднання, термін, використаний у ст. 56 ГК України, оскільки в результаті приєднання нова юрособа не виникає, а має місце лише припинення одної або кількох юросіб при продовженні існування юридичної особи, до якої переходять права та обов’язки юридичних осіб, які припинили своє існування.

Разом із заповненою реєстраційною карткою подають копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи, якщо законом передбачена обов’язковість такого документа, два екземпляри установчих документів, документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення держреєстрації юрособи. При поданні документів на реєстрацію юридичної особи допускається їх відправлення рекомендованим листом з описом вкладення, причому в цьому разі підпис заявника на реєстраційній картці має бути нотаріально посвідченим. Обов’язковість нотаріального посвідчення підпису заявника на реєстраційній картці при відправленні документа поштою поширюється на всі реєстраційні дії. При особистому поданні документів для вчинення реєстраційних дій необхідно мати при собі паспорт та документ, що підтверджує відповідні повноваження. Під час подання документів на реєстрацію створення юрособи, документи подаються засновником юридичної особи або представником засновника (засновників), позаяк до державної реєстрації не існує власне юридичної особи, таким чином, неможливе існування і її представника, який отримав би належні повноваження від юридичної особи.

Документи для вчинення реєстраційних дій мають подаватися за місцем проживання фізичної особи і за місцезнаходженням юридичної особи. Інакше державний реєстратор матиме право залишити такі документи без розгляду. Таке ж право виникає у державного реєстратора, якщо документи будуть неправильно оформлені і якщо не сплачений реєстраційний сбір. Подача документів не в повному об’ємі також може стати підставою залишення їх без розгляду. Це створює у державного реєстратора обов’язок повернути документи засновнику (учаснику) юрособи або уповноваженій засновником (учасником) особі як додаток до повідомлення про залишення документів без розгляду із зазначенням підстав для цього не пізніше наступного після дня надходження документів. Після усунення причин залишення документів без розгляду засновник (учасник) юрособи або представник засновника (учасника) можуть знову звернутися в загальному порядку до держреєстратора за реєстрацією юрособи.

Порушення строків видачі (відправлення поштою) засновнику (учаснику) або уповноваженій ним особі свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, повідомлення про відмову у проведенні державної реєстрації або повідомлення про залишення документів без розгляду вважається відмовою у проведенні державної реєстрації юридичної особи і може бути оскаржено в суді.

138. Страхування підприємницької діяльності

Страхування тісно пов'язане з підприємницькою діяльністю, яка неможлива без ризику. При допомозі страхування створюються деякі фінансові гарантії стабільності й прибутковості виробництва. У випадку настання різного роду несприятливих ситуацій, в які рано чи пізно певною мірою потрапляє кожна підприємницька структура, страхування є не тільки спосіб захисту господарства від різного роду руйнівних стихійних чинників, а й засіб подолання несприятливих періодів в економічній ринковій кон'юнктурі.

Ризиковий характер виробництва зумовлений як можливими збитками від зупинки конвеєра, автоматичних ліній чи цілого підприємства або його підрозділу» так і непередбаченими наслідками від впровадження нової техніки й технології.

Страхування на випадок вимушеного простою техніки і устаткування виступає по своєму змісту як доповнення до страхування основних та оборотних активів, тому що вимушена перерва у виробництві супроводжується їх загибеллю або пошкодженням. Виходячи з цього, і склад страхувальників, і перелік страхових випадків при названих видах страхування може бути однаковим. Разом з тим це не означає їх автоматичного зв'язку. Клієнти можуть укладати договори по обох видах страхування або по одному з них. Економічно оправданим е одночасне заключення підприємцем договорів по страхуванню майна та страхуванню від вимушених простоїв. Для страховиків укладання двох названих договорів страхування дозволяє більш виважено і з меншими витратами розраховувати збиток при виникненні стихійного лиха або іншого страхового випадку.

У разі непередбаченої зупинки виробництва в страхову відповідальність можуть включатись втрати від простою, зумовленого перервами в електро- і газопостачанні, неподачі води, стисненого повітря, тощо, причинами яких є аварії, що відбулись не у страхувальника, а у відповідних його постачальників.

Особливістю страхування від простоїв у виробничому процесі є те, що розмір збитку при цьому в значній мірі залежить від тривалості вимушених зупинок виробництва. Тому для визначення обсягу страхового відшкодування дуже важливо встановити тривалість відповідальності страхової організації, тобто період часу, на протязі якого діють зобов'язання щодо відшкодування збитків від простою. В світовій практиці найбільш розповсюдженим є встановлення такої відповідальності на період до одного року.

Страхування комерційних та фінансових операцій полягає в тому, щоб відшкодувати можливі втрати у випадку, коли через певний період застраховані угодинедадуть очікуваної віддачі. Страхове відшкодування в такому разі встановлюється в обсязі різниці між страховою сумою та одержаним прибутком від застрахованої комерційної діяльності.

139. Строки в цивільному праві. Позовна давність

Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно: вони виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називаються строками.

Під строком у цивільному праві розуміють, звичайно, момент або проміжок часу, з настанням або із закінченням якого законодавець пов'язує певні правові наслідки. Так, якщо протягом трьох років громадянин відсутній за місцем постійного проживання і його місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою зацікавленої особи, може оголосити такого громадянина померлим. Ось цей проміжок часу (три роки) і є строком.

За своєю правовою природою строки належать до юридичних фактів, а саме — до подій, оскільки перебіг чи настання строку має об'єктивний характер і не залежить від волі суб'єктів цивільних правовідносин. Цю думку поділяють більшість цивілістів. Але в юридичній літературі висловлювалися й інші точки зору. Наприклад, що в системі юридичних фактів строки займають особливе положення, вони не належать ні до категорії подій, ні до категорії дій.

Цю позицію поділяє і професор В.В. Луць, додаючи, що строки породжують юридичні наслідки лише у зв'язку з діями і подіями. Вони не належать ні до дій, ні до подій, не займають самостійного місця в загальній системі юридичних фактів, а є часовою формою протікання подій або здійснення дій, оскільки строки породжують юридичні наслідки лише у зв'язку з діями чи подіями.

Багатоманітність строків, які регулюються нормами цивільного права, зумовлює потребу в їх класифікації.

Класифікацію строків можна провести за різними критеріями.

І. За правовими наслідками строки поділяються на:

— правовстановлюючі або правостворюючі. Це строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов'язків. Так, саме з досягненням громадянином повноліття (18-ти років) законодавець пов'язує виникнення цивільної дієздатності в повному обсязі, що дає можливість громадянинові самостійно набувати та здійснювати конкретні цивільні права;

— правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законодавець пов'язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов'язків. Так, по закінченню певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;

— правозмінюючі. По закінченню цих строків припиняються одні права та обов'язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, і ця річ певний час зберігалася в органах внутрішніх справ, то по закінченню визначеного строку особа перестає бути власником речі і право власності на що річ виникає у держави.

II. За підставами встановлення строки розрізняють:

— законні (тобто строки, встановлені законом чи під-законним актом). Ці строки сторони не можуть змінювати за домовленістю. Так, при порушенні права привілеєвої купівлі співвласник може звернутися до суду протягом строку, який визначений Цивільним кодексом України;

— судові. Це строки, тривалість яких визначається судом чи арбітражним судом залежно від обставин конкретної справи і з врахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони. Скажімо, якщо в арбітражному засіданні сторони не можуть дійти до згоди щодо кількості непоставленої за договором продукції, арбітражний суд може зобов'язати їх протягом тижня провести спільну звірку поставки;

— договірні. Це строки, які визначаються за угодою сторін із врахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин.

III. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків:

— імперативні строки, тобто такі, що не можна змінити за домовленістю сторін (строки позовної давності, претензійні строки);

— диспозитивні строки, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін. Наприклад, боржник повинен виконати зобов'язання, визначене моментом витребування, в 7-денний строк від дня пред'явлення вимоги кредитором, якщо сторони в договорі не передбачили негайного виконання цього зобов'язання.

IV. За призначенням:

— строки здійснення цивільних прав, тобто строк, протягом якого володар суб'єктивного права може реалізувати можливості, закладені в суб'єктивному праві. В основному такі строки встановлюються законом, але можуть бути визначені й сторонами. Це — строки придатності, зберігання, гарантійні строки;

— строки виконання зобов'язань (строки поставки, здачі робіт за договором підряду);

— строки захисту цивільних прав, тобто строк, протягом якого сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист (строки позовної давності).

V. За способами визначення, а саме - строки, які визначаються:

— календарною датою (строк повернення боргу);

— певним періодом часу (поставка продукції -- поквартальна, щомісячна);

— вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (настання навігації — за договором перевезення водним транспортом: кожного року неможливо визначити конкретну дату настання цієї події).

VI. За ступенем визначеності:

— визначені строки, якщо відомо, коли саме строк настане;

— невизначені строки, якщо це пов'язано з певною подією, яка обов'язково настане, або з бажання кредитора (наприклад, строк повернення боргу "за першою вимогою").

140. Суб'єкти міжнародного приватного права

З погляду національного права суб'єктом права іменується особа (фізична або юридична), що володіє здатністю мати певні юридичні права й обов'язки. Наявність таких прав і обов'язків, їхній конкретний обсяг у сукупності складає або визначає правовий статус суб'єкта права. Розмір обсягу й зміст прав і обов'язків суб'єкта права (його правовий статус) залежить від характеру соціально-економічного і політичного ладу держави. Ілюстрацією цього є різниця в правовому положенні рабів, селян при феодалізмі, кріпаків, робітників у буржуазному суспільстві та інших шарів населення, аж до наших днів.

Суб'єкт права в національному праві перебуває під юрисдикцією держави і його права, обов'язки і відповідальність визначені Конституцією та іншими правовими актами. Зокрема в Конституції України із 47 статей, присвячених правам і обов'язкам громадян, 43 статті формулюють права громадян України і тільки 4 статті регламентують їхні обов'язки (захищати Батьківщину, дотримуватись Конституції, платити податки і не завдавати шкоди природі).

З погляду міжнародного права суб'єкт права - це носій міжнародних прав і обов'язків, що і складає його міжнародну правосуб'єктність. Поняття суб'єкта міжнародного права характеризується наявністю двох відмітних ознак:

1. Якщо держава виступає як суб'єкт міжнародного права, то вона, як носій державного суверенітету, не має політичної або якоїсь іншої влади, яка стоїть над нею, і держави незалежні одна від одної. Відсутність якогось підпорядкування і повна незалежність держави

на міжнародній арені є головною юридичною властивістю держави як суб'єкта міжнародного права.

2. Суб'єкт міжнародного права (держава або хтось інший) добровільно визнає юридичну чинність міжнародного права і підкоряється йому. Беручи це до уваги, варто відзначити, що суб'єкти міжнародного права за своєю юридичною природою розрізняються як первинні і похідні (або суверенні і не суверенні). До первинних, а отже, до основних, суб'єктів - відносяться держави, а також нації і народи, що борються за своє визволення і самовизначення (наприклад, курди, косовські албанці та ін.).

Держави, як первинні суб'єкти міжнародного права, мають загальну міжнародну правосуб'єктність і вона носить об'єктивний характер, оскільки в міжнародному праві немає спеціальних норм, що визначають обсяг міжнародної правосуб'єктності, але є норма, яка це підтверджує. До похідних, а отже, до вторинних суб'єктів відносяться міжнародні організації, міжурядові утворення, спеціальні державоподібні утворення, наділені їхніми творцями статусом суб'єктів міжнародного права. Похідні суб'єкти міжнародного права звичайно володіють галузевою правосуб'єктністю. Розрізняється ще спеціальна правосуб'єктність фізичні особи. Беручи до уваги наявність істотних розходжень у юридичній природі суб'єктів міжнародного права, розглянемо питання про їхній склад трохи детальніше.

Держава з позицій філософії видається суб'єктом світового співтовариства, як історично визначений, соціально з'ясовний і політично обгрунтований феномен.

З позицій теорії держави і права держава - це особлива організація публічної влади, яка, володіючи спеціальним апаратом керування і примусу, керує суспільством і представляє це суспільство.

З позицій міжнародного права держава визначається як спільність, що складається з території і населення, які перебувають під певною політичною владою, і характеризується суверенітетом.

У літературі з міжнародного права можна зустріти судження про несення відповідальності як відособленої частини обсягу міжнародної правосуб'єктності - деліктоздатності, котру визначають як здатність нести юридичну відповідальність за вчинені правопорушення. Згідно з ідеєю, закладеною в принципах суверенної рівності і рівноправності держав, обсяг міжнародної дієздатності (а також і деліктоздатності) для держав, як первинних суб'єктів міжнародного права, однаковий. Однак на практиці стосовно дієздатності цього сказати не можна тому, що можливості здійснення своєї міжнародної дієздатності у держав різні. Це розходження обумовлюється політичними, економічними, а часом і воєнними факторами. Так, наприклад, у період Другої світової війни окуповані німцями держави зберігали свою правоздатність, а в дієздатності були дуже обмежені. Після війни таких обмежень зазнали Німеччина і Японія. Те ж саме трапилось і з Кувейтом при його окупації Іраком. Тому на практиці побутує думка про те, що дієздатність держави розрізняється як юридична і як фактична (тобто, в порядку de facto і de jure).

141. Суб'єкт злочину

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.

Суб'єкт злочину є одним із елементів складу злочину, без якого не може наставати кримінальна відповідальність. Особа може нести кримінальну відповідальність за вчинений нею злочин, якщо вона; 1) є фізичною особою, тобто людиною; 2) є осудною; 3) досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони є обов'язковими ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину.

Обмеження кола можливих суб'єктів злочину фізичними особами означає, що суб'єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи. Визнання останніх суб'єктами кримінальної відповідальності не відповідає принципам кримінального права - особистої (індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин та наявності вини. За злочинні діяння, що мали місце у процесі діяльності юридичної особи, відповідає винна фізична особа, яка вчинила такі діяння. Відповідальність юридичних осіб визначається засобами адміністративного чи цивільного права (застосування до установ, підприємств, організацій штрафних санкцій, заборона їхньої діяльності тощо).

Суб'єктом злочину не можуть бути померлі особи, які перед тим вчинили злочин, тварини, предмети чи сили природи.

Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої Дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19). Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб'єктами злочину. Згідно з КК особи, які визнані судом обмежено осудними, підлягають кримінальній відповідальності, тобто є суб'єктами злочину (ч. 1 ст. 20).

Навіть у психічно здорової людини зазначена здатність свідомості і волі виникає лише при досягненні певного віку. Саме тому КК встановлює конкретний віх, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб'єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, що перелічені у ч. 2 ст. 22. , Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності.

Суб'єктом злочину можуть бути громадяни України, особи без громадянства (апатріди) та іноземці (про їх поняття див. коментар до ст. ст. 6-8). Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних співробітників та інших громадян, які відповідно до міжнародних угод і чинного законодавства не піддягають юрисдикції українського суду, розв'язуються дипломатичним шляхом (див. ст. 6 та коментар до неї).

Загальні ознаки суб'єкта злочину не згадуються в диспозиціях норм Особливої частини КК, оскільки є обов'язковими для всіх складів злочинів. У ряді випадків закон передбачає відповідальність осіб, наділених, окрім загальних ознак суб'єкта, додатковими ознаками, що характеризують відповідну особу як спеціального суб'єкта злочину. Ці ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції відповідної норми КК, або визначаються шляхом тлумачення цієї чи інших норм КК. Інколи ознаки спеціального суб'єкта вказані в окремій нормі (наприклад, поняття службової особи визначається у примітці до ст. 364).

Відсутність ознак спеціального суб'єкта, передбачених конкретним складом злочину, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних випадках така відповідальність не настає взагалі, а в інших настає за іншими статтями КК.

142. Суб'єкти підприємницької діяльності

Загальні положення щодо осіб, які можуть займатися підприємницькою діяльністю, містяться у ГК та ЦК України. Для характеристики цих осіб означені нормативні акти допускають паралельне існування декількох термінів: "суб'єкт підприємницької діяльності" (див., наприклад, ст. ст. 74, 130, 209 ГК України), "суб'єкт підприємництва" (див., наприклад, ст. ст. З, 45, гл. 23 ГК України), а також "підприємець" (див, наприклад, ст. ст. 21, 46 ГК України). Натомість ЦК України відмовляється від єдиного узагальнюючого поняття і запроваджує термін "підприємець" стосовно фізичних осіб (див., наприклад, ст. 35, гл. 5 ЦК України), а також прикметник "підприємницькі" стосовно юридичних осіб — товариств (див., наприклад, ст. 83 ЦК України). Зважаючи на очевидну їх синонімічність, а також на положення ст. 9 ЦК України про те, що окремим законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, будемо використовувати термінологію, що її вживає ГК України, звертаючись, звичайно, і до ЦК України як до акта загального, у частині, що не суперечить акту спеціальному, тобто ГК України.

Поняття "суб'єкт підприємницької діяльності" співвідноситься із поняттям "суб'єкт господарської діяльності" так само, як співвідносяться поняття "підприємницька діяльність" і "господарська діяльність", тобто як часткове із цілим. Тому під час характеристики суб'єктів підприємницької діяльності ми будемо, звичайно, звертатися і до загальних ознак, притаманних суб'єктам господарської діяльності.

Поняття суб'єкта підприємницької діяльності (підприємця) ГК України не містить чіткого визначення поняття "суб'єкт підприємницької діяльності", формулюючи його опосередковано через поняття "господарська діяльність" і "суб'єкт господарювання". Так, за змістом ч. 2 ст. З ГК України суб'єктами підприємництва вважаються особи, які займаються підприємницькою діяльністю "для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку". Стаття 42 ГК України, визначаючи підприємництво як вид господарської діяльності, прирівнює суб'єктів господарювання, що здійснюють господарську діяльність з ознаками підприємницької, до підприємців. Тому, виходячи з цього, поняття суб'єкта підприємницької діяльності слід розглядати крізь призму визначення поняття "суб'єкт господарської діяльності" з урахуванням специфіки, обумовленої зайняттям саме підприємницькою діяльністю. За змістом ч. 1 ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання (підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ознаки суб'єкта підприємницької діяльності (підприємця). Суб'єктами господарювання (в тому числі підприємцями) визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність.

143. Суб'єктивна сторона злочину

Суб'єктивна сторона складу злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяіьність особи, що відображує ставлення їі свідомості і волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. – М.І. Бажанов, В.В.Сташис, В.Я.Тацій.

Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризується такими юридичними ознаками - вина, мотив, мета вчинення злочину та емоційний стан особи. Вина особи -— це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками. Вони мають значення обов'язкових ознак лише в тих випадках, коли названі в диспозиції статті ОЧ КК як обов'язкові ознаки конкретного злочину. У деяких складах злочинів закон вказує на емоційний стан особи як ознаку субєктивної сторони. Так, відповідно до статей 116 і 123 КК стан сильного душевного хвилювання виконує істотну роль у формуванні мотиву вчинення таких злочинів і входить до змісту суб'єктивної сторони.

Загальне поняття вини вироблено наукою кримінального права і закріплено в КК. Згідно з ст. 23 КК вина — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражепеу формі умислу або необережності.

Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, сутність, форма та ступінь.

Зміст вини — це відображення у психіці (свідомості) особи фактичних ознак, які характеризують обєкт і обєктивну сторону. Зміст вини – це зміст умислу або необережності при вчиненні конкретного злочину - перший найбільш важливий елемент у понятті вини.

Відповідно до ст. 23 КК вина може бути виражена тільки у формі умислу або необережності. При цьому одні злочини можуть бути тільки умисними (крадіжка — ст. 185), другі —-тільки необережними (службова недбалість — ст. 367), треті — як умисними, так і необережними (вбивство — статті 115, 119).

Аналіз деяких статей ОЧ КК вказує на те, що є склади злочинів із складною формою вини (іноді її називають змішаною, або подвійною формою вини)

Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.

144. Територіальний устрій України

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами публічної влади). Категорію "територіальний устрій" не слід ототожнювати з поняттям "державний устрій", під яким розуміють політико-територіальну організацію держави, яка визначається політика-правовим статусом територіальних складових і порядком, принципами їхніх відносин із державою в цілому та між собою. За державним устроєм усі держави диференціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імперські.

Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Унітарна держава - держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус територіальної автономії. В унітарній державі існує єдина система законодавства, єдина система державних органів, єдине громадянство і т. д. При цьому якась частина або частини такої держави можуть володіти статусом територіальної автономії, а тому мати своє законодавство, власні органи державної влади, свою символіку і т. ін. Таке положення пояснюється тим, що під територіальною автономією розуміють самоврядну територіальну одиницю в складі унітарної держави, що має деяку самостійність у встановлених цією державою межах. Такий статус в Україні має Автономна Республіка Крим. У цій же статті зазначено, що територія України в межах існуючого кордону е цілісною та недоторканною. Загалом територія - невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава розпоряджається всією територією. Територіальне верховенство - це повнота й незалежність влади держави в межах своєї території.

А втім, використання державою своєї території не повинно бути юридичне необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією тільки в інтересах населення, що проживає на ній.

Із цієї статті випливає також, що державна територія України криє в собі суходіл, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти суходільну, водну і повітряну територію нашої держави.

Вказані положення поглиблюються в розділі IX Конституції України "Територіальний устрій України". У ст. 132 формулюються його головні засади. Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади - законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів. Рівночасно в її здійсненні слід поєднувати централізацію та децентралізацію, що забезпечить поєднання і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Це також означає, що в майбутньому необхідно чітко визначитися щодо структурного і функціонального розподілу влади між центром і регіонами.

Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного життя. Актуальним є і врахування історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій у розбудові територіального устрою України. У ст. 133 Конституції України визначено: Систему адміністративно-територіального устрою України складають; Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.

З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній - райони й міста обласного підпорядкування; нижчий - райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відповідно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого самоврядування.

145. Тлумачення норм права

Оскільки правильне застосування норми права неможливе без з'ясування точного змісту кожного з елементів її структури, без розуміння всіх понять, які містить дана норма, тлумачення є неодмінним атрибутом правозастосувальної діяльності.

Тлумачення правових норм — діяльність щодо з’ясування та ∕ або роз’яснення (інтерпретації) змісту норми з метою правильного її застосування і реалізації.

Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: 1) усвідомлення (з'ясування) і 2) роз'яснення змісту правової норми.

Усвідомлення, або з'ясування — це внутрішній інтелектуальний процес суб'єкта зі встановлення змісту правової норми, що не виходить поза межі його свідомості, тобто тлумачення, з'ясування змісту норми для себе.

Роз'яснення — це інтерпретація змісту правової норми для інших осіб, тобто тлумачення, виражене назовні вербально або документально (письмово) —доступно для інших осіб.

Необхідність тлумачення правових норм на практиці обумовлена наступними причинами:

невідповідність юридичних норм фактичним обставинам життя або високий рівень абстракції юридичної норми. Наприклад, можливе виникнення відносин, які не існували або не були помітними на момент видання певної правової норми, але при потребі правового регулювання вони підпадають під дію такої норми;

юридичні норми нерідко містять спеціальні правові поняття, визначення, які мають багатозначний або спеціально-юридичний характер. Наприклад, “джерело підвищеної небезпеки”, “юридична особа” тощо;

в нормах права нерідко використовуються оціночні поняття, що виражають лише соціальне значення тих чи інших явищ. Тому, при застосуванні норми права необхідне з'ясування змісту таких понять, як “тяжкі наслідки”, “особливо злісне хуліганство”, “істотна шкода” тощо;

необхідність тлумачення норм права обумовлюється іноді самим змістом правової норми. Так, в нормі можуть використовуватися вирази “і т.д.”, “інші”, “тощо”. Встановлення їхнього змісту та значення можливе лише за допомогою тлумачення.

146. Уніфіковані норми в міжнародному приватному праві

Уніфікація (unie facere - робити єдиним) права - це створення однакових, однакових, тобто уніфікованих норм у внутрішнім праві різних держав. Оскільки право входить в область внутрішньої виняткової юрисдикції держави і не існує наднаціонального «законодавчого» органа, що приймає юридично обов'язкові «закони» для внутрішнього права держав, те єдиним способом створення уніфікованих норм є співробітництво держав. Звідси, уніфікація права означає співробітництво держав, спрямоване на створення, чи зміну припинення однакових (однакових, уніфікованих) правових норм у внутрішнім праві визначеного кола держав. У цій якості уніфікація є різновидом правотворчого процесу. Головною особливістю цього правотворчого процесу є те, що він відбувається в двох правових системах у міжнародному праві і у внутрішньому праві держави, із застосуванням міжнародно-правових і національно-правових форм і механізмів.

Правову природу уніфікації обумовлюють через її необхідність врегулювання відносин, які виникають з іноземним елементом. З аналізу спеціалізованої літератури витікає, що підстав для уніфікації існує дві:

у колізійних нормах окремих правових систем не рідко існують розходження (розбіжності) в наслідок чого з одного і того ж питання вони можуть відсилати до права різних держав; Наприклад, під час зовнішньоекономічної діяльності, укладання договорів купівлі – продажу товарів, така угода може регулюватись за місцем вчинення договору, закону покупця чи за місцем де знаходиться товар; право окремих держав, що підлягає застосуванню має особливості та може встановлювати різні за змістом норми для одного і того ж правового інституту або зовсім не передбачати потрібне регулювання.

Виникає правова невизначеність наслідком є несприятливі наслідки для однієї з сторін. (Наприклад, різні строки давності у різних країнах).

Наприкінці минулого сторіччя для відносин у сфері міжнародних зв’язків почалась розробка єдиних (одноподібних, уніфікованих) правових норм, які після прийняття зацікавленими державами замінили різні положення національного права, усунули питання неврегульованості в міжнародно – приватному праві.

Уніфікація охопила всі галузі внутрішнього права держав. У тому числі: кримінальне право (наприклад, комплекси правових норм по деяких групах злочинів), кримінальний процес (наприклад, інститут видачі злочинців), адміністративне право (наприклад, однакові норми, що регулюють митні відносини) і т.д.

147. Фізичні особи як суб'єкти цивільних прав і обов'язків

Сучасне цивільне право визначає людину як учасника цивільно-правових відносин надаючи їй визначення "фізичної особи". Особі властиві риси та якості, які характеризують людину в суспільному значенні й містять соціальну ознаку. Це, зокрема: здатність мислити й приймати рішення, які є не інтуїтивними, а усвідомленими; індивідуальність (талант, освіта, професія, уподобання тощо); свобода, яка забезпечує реалізацію особистих інтересів і не порушує прав інших суб'єктів; відповідальність перед суспільством.

Термін "фізична особа" офіційно введений у цивільне законодавство України (ст. 24 ЦК) вперше, хоча його використання вже тривалий час активно здійснюється у наукових працях переважної більшості юристів. Іде мова не просто про зміну термінології, а про оформлення нового підходу. Неможливо не погодитися з тим, що увага загострилася на цінності та правовому статусі людини у приватноправових відносинах. Це підкреслює саме приватні зв’язки, де учасники є рівними, на відміну від норм конституційного чи адміністративного права.

Головним засобом індивідуалізації кожної фізичної особи є її ім’я, адже саме під ним особа набуває та здійснює свої права та обов’язки.

Виникає питання щодо реалізації права особи на імені. Ім’я надається з народження, саме тому, у практиці можуть траплятися випадки, коли особи використовують своє право на зміну імені, коли її воно не влаштовує. Тому, наприклад у Російській Федерації, існує думка про внесення змін у законодавство положення про заборону присвоєння дитині імені, яке не є таким з лінгвістичної точки зору (абревіатури, словосполучення) або імені з яскраво висловленим ідеологічним навантаженням.

При характеристиці правового статусу фізичної особи першим елементом є правоздатність. Цивільна правоздатність фізичної особи - це здатність фізичної особи мати цивільні права та обов'язки. Правоздатність грає велику роль не лише при характеристиці фізичної особи як суб’єкта цивільних правовідносин.

Фізична особа визнається недієздатною лише на підставі рішення суду у порядку, встановленому ЦПК України. Так, суд приймає рішення про визнання фізичної особи недієздатною на підставі висновку судово-психіатричної експертизи і розглядається з обов’язковою участю представника органу опіки та піклування.

На практиці суд звертає увагу на те, що у заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище, тобто відсутні зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування. Крім того, суду має бути надано подання органу опіки і піклування для встановлення піклування і призначення піклувальника щодо фізичної особи.

Новелою ЦК є норма про надання дієздатній фізичній особі допомоги у здійсненні її прав та виконанні обов’язків. Вона надає дієздатній фізичній особі, яка за станом здоров’я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки, право обирати собі помічника на підставі укладеного між ними договору, помічник може одержувати доходи підопічної особи (пенсію, аліменти, заробітну плату тощо) та укладати в її інтересах дрібні побутові правочини. На мою думку, це є досить доцільним те, що помічник реєструється органом опіки та піклування, що підтверджується відповідним документом.

148. Форма держави

Форма держави визначається як складне соціальне явище, що дає можливість визначити характер існування і напрями розвитку держави, властивості її устрою, правління та режиму, є виразом найбільш загальних ознак способу організації і функціонування конкретних держав.

Вивчаючи державу з точки зору її форми, з'ясовуємо зовнішній вираз та порядок побудови держави, її внутрішню структуру і складові елементи, основні способи встановлення та здійснення державної влади. Структура форми держави є стійкою єдністю складових елементів.

У загальній теорії держави і права не існує єдиного підходу до визначення поняття та змісту (складових елементів) форми держави. На думку А. Денисова та О. Лашина, форму держави можна розглядати у вузькому і широкому значенні. У вузькому розумінні — це лише форма правління, а у широкому — сукупність форм правління і державного устрою. Політичний режим розглядається як метод здійснення класового панування. Д. Керимов розрізняє внутрішню і зовнішню форму держави. Внутрішня — це політичний режим, а зовнішня — сукупність форми правління і державного устрою. М. Абдулаєв та С. Комаров вважають, що державу, як і будь-який інший об'єкт, необхідно розглядати як функціональну (динамічну) та організаційну (статичну) систему, тому формою держави у динамічному аспекті вважається політичний режим, а в статичному — форма державного правління і устрою. Традиційно під формою держави розуміють організацію політичної влади у державі, взяту в єдності трьох елементів: форми державного правління, устрою, режиму. При цьому політичний режим може бути реалізовано лише у певній формі правління і державного устрою, без яких він не може існувати.

Форма держави — це порядок (спосіб) організації і здійснення державної влади, які виражають її сутність.

Форма держави складається з трьох елементів:

1. Форма державного правління — це елемент форми держави, що характеризує структурну організацію влади, стійкий порядок формування вищих органів державної влади та їх компетенцію, взаємодію між ними.

Форма державного правління має такі ознаки:

а) характеризує порядок формування вищих органів державної влади, їх структуру і термін повноважень;

б) визначає зміст принципу розподілу влади між вищими органами держави;

в) характеризує компетенцію вищих державних органів у процесі здійснення ними владних повноважень та їх взаємодію, у тому числі з іншими центральними і місцевими органами влади, органами місцевого самоврядування, іншими громадськими організаціями.

1. Форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню будову держави, територіальну організацію влади та спосіб (порядок) розподілу території держави на адміністративно-територіальні одиниці, взаємодією між ними у межах держави.

Форма державного устрою характеризує:

а) принципи розподілу держави на складові частини;

б) управлінську діяльність держави та організацію населення на її території;

в) можливості реалізації прав та інтересів національних меншин щодо самовизначення шляхом надання тій території, де вони проживають, певних пільг із самоврядування;

г) взаємодію між центральними, регіональними та місцевими органами влади.

2. Форма державного режиму — це елемент форми держави, який характеризується як сукупність певних методів (способів) здійснення державної влади.

Державний режим характеризує:

а) можливість участі громадян в реалізації державно-владних повноважень, забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина у процесі здійснення державно-владних повноважень органами державної влади;

б) співвідношення правових та не правових засобів здійснення державної влади;

в) відносини між владою і народом;

г) стан законності і правопорядку в державі.

Всі елементи форми держави пов'язані між собою: будь-яка зміна державного режиму призводить до зміни форми держави і, навпаки, зміна форми державного устрою та правління держави спричиняє зміни державного (політичного) режиму.

149. Форма державного устрою та його види

За формою державного устрою держави поділяються на: прості та складні. Серед простих держав визначають унітарну.

Унітарна держава — це єдина держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають ознак суверенітету.

Простим (унітарним) державам притаманні такі важливі риси:

— цілісність та недоторканність території у межах державного кордону;

— єдина конституція, дія якої поширюється на всю територію країни;

— єдина система державного апарату, що поширює свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян (єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

— єдина система права і система законодавства;

— єдине громадянство та державна символіка;

— адміністративно-територіальні одиниці (області, графства, воєводства, провінції) не мають основних ознак державності, у тому числі політичної самостійності;

— у міжнародних відносинах держава виступає єдиним цілим.

До простих (унітарних) держав належать: Україна, Англія, Польща, Італія.

Залежно від характеру державних утворень прості (унітарні) держави поділяють на:

1) централізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці яких мають рівний правовий статус (голови місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади — Пакистан, Фінляндія, Данія, Польща);

2) децентралізовані — держави, адміністративно-територіальні одиниці котрих наділені певними пільгами із самоврядування (місцеві органи самоврядування обираються населенням, мають значні права у вирішенні проблем місцевого економічного, соціального та іншого характеру) в певній адміністративно-територіальній одиниці; можуть створюватись автономії, які наділяються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та адміністративної діяльності в межах своєї компетенції згідно з повноваженнями, що визначені конституцією країни (Україна, Франція).

Відповідно до положень Конституції України вона є унітарною децентралізованою державою, територіальний устрій якої грунтується на засадах єдності і цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади (державного управління з місцевим самоврядуванням).

Це підтверджує низка ознак:

— територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною;

— єдине громадянство;

— єдині органи державної влади: Верховна Рада України - вищий законодавчий орган влади; Президент України — глава держави, виступає від її імені, представляє Україну у міжнародних відносинах, Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади, судові органи влади на чолі з Верховним Судом України;

— систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, 23 області, м. Київ та м. Севастополь (зі спеціальним статусом).

Таким чином, особливістю України, як унітарної держави, є існування у її складі Автономної Республіки Крим як невід'ємної складової, межі повноважень якої визначені Конституцією України. Автономна Республіка Крим має органи влади - Верховна Рада АРК, Рада міністрів АРК (призначається Верховною Радою АРК за погодженням з Президентом України). Правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України. Верховна Рада АРК може приймати нормативно-правові акти у межах повноважень, визначених Конституцією України, їх дія може бути зупинена Президентом України.

Поряд з простими державами в сучасному світі існує значна кількість складних. Це держави, які складаються з окремих державних утворень, що мають всі ознаки держави, але частину своїх суверенних повноважень передають центральним (союзним) органам держави.

Серед складних держав розрізняють:

1) федерацію,

2) конфедерацію,

3) імперію.

1. Федерація (пізньолат. foederatio — союз, об'єднання) — це складна держава, що являє собою союз ряду державних утворень, які мають певну політичну самостійність.

Федеративний устрій низки держав обумовлений багатонаціональним складом населення, яке проживає на їх території.

Для федерації притаманні такі ознаки:

— єдина територія складається з територій адміністративно-територіальних одиниць — суб'єктів, які мають назву провінцій (Канада), штатів (США), земель (Австрія), еміратів (ОАЕ), кантонів (Швейцарія) тощо, свій територіальний устрій у межах єдиного загальнодержавного кордону;

— наявність трьох рівнів повноважень органів влади і їх відповідної компетенції:

а) виключних повноважень федерації,

б) виключних повноважень суб'єктів,

в) сумісної компетенції;

— існування загальнофедеративних органів державної влади, рішення яких є обов'язковими для суб'єктів федерації, відповідно до конституційно закріпленого обсягу владних повноважень;

— законодавчі, судові, виконавчі органи влади суб'єктів федерації мають власну спеціальну компетенцію, яка не збігається з компетенцією центральних (федеральних) органів;

— державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзного договору, зберігають при цьому право на самовизначення і вихід з федерації;

— наявність загальної конституції федерації та конституцій суб'єктів, наділення суб'єктів федерації правом видавати нормативно-правові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх територію;

— наявність загальнофедеративного двопалатного парламенту (США, Аргентина), у якому в одній з палат (верхній) представлені суб'єкти федерації і парламенту суб'єктів федерації, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерації, а інша (нижня) — є органом загальнофедеративного представництва, формується шляхом виборів по територіальних виборчих округах;

— наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбачено конституцією): кожний громадянин вважається громадянином федерації і одночасно громадянином суб'єкта федерації;

— наявність загальнофедеративної податкової та фінансової систем;

— суб'єкти федерації не володіють повним суверенітетом і не можуть бути суб'єктами міжнародного права, хоча у випадках договірних міжнародних відносин у економічній, культурній сфері федерація може виступати як у цілому так і кожен із суб'єктів самостійно;

— загальні збройні сили;

— суб'єкти федерації можуть мати зовнішні ознаки суверенітету: гімн, герб, прапор.

Конфедерація — це тимчасовий союз суверенних держав, що об'єднались для досягнення спільної мети у певній сфері державної діяльності (оборона країни, розвиток грошово-кредитної системи тощо).

Конфедерація має нестійкий характер, з часом вона або розпадається (Австро-Угорщина), або перетворюється на федерацію (Швейцарія, США).

Конфедерації притаманні такі ознаки:

— це об'єднання суверенних держав на підставі договору;

— відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території та державного кордону;

— відсутність спільної для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової системи (у тому числі бюджету);

— наявність спільного конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав і має на меті координацію діяльності конфедерації; рішення цього органу не мають обов'язкового характеру для суб'єктів, які можуть відмінити їх дію на своїй території (право нуліфікації);

— відсутність суверенітету конфедерації, кожна з держав зберігає свій суверенітет;

— тимчасовий характер об'єднання (союзу);

— право вільного виходу суб'єктів з конфедерації.

Імперія (лат. imperium — влада, панування) — різновид складної держави, яка характеризується насильницьким об'єднанням територій суверенних багатонаціональних держав або їх частин. Особливі риси імперії: утворена в результаті експансії; складовими є адміністративно-територіальні одиниці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом; двохступенева система органів державної влади (влада метрополії і колонії); центральний орган влади — імператор (глава держави), та місцеві органи — намісники, губернатори тощо, які призначаються імператором; правова система грунтується на принципах права метрополії; для правового статусу населення характерне дискрімінаційне становище представників не панівних націй, відсутність або обмеження політичних прав і свобод.

150. Форма правління та її види

Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Монархія, я